Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

prysuhin_filosofiya_2

.pdf
Скачиваний:
271
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
1.89 Mб
Скачать

дозволило Геґелю зробити висновок, що історія — це розвиток людського духу, а першоджерелом розвитку історії є світовий розум («Світовий дух»). Зміст розвитку історії — усвідомлення свободи, що являє собою послідовну низку етапів від свободи одного через свободу громадян до загальної свободи. Інакше кажучи, історичний процес є розвитком суспільства до загальної свободи.

Марксистська філософія (К. Маркс, Ф. Енґельс) критично переосмислила геґелівський діалектичний метод пояснення історії і на цій основі доповнила його формаційним підходом. Згідно з формаційним підходом історичний процес розвивається в бік суспільного прогресу. Позитивістський підхід був репрезентований працями О. Конта, який виділив такі стадії розвитку суспільства, як традиційне, доіндустріальне, індустріальне. У дещо зміненому вигляді ці стадії — традиційну, доіндустріальну, індустріальну, постіндустріальну — виокремлюють деякі сучасні західні філософи. Цивілізаційний та культурологічний підходи пояснення історичного процесу розробили А. Тойнбі та О. Шпенглер. Сучасна філософія історії представлена працями К. Ясперса, Х. Ортега-і-Гассета, Ф. Фукуями, К. Поппера, С. Хантінгтона та інших авторів, які здебільшого схиляються до песимістичного сценарію розвитку історії. Не менш цікавими сьогодні стають теологічні концепції, які розробляють ідеї провіденціалізму1 в історії (А. Швейцер, П. Тейяр де Шарден та ін.).

Загалом концепції історичного розвитку концентруються навколо двох головних поглядів: 1) історія — це хаотичний, випадковий процес, в якому немає логіки та вияву закономірностей; 2) історія — це цілеспрямований закономірний процес (цієї позиції додержується більшість сучасних філософів).

Значення формаційних, цивілізаційних, культурологічних підходів у поясненні історичного процесу надзвичайно велике, тому проаналізуємо їхні особливості докладніше.

Як уже було зазначено, формаційний підхід був запропонований основоположниками марксизму К. Марксом та

1 Провіденціалізм (від лат. providentia — передбачення) — теологічне розуміння причин історичного процесу як вияву волі Бога, а його сенсу — як наперед визначеного наміру Бога (провидіння).

149

Ф. Енґельсом. Для теорії суспільно-економічних формацій К.

Маркса характерні єдність принципів повторюваності та прогресивності (поступу) людської історії, які мають не ідеалістичну (надприродну) природу, а випливають з дослідження реальних суспільних процесів. В аналізі історичного процесу вчені виходили з того, що ключовим є поняття «суспільно-економічна формація». Суспільно-економічна формація — сукупність виробничих відносин, певного рівня виробничих сил, суспільних зв’язків, політичного устрою на певному етапі історичного розвитку. Уся історія сприймалась

(аналізувалась) як закономірний процес зміни суспільноекономічних формацій.

У суспільно-економічній формації є два головних компоненти — базис і надбудова. Базис — економіка суспільства, складниками якої є виробничі сили та виробничі відносини. Надбудова — держава, політичні та соціальні інституції. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої вимагає змін в економічному базисі (розвиток матеріального виробництва спричиняє розвиток суспільства).

Виробничі сили постійно розвиваються, ускладнюються, а виробничі відносини залишаються незмінними. Виникає конфлікт, суперечність між новим рівнем виробничих сил та застарілими виробничими відносинами. Рано чи пізно, насильницьким або мирним способом відбуваються зміни в економічному базисі — виробничі відносини або повільно, або ж через докорінну перебудову та заміну їх новими стають адекватними новому рівню виробничих сил.

Економічний базис, який змінився, веде до зміни політичної надбудови (вона або пристосовується до нового базису, або повністю заперечується рушійними силами історії) — так виникає нова суспільно-економічна формація, що перебуває на вищому, ніж попередня, рівні.

