prysuhin_filosofiya_2

Сутність та структура наукового пізнання

Основною формою пізнавальної діяльності є наука як цілісна система специфічних знань, як феномен духовної культури та як особливий соціальний інститут. Вона виникла в Новий час (XVI—XVIII ст.). У цей історичний період наука формувалась як безпосередня виробнича сила, що детермінувала розвиток суспільства й передусім людини. За предметом відображення (вивчення) окремих форм руху матерії наука поділяється на низку окремих наукових дисциплін (напрямів). Так, виокремлюють науки про природу (природознавство), суспільство (суспільствознавство), пізнання й мислення (логіка, гносеологія, діалектика) тощо. Окрему групу становлять технічні дисципліни й математика. Предмет науки визначається її методом (про метод докладніше йтиметься далі). Наприклад, у природничих науках одним з головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних науках — статистика.

Існує чимало інших класифікацій науки, наприклад, за ступенем віддаленості науки від практики її поділяють на фундаментальну (де немає прямої орієнтації на практику) та прикладну (де є пряма орієнтація на практичне використання здобутих знань). Загалом межі між окремими науками та науковими дисциплінами доволі умовні й нестійкі. Оскільки окремі науки у своєму підґрунті мають суспільну практику та її потреби, то їх розвиток відбувається згідно з власними закономірностями, пов’язаними з ними.

Особливості наукового пізнання, які дають змогу відрізнити його від інших форм знання та пізнання, дістали назву критеріїв науковості. До них належать:

1.Можливість пошуку об’єктивних законів природи, суспільства, мислення, пізнання тощо (головне завдання науки).

2.Пошук об’єктивної істини шляхом доведення (безпосередня мета науки та її найвища наукова цінність).

3.Орієнтація науки на те, щоб управляти практичним перетворенням довколишньої дійсності.

4.Створення цілісної динамічної системи наукових понять, теорій, гіпотез, законів, закріплених у спеціальних знаках — си-

мволах (математичних, хімічних тощо).

5.Використання спеціальних засобів дослідження — приладів, інструментів тощо.

6.Застосування методів логіки, діалектики, синергетики та інших загальнонаукових методів.

7.Чітка логіка доведення істинності одержаних результатів

дослідження.

80

8. Постійна методологічна рефлексія (критичний перегляд значення, ефективності методів наукового дослідження).

Існує безліч наукових критеріїв, наприклад, наукова системність, можливість дослідної перевірки, але обсяг посібника не дозволяє розглянути їх усі.

Отже, наукове пізнання є самостійною формою пізнавальної діяльності, що якісно відрізняється від інших форм свідомості людини. Крім того, наукове пізнання має внутрішню структуру (єдність стійких взаємозв’язків між елементами наукового пізнання). З погляду взаємодії об’єкта і суб’єкта пізнання до таких елементів належать: а) суб’єкт пізнання (людина або суспільство загалом); б) об’єкт і предмет пізнання (фрагмент об’єктивної дійсності, на який спрямований безпосередній інтерес пізнання); в) си-

стема методів і прийомів наукового пізнання; г) специфічна наукова мова (знаки, символи тощо); ґ) результати пізнання, виражені в законах, теоріях, наукових гіпотезах; д) пошук нових істин.

Процес наукового пізнання має певні рівні — емпіричний і теоретичний. Вони відрізняються один від одного специфікою методів і форм знання. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт, а теоретичного — наукова теорія. Емпіричний рівень дає знання про явище. Цей рівень дослідження зорієнтований на здобуття знання, яке спирається на безпосередній досвід людини (результат чуттєвого пізнання). На емпіричному рівні факти збираються, здійснюється їх первинне узагальнення, систематизація, класифікація тощо. Головними методологічними прийомами на цій стадії дослідження є порівняння, виміри, аналіз і дедукція. Теоретичний рівень дає знання про сутність (пред-

мета або явища). Він є більш високим рівнем наукового пізнання, в якому домінує раціональний компонент. На основі теоретичних даних виявляють сутність, закони досліджуваних даних, досягається об’єктивна істина в її конкретності. Головним методологічним прийомом тут є абстрагування, ідеалізація, синтез, рух від абстрактного до конкретного. Основними формами теоретичного рівня пізнання є проблема, гіпотеза, теорія.

