prysuhin_filosofiya_2

епоху Відродження домінували цінності гуманізму та вільнодумства. У Новий час цінності почали сприйматися з позицій раціоналізму, наукової доцільності. Безпосереднім поштовхом до розвитку теорії цінностей як специфічної галузі філософського знання було вчення І. Канта про регулятивні принципи практичного розуму, за яким об’єкти таких понять, як безсмертя душі, свобода, Бог, реально не існують, проте припускається можливість їх існування в практичних цілях. У ХІХ ст. система цінностей дістала свого розвитку у працях марксистів, хоча загалом марксизм критично ставився до положення про аксіологію як самостійну філософську дисципліну.

Лише з другої половини минулого століття аксіологія як окремий філософський напрям одержує новий поштовх у розвитку, конкретизує предмет свого наукового дослідження.

Предметом аксіології вважають цінності всіх типів, зв’язок різноманітних цінностей із соціальними та культурними чинникамитаструктурою особи.

Як уже зазначалося, цінності — це нормативна категорія, яка охоплює все, що може бути ідеалом, метою, предметом прагнення та інтересу. Головними поняттями та категоріями аксіології є благо, доброчинність, значення, оцінка, корисність тощо.

У сучасній філософії існує безліч різноманітних підходів до аналізу сутності аксіологічних феноменів (натуралістичний психологізм, персоналістський онтологізм тощо). Така багатовимірність аксіології свідчить про брак спільного погляду на природу та сутність цінності: одні дослідникі стверджують, що її сутність можна зрозуміти, аналізуючи її предмет, інші акцентують увагу на її корисності, треті — на виконанні нею ролі ідеалу. Загалом кожний із цих підходів має право на існування (на основі принципу поліметодології), позаяк вони віддзеркалюють той чи той бік цінності. Багатогранність, багатовимірність цінності не взаємовиключають, а взаємодоповнюють її розуміння загалом (синтез підходів). Отже,

цінність — це те, що цінують люди. До цінностей належать предмети, явища соціальної та природної дійсності, людські ідеї, вчинки, дії, явища культури тощо.

Філософський аспект розуміння цінності передбачає таке: 1) цінність за своєю сутністю має соціальний характер (там де немає суспільства — немає цінностей); 2) цінність виникає у процесі діяльності. Мета й результати людської діяльності із

139

самого початку стають цінностями завдяки їх актуальній значимості й відповідності сутнісним людським потребам й інтересам; 3) поняття «цінність» відрізняється від поняття «значимість». Поняття «значимість» є ширшим, ніж поняття «цінність». Значимість означає певний рівень інтенсивності ціннісного ставлення (суб’єкта щось цікавить більшою або меншою мірою), значимість може віддзеркалювати не тільки цінність, але й антицінність (шкоду, зло, які не можна позначати словом «цінність»). Цінність завжди має позитивне значення; 4) цінність має дві важливі властивості: а) функціональне значення, що робить їх цінністю в даному суспільстві; б) особистісний зміст цінності. Людина як соціальна істота шукає в людях, предметах, ідеях їх сутність, що реалізує її індивідуальні потреби, інтереси й стає для неї сенсом життя; 5) цінності за своєю природою мають об’єктивний характер і суб’єктивну форму функціонування.

Не менш важливим поняттям аксіології є «оцінка». Оцінка — це засіб усвідомлення позитивної чи негативної значимості явищ природи, результатів діяльності людини для задоволення її об’єктивно зумовлених потреб та інтересів. Оцінка й цінність є дуже близькими поняттями, але між ними існує певна різниця. На відміну від цінності, яка може мати лише позитивне значення (не може бути «негативної цінності»), оцінка може бути як позитивною, так і негативною. Крім того, цінність є об’єктивною внаслідок практичного ставлення до навколишнього світу, оцінка ж має різко виражений суб’єктивний характер, вона залежить від соціальних та індивідуальних якостей суб’єкта, що оцінює.