Але висхідний розвиток історії не виключає в ній повторюваності. Конкретний аналіз способів виробництва дав підстави говорити про неухильність процесу заміни суспільноекономічних формацій. Так, позиція історичного прогресу, яку обстоювали буржуазні ідеологи XVIII ст., дістала теоретичне обґрунтування. Критерієм історичного процесу (прогресу) зрештою став панівний спосіб виробництва.

Формаційний підхід доволі поширений у світовій філософії, особливо у постсоціалістичних країнах. Основними його перевагами є розуміння історії як закономірного історичного

150

процесу, глибока розробка економічних механізмів розвитку, реалістичність, систематизація історичного процесу. Вадами є неврахування інших чинників розвитку історії (культурних, національних, спонтанних), надмірна схематичність, відірваність від специфіки суспільства, лінійність, певна невідповідність практиці [наприклад, деякі суспільства оминули рабовласницьку або капіталістичну формації, існують відхилення від лінійності, стрибки як угору, так і вниз, відбувся непрогнозований економічний крах комуністичної (соціалістичної) формації тощо].

Карл Маркс виокремлював п’ять суспільно-економічних формацій: первісну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Окремо названо азійський спосіб виробництва. Проаналізуємо їх з погляду марксистської філософії.

Первісна формація — перша в історії людства суспільноекономічна формація, що існувала з часу виділення людей із тваринного світу до виникнення класового суспільства. Для неї були характерні примітивні форми організації праці [майже не було механізмів, праця носила переважно ручний індивідуальний характер, зрідка була колективною (полювання, рільництво)]. У первісних формаціях не було приватної власності, примітивні засоби виробництва перебували у суспільній власності. Також не було публічної влади. Слабка суспільна організація зумовила відсутність держави; суспільство об’єднувалося на основі кровноспоріднених зв’язків, спільного прийняття рішень. Розвиток виробництва, й особливо суспільства, привів до поділу праці, який породив обмін, зробив продуктивною працю людей у межах родин, що поступово спричинилося до приватної власності. З’явилися додатковий продукт, економічна нерівність членів общини, що сприяло розкладу первісної общини й виникненню рабства.

Азійський спосіб виробництва — особливий політико-

економічний тип суспільства, який був поширений у давніх цивілізаціях Сходу (Єгипет, Китай, Месопотамія), що були розташовані зазвичай в долинах річок. Для них характерними були іригаційне рільництво як база економіки, брак приватної власності на основні засоби виробництва (землю, іригаційні споруди), державна власність на землю та засоби виробництва, масова колективна праця вільних членів общини під жорстким контролем держави (бюрократії), наявність централізованої, деспотичної влади.

151

Рабовласницька формація — перша з антагоністичних суспільно-економічних формацій; соціальний лад, заснований на експлуатації рабів; у своїй основі мала приватну власність на засоби виробництва, зокрема на «живі» (рабів), соціальну нерівність і суспільне класове розшарування, державну та суспільно-публічну владу. Рабська праця, що ґрунтувалася на позаекономічному примусі, була малопродуктивною, бо не стимулювала безпосередніх виробників у результатах праці. Проте загальна маса додаткового продукту, створюваного експлуатацією великої кількості рабів за умов дешевої рабської праці, була значною, що дало можливість розділення розумової й фізичної праці, створення великих міст. Рабовласницький лад був прогресивним явищем проти первісного ладу, оскільки забезпечував дальший розвиток продуктивних сил. У подальшому примусовий характер праці призвів до кризового стану розвитку продуктивних сил (основи суспільного прогресу) і, як наслідок, згодом був витіснений феодалізмом.

Феодальна суспільно-політична формація утвердилася в результаті розкладу рабовласницького ладу. Вона ґрунтувалася на великій за обсягом земельній власності, наявності особливого класу землеробів-феодалів. Характерним також була праця вільних, але економічно залежних (зрідка політично) від феодалів селян. Основні економічні взаємини за феодального способу виробництва характеризувались існуванням трьох видів феодальної ренти: відробіткової, натуральної або грошової, кожна з яких переважала на певному етапі розвитку феодалізму. Рента була продуктом додаткової праці, що його брали феодали з безпосередніх виробників. Особливі виробничі відносини складались у вільних ремісничих центрах — містах. Вищою формою соціально-політичних суперечностей стали суперечності між феодалами та експлуатованими селянами, що відбилось у масових селянських повстаннях. З появою товарних відносин, мануфактури в надрах феодалізму зароджувався капіталістичний лад.