Проблема в широкому розумінні — це суперечність між тим, що пізнане, й тим, що ще не пізнане; у вузькому — це ситуація, що характеризується недостатньою кількістю засобів, знань для адекватного досягнення мети (вирішення конкретного завдання). Правильне формулювання наукових проблем є важливою складовою організації наукового дослідження (від формулювання проблеми залежить оптимальність її вирішення), уникнення псевдопроблем, що несумісні з фактами та законами. Факт — це

81

подія, явище, процес, які існують в об’єктивній дійсності та є об’єктом наукового дослідження. Вирізняють факти дійсності (окремі предмети, процеси, що існують об’єктивно) та факти науки (результат віддзеркалення фактів наукою).

Розробка наукових проблем має відповідати за формою та змістом певним критеріям. До перших належить додержання правил наукової мови, що використовується для формулювання проблеми. Другі орієнтують на те, що проблема повинна: а) містити істинні положення; б) мати у своїй основі знання й ціннісні орієнтири, що є необхідними для певного етапу пізнання; в) формулюватися чітко та однозначно. Мета висунутої проблеми не повинна суперечити засобам її реалізації (способу досягнення). Формулювання проблеми має передбачити надійний спосіб перевірки одержаних результатів тощо.

Гіпотеза — форма організації наукового знання, що забезпечує перехід від одного знання до іншого, від наявного знання до нової ідеї та її реалізації у науковому дослідженні. За допомогою гіпотези вдається знайти конкретний варіант розв’язання наукової проблеми.

Гіпотеза має відповідати таким вимогам і принципам:

1) діалектичному принципу заперечення заперечення, бути результатом «зняття» попереднього знання та основою виникнення нового знання (наукової теорії);

2)діалектичному зв’язку та взаємопричинності явищ і процесів об’єктивної дійсності, тобто враховувати вплив на гіпотетичне знання концепцій, фактів суміжних наукових дисциплін;

3)загальнонауковому принципу відповідності, тобто спиратися на досягнення попереднього знання, включати їх як базовий

або випадковий елемент у нове знання.

Крім того, гіпотеза має бути логічно несуперечливою, перевірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких її було висунуто. На стадії формулювання гіпотез кількість їх може бути необмеженою (що більше, то краще — зростає ймовірність досягнення істини). Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитися в безпосередню залежність від ступеня її обґрунтованості під час оцінювання. Зазвичай одна з конкурентних гіпотез стає теорією. Важливою особливістю, яка стосується гіпотези, є процес доведення її істинності, підтвердження або заперечення сформульованих попередніх висновків за допомогою індукції, дедукції, порівняння, аналогії. Аргументи будуть правильними, якщо вони відповідатимуть законам логіки (випливатимуть один з одного).

82

Найголовнішою формою пізнання є теорія як система узагальнених знань, наукових ідей, законів та принципів, що віддзеркалюють частину навколишнього світу, а також матеріальну та духовну діяльність людей. Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові (їх положення є результатом узагальнення емпіричних даних, фактів); 2) математизовані (їх сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні (в їх основі лежать спеціальні формально-логічні мови). Своєю чергою, дедуктивні теорії поділяються на три види: аксіоматичні (в основі яких лежать очевидні аксіоми); конструктивні (ґрунтуються на створених абстрактних об’єктах) і гіпотетичні (містять багато інтуїтивних чинників, неопераційних визначень).

У структурі теорії виділяють такі елементи: 1) вихідні положення, до яких належать фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми, філософські категорії тощо; 2) ідеалізований об’єкт теорії; 3) логіку та методологію, що лежить в основі побудови теорії; 4) сукупність законів і тверджень, що лежать в основі теорії. Важливим елементом теорії є закон, тому її можна визначити як систему законів. Водночас виокремлюють три основні функції — синтезувальну, пояснювальну та прогностичну.

