prysuhin_filosofiya_2

Таблиця 7

90

Проблема людини у філософії

Проблему людини у філософії вивчає спеціальна дисципліна — філософська антропологія — учення про природу та сутність людини. Терміном «філософська антропологія» для виокремлення розділу філософії одним з перших послугувався І. Кант. Вирішуючи проблеми людини на основі знань, акумульованих у різних науках про людину1, філософська антропологія стала актуальною у ХХ ст.

Вивчаючи проблему людини, філософська антропологія обґрунтовує проблеми природи (сутності) людини, її походження; індивіда, індивідуальності, особистості; діяльності як сутності людського існування, соціальних норм як вимог до особистості, життєвої позиції, чим створює оптимальну стратегію виховання та вдосконалення людини.

В історії філософії є безліч підходів до вирішення проблеми природи й сутності людини. Антична філософська думка сприймала людину як частину космосу, як мікрокосмос, який у своїх людських виявах підкорявся найвищій цінності — долі. У системі християнського світогляду людина була істотою, в якій неподільно існували дві іпостасі — дух і тіло, якісно відмінні одна від одної (як щось високе й низьке), як істота, що посідає проміжне становище між ангелами і тваринами (Ф. Аквінський). З погляду християнства плоть людини — це низка гріховних прагнень та бажань, породжених впливом на неї диявола. Тому християнин прагне звільнитися від диявольських кайданів за допомогою здобуття божественної істини. Християнство замість розуму висунуло головну ознаку людяності — любов у серці. Але не так любов людини до людини, як любов людини до Бога. Християнська свідомість відкидає думку про скороминущість людського буття: віра в безсмертя душі покликана дати людям надію на вічне щасливе життя.

Філософія Нового часу прагнула знайти в людині її духовну сутність, звільняючись від ідеологічної залежності з боку християнства. Природознавство здобуло низку позитивних результатів у вивченні біологічної природи людини, але найбільшою цінністю у вивченні людини стало визнання автономності людського розуму, здатного пізнати власну сутність. Ідеалістична філософія ХІХ — ХХ ст. гіпертрофовано сприймала духовне в людині. Вона перебільшувала значення в людині раціонального або ірраціонального.

1 Як напрям філософії ХХ ст. антропологія була заснована у 1920-х рр. німецькими мислителями М. Шелером і Г. Плеснером.

91

Марксизм поставив людину в центр філософського знання, він заклав основні принципи діалектико-матеріалістичного розуміння людини. Марксизм звернув увагу на те, що людське самопізнання — це нескінченний процес, а вияви сутності людини багатогранні: людина думає, радіє, ненавидить, любить, страждає, постійно чогось жадає, досягає бажаного і, не задовольняючись цим, прагне до нової мети, ідеалів тощо. Діалектико-матеріалістична філософія, визначаючи сутність людини, звернула увагу на те, що людина — розумна істота, яка є суб’єктом праці (практики), суспільних відносин і спілкування. Праця (головний різновид діяльності) є визначальною умовою становлення і розвитку людини. Працюючи, людина створює світ матеріальної та духовної культури, який твориться нею такою ж мірою, як і культура формує саму особистість.

А згідно з екзистенціоналізмом людина живе в чужому для неї світі. Її буття ірраціональне, його не можна осягнути розумом. Сенс життя людини — у містичному спілкуванні з Богом, вузьким колом «духовної аристократії», а також в організації приватного життя. Людина згідно з фрейдизмом — машина, яка рухається завдяки постійному розвитку та трансформації сексуальної енергії (лібідо).

У ХХ ст. проблема людини стала домінувати майже в усіх філософських напрямах. Залежно від того, як вирішувалося питання про співвідношення в людині природного, соціального чи духовного, їх умовно поділяють на три групи.

1.Біологізаторські концепції, до яких належать такі, згідно з якими людина є природною істотою, життя якої зумовлене переважно біологічними законами.

2.Соціологічні концепції, які ігнорують природно-біологічні

чинники людського існування, сприймають їх лише як біологічні передумови соціального життя, що не впливають на розвиток людської свідомості, поведінку, інтелект, творчість людини, духовні цінності тощо.