Капіталістична формація приходить на зміну феодальній. Це остання класова антагоністична формація, яка ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва та експлуатації людини людиною. Товарне виробництво має загальний характер (охоплює всі галузі матеріального виробництва). Товар стає панівною формою продукту, робоча сила також перетворюється на товар. Основним суспільно-політичним конфліктом стає конфлікт між робітничим класом і буржуазією. Основним

152

економічним законом капіталізму є виробництво додаткової вартості, джерелом якої є неоплачена праця найманих працівників і привласнення її капіталістом. Класова боротьба пролетаріату розхитує підвалини капіталістичного ладу і має стати основним чинником загибелі капіталізму й заміни його соціалізмом (комуністичною формацією).

Комуністична формація (соціалістична, суспільство майбутнього) — найвищий тип суспільно-економічної формації, що революційним способом має прийти на зміну капіталізму. Для неї характерні: брак приватної власності на засоби виробництва, державна (суспільна) власність на засоби виробництва, праця робітників, селян, інтелігенції вільна від експлуатації з боку приватних власників, справедливий рівномірний розподіл сукупно виготовленого продукту між усіма членами суспільства, високий рівень розвитку виробництва та висока організація праці.

У другій половині ХХ ст. серед соціальних філософів, які досліджували історичний процес, крім домінантної формаційної концепції стала актуальною альтернативна — цивілізаційна (конвергенційна) концепція.

Цивілізаційна концепція історичного розвитку належить до немарксистських концепцій, що розроблялись у ХІХ—ХХ ст., які зазвичай приймали ідею історичного прогресу. Не заперечували вони й того, що головним домінантним чинником суспільного розвитку є матеріальний, але вбачали його не в матеріальному виробництві, а в техніці, технології тощо. На цьому ґрунті виросли теорія п’яти стадій економічного зростання американського дослідника Уолта Уїтмена Ростоу, теорія індустріального суспільства французького вченого Реймона Арона та численні теорії конвергенції (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.), теорія постіндустріального суспільства американського вченого і політика Даніеля Белла тощо.

Ідея цивілізації як домінанти історичного процесу була висунута російським істориком і мислителем М. Я. Данилевським у його праці «Росія та Європа» ще наприкінці ХІХ ст. Учений доводив, що не існує загальних закономірностей розвитку суспільства. Він обстоював ідею про те, що розвиток проходить ніби паралельними соціально-історичними організаціями, в основі яких лежить соціальна культура. Цивілізації мають не тільки локальні характеристики, а й одночасно є замкнутими, обмеженими у зовнішніх контактах. Їх існування супроводжується конфліктом з іншими цивілізаціями.

153

Не менш цікавою була цивілізаційна концепція Арнольда Тойнбі.

За Тойнбі, цивілізація — це стійка спільнота людей, об’єднана духовними традиціями, подібністю способу життя, географічними та історичними межами. Історія, як уважав учений, є нелінійний процес, це процес зародження життя, самознищення одних цивілізацій у різних куточках Землі. Тойнбі виділяв два типи цивілізацій. Назвемо їх.

1. Основні цивілізації, що залишають значні досягнення в історії людства, опосередковано (особливо через релігію) впливають на інші цивілізації. До них належали шумерська, вавилонська, елліністична, китайська, індуська, ісламська, християнська та деякі інші.

2. Локальні цивілізації, що якнайбільше закриваються у своїх національних межах. Локальних (національних) цивілізацій, що заслуговують на увагу в історії людства, А. Тойнбі нараховує близько 30 — мексиканська, німецька, російська тощо.

