prysuhin_filosofiya_2

Невід’ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі та часі. В історії філософії існує два підходи до вирішення цієї проблеми. Перший називається субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали, що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матерією (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, простором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.

Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у взаємодії з матеріальними об’єктами, простір і час є формами існування матеріальних об’єктів. Реляційну теорію було взято як головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії прос-

тору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що виражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність зміни її станів у процесі їх розвитку.

Вирізняють об’єктивний та суб’єктивний час. Об’єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування матерії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв’язку, послідовності зміни стану об’єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціальний та інший час. Суб’єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: теперішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності перебігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні висновки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, теперішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безперспективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьогодення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структуру, взаємодію елементів між собою у середині матеріальних об’єктів. Простір характеризує структурну організацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кордони, місце, яке вони посідають серед інших об’єктів. Властивості простору залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості

30

матеріального руху. Фізичний, біологічний, соціокультурний простори відрізняються один від одного специфічною топологією, метрикою, формами симетрії тощо. Загальною властивістю простору, що існує на всіх відомих структурних рівнях, є її тривимірність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія відносності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними тілами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної теорії, а саме — розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір і час як вічні

йнезмінні.

Інарешті зазначимо, що однією з найважливіших характерис-

тик матерії є відображення. Відображнення — це властивість матеріальних тіл відтворювати в самих собі властивості інших матеріальних систем, що взаємодіють з ними. Матеріальним підтвердженням відображення є наявність слідів одного матеріа-

льного об’єкта на іншому. Виокремлюють такі рівні відображення: фізичне, хімічне, механічне, біологічне (подразнення, відчуття, психічне відображення), найвищий рівень відображення — свідомість (властивість високоорганізованої матерії).

Отже, у широкому розумінні буття — це найузагальненіше i поняття про все, що існує в безмежному світі. Буття має свою реальну структуру. Воно поділяється на об’єктивну реальність, що відбивається категорією «матерія», та суб’єктивну реальність, яка відбивається категорією «сві-

домість».

У діалектичному матеріалізмі матерія визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині в її відчуттях, яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини.

Підґрунтям сучасного матеріалістичного розуміння руху є три головні положення: а) рух є невід’ємною, необхідною та суттєвою властивістю, способом існування матерії; б) рух визначається як зміна взагалі; в) рух є результатом розв’язання діалектичної суперечності.

Простір і час — це філософські категорії, що відбивають основні форми існування матерії. Простір і час характеризують

31

будь-яке явище матеріального світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування й самознищення.

? Питання для самоперевірки

1.У чому полягає філософський зміст категорії «буття»? 2.Які філософські концепції буття ви знаєте?

3.Як співвідносяться буття й матерія?

4.Що означає поняття «субстанція»?

5.Дайте коротку характеристику поняттям «матерія», «простір», «час» і «рух».

6.Що таке синергетика?

7.Коротко охарактеризуйте таку властивість матерії, як відображення.

Теми рефератів

1.Філософський зміст проблеми буття.

2.Категорії буття та небуття.

3.Буття та сутність.

4.Діалектика основних форм буття.

5.Проблематичність людського буття.

Cписок рекомендованої літератури

1.Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации: Учеб.

пособие. — М., 1994. — Гл. 2, 5.

2.Гегель. Наука логики: В 3 т. — М., 1970. — Т. 1. — С. 123—256. 3.Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1974— 1977.

4.Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — М., 1991.

5.Разумный В. П. Драматизм бытия: истоки бесперспективности.

— М., 1991.

6.Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. — М., 1987. 7.Философия: Учебник / Под ред. В. Д. Губина, Т. Ю. Сидориной и др. — М., 1996.

8.Філософія: Підручник / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К., 1995.