Оцінка може бути істинною або хибною. Істинність оцінки пов’язана з її можливістю адекватно віддзеркалювати об’єктивну реальність. Критерієм оцінки, як і критерієм істини, є практика.

Структура оцінки має дві площини: перша — оцінювання, тобто фіксація деяких об’єктивних характеристик предмета, властивостей тощо, а друга — ставлення суб’єкта до об’єкта, фіксація характеристики взаємодії (позитивної чи негативної, конструктивної чи деструктивної тощо). У результаті оцінка, пов’язана з першою площиною, дає знання, оцінка, пов’язана з другою площиною, дає норму.

Норма — це обмеження, якому підпорядкований певний процес чи його результати (суспільно визначена міра, спосіб задоволення потреби чи інтересу).

Норма — це вимога, яка дає змогу або забороняє певні дії та вчинки виходячи з існування в суспільстві уявлень про

140

необхідне. Отже, норма передбачає момент оцінки. Норми суспільства існують відносно самостійно й одночасно впливають на оцінювання. Це означає, що суб’єкт робить оцінку не тільки з позицій власного розуму, але й під впливом наявної в суспільстві норми. Норми історично змінні; старі замінюються новими (подібно до того, як на зміну старим оцінкам приходять нові).

Суперечлива природа оцінки відбивається на її функціях.

1. Світоглядна функція сприяє формуванню світогляду суб’єкта (його самосвідомості), оскільки оцінка завжди пов’язана зі значимою для нього інформацією про ставлення до зовнішнього світу й зовнішнього світу до суб’єкта оцінки.

2.Гносеологічна функція виникає на тій основі, що оцінка є завжди моментом процесу пізнання (фрагментом пошуку адекватного відображення дійсності).

3.Активізуюча функція визначає спрямованість практичного використання оцінки, активну настанову на діяльність або

вчинок суб’єкта.

4. Варіативна функція дає змогу організувати відбір тих чи тих об’єктів, їх властивостей, відносин тощо на основі порівняння кращих, необхідних властивостей предметів та явищ з наявними в суспільстві нормами оцінки.

Класифікація цінностей

Існує безліч цінностей, класифікація яких відбиває їхню багатовимірність і багатогранність. Зазвичай в основі класифікації лежать такі критерії: 1) за сферами суспільного життя; 2) за суб’єктами, носіями цінностей; 3) за роллю в житті суспільства.

За основними сферами суспільного життя виділяють такі цінності:

•матеріальні, до яких належать ціннісно значимі природні предмети й об’єкти (засоби виробництва, предмети споживання);

•соціально-політичні — цінності соціально-політичної діяльності (соціальне благо, прогресивне значення історичних подій

—перемоги, революції, миру тощо);

•духовні цінності віддзеркалюють нормативно-оцінний бік явищ суспільної свідомості, які виражені в певних формах (цінностях науки, моралі, мистецтва, релігії тощо).

Зазвичай перелічені вище цінності взаємозв’язані, у кожній з них є той чи той аспект (зміст) іншої. Це стосується насамперед загальнолюдських цінностей.

141

Цінності класифікують також за суб’єктами (носіями):

♦ індивідуальні — це цінності окремого предмета для конкретної людини, які віддзеркалюють індивідуальну потребу або інтерес суб’єкта (індивідуальні звички, рівень знань, оцінки тощо);

♦групові — це цінності, які є значимими для окремої соціальної групи (спільноти). Групові цінності сприяють інтеграції колективу, формують ідеологічну єдність тощо;

♦загальнолюдські — це цінності, значення яких зачіпає якнайширше коло предметів та явищ об’єктивної дійсності,

значимих для людства загалом (соціальні, політичні та моральні принципи, що збігаються з інтересами більшості населення, загальнолюдські ідеали, загальнонародні цілі та основні засоби їх досягнення, цінності соціальної справедливості, людської гідності, громадського обов’язку, цінності природи, цінність збереження миру, цінність екологічної безпеки тощо).

