prysuhin_filosofiya_2

інших. Якість предмета визначає кінцеву форму його існування (зникнення якості призводить до припинення існування самого предмета). Якість предмета визначає його властивості, але не зводиться до окремих властивостей, якість — це предметна цілісність властивостей, що визначають назву предмета. Пізнання не може обмежитися пізнанням однієї якості «взагалі», воно має виявити характерні особливості, специфічні якості, що притаманні конкретному предмету. Якості можуть бути природні та соціальні, структурні, функціональні, загальні, специфічні тощо.

Кількість — це філософська категорія, що віддзеркалює таку визначеність предмета, згідно з якою характеристики, що існують у певних межах, не зумовлюють перетворення одного пред-

мета на інший. До кількісних характеристик предмета належать величина, об’єм, розміри, ступінь інтенсивності розвитку його властивостей. У математиці кількість позначається за допомогою таких понять, як величина та число.

Якість і кількість перебувають у діалектичному взаємозв’язку. Немає кількості, яка не визначала б конкретну якість, і навпаки, конкретній якості відповідає конкретна кількість. Будь-яка кількість має умовну межу свого існування — міру. Міра — це інтервал кількісних характеристик, у межах яких може існувати якість.

Порушення міри спричиняє зміну предметних характеристик. Він перестає бути тим, чим він є. Закон переходу кількісних характеристик в якісні також має загальний характер, тобто будь-який елемент довколишнього світу зазнає дії цього закону.

Закон переходу кількісних змін в якісні фіксує такий взаємозв’язок між кількісними та якісними властивостями предмета, завдяки якому кількісні зміни, що виходять за межі міри, обов’язково зумовлять нову якість.

Згідно з дією цього закону розвиток об’єктивної реальності може проходити безперервно або бути перерваним. Безперервність — це повільна зміна кількості, перервність — це поява нової якості, що називається «стрибок».

Стрибок — це філософська категорія, яка характеризує якісну зміну предмета, зникнення старої якості, завершене перетворення на нове внаслідок кількісних змін. Загальний механізм стрибка відомий: розрив поступового еволюційного розвитку, зміна кількісних характеристик предмета, явища або процесу, перехід їх на новий рівень суперечності (їх вирішення), створення

40

нової єдності буття та небуття, виникнення нового та знищення старого. Під час стрибка старе не знищується повністю, а заперечується діалектично з утриманням у новому всього цінного, позитивного. Різновиди стрибків залежать від форм розвитку матерії, часових характеристик їх перебігу та їх ролі у розвитку (постійні, випадкові, прогресивні, регресивні1 тощо).

Закон заперечення заперечення характеризує напрями й фор-

ми розвитку. У певному розумінні цей закон синтезує дію всіх попередніх законів, його головною категорією є заперечення. За-

перечення — це перехід від старої якості до нової, в якій попередні сторони, елементи та функції старої якості переходять у трансформованому вигляді в нову. Це означає, що між старим і новим існує зв’язок, який характеризується трьома моментами: по-перше, подоланням старого, по-друге, необхідністю збереження старого й, по-третє, конструюванням нового.

Заперечення заперечення фіксує те, що процес розвитку має поступально циклічний характер (за спіраллю). Інакше кажучи, у процесі розвитку стара якість повторює себе на новій вищій стадії, ніби повертаючись до попередньої. Форму циклічного розви-

тку називають діалектичною тріадою (теза — антитеза — синтез, теорія — практика — нова теорія). Кожний цикл є виток спіралі, а спіраль є ланцюжком циклів. Дію закону заперечення заперечення можна осягнути не в окремі моменти, а лише в цілісному завершеному процесі розвитку.

Якщо процес єдності й боротьби протилежностей відображає джерело розвитку (суперечності), а закон взаємного переходу кількісних змін в якісні — його узагальнений механізм дії, то закон заперечення заперечення розкриває вектор спрямованості розвитку, його форму та результат.