32

Діалектика — у сучасній філософії — теорія розвитку всього сущого, а також заснований на ній метод пізнання дійсності

вказує напрям розвитку

Альтернативи діалектики

33

Загальне поняття діалектики й розвитку

Процес розвитку об’єктивної реальності1 аналізують діалектика, метафізика, синергетика тощо, але визначальною серед них є діалектика. У сучасній філософії діалектика — це теорія розвитку об’єктивної реальності, а також заснований на цій теорії універсальний метод пізнання. Діалектика як учення віддзеркалює найзагальніші закони розвитку матерії, духу, свідомості, пізнання та інших аспектів дійсності.

В історії філософії поняття діалектики мало різні значення.

У стихійній античній діалектиці філософів Стародавнього світу діалектика із самого початку визначалась як мистецтво вести розмову (дискусію) з метою досягти істини. Геракліт першим висловив думку про те, що суперечність (боротьба) існує не тільки в думках, а й у реальному предметному світі. Почасти цей погляд на боротьбу як причину зміни й руху називають наївною діалектикою буття та свідомості; наївність полягає в тому, що такий погляд не дає змоги зрозуміти сутності предметів, процесів, явищ довколишнього світу. У період Середньовіччя діалектику було витіснено метафізикою (схоластикою), яка використовувалася для зміцнення у свідомості людей релігійної ідеології. У М. Кузанського ідеї діалектики розвивалися вченням про вічність руху, про збіжність протилежних сторін, максимуму та мінімуму тощо.

Наступною формою діалектики стала ідеалістична діалек-

тика. Її початок сягає філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, Д. Дідро та ін.), але своїх класичних форм вона набула в німецькій класичній філософії (І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґ та особливо Ґ. Геґель). Саме Геґель на ідеалістичній основі розробив тлумачення світу як системи, що розвивається від нижчої

1 Реальність — філософський термін, який використовується у двох значеннях: 1) об’єктивний світ, що існує незалежно від людської свідомості й волевиявлення (матерія в усіх формах її існування та об’єктивний світ людського духу, тобто артефакти людської культури); 2) усе, що існує взагалі. Багатозначність терміна «реальність» віддзеркалена в понятті «реалізм», яке в історії філософії використовувалось як синонім матеріалізму або ідеалізму. У науковому пізнанні терміном «реальність» визначають предметну галузь дослідження певної науки (наприклад, «фізичну», «біологічну» реальність тощо).

Об’єктивна реальність — філософське поняття, що використовується у двох значеннях: об’єктивна реальність як матерія та об’єктивна реальність як об’єкт пізнання, котрий, на відміну від ідеальних об’єктів, не конструюється попередньо в межах тієї чи іншої теорії.

Суб’єктивна реальність — філософське поняття, яке також використовують у двох значеннях: суб’єктивна реальність як явище свідомості та суб’єктивна реальність як ідеальний об’єкт пізнання, сконструйований попередньо в межах тієї чи тієї теорії, котрий не існує поза нею та незалежно від неї.

35

стадії до вищої. Діалектика (або метод розвитку), згідно з його концепцією, є способом знаходження та вирішення суперечностей, що існують на рівні понять як результат зіткнення протилежних визначень, які можна вирішити через об’єднання. Особливістю теорії діалектики Геґеля було те, що вона сама мала суперечливий характер (між діалектичним методом і консервативною системою).

Третьою формою діалектики стає матеріалістична діалек-

тика. Основи цієї форми розроблено представниками матеріалістичної філософії К. Марксом та Ф. Енґельсом. Головним було положення про поєднання матеріалізму та діалектики (діалектична логіка). Так, діалектика стала підґрунтям розуміння найузагальненіших законів розвитку природи, суспільства та мислення. Матеріалістичне розуміння історії — основа синтезу діалектики й гуманізму (концепція історичного матеріалізму). Діалектика є теорією обґрунтування саморозвитку суспільства в його зв’язку з конкретними історичними потребами людини.

Некласичну діалектику умовно визначають як четверту форму діалектики. Її репрезентують концепції сучасної західної філософії, наприклад герменевтика (П. Пуанкаре), в якій використовують діалектичний метод пошуку під час ситуативного аналізу об’єкта пізнання.