Зпоглядуролі, якувиконуютьцінності, їхподіляютьнатригрупи:

1)цінності, що мають другорядне значення для людей і суспільства (без яких суспільство може функціонувати);

2)цінності повсякденного життя (без яких суспільство не може повноцінно розвиватись і функціонувати);

3)вищі цінності, які віддзеркалюють фундаментальні потреби

(матеріальні та духовні) суспільства й особи. Без вищих цінностей неможливий розвиток суспільства і формування особистості. Вищі цінності залучають індивіда до суспільного життя, вони визначають зміст і сенс життя загалом. До вищих цінностей зазвичай відносять уявлення про справедливість, свободу, права та обов’язки людини, дружбу, любов тощо. Серед групи вищих цінностей виділяють насамперед цінності життя й цінності свободи.

Особливість класифікації цінностей полягає в тому, що зазвичай вона є умовною. Цінності діалектично пов’язані між собою, вони можуть переходити одна в одну, сприяти створенню нових і зникненню старих.

Отже, існує величезна кількість цінностей, які з певною логікою необхідності трансформуються в конкретну діяльність і вчинки людей. Усвідомлені цінності стають конкретними імперативами поведінки людей, ціннісними орієнтаціями людини.

142

Ціннісні орієнтації є важливим елементом внутрішньої структури особистості, вони допомагають відокремлювати суттєве від несуттєвого, закріплюються життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань.

Сукупність ціннісних орієнтацій становить певну внутрішню вісь свідомості, забезпечує стабільність розвитку особи, співвідносність у діяльності й поведінці окремої особи, що виражається у спрямованості потреб та інтересів. Тому, як наслідок, ціннісні орієнтації є важливим фактором, котрий детермінує мотивацію особистості.

У будь-якому суспільстві ціннісні орієнтації є об’єктом виховання (самовиховання). Вони дають про себе знати як у площині свідомого, так і в площині несвідомого й віддзеркалюють розв’язання особою внутрішніх суперечностей мотивації (боротьба між обов’язком і бажанням тощо).

Наявність стійких ціннісних орієнтацій характеризує зрілість людини як особистості. Конструктивні ціннісні орієнтації виявляються в діяльності людини як певна ієрархія переваг, що їх людина надає матеріальним чи духовним цінностям. У результаті виокремлюються такі якості особистості, як надійність, вірність, здатність до вольових зусиль, активність життєвої позиції, наполегливість задля досягнення життєвих цілей. Брак стійких ціннісних орієнтацій породжує непослідовність у поведінці. Нерозвинутість ціннісних орієнтацій — ознака інфантильності, панування зовнішніх стимулів над внутрішньою структурою особистості.

Психологічним механізмом функціонування ціннісних орієнтацій є настанови. Сформовані на рівні переконань, вони адекватно виявляються в реальній поведінці людини.

Окремо слід сказати про вищі цінності, що становлять фундамент ціннісних орієнтацій особистості. Вищими цінностями є життя, здоров’я, свобода, мир, істина тощо. Визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального волевиявлення. У результаті вищі цінності визначають сенс існування особистості, а також мотивацію до дій та вчинків. Потреба в сенсі життя — це потреба панорамного бачення світу, універсальної картини світу. Без такого внутрішнього ідейного сенсу людина не може відчувати своєї цілісності, не може керувати своєю діяльністю та вчинками. Людина без сенсу в житті, без вищої мети є лише засобом для досягнення цілей іншими людьми. Утвердження вищих цілей та цінностей власного життя

143

становить сенс індивідуального існування. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття (докладніше див.: Філософія: Навч. посіб. / Заред. І. Ф. Надольного. — С. 385—400).

1.Що таке цінність?

2.Дайте визначення поняття «ціннісна орієнтація».

3.Назвіть системи класифікації цінностей.

4.Коротко схарактеризуйте найголовніші цінності людського існування (життя, свобода, любов, мир).

Теми рефератів

1.Проблема цінностей в історії філософії.

2.Проблема критеріїв ціннісного вибору.

3.Ціннісні орієнтації та сучасність.

4.Моральні та естетичні цінності, їхня роль у людському житті. 5.Релігійні цінності та свобода совісті.