3. Духовні (спіритуалістичні) концепції об’єднують погляди,

згідно з якими в основі сутності людини лежить її духовний внутрішній світ (пошук істини, прагнення зробити моральний вибір, переживання прекрасного, творчість, свобода, глибинне самовизнання), домінування первинного «Я» як духовного базису особистості.

Спільною вадою цих концепцій є абсолютизація біологічної, соціальної, духовної сутності людини, що призводить до її розриву. Неможливо зрозуміти сутність людини, аналізуючи її як автономний організм, відірваний від природи, суспільства і духу. З погляду

92

сучасної філософії людина є істотою, яка діалектично синтезує в собібіологічне, психологічнетасоціально-інформативне.

Питання про походження людини виявилося не менш складним і суперечливим (гостродискусійним). Найчастіше виокремлюють три групи гіпотез про походження людини: 1) релігійна (теологічна) — виходить з того, що людина створена Богом; 2) космічна — містить ідею про те, що життя, а разом з ним і людина занесені на Землю з космосу (Всесвіту); 3) еволюційна гіпотеза стверджує, що людина з’явилась у результаті складного, тривалого еволюційного процесу (адаптації вищих тварин до навколишнього середовища та природного добору).

Як біологічна істота людина є частиною природи з унікальним набором успадкованих нею генів, які спрямовують процес її індивідуального розвитку. Проти інших форм життя (тваринного світу) людина суттєво вирізняється здатністю прямоходіння, якісною відмінністю кисті руки як головного органу, що сприяє практичному перетворенню навколишнього світу, збільшеним об’ємом мозку і розвинутою асиметрією його півкуль тощо. Біологічно визначаються тривалість життя людини, вікові характеристики, стосунки між чоловіком і жінкою тощо, але все це зазнає впливу соціальних чинників.

Соціальне виникає з біологічного, яке створює для нього історичні природні передумови. Соціально обумовлена й психічна сфера людини: її внутрішній духовний світ, свідомі і несвідомі процеси, воля, пам’ять, характер, темперамент, фантазія. Соціальна обумовленість сутності людини ставить перед суспільством завдання створення умов, що сприяють її всебічному розвитку (духовному, моральному, естетичному, фізичному), її прогресивному самовдосконаленню.

У кожній людині є матеріальна та духовно-інформаційна енергія. Духовно-інформаційна енергія є результат духовних процесів і внутрішніх почуттів людини: щастя, радості, горя, любові, ненависті, зла, добра тощо, які впливають на її діяльність і вчинки. Поряд з енергіями та процесами існують однойменні поля. Біологічне (матеріальне) та духовно-інформаційне поля створюють єдине енергетичне поле людини. Зникнення одного поля людини спричиняє зміну інших. Наприклад, коли помирає людина, то зникнення одного різновиду поля призводить до зміни інших — зникають духовні процеси й духовна енергія в мозку, а отже, й духовне поле. Це дає привід віруючим людям стверджувати, що душа покидає людину. При цьому душа людини сприймається як складний духовно-інформаційний процес, щостворюєвідповіднеполе, носіємякогоєдуховнаенергія.

93

Людина є найвищим щаблем у розвитку живих організмів на Землі, суб’єктом праці, соціальної форми життя, спілкування та свідомості. Людина — це жива істота, яка має певні потреби та інтереси, що задовольняються у процесі матеріального і духовного виробництва на основі спілкування й активного перетворення навколишнього світу і самої себе.

Для віддзеркалення всіх аспектів людського існування крім поняття «людина» використовують терміни «індивід», «індивідуаль-

ність», «особистість». Індивід — це окремо взята людина, якій притаманні неповторні природні й соціальні властивості. Поняття

«індивід» тісно пов’язане з поняттям «індивідуальність», яке використовується для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятоїлюдини, наосновіякихвідрізняютьодногоіндивідавідіншого. У світі немає більш індивідуалізованого об’єкта, ніж людина; скільки людей, стільки індивідуальностей, кожна людина має індивідуальні особливостіпам’яті, уваги, спостереження, мисленнятощо.