Поряд з діалектикою зазвичай існують протилежні їй концепції, теорії (філософські та наукові), що також аналізують проблеми руху й розвитку, методи пізнання (мислення) тощо. До них належать метафізика, софістика, еклектика, некласичні концепції діалектики, синергетика тощо.

Коротко охарактеризуємо головні з них.

1 Прогрес і регрес — поняття, що використовуються для позначення протилежних форм розвитку. Прогрес — напрям розвитку від нижчого до вищого, від менш упорядкованого до більш упорядкованого. Прогрес використовується для оцінювання системи загалом, а також для окремих її елементів. Регрес — це перехід від вищих до нижчих форм, рух назад до старих форм, зміна на гірше (менша впорядкованість).

41

Метафізика як протилежна діалектиці теоретична система посвоєму аналізує об’єктивну реальність у контексті проблем її розвитку. Альтернативність діалектики та метафізики виявляєть-

ся, по-перше, у питаннях розуміння зв’язку між предметами та явищами: діалектика всі предмети й процеси розглядає через їх зв’язок, взаємодію; метафізика стверджує, що предмети й процеси існують у відриві один від одного. Якщо такі зв’язки є, то вони щонайменші. У діалектиці важливого значення набувають внутрішні зв’язки, а в метафізиці — зовнішні.

По-друге, у розумінні джерел і першопричини руху (розвитку):

діалектика джерелами руху вважає закони діалектики, а метафізика — зовнішнє джерело руху. Діалектика сприймає розвиток як процес безперервного розвитку кількісно-якісних змін, а метафізика зазвичай абсолютизує кількісні зміни. Діалектика визначає розвиток як рух від нижчої форми до вищої, від нової форми до старої або від старої до нової (заперечення заперечення). Метафізика вважає, що існує або тільки прогрес, або рух по колу, або тільки регрес.

По-третє, у розумінні методів пізнання діалектика вимагає вивчати всі предмети, явища й процеси в їх взаємозв’язку, розкривати й досліджувати їх суперечливий характер, поєднувати аналіз і синтез, об’єктивність, конкретність і всебічність в аналізі об’єктивної реальності. Метафізика аналізує предмети поза їх зв’язками й домінантного значення набувають вивчення їх зовнішніх проявів, умоглядність та однобічність дослідження.

З погляду філософії розвитку метафізика — це специфічний спосіб аналізу розвитку матеріального та духовного в світі, характерною особливістю якого є заперечення домінантного значення взаємодії та взаємозв’язків між явищами та предметами, а сам процес розвитку визначається лише як процес поступових кількісних змін (або випадкових стрибків).

Однією з форм метафізичного мислення є догматизм. Характерною особливістю догматизму є відрив від практики, критики й самокритики. Сам термін уперше був використаний давньогрецькими філософами-скептиками Піроном і Зеноном, які називали догмою будь-яку філософську систему. Згодом цим терміном став послугововутись І. Кант, який вважав, що догма — це знання без попереднього аналізу та спроби доведення. Геґель під догматом мав на увазі метафізичне мислення. Інакше кажучи, догматизм — це різновид метафізичного мислення, основою якого є позакритичне оперу-

42

вання догматами. Догма — незмінне положення, яке сприймається на віру, без доведення та врахування конкретних обставин, місця й часунапідставі сліпогопідкоренняавторитетові.

Догматичні стереотипи несуть великий негативний потенціал, вони несумісні з розвитком наукового пізнання та практикою в соціальній сфері. Наприклад, аналіз суспільно-політичних проблем з боку догматизму (антиісторичний підхід) спричиняє кризові явища в економіці, культурі й політиці. Догматичні положення можна лише коментувати, а все, що суперечить авторитарній догмі, є об’єктом для переслідування. Підґрунтям для сучасного догматизму є гіпертрофований суб’єктивізм, невігластво, криза духовної культури, моральна деградація, споживацький інтерес панівних державних структур тощо.