Підсумовуючи характерні особливості матеріалістичної діалектики, можна зробити попередній висновок: розвиток — це зага-

льна властивість матерії (ідеальних і матеріальних об’єктів) змінювати свій стан, саморозвиватися, у результаті чого вони переходять на вищий рівень свого існування. А рух є внутрішня властивість матерії, яка характеризується наявністю внутрішніх суперечностей, цілісністю та безперервністю зміни її форм.

Будь-який матеріальний або ідеальний об’єкт завжди перебуває в стані руху (одночасно рухається й одночасно перебуває в стані спокою). Рух стає головним способом зв’язку в матеріальному світі.

Виокремлюють об’єктивну та суб’єктивну діалектику. Об’єктивна діалектика — це розвиток реального світу (природи й суспільства), а суб’єктивна діалектика — це діалектика мис-

лення (понять). Процес відображення світу, що діалектично розвивається, здійснюється за рахунок системи щонайбільше узагальнених понять (категорій) про цей світ. Об’єктивна та суб’єктивна діалектики мають спільну основу — однакові закони розвитку світу. Суб’єктивна діалектика відрізняється від об’єктивної лише за формою свого існування (суб’єктивною

36

логікою розвитку). Об’єктивна діалектика віддзеркалюється мисленням людини, яке має суб’єктивний та ідеальний характер. Об’єктивна та суб’єктивна діалектика, своєю чергою, суперечливо взаємодіють між собою, і ця суперечливість вирішується («знімається») у сфері суспільно-політичної практики. Окрема людина, особа має можливість пізнати діалектику й використати її для практичного перетворення світу, що її оточує, з метою максимальної адаптації до нього через його трансформацію та зміну самої себе.

Діалектика (як логіка) є системою принципів, категорій, законів, що віддзеркалюють процес саморозвитку об’єктивної реальності і дають можливість відобразити процес саморозвитку цієї реальності та здобути істинне знання про неї.

Принципи діалектики — це універсальні ідеї, критерії, що визначають головний зміст і роль усіх інших елементів суперечливої системи (до них належать принципи зв’язку, розвитку, єдності, суперечливості, гармонії, тотожності мислення та буття, діяльності тощо). Закони діалектики відбивають найсуттєвіші зв’язки розвитку предмета, явища або процесу й одночасно стають методом та основою теорії (наприклад, закони єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення). Категорії діалектики є найузагальненішими основоположними поняттями, за допомогою яких здійснюється філософське мислення (до таких категорій належать загальне, особливе, одиничне, сутність — явище, зміст — форма, можливість — дійсність, необхідність — випадковість, причина — наслідок, частина — ціле, система — структура — елементи тощо). Категорії є результатом якнайбільшого узагальнення, а отже, вони стосуються будь-якого предмета, явища або процесу дійсності.

Стабільність закону завжди співвідноситься з поняттям конкретності умов їх вияву. Наявність динаміки зміни одних умов іншими породжує нові варіанти виявів закону (його зняття), поглиблене тлумачення, розширення його розуміння або звуження сфери використання тощо (тому вияви будь-якого закону діалектики мають конкретно-історичні параметри). У процесі пізнання одні закони замінюються іншими. Відкриття нових законів — го-

ловне завдання діалектичного мислення. На цій основі людина пі-

знає світ з метою використання знань для його адекватного духов- но-матеріального освоєння.

37

Категорії діалектики є результатом відображення у свідомості матеріальних і духовних об’єктів довколишнього світу, тому вони завжди мають об’єктивний характер (відображують об’єктивний світ). Разом з тим вони суб’єктивні, як певний момент процесу пізнання (є логічною формою пізнання), відображають певний ступінь достовірності знань (відносну істину). Категорії мають власну суперечливу підсистему (взаємозв’язок), яка перебуває в стані розвитку від абстрактного до конкретного, від простого до складного з метою здобуття істини. З огляду на це старі категорії замінюються новими — відбувається процес «зняття» на вищому рівні.