Теорія є як результатом, так і початком наукового пізнання. Розвиток теорії вимагає нової й нової перевірки своїх законів і принципів, формулювання нових проблем і висування наступних гіпотез. Процес пізнання стає поступом з рівня старої теорії (з найменшим рівнем узагальненості) до нового рівня теорії з більшим рівнем узагальненості (за принципом співвідносності).

Логіка наукового пізнання є організація послідовного процесу зміни форми наукового дослідження, що розпочинається з акумулювання та критичного переосмислення фактів, формулювання нової проблеми, висування гіпотез, побудови теорії, визначення шляхів її практичної реалізації з метою осягнути об’єктивну істину в її конкретному значенні.

Наукове пізнання реалізується за допомогою історично розроблених методів як певного способу вирішення проблеми або конкретного завдання. Метод — це спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської дія-

льності. Іноді кажуть, що метод — «це теорія в дійсності». Основна функція методу — організація та регуляція будь-якої діяльності, зокрема наукової. Метод забезпечує регуляцію та

83

контроль у науковому дослідженні, і водночас у пізнавальній діяльності, задає її логіку. Близьким до методу є поняття «методика». Методика — це сукупність, порядок використання різноманітних методів у науковому дослідженні. Не менш важливою є також категорія «методологія» як учення про способи організації та побудови теоретичної й практичної діяльності (методологія — це вчення про метод).

Багатогранність людської діяльності визначає широкий перелік методів, які можуть бути класифіковані на різній основі. Так, розрізняють методи пізнання та методи практики, серед перших виокремлюють позанаукові та наукові. Наукові методи поділяють на емпіричні та теоретичні, але загалом всі наукові методи (залежно від того, в якій сфері їх використовують) можна поділити на три основні групи — залежно від ступеня узагальнення та сфери використання: філософські, загальнонаукові, спеціальні (для окре-

мої наукової дисципліни).

До філософських методів належать загальні принципи, що регулюють практичну й теоретичну діяльність загалом. Насамперед ідеться про метод діалектики, який дає можливість різнобічного пізнання об’єкта, використовуючи для цього конкретноісторичний підхід; пізнати його суперечливий зміст (боки), виявити закономірності переходу кількості в якість; виявити процес співвідносності знань, зрозуміти перехід від явища до сутності, а потім від менш глибокої сутності до більш глибокої. Діалектичний метод стає інтегратором як загальнонаукових, так і спеціальних методів. Діалектичний метод унаслідок об’єктивної детермінованості стає головним способом пізнання (інтегратором загальних наук і спеціальних методів), а також конкретним способом практичного оволодіння дійсністю.

Загальнонаукові методи використовує більшість наук, але, на відміну від філософських методів, не на всіх етапах пізнання, а тільки в певних випадках, для розкриття тих чи тих властивостей, боків предмета чи явища. Згідно з логікою пізнавального процесу вони поділяються на три групи: емпіричні, теоретичні та зага-

льнологічні.

Емпіричні методи — цілеспрямоване вивчення предметів та явищ, яке у своїй основі має факти органів чуття. Початковим етапом емпіричного дослідження зазвичай стає спостереження. Специфіка спостереження полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів, явищ дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання. Спостереження містить такі етапи: вибір об’єкта й теми дослідження, опис результатів, їх

84

аналіз і висновки. Спостереження разом з експериментом становлять основу наукового досліду. Експеримент є активний спосіб вивчення предметів та явищ, завдяки якому відтворюється об’єкт пізнання в штучно створених умовах його існування. Залежно від мети експерименту вони поділяються на пошукові (відкриття нових явищ, властивостей тощо), перевірні (для підтвердження або заперечення тієї чи тієї проблеми), конструктивні (під час яких створюються нові предмети, матеріали). Водночас у експерименті використовуються порівняння (процедура пізнання, яка виявляє подібність або різноманітність об’єктів), опис (процедура фіксованого спостереження або експерименту за допомогою спеціальних схем, що використовують в окремій науці), виміри (процедура, яка використовує вимірювальні засоби з метою знаходження числового значення вимірюваної величини в прийнятих одиницях виміру). Використання тих чи тих методів (процедур) визначається конкретними концептуальними завданнями.

