prysuhin_filosofiya_2

6.Бубер М. Я и Ты. — М., 1991.

7.Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд. — М., 1994. 8.Ильенков Э. В. Философия и культура. — М., 1991.

9.Ильенков Э. В. Что такое личность? — М., 1991.

10.Казначеев В. П., Спирин Е. А. Космопланетарный феномен человека. — М.

11.Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. — М., 1990.

12.Касирер Э. Опыт о человеке // Проблематика человека в Западной философии. — М., 1988.

13.Маркузе Г. Одномерный человек. — М., 1994.

14.Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. — М., 1999. 15.Мунье Э. Персонализм. — М., 1997.

16.Сегеда С. Основи антропології: Навч. посіб. — К., 1995. 17.Соловьев В. С. Личность и общество // Соловьев В. С. Оправдание до-

бра: Соч. в 2 т. — М., 1988. — Т.1.

18.Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1987. 19.Франк С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992.

20.Хабермас Ю. Понятие индивидуальности // Вопр. философии. — 1989. — № 2.

21.Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. — СПб., 2000. 22.Человек как философская проблема. — М., 1991.

23.Человек: мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. ХХI век. — М., 1995.

24.Шаронов В. В. Вопросы социальной антропологии. — СПб., 1997. 25.Это человек: Антология. — М., 1995.

100

Соціальна філософія — розділ філософського знання, який вивчає якісні характеристикисуспільства, йогозакони, соціальніідеали, розвитокіперспективи

Суспільство — виокремлена з природи частина матеріального світу, історично змінна форма життєдіяльності й спілкування людей

Сфери життєдіяльності суспільства

100

Таблиця 8

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

101

людей

Проблема суспільства у філософії

Розділ філософії, в якому вивчаються якісні характеристики суспільства, його закони, соціальні ідеали, розвиток і перспективи, називається соціальною філософією. Як дисципліна соціальна філософія виокремилась у ХІХ ст. завдяки працям СенСимона, О. Конта, К. Маркса і Ф. Енґельса. Паралельно виокремилася соціологія, яка зосередила свою увагу на конкретних проблемах суспільного життя. У ХХ ст. проблемами соціальної філософії переймалися О. Шпенглер, А. Берґсон, Ж.- П. Сартр, М. Гайдеґґер, Т. Парсонс, К. Поппер, М. Вебер та інші.

Головною особливістю предмета соціальної філософії є те, що вона стала вивчати не окремі проблеми суспільного життя, а суспільство загалом як систему, що саморозвивається. Соціальна філософія стала ніби специфічною формою самосвідомості людської цивілізації загалом, відповіддю на одвічні питання про причини існування і розвитку суспільства, спрямованості цього розвитку, створення сприятливих соціальних умов для реалізації людиною своїх потреб та інтересів.

У широкому розумінні суспільство — це система життєдіяльності людей, об’єднаних територією проживання, епохою, традиціями та культурою. Суспільство є об’єктивною реальністю, формою існування суспільного буття, що має внутрішню структуру, цілісність, закони та спрямованість розвитку. У вузькому розумінні цим поняттям позначають конкретний тип соціальної організації, як системи, що саморозвивається1. Виділяють два боки суспільного буття (суспільства): 1) об’єктивний, тобто те, що існує незалежно від свідомості та волі людей (умови життя, потреби людей, стан матеріального виробництва тощо); 2) суб’єктивний — свідомість і воля людей, їх ставлення до суспільства, прагнення, погляди.

Філософське уявлення про суспільство розпочинається з аналізу головних сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія між ними забезпечує цілісність суспільства, і навпаки, дисгармонія між ними призводить до перманентної кризи, в

1 Поняття «суспільство» необхідно відрізняти від таких понять, як «громада» і «держава». Громада є найпершою формою соціальної організації, її поява пов’язана з первісною культурою і створенням кровноспоріднених зв’язків. Трохи згодом виникає держава як результат формування і розвитку класового суспільства і як політичний інститут управління цим суспільством.