Соціальні характеристики особистості

Вищою характеристикою суспільних якостей людини є поняття «особистість», яке використовується для позначення індивіда в межах його соціальних характеристик. Засадничими чинниками, які сприяють перетворенню людини на особистість, є саме життя, діяльність та процес виховання. При цьому домінантного значення для перетворення біологічного індивіда на соціальноінформативну особистість набуває діяльність (практика і праця). Тільки в діяльності, яка відповідає потребам та інтересам людини (суспільства), можна дістати оцінку своїй соціальній значущості, розкрити всі грані особистості1.

Кожна особистість має велику кількість взаємозв’язаних суспільно значущих рис, до яких належать вроджені або набуті звички, спосіб мислення та поведінки. Серед них такі позитивні моральні якості, як гуманізм, людяність, чесність, совість, скромність, великодушність тощо. До суспільно корисних якостей належать вольові

1 У такому контексті діяльність стає сутністю людського існування. Діяльність — це цілісні, системні, послідовні дії, спрямовані на здобуття конкретного результату. Основним різновидом діяльності є праця. Особливостями праці в сучасному світі є те, що вона стає однією з найвищих соціальних цінностей. Праця в умовах відчуженості людини від засобів і результатів праці стає тягарем для людини і негативно впливає на особистість, і навпаки, праця, яка дає користь людині й суспільству, сприяє розвитку кращих людських якостей. Праця стала основою формування і розвитку людської свідомості, зробила людину особистістю. Завдяки активній праці людина виокремила себе з тваринного світу і створила високоорганізоване суспільство.

94

характеристики, рішучість, мужність, патріотизм тощо. Безперечно, окремим особам властиві і негативні (аморальні) якості, що засуджуються суспільством. До таких належать егоїзм, нігілізм, грубість, користолюбство тощо. Зазначені якості є продуктом впливу суспільства та окремих людей на окрему особистість, а також результатом самовиховання. Суспільно значущі позитивні риси сприяють прогресивному розвиткусуспільствай особистості.

Особистість має певну структуру, головними елементами якої є потреби та інтереси.

Потреби — це основа діяльності людей, певний мотив до здійснення тих чи тих дій або вчинків. Відомо, що задоволення від реалізації матеріальних або духовних потреб є важливим компонентом людського щастя. У кожному суспільстві є певний перелік і рівень потреб з об’єктивною можливістю їх реалізації в суспільній практиці. Що більше суспільство може створювати умови для їх реалізації, то більше воно може називатися цивілізованим. Потреби є рушійною силою як розвитку суспільства, так і самої людини. До того ж заради реалізаціїпотреб здійснюється людськадіяльність.

Потреби поділяються на біологічні та суспільні (формуються суспільством). Біологічні (природні) потреби орієнтують на збереження життя, харчування, розмноження тощо. До потреб, які формуються суспільством, належать духовні (прагнення збагатити і розвинути свій внутрішній світ, залучитися до цінностей культури), матеріальні (сприяють можливості досягти високого рівня матеріальних благ у житті), суспільні (дозволяють реалізувати професійні здібностітадістатиадекватнуоцінку збоку суспільства).

У процесі розвитку суспільства відбуваються як якісні, так і кількісні зміни у системі потреб. Наприклад, виникають нові потреби — в інформації, освіті тощо. Задоволення конкретних потреб породжує нові потреби, що є імпульсом для розвитку матеріального та духовного виробництва, в межах якого є можливість задовольнити нові потреби.

Інтереси є конкретним виявом потреб, зацікавленість особистості в певній дії або вчинку. Поняття «потреби» охоплює більш широке коло явищ, ніж категорія «інтереси». Категорія «інтереси» притаманна тільки людині. Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Інтереси розділяються за суб’єктом — на особисті (індивідуальні), групові, класові, суспільні, державні та інтереси всього людства, а також за сферами суспільного життя, за значенням тощо. Поділяються на матеріальні та духовні, нормальні і ненормальні, довгострокові і короткострокові, спільні й антагоністичні та ін.

95

Співіснування ієрархій різноманітних потреб та інтересів має форму конфліктів, розв’язуючи які, суспільство розвивається. Суперечність між інтересами і потребами сприяє прогресу лише тоді, коли вона не антагоністична, своєчасно й адекватно вирішується на рівні загальнолюдських цінностей. Цінність відображає соціальне і культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини (докладніше про цінності йтиметься далі). Цінності та ціннісні орієнтації суспільства формують систему норм поведінки особистості.