Протилежну догматизму позицію посідає релятивізм. В його основі лежить погляд, згідно з яким у світі все постійно змінюється, а отже, є всі підстави говорити про нестійкий стан предметів та явищ. Релятивізм — це різновид метафізичного тлумачення істини. Якщо догматизм абсолютизує значення абсолютної істини й ігнорує момент конкретної істини, то релятивізм, навпаки, гіперболізує значення відносної істини, водночас применшуючи роль абсолютної істини. Головними аргументами послідовників релятивізму є неповність і неточність людських знань, безліч хибних теорій і положень у науці. Саме таку позицію обстоює сучасний конвенціоналізм. Згідно з ним ті чи ті наукові теорії є результатом погодження, домовленості між членами наукового співтовариства на ґрунті суб’єктивних інтересів без потреби вирішувати проблеми істини. Основним критерієм цінності наукових тверджень є їх простота, ефективність тощо.

Альтернативою діалектики є софістика. В основі софістичного мислення лежить міркування, яке видається за істину для навмисного введення кого-небудь в оману. Метафізична однобокість софістичного мисленння очевидна, а отже, така позиція є антидіалектичною. Слід зазначити, що софістика як історикофілософське знання в певний історичний період відіграла позитивну роль, вона сприяла формуванню наукової картини світу, критикуючи догматично-релігійні погляди на світ. Протилежну со-

фістиці позицію посідає паралогізм — неправильне міркування, в якому помилкове твердження з’являється ненавмисно.

У процесі пізнання метафізика почасти виявляється у формі

еклектики. Еклектика — це різновид метафізичного мислення, характерною рисою якого є крайній суб’єктивізм, безпринцип-

43

ність, переплетення із софізмом (як і софізм, еклектизм має на меті навмисно ввести людей в оману). Традиційно еклектичними прийомами вважають механічне об’єднання в одному вченні (теорії) несумісних елементів, сторін предметів, явищ тощо. У результаті отримують хаотичні безструктурні нагромадження, які так і не стають логічною системою знань в єдності всіх своїх сторін і зв’язків. Але, як софістика, еклектизм в історії філософії також свого часу відігравав позитивну роль, наприклад на початкових етапах пізнавального процесу, завдяки своєму методологічному прийому, формулі — «з одного боку, так, а з другого — інакше». До цього методологічного прийому вдавалися під час формулювання проблеми дослідження.

У ХХ ст. виникає ціла низка некласичних концепцій діалектики. Отож, коротко схарактеризуємо найголовніші з них.

1. «Негативна діалектика» критично переосмислювала головні ідеї традиційної діалектики, заперечувала її головні положення, що вже стали догмами. Основними представниками, які репрезентували цей напрям, були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Вони вважали, що діалектика можлива у двох формах — критичній та догматичній. Перша дістала назву «негативна діалектика». Її головними положеннями були: необхідність гострої критики всього старого, консервативного; формулювання все нових і нових проблем, які є основою заперечення старого й віджилого; усе старе повинно заперечуватися новим і одразу критично переосмислювати себе знову. «Негативна діалектика» не має об’єктивного змісту, вона має місце лише на рівні свідомості, бо критикує лише її. Абсолютизація заперечення заперечення повинна зменшити можливість появи позитивних кінцевих рішень проблеми — досягнення ідеалу. Головна формула процесу пізнання в «негативній діалектиці» — «постійна критика й заперечення».

2. «Трагічна діалектика» репрезентована насамперед французьким соціологом і філософом Раймоном Ароном. Головні положення його теорії викладено у праці «Розчарування в прогресі». Головна тема його філософських роздумів — проблеми сучасного суспільства, неможливість використати прогрес на користь людині. Арон виступає за необхідність критичного переосмислення значення соціального знання для цивілізації, його гуманістичних потенцій, формування «людських вимірів».