Категорії діалектики у процесі діалектичного пізнання виконують такі функції: онтологічну (як результат віддзеркалення об’єктивної дійсності, буття), гносеологічну (позаяк виступають певними етапами процесу пізнання, дають загальну його картину), логічну (бо є формами мислення), методологічну (орієнтують на конкретний спосіб мислення, що сприяє переходу від незнання до знання, від менш глибокого знання до глибшого), світоглядну (у них відображено певну систему поглядів людини на світ і відповідь на питання про ставлення цього світу до людини).

Відмінність між принципами, законами та категоріями діалектики доволі відносна й умовна, понад те — момент єдності між ними завжди домінує. Наприклад, усі закони діалектики разом з принципами й категоріями виконують роль універсального методу, який визначає конкретні вимоги до суб’єкта мислення та його практичної діяльності. Методологічні орієнтири (норми та правила пізнання) оптимізують пізнавальну діяльність людини, сприяють щонайшвидшому подоланню омани й хибних знань.

Центральне місце в структурі діалектики мають закони, що конкретизують принципи зв’язку й розвитку. Таких законів три — закон єдності й боротьби протилежностей, закон переходу кількості в якість і закон заперечення заперечення.

Закон єдності й боротьби протилежностей фіксує те, що все суще складається з єдності протилежних сторін, які перебувають у стані суперечності (боротьби). Суперечність є джерелом розвитку як результат її розгортання й вирішення. Сутність цього закону розкривається через такі категорії діалектики, як «протилежність», «су-

перечність», «єдність протилежностей», «боротьба протилежно-

стей». Зупинимосянааналізіцихкатегорійдокладніше.

38

Протилежність — категорія діалектики, яка віддзеркалює наявність протилежних сторін, які водночас неподільно пов’язані між собою та суперечать одна одній, перебувають у стані взаємозаперечення (в єдності та взаємній протидії). Єдність протилежностей — це неможливість існування однієї сторони без іншої. Протилежності мають властивість взаємопроникнення (наприклад, позитивне може завжди стати негативним). Загалом протилежності, що перебувають у стані єдності, характеризуються станом покою й одночасно станом зміни (руху). Стан взаємодії між протилежностями (у мить їх єдності) називається суперечністю. Суперечність є універсальною властивістю всіх явищ об’єктивної реальності, власне вона стає джерелом її зміни та розвитку. Суперечність (боротьба) має вічний та абсолютний характер.

«Суперечність» — це категорія, що віддзеркалює не тільки боротьбу протилежних сторін (їх суперечність), але й процес розгортання цих суперечностей та їх вирішення. Цей процес має такі фази розвитку: суперечність (тотожність, різниця, протилежність), розв’язання суперечностей та поява нової суперечності (як остаточне розв’язання суперечності). Тотожність — це перша стадія розгортання суперечності, подібність одного предмета до іншого. З огляду на це розвиток описується формулою: розділення єдності на протилежності, їх боротьба та вирішення на рівні нової єд-

ності. Тому процес розвитку стає процесом виникнення, розростання, загостренняй вирішення суперечностей1.

Закон єдності та боротьби протилежностей є визначальним у всій системі діалектики. Він є основою для всіх інших законів діалектики, в яких обов’язково виокремлюються суперечності, цей закон також визначає головні вимоги діалектичного методу пізнання — обов’язкове роздвоєння об’єкта пізнання на окремі частини («складові»), одночасно синтезуючи їх на новому рівні.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває механізм формотворення якості, котрої ще не існує. Сутність цьо-

го закону розкривається через категорії «кількість» та «якість», «властивість», «міра», «стрибок».

Якість — це філософська категорія, яка віддзеркалює характеристики предмета, що дає змогу відрізнити один предмет від

1 Суперечності класифікуються на основі стану існування (наприклад, гармонія та дисгармонія, конфлікт), за характером їх вияву (наприклад, зовнішні та внутрішні), за формою виявлення (на основні та неосновні), на основі соціальних ознак (антагоністичні, неантагоністичні).

39