До головних методів теоретичного дослідження належать:

метод формалізації — віддзеркалення змістовного знання в зна- ково-символічному вигляді (формалізація знання мовою). Завдяки цьому дослідження об’єкта здійснюється за допомогою знаків і форми. Аксіоматичний метод — спосіб пізнання, під час якого в основу теорії покладено деякі аксіоми, з яких виводяться всі інші твердження цієї теорії. Гіпотетично-дедуктивний метод —

створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез. Важливим теоретичним методом є метод сходження від абст-

рактного до конкретного. Цей метод віддзеркалює рух наукової думки від рівня певної абстракції до рівня поглибленого й розширеного знання, а від нього — до цілісного розуміння об’єкта пізнання. У своїй основі цей метод є процесом сходження від чуттє- во-конкретного до абстрактного, від виділення в мисленні окремих боків предмета до «фіксації» їх у певних абстрактних визначеннях (рух від одиничного до абстрактного поняття). Сходження від чут- тєво-конкретного до конкретно-узагальненого мислення відбувається через синтез і дедукцію. Отже, метод сходження від абст-

рактного до конкретного є закон пізнання, згідно з яким мислення переходить від конкретної дійсності до абстрактного в мисленні, а від нього — до конкретного в мисленні.

Загальнологічних методів існує доволі багато, тому коротко перелічимо головні з них: аналіз — реальний або уявний поділ предмета на складники; синтез — об’єднання нового об’єкта; абстрагування — процес уявного відсторонення від низки властивостей і відносин об’єкта з одночасним виділенням тих властиво-

85

стей, боків, які цікавлять дослідника (насамперед суттєвих); узагальнення — процес установлення загальних властивостей та ознак предмета, тісно пов’язаний з абстрагуванням; ідеалізація — процедура мислення, створення абстрактних ідеалізованих об’єктів, які загалом не реалізуються в дійсності («точка», «ідеальний газ» тощо), ці об’єкти не є фікція, вони слугують засобом аналізу й побудови теоретичних уявлень про світ. Індукція — рух думки від одиничного факту до узагальненого висновку. Дедукція, навпаки, рух процесу пізнання від узагальненого факту до одиничного. Аналогія (співвідношення) — встановлення подібності в деяких сторонах, властивостях між нетотожними предметами, об’єктами. На основі аналогії робляться висновки за аналогією тощо.

Спеціальні наукові методи — це сукупність принципів пізнання дослідження, що використовуються в тій чи тій науковій дисципліні. У соціально-гуманітарних науках (історії, соціології, політології тощо) крім філософських і загальнонаукових методів використовують специфічні методи: історіографічний (опис індивідуальних особливостей історичних фактів і подій), діалог, питання та відповіді, розуміння, інтроспекція (самоспостереження), емпатія, емоційне відчуття інших — сприйняття внутрішнього світу інших людей, тестування, опитування та інтерв’ю, біографічні та автобіографічні методи, соціальний експеримент і моделювання, ролеві та імітаційні ігри.

Зростання ролі науки й пізнання в сучасному світі є складним і суперечливим явищем, яке приводить до двох протилежних позицій — сцієнтизму та антисцієнтизму.

Сцієнтизм — це філософська світоглядна позиція, що сприймає (видає) науку як найвищий ступінь розвитку людського розу-

му. Прибічники сцієнтизму вірять у можливість науки вирішити всі соціальні проблеми сучасності. Сцієнтизм перебільшує (абсолютизує) значення науки й водночас принижує («заперечує») важливість соціальних (гуманітарних) знань.

Антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку, техніку, які, на їхній погляд, не дають можливості здійснити людський прогрес. Їх ар-

гументи випливають з фактів негативних наслідків НТР, наявних глобальних проблем сучасної цивілізації. У крайніх формах антисцієнтизм взагалі відкидає науку й техніку, вважаючи, що їх сила є ворожою для людського існування. Методологічною основою антисцієнтизму є абсолютизація негативних результатів розвитку науки й техніки.

86

У наш час зі зростанням уваги дослідників до соціальних і гуманітарних аспектів науки складається особлива дисципліна — етика науки. Етика науки — це сукупність моральних норм і принципів, сприйнятих ученими, які визначають їхню поведінку в нау-

ковому співтоваристві. Одним з найважливіших є принцип безкорисливого пошуку й обстоювання наукової істини. Не менш важливими є принцип моральності в оцінці наслідків НТР (як позитивного, так і негативного впливу). Важливим в етиці науки є питання про співвідношення наукових і позанаукових знань (містика, магія, алхімія тощо), істини й добра, істини й краси, свободи наукового пошуку та громадянської відповідальності вченого, науки й влади, ролі науки у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Отже, наукове пізнання — це особливий вид пізнавальної ді- i яльності, процес здобуття нових знань, їх постійне розширення, поглиблення та відтворення (в їх сутності та законо- мірностях). Наукове пізнання реалізується як процес переходу від логіки буття (сутності, законів) до логіки наукового мислення. Головна мета наукового пізнання — викорис-

тання здобутих знань у практичній діяльності.

Наукові знання і сам процес їх досягнення характеризується певною системністю та структурованістю. Передусім до головних структурних елементів наукового знання відносять суб’єкт, об’єкт, предмет, методи, результати та цілі пізнання. Основними формами наукового пізнання є проблема, гіпотеза й теорія. Метод — це сукупність певних правил, прийомів, норм пізнання, які організують і регулюють будь-яку діяльність людини, у тому числі наукову. Загальним ученням про метод є методологія. Сучасна наука визрізняє три головні групи методів: філософські, загальнонаукові та спеціальні. Для адекватного пізнання навколишнього світу необхідно творчо використовувати весь методологічний інструментарій наукового пізнання.

? Питання для самоперевірки

1.Які риси притаманні науковому пізнанню?

2.Чим відрізняються за змістом поняття «чуттєве» і «раціональне» від понять «емпіричне» й «теоретичне»?

3.У чому виявляється взаємозв’язок і чим відрізняється емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання?

4.Назвіть форми наукового пізнання.

5.Що таке проблема?

6.Що таке гіпотеза й теорія?

87

7.Як співвідносяться теорія й практика?

Теми рефератів

1.Наукове пізнання як вид духовної діяльності та спосіб теоретичного освоєння дійсності.

2.Концепція та теорія як форми наукового пізнання.

3.Основні методи теоретичного рівня наукового пізнання.

4.Головні проблеми сучасної філософії як методології науки. 5.Проблема рівнів наукового пізнання в сучасній методології науки. 6.Філософія науки та сучасна методологія науки: тенденції взаємозв’язку та взаємовпливу.

Cписок рекомендованої літератури

1.Рижко В. А. Концепція як форма наукового знання. — К., 1995. 2.Швырев В. С. Анализ научного познания: основные направления, формы, проблемы. — М., 1988.

3.Ойзерман Т. И. Эмпирическое и теоретическое: различие, противоположность, единство // Вопр. философии. — 1985. — № 12. —

С.49—60; — 1986. — № 1. — С. 74—86.

4.Барсков А. Г. Научный метод познания: возможности и иллюзии. — М., 1994.

5.Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. —

М., 1988.

6.Ильин В. В. Теория познания. Введение. Общие проблемы. — М., 1985.

7.Межуев В. Н. Суверенность философского знания // Филос. науки. — 2001. — № 3.

8.Рыбаков Н. С. Факт. Бытие. Познание. — М., 1984.

88

Антропологія — учення про природу (сутність) людини, що тією чи іншою мірою має місце майже в усіх філософських ученнях і напрямах

Особистість — індивід як сукупність його соціальних характеристик

89