44

1.

3.«Діалектична теологія» — ця концепція відома під іншою назвою — «теологія кризи». Її репрезентували швейцар-

ський теолог і філософ Карл Барт та німецький протестантський теолог Мауль Тілліх. Аналізуючи причинно-наслідкові зв’язки в розвитку матеріального світу, вони дійшли висновку, що Бог створив світ з конкретної матерії, якої спершу не було (її не існувало), а отже, у перспективі вона може зникнути, тобто матерія не вічна. Отже, на противагу діалектичним поглядам про безмежність і вічність світу представники «діалектичної теології» доходять висновку, що «світ має початок і кінець».

Найвідомішою серед альтернатив діалектиці є наукова конце-

пція синергетики (від грец. synergos — спільна дія). Синергетика стала новітнім науковим напрямом — системою світорозуміння, об’єктом якої є процеси самоорганізації у відкритих системах об’єктивної реальності (фізичні, хімічні, біологічні, екологі-

чні тощо). Цей напрям репрезентований бельгійським ученим І. Пригожиним. Він запропонував науковому співтовариству перше розгорнуте визначення синергетики як сучасної теорії самоорганізації, саморозвитку, нелінійності та відсутності рівноваги, глобальної еволюції, вивчення процесів становлення порядку через хаос, незворотності часу, нестійкості як головної характеристики процесів еволюції.

Можна умовно виокремити характерні особливості синергетичного підходу до аналізу процесів розвитку на основі їх співвідношення з основними ідеями діалектики.

1.Щодо причин руху діалектика називає такі з них: діалектичну суперечність, перехід кількості в якість, заперечення запере-

чення, водночас синергетика вважає причинами руху нестабільність, еволюцію та коеволюцію.

2.Щодо форм руху, то діалектика обстоює позицію, згідно з якою ними є перервність поступовості (стрибки), рух за спіраллю

(«зняття»). Синергетика ж формами руху вважає акумулювання «флуктуацій» (відхилення) та біфуркацію; базові самоорганізовані самопереходи системи в новий стан, нелінійність, лавиноподібні процеси, самоорганізацію.

1 Основою цієї теорії стала концепція технологічного детермінізму, головним постулатом якої є надання надмірного значення ролі техніки й технології в суспільному розвитку.

45

3. У питаннях про властивості розвитку (як динамічного процесу) діалектика виокремлює насамперед детермінованість, випадковість як форму виявлення необхідності. Синергетика ак-

центує увагу на наявності феномену ймовірної випадковості, під якою розуміють калейдоскоп можливостей та їх відбір.

4.У питаннях про чинники, що визначають процес розвитку,

діалектика називає об’єктивні та суб’єктивні закономірності. Си-

нергетика до таких відносить малі впливи, атрактори, параметри порядку, вплив мікропроцесів на макропроцеси.

5.У питаннях про результати руху та розвитку діалектика

фіксує можливості зворотного руху. Синергетика говорить про існування багаторівневого цілого, яке не є сумою простих частин елементів; це нова нерівномірна структура, що не може розвиватись у зворотному напрямку.

6. У питаннях про способи пізнання й критерії істини діалек-

тика висуває ідею про висхідну лінію цього процесу (перехід від абстрактного до конкретного та від конкретного до абстрактного), а критерієм істини називає практику. Синергетика акцентує увагу на раціоналізмі, редукціонізмі, коеволюції та відсутності можливості прогнозування (Докладніше див.: Данильян О. Г., Тараненко В. М. Философия: Учебник. — М., 2005. — С. 249—252).

Зауважимо, що синергетичні положення є нині гостродискусійними, але, незважаючи на це, вони повільно посідають своє місце в сучасній філософії. З огляду на це переосмислюється чимало філософських положень, наприклад, неможливість у складних соціальних системах суб’єктивно нав’язати шляхи їх розвитку; слід знати шляхи розвитку природи та організовувати діяльність згідно з цими законами (коеволюції); будь-яка складна система має не один, а безліч варіантів розвитку; хаос є лише механізмом самоорганізації та самовідновлення структур, який виводить систему на оптимально прості структури — атрактори еволюції.