Головними рушійними силами розвитку цивілізації А. Тойнбі вважав зіткнення між Викликом (який ставить під загрозу існування конкретного суспільства) і творчою Відповіддю з боку людей. Під Викликом А. Тойнбі розумів тиск на цивілізацію ззовні (невигідне географічне розташування, відставання від інших цивілізацій, військова агресія), автором Відповіді є не суспільство загалом, а лише творча частина населення, яка, використовуючи механізм мімесису (наслідування), залучає інертну масу до нових соціальних цінностей. Величезне значення при цьому має діяльність талановитих, богообраних особистостей (видатних людей). Отже, як наслідок руху від Виклику до Відповіді народжується «локальна цивілізація».

Внутрішня структура цивілізації складається з: а) творчої меншості, б) інертної більшості. Творча меншість веде за собою інертну більшість, щоб дати відповідь на Виклики, кинуті цивілізації. Крім того, творча меншість не завжди може визначати життя більшості. Більшість здатна «гасити» енергію меншості, поглинути її. У цьому разі розвиток зупиняється й починається застій.

А. Тойнбі називав стадії, що їх проходить будь-яка цивілізація: зародження, зростання, надлом, який закінчується повним зникненням цивілізації. Учений наголошує, що цивілізація не є організмом з чітко заданою програмою до самознищення. Розвиток історії визначається творчими зусиллями людини (насамперед еліти): доти, доки існує їхній духовний потенціал, цивілізація має можливість розвиватись у

154

бік прогресу. Цивілізація для А. Тойнбі — це синонім свободи і творчих можливостей людини, нескінченне духовне завдання, а не кінцевий результат.

Близькою до концепції А. Тойнбі є культурологічна концепція Освальда Шпенглера. Цей дослідник історії у підґрунтя своїх ідей поклав поняття «культура» (як сукупність релігії, традицій, матеріального та духовного життя).

Культура є автономною, самодостатньою, замкнутою реальністю. Як особливий «організм», вона має здатність зароджуватись і вмирати. Кожний культурний організм, за Шпенглером, існує певний життєвий строк (близько тисячі років), після чого перероджується в цивілізацію й гине. Загалом поняття «культура» в О. Шпенглера близьке до поняття «цивілізація» в А. Тойнбі (хоч цивілізація останнього мала дещо інше значення). Цивілізація в межах культурологічного підходу

— найвищий рівень розвитку культури, завершальний період її розвитку, «напереддень» її смерті. О. Шпенглер виокремив у історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, китайську, вавилонську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську та культуру народу майя. Він прогнозував також можливість появи російсько-сибірської культури. Кожна з культур має свій глибинний сенс і однакове значення в історичному процесі. Сенс історичного процесу вчений убачав в усвідомленні долі, душі й мови культури. Культурологічний підхід був особливо популярний в Європі в першій половині ХХ ст.

Як уже зазначалось, аналіз суспільства неможливо уявити без з’ясування ролі особи в історії. Під особою зазвичай розуміють соціальний аспект людської багатогранності, соціальну сутність людини. Її становлення здійснювалось у процесі соціалізації, засвоєння певних зразків поведінки, норм культури під впливом тих соціальних груп, до яких належить конкретна людина. Та оскільки соціальні групи — це результат певних відносин, що панують у суспільстві, то особа може сприйматись як продукт суспільства. Але при цьому вона не тільки існує як самостійний елемент суспільства, але є активною щодо суспільства. Цю активність вона здійснює через соціальну групу, у функціонуванні якої бере активну участь.

Сферами вияву цієї активності є:

виробництво умов життя, коли кожна людина прагне його раціоналізувати у своїх інтересах;

155

передавання власного соціального досвіду людині, яка починає жити;

коригування того рівня мікрокультури, що склалась у соціальній групі (а через них — і в суспільстві), взаємовідносин і

норм, з одного боку, з метою задоволення своїх інтересів, а з другого — з метою приведення їх у відповідність із суспільним ідеалом, що усвідомлюється особистістю;

засвоєння духовних цінностей та їх поступова адаптація з урахуванням реальних умов, в яких живе людина.

Роль особи значно зростає на революційних етапах розвитку суспільства й «знищується» діяльністю мас на еволюційних етапах історичного процесу. Революційні періоди характеризуються широким рухом народних мас. Цей процес носить об’єктивний характер (почасти хаотичний). Роль особи при цьому значна — вона організовує та спрямовує соціальний процес.