Соціальні норми — це вимоги, які ставляться суспільством, державою, соціальною групою до особистості і які вона має виконувати. Вони потрібні будь-якому суспільству, щоб підтримувати рівновагу, порядок, витісняти наявні в людини однобічні біологічні інстинкти способом залучення особистості до життя суспільства і соціалізації як особистості.

Існує кілька видів соціальних норм, кожна з яких має специфічний вплив на особу: норми моралі, що формують найзагальніші варіанти діяльності й охоплюють велике коло суспільних відносин, визнаються всіма (більшою частиною суспільства). Головним механізмом забезпечення моральних норм є сама людина (її совість) та суспільство, які можуть засудити порушника норм моралі. Групові норми регулюють поведінку людини у вузьких колективах, наприклад, товариських, релігійних тощо. Спеціальні (професійні) норми формують поведінку представників тих чи тих професій, наприклад, поведінку лікарів, учителів, правоохоронців тощо.

І, нарешті, важливою соціальною нормою стають норми права, що віддзеркалюють правову свідомість суспільства як сукупність ідей, поглядів, уявлень; ставлення людей до правової системи, законності, правопорядку та їх оцінки з погляду інтересів тієї чи тієї соціальної групи або суспільства загалом з метою стимулювання окремих дій або вчинків. Особливостями функціонування норм права є те, що вони формулюються і встановлюються спеціальними державними інститутами, є обов’язковими для виконання всіма членами суспільства, чітко формалізовані в письмових текстах, регулюють конкретне коло суспільних відносин, гарантуються з боку силових структур держави.

Потреби, інтереси, цінності, соціальні норми сприяють формуванню та існуванню життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості — це ставлення людини до навколишнього світу, ціннісна орієнтація, установка і готовність до здійснення певних дій і вчинків, форма і спосіб їх реалізації. У вузькому ро-

96

зумінні життєва позиція — це ставлення людини до навколишнього світу в її думках та вчинках.

Умовно виокремлюють активну і пасивну позиції. Пасивна життєва позиція виявляється у підкоренні довколишньому світу, об’єктивним обставинам. Таку форму часто називають конформізмом. Є кілька різновидів конформізму: авторитарний конформізм — людина у своїй поведінці орієнтується на поведінку і погляди окремої впливової й авторитетної особи. Груповий конформізм існує тоді, коли окрема людина, як і інші члени групи, міцно тримається тих норм, які прийняті групою. Суспільний конформізм існує в тому разі, коли окрема особа підкоряється нормам суспільства — «живе як усі». Останній різновид конформізму існує зазвичай у тоталітарних державах.

Протилежним конформізму поняттям є поняття нонконформізму. Якщо перше поняття фіксує пасивну життєву позицію особистості, то друге — активну. Активна життєва позиція полягає в перетворенні довколишнього світу і контролі над ситуацією. Специфічними характеристиками активної життєвої позиції є активна самостійна поведінка стосовно до інших членів групи, але підкорення лідеру групи; підкорення нормам суспільства з прагненням керувати групою, колективом, бути лідером; ігнорування суспільних норм і активне прагнення знайти себе поза суспільством, наприклад, в асоціальних групах тощо; несприйняття норм суспільства, прагнення самостійно або за допомогою інших змінювати довколишню дійсність. Наприклад, діяльність революціонерів, терористів тощо.

Суспільство активно впливає на процеси виховання і розвитку особистості. Виховання — це залучення індивіда до соціальних норм, духовної культури, підготовка його до праці і майбутнього життя. Виховання необхідно для того, щоб людина могла нормально виконувати необхідну і корисну діяльність. Крім того, виховання особи зменшує проблеми включення індивіда в суперечливе суспільство, оптимізує його адаптацію, гармонізує суперечливі суб’єктно-суб’єктні процеси в самому суспільстві. Виховання здійснюють найрізноманітніші суб’єкти: родина, школа, армія, колектив, вищий навчальний заклад, суспільство загалом. Окремим вихователем може стати окрема людина — викладач у школі, авторитетний товариш, керівник, харизматичний лідер релігійної організації тощо. Величезну роль у вихованні особистості виконують засоби масової інформації, а також досягнення масової культури (Інтернет, книги, виставки тощо).