Отже, діалектика є визнаною в сучасній філософії теорією i розвитку матеріального та духовного у світі, а також заснованим на ній методом пізнання. Діалектика теоретично відо-

бражає світ таким, яким він є насправді.

Діалектика вивчає розвиток процесів, предметів, явищ об’єктивної реальності на основі знання законів діалектики, а саме: єдності й боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення.

Альтернативами діалектики є метафізика, окремі філософські прийоми, методи, підходи, що не є самостійними теоріями (релятивізм, еклектизм, догматизм). Найвідомішими сучасними теоріями розвитку є концепції «негативної діалектики», «трагічної

46

1.Що таке діалектика?

2.Чим різняться між собою історичні форми діалектики? 3.Охарактеризуйте відмінність об’єктивної та суб’єктивної діалектики.

4.Що означає діалектика як метод?

5.Дайте коротку характеристику поняттям «розвиток», «прогрес», «регрес».

6.Дайте визначення поняттям«закон», «зв’язок», «закономірність». 7.Що таке діалектична суперечність?

8.Дайте коротку характеристику законів діалектики: єдності й боротьби протилежностей, переходу кількості в якість і заперечення заперечення.

9.Що таке діалектична категорія?

10.Коротко проаналізуйте головні положення альтернативних концепцій діалектики.

11.Дайте коротку характеристику основним положенням синергетики.

Теми рефератів

1.Діалектика як теорія розвитку.

2.Діалектика кількісних та якісних змін.

3.Діалектична суперечність як джерело розвитку.

4.Особливості закону заперечення заперечення.

5.Категорії діалектики як універсальні форми мислення.

6.Метафізика — альтернатива діалектики як теорії розвитку. 7.«Негативна» діалектика: сутність, основні положення та принципи.

8.Софістика та еклектика — альтернативи діалектики як логіки. 9.Догматизм і релятивізм — альтернативи діалектики як теорії пізнання.

Cписок рекомендованої літератури

1.Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.

47

2.Аристотель. Метафизика: Соч.: В 4 т. — М., 1976. — Т. 1. 3.Бородкин В. В. Проблемы отрицания и развития. — М., 1991. 4.Гегель Г. Наука логики: Соч.: В 3 т. — М., 1970.

5.Данильян О. Г. Социальные противоречия. Сущность, типология, формы проявления. — Харьков, 1997.

6.Данильян О. Г. Развитие взглядов на общество и его противоречия в истории философской мысли. — Харьков, 1997.

7.История диалектики. Немецкая классическая философия. — М., 1978.

8.Категории диалектики, их развитие и функции. — К., 1980. 9.Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как новое мировидение // Вопр. философии. — 1992. — № 12.

10.Лутай В. С. О разработке теории материалистической диалектики

// Филос. науки. — 1990. — № 2.

11.Мануйлов Е. Н. Диалектика, ее принципы, законы, категории и их методологическое значение для деятельности военных кадров. — Ха-

рьков, 1991.

12.Материалистическая диалектика: В 5 т. — М., 1981. 13.Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. — М., 1986.

14.Шинкарук В. И. Философия и современные исторические реалии // Филос. и социол. мысль. — 1992. — № 4.

48

Свідомість — найвищий рівень відображення об’єктивної дійсності (ідеальне), що притаманне лише людині як соціальній істоті

Підходи до проблеми свідомості

Теорія відображення — діалектико-матеріалістичне пояснення природи свідомості: свідомість є здатність високоорганізованої матерії відображати матерію

Відображення — здатність матеріальних об’єктів відтворювати у своїх структурах особливості інших матеріальних об’єктів у процесі взаємодії з ними

Форми відображення

49