Особливу роль відіграють видатні особи — люди, які найповніше та найефективніше й найпродуктивніше реалізують інтереси (та технології) великих соціальних груп, найповніше реалізують їх у життя. Видатні особи виявляють себе в усіх сферах діяльності і можуть бути як відомими вченими і громадськими діячами, так і реакціонерами. Інший сенс вкладається в поняття «велика особистість»: у ньому фіксується не тільки її масштаб, а й соціальна оцінка (наприклад, Черчилль був видатною постаттю, але чи можна його вважати великим?). Проблемі особистості надає величезного значення не тільки філософія, а й соціологія, психологія, педагогіка.

 

 

 

 

i

 

 

Отже, філософія історії — це розділ філософії, спрямований

 

 

 

 

 

 

на пояснення

історичного процесу загалом і аналіз

 

 

 

 

 

 

методологічних

проблем історичного пізнання. Історичний

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

процес — це процес розвитку всіх суспільних відносин і

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

явищ, в яких перебуває людина.

історичний

процес

 

 

 

 

 

 

 

 

Найповніше

й

найзмістовніше

 

 

 

 

 

 

 

 

досліджений

у

формаційній (К.

Маркс, Ф.

Енґельс),

цивілізаційній (А. Тойнбі) та культурологічній (О. Шпенглер) концепціях.

? Питання для самоперевірки

156

1.Назвіть головні напрями філософського осмислення історії. 2.Хто є засновником концепції суспільно-економічної формації? У чому її сутність?

3.У чому специфіка цивілізаційного підходу А. Тойнбі? 4.Охарактеризуйте побіжно культурологічну концепцію О. Шпенглера. 5.Охарактеризуйте проблему ролі особи в історії.

6.Чи можете ви самостійно дати відповідь на запитання «що таке сенс історії»?

Теми рефератів

1.Еволюція філософського розуміння суспільного життя людей та їх історії.

2.Проблема джерела й напрямів соціокультурного розвитку.

3.Прогрес та його критерії.

4.Насильство та ненасильство в історії.

5.Концепція циклічності історичного процесу (Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі).

6.Лінеарна концепція історії (П. Тейяр де Шарден, Е. Леруа, В. І. Вернадський).

7.Формаційна концепція К. Маркса й Ф. Енґельса.

8.Різноманітні інтерпретації сенсу історії в сучасній філософії (Р. Арон, К. Ясперс, Ф. Фукуяма).

9.Концепція зіткнення цивілізацій (С. Гантінґтон).

Cписок рекомендованої літератури

1.Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. — К., 1996.

2.Бердяев Н. А. Смысл истории. — М., 1990.

3.Бойченко В., Бойченко М. Філософія історії: предмет, напрямки, детерміністські та ігрові концепції. — К., 1995.

4.Бойченко І. В. Філософія історії. — К., 2000.

5.Вико Д. Основания новой науки об общей природе наций. — М., —

К., 1994.

6.Вольтер о философии и методология истории // Историки и история: Жизнь. Судьба. Творчество: В 2 кн. — М., 1998.

7.Гегель. Лекции по философии истории. — СПб., 1995.

8.Горак Г. І., Ящук Т. І. Проблема спрямованості людської історії // Філософія: Курс лекцій. — К., 1993.

9.Гошовський М. М., Кучерявий І. Т. Ідея прогресу в соціальній філософії. — К., 1993.

157

10.Данилевський Н. Я. Россия и Европа. — М., 1991. 11.Жекин Г. В. Социальная философия истории. — К., 1996.

12.Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 13.

13.Маркс К. Начерки відповіді на лист В. І. Засулич // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 19.

14.Памфилова Э. Развивается ли наше общество? // Общественные науки и современность. — 1993. — № 1.

15.Полибий. Всеобщая история. — СПб., 1995. 16.Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. — К., 1995.

17.Фукуяма Ф. Конец истории // Вопр. философии. — 1990. — № 3. 18.Шинкарук В. І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філос. і соціол.

думка. — 1992. — № 4.

19.Шпенглер О. Закат Европы. — М., 1993.

20.Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991.

158

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]