Cписок рекомендованої літератури

1.Авалиани С. Ш. Природа знания и ценности. — Тбилиси, 1989. 2.Афанасьев М. С. Социальные ценности и ценностная ориентация личности. — М., 1990.

3.Бакиров В. С. Ценностное сознание. — Х., 1985.

4.Бакрадзе А. Т. Ідеал людяності і цінності людського життя // Філос.

думка. — 1989. — № 2.

144

5.Блюмкин В. А. Мир моральных ценностей. — М., 1981. 6.Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М., 1990. 7.Давидович В. Е. Теория идеала. — Ростов-н/Д, 1983. 8.Дробницкий О. Г. Понятие морали. — М., 1974.

9.Золотухина-Аболина Е. В. О специфике высших духовных ценностей // Филос. науки. — 1987. — № 1.

10.Малахов В. А. Цінність як категорія культури // Філос. думка. — 1982. —

№ 5.

11.Ручка А. А. Социальные ценности и нормы. — К., 1976. 12.Столович Л. Н. Природа эстетической цености. — М., 1972. 13.Табачковский В. Г. Новое мышление: примат естественного историзма — реализм мировоззрения и мировоззрение реализма. — К., 1992.

14.Философские и ценностные формы сознания. — М., 1978. 15.Шитов И. П. Природа художественной ценности. — К., 1982. 16.Чухина Л. А. Человек и его ценностный мир в религиозной философии. — Рига, 1991.

145

Філософія історії — це розділ філософії, спрямований на пояснення історичного процесу загалом і аналіз методологічних проблем історичного пізнання

Історичний процес — процес розвитку всіх суспільних відносин і явищ, в яких перебуває людина

146

соціально-історичний організм, який ґрунтується на певних культурних особливостях

Проблема історичного процесу у філософії

Інтерес до історії зумовлений бажанням сучасної людини зрозуміти сенс історії, її внутрішню логіку та логіку людини, що її творить. Історія як наука допомагає реалізувати такий інтерес, у результаті створює поле соціальної відповідальності людини за свої дії та вчинки, сприяє чіткішому усвідомленню людиною свого місця у світі й своєї ролі в історичному процесі, а отже, і в майбутній історії цивілізації.

Вивчає внутрішню логіку розвитку людського суспільства філософія історії. Вона виокремлює загальні закони, риси і властивості, аналізує проблеми соціального прогресу й регресу, дає теоретичну реконструкцію історичного минулого. Філософія історії має свій категоріальний апарат, до якого належать прогрес, соціальний детермінізм, історичний процес, цивілізація, формація тощо. До головних проблем філософії історії належать сенс розвитку історичного процесу, методи розуміння цього сенсу, спрямованість історичного процесу, цілі історії, взаємодія випадковості й закономірності в історії, роль особи в історичному процесі, типологія історичного процесу, поділ історичного процесу на формації, цивілізації, суперетноси тощо.

Філософія історії пройшла низку етапів свого розвитку. Ідеї й проблеми філософії історії розроблялися філософами античного періоду (Геродот, Платон, Арістотель, Плутарх та ін.), які наполегливо збирали й класифікували історичні факти минулого, давали їм власну інтерпретацію, але без достатнього теоретичного обґрунтування. У середньовіччі Авґустин Блаженний, Фома Аквінський та інші аналізували розвиток історії на основі ідей божественного провидіння. В епоху Відродження й Нового часу філософія історії акцентувала увагу на дослідженні цілей і спрямованості історії, місця й ролі людини в цьому процесі.

Уперше термін «філософія історії» був використаний представником французького просвітництва Вольтером, який зауважив, що історик повинен не просто описувати історичні події, але й давати їм філософську інтерпретацію.

Величезний внесок у філософію історії зробили представники німецької класичної філософії, насамперед Ґ. Геґель, який став аналізувати історію як діалектичний процес (історичний процес, за Геґелем, розвивається не по колу, а по спіралі, заперечуючи свої попередні етапи розвитку). Ідеалістичне тлумачення історії

148