102

межах якої розвиток суспільства зупиняється або стає взагалі неможливий. Поняття «сфера суспільного життя» використовується для позначення різнопланових матеріальних та духовних процесів розвитку суспільства. Сфера суспільного життя — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя визначає загальні характеристики конкретного суспільства. Соціальна філософія пропонує виділяти такі сфери суспільного життя, як економічну, політичну, соціальну та духовну.

Економічна сфера життя суспільства є базовою, визначальною. Вона охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну та використання матеріальних благ, а також продуктивні сили й виробничі відносини. Економічна сфера існує в таких формах:

1)економічний простір — середовище, в якому здійснюється господарська діяльність людини;

2)діяльність інститутів управління економікою;

3)спосіб виробництва матеріальних благ, до якого належать продуктивні сили та виробничі відносини.

Продуктивні сили — це люди з їхніми знаннями, уміннями та трудовими навичками й засобами виробництва (з усім тим, за допомогою чого здійснюється виробництво, — сировиною та

матеріалами, устаткуванням, транспортом тощо). Виробничі відносини віддзеркалюють взаємовідносини між людьми в процесі виробництва. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва як їх визначальний елемент. Річ у тім, що той, хто володіє засобами виробництва, диктує умови розподілу й використання кінцевого продукту виробництва, водночас люди, які не є власниками засобів виробництва, пропонують свої послуги (працю) власникам, отримуючи за це заробітну плату. Виробничі відносини — це відносини обміну діяльністю на основі розподілу праці та вироблених матеріальних і духовних благ.

Матеріальне виробництво (економічна сфера життя суспільства), по-перше, створює матеріальну базу існування суспільства; по-друге, сприяє вирішенню проблем, що стоять перед суспільством; по-третє, безпосередньо позначається на соціальній структурі (класах, соціальних групах); почетверте, впливає на політичні процеси; по-п’яте, відбивається на духовній сфері як безпосередньо (на її змісті),

103

так і опосередковано на її інфраструктурі, а також носіях (школі, бібліотеках, театрах тощо).

Соціальна сфера — це система внутрішньої будови суспільства (соціальні групи, нації, народності), заснована на розподілі праці, власності на засоби виробництва та національному чиннику. Вона безпосередньо сприяє створенню передумов для життя й соціальної активності людини.

Аналіз головних підходів до соціальної сфери життя суспільства дає змогу виокремити два з них: а) класовий, згідно з яким усе суспільство поділяється на великі групи — класи (зазвичай між власниками і невласниками виникають антагоністичні суперечності, що виявляються в класовій боротьбі), цей підхід є визначальним у марксизмі й неомарксизмі; б) стратифікаційний, згідно з яким суспільство складається з безлічі різноманітних невеликих соціальних груп (страт1), що взаємодоповнюють одна одну та взаємодіють між собою. Цей підхід обстоює сучасназахідна філософія.

Головними елементами соціальної структури є класи, страти, стани, жителі міста та села, представники фізичної та розумової праці, соціально-демографічні групи (чоловіки, жінки, люди похилого віку, молодь), національні спільноти.

Важливою характеристикою соціальної сфери є соціальна мобільність — можливість переходу від однієї соціальної групи до іншої (наприклад, селяни стають робітниками, робітники — інтелігенцією, інтелігенція — підприємцями тощо). Соціальна мобільність є основою нормального існування суспільства, самореалізації кожної людини. Низька соціальна мобільність властива тоталітарним державам, а також тим, що перебувають у стані глибокого економічного й духовного занепаду. Водночас висока соціальна мобільність характерна для демократичних суспільств, що динамічно розвиваються, а також для будь-яких суспільств, які перебувають на етапі економічного піднесення. У країнах з високим рівнем демократії та високим рівнем життя низький рівень соціальної мобільності пояснюється суспільним

104

конформізмом, міцними взаємозв’язками між членами суспільства, «зайнятістю» місць у соціальній структурі1.