97

Окрім загальної мети виховання є більш вузькі конкретні цілі, які ставляться як суспільством загалом, так і соціальними групами й окремими індивідами. Усі цілі так чи так взаємодіють між собою. До таких цілей належать: підготовка людини до самостійного життя (передати людині матеріальну та духовну культуру, конкретний досвід); активізувати і розвинути суспільно значущі якості особистості; нейтралізувати або знищити антисоціальні якості особи; навчити людину толерантної взаємодії з іншими людьми; навчити людину працювати на найвищому професійному рівні.

Усвідомлюючи себе як особистість, виокремлюючи себе з навколишнього середовища, людина замислюється над тим, для чого вона живе? Чи смертна вона? (проблема життя та смерті) У чому сенс її життя? Кожна людина виокремлює свій індивідуальний сенс життя, але при цьому важливе значення мають цілі індивіда, що визначають характер його діяльності. Як уже зазначалося, цілі життя пов’язані насамперед з бажанням найповнішого задоволення матеріальних і духовних потреб, закладених природою в людині. Ці потреби є численними і багатогранними. Кожна людина вибирає лише ті потреби, які відповідають її індивідуальним особливостям, і спрямовує свою діяльність на вирішення тих проблем, які вона сама визначає для себе як сенс життя. Отже, немає єдиного сенсу життя для всіх людей. Кожна людина завдяки своїм індивідуальним схильностям може мати кілька індивідуальних цілей, які визначають сенс її життя.

Отже, філософське вчення про природу і сутність людини i називається антропологія. Воно має місце майже в усіх су-

часних філософських напрямах.

Людина є найвищим щаблем у розвитку живих організмів на Землі; як жива істота, має певні потреби та інтереси, що задовольняються у процесі матеріального і духовного виробництва на основі спілкування й активного перетворення навколишнього світу і самої себе.

Вищою характеристикою суспільних якостей людини є поняття «особистість», яке використовується для позначення індивіда в межах його соціальних властивостей. До фундаментальних рис особистості належать потреби та інтереси. Головними соціальними нормами, як вимоги до особистості, є норми моралі, права, групові, спеціальні (професійні) норми. Ставлення людини до навколишнього світу віддзеркалюється в понятті «життєва позиція особистості». Головними її різновидами сучасна філософія називає конформізм (пасивну життєву позицію) та нонконформізм (активну життєву позицію).

Людина не може саморозвиватись, самовдосконалюватися без знання сенсу свого життя. Кожна людина вибирає лише

98

ті цілі, які відповідають її індивідуальності, які вона має можливість самостійно досягнути і яких вона сама визначає для себе як сенс життя. Тому немає єдиного сенсу життя для всіх людей, кожна особистість може мати кілька індивідуальних цілей, які визначають сенс її життя.

? Питання для самоперевірки

1.Охарактеризуйте співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність» та «особистість».

2.У чому полягає відмінність ролі потреб та інтересів особистості для її діяльності?

3.У чому полягає значення соціальних норм у житті особистості? 4.Що таке життєва позиція особистості?

5.Назвіть головні чинники виховання особистості.

6.У чому полягає сутність людини?

7.Що таке сенс життя людини?

8.Охарактеризуйте співвідношення необхідності та свободи людини.

9.Охарактеризуйте співвідношення свободи та відповідальності людини.

Теми рефератів

1.Людина, індивід, індивідуальність, особа — чим різняться ці поняття?

2.Людина: проблема співвідношення біологічного і соціального.

3.Соціальна сутність людини та її соціальна гідність.

4.Гуманізм, індивідуальність, колективізм.

5.Еволюція уявлень про людину у філософії.

6.Характеристика матеріальних і духовних потреб людини. 7.Необхідність, свобода та відповідальність у житті людини. 8.Людина та суспільство; проблеми виживання у сучасному світі. Людина — найвища цінність гуманного демократичного суспільства.

Cписок рекомендованої літератури

1.Аббаньяно Н. Экзистенция как свобода // Вопр. философии. — 1992.

— № 8.

2.Арсеньев А. С. Философские основы понимания личности. — М., 2001. 3.Бердяев Н. А. О назначении человека. — М., 1993.

4.Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. — М., 1989. 5.Бубер М. Проблемы человека: Два образа веры. — М., 1995.

99