Аналіз тенденцій, що існують у сучасному світі (соціальної сфери) дає змогу виокремити основні напрями його розвитку: світ перетворюється на більш-менш однорідну систему, мета якої — уникнути гострих внутрішніх суперечностей, різкого розмежування між стратами. Водночас у ньому ускладнюється структура, що ведедороздрібненнястратдомікрорівня(такзванихмалихгруп).

Найвищим рівнем розвитку інтеграції соціальних груп є

громадянське суспільство, члени якого вважають себе громадянами єдиного цілого, відчувають себе вільними особистостями (а не підлеглими владі), свідомо ставляться і виконують загальні завдання, закони, моральні традиції.

Громадянське суспільство в соціальному управлінні спирається не на силу, а на суспільний договір між державою і громадянами, що є гарантією поваги і захисту індивідуальної свободи особистості. Суспільні суперечності мають вирішуватись у цивілізованих формах, що виключають насильство, обман, маніпуляції волевиявленням і свідомістю людей. Права і свободи особистості стають найвищою цінністю громадянського суспільства.

Політична сфера суспільства — це сукупність соціальних інститутів та організацій, що управляють суспільством, виражаючи інтереси соціальних груп. У філософській літературі політична діяльність визначається як здійснення впливу і влади, форма панування, спосіб вирішення конфліктів, метод досягнення колективних цілей. Без такої діяльності неможлива цілеспрямована участь великих мас людей (соціальних груп) у вирішенні проблем суспільного розвитку.

До основних елементів політичної системи суспільства належать:

1. Держава як система органів, що здійснюють державну владу. У філософському контексті поняття «держава» позначає потенцію свободи і права, а також певну діяльність задля їх реалізації в суспільній практиці. Держава є історичною формою людської спільноти, яка в ідеалі має на меті свободу і добробут громадян, декларуючи реальне панування загальної волі.

1 До соціально мобільних країн Заходу належать США, Італія, Японія; країнами із середнім рівнем мобільності є Канада, Англія, а до країн з низьким рівнем мобільності належать Нідерланди, Данія і Швейцарія.

105

Головними ознаками держави є наявність особливої системи державних інститутів, які реалізують функції державної влади; право, що закріпляє певну систему норм, санкціонованих державою; спільна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави, тощо. Головними функціями держави є: представницька (представляє інтереси різноманітних політичних, соціальних груп); регулятивна (підтримує порядок у суспільстві); захисна (захищає громадян від зовнішньої та внутрішньої небезпеки); зовнішньополітична; інтегративна.

2.Політичні партії — організована група однодумців, яка репрезентує інтереси частини суспільства (народу) і ставить собі за мету їх реалізацію через завоювання державної влади або участь у її здійсненні.

3.Професійні союзи — масові суспільні організації найманих працівників, засновані на спільності їх інтересів у процесі трудової діяльності, які мають на меті поліпшення умов життя і

праці.

4. Інші соціальні інститути.

Духовна сфера — це сфера діяльності, в якій здійснюється духовне виробництво, тобто створюються не матеріальні предмети, а ідеї, образи, наукові, естетичні цінності з метою задоволення духовних потреб особистості. Звичайно всі ці цінності мають можливість реалізуватись у конкретних фізичних предметах, носіях.

Умовно виділяють такі її основні елементи:

Духовна культура, що являє собою сукупність форм суспільної свідомості, способи створення і використання духовних цінностей, форм комунікації між людьми.

Духовне спілкування — діяльність людей з обміну і розповсюдження знань, обміну емоціями тощо, творчість і вихованняв широкому розумінні.

Духовне виробництво — поняття, яке характеризує виробництво ідей, знань, уявлень, етичних, естетичних цінностей, об’єктивно необхідних для розвитку суспільства й особистості.

Духовні цінності — нормативно-оцінний бік явищ суспільної свідомості, що слугує нормативній формі орієнтації людини в соціальній і природній діяльності.

До основних елементів духовної сфери належить також індивідуальна свідомість людини (сприйняття нею окремих боків соціального буття) і суспільна свідомість (сприйняття загальних боків соціального буття). Особливого значення набуває суспільна свідомість (докладніше див. тему 4).

106

Діяльність як спосіб існування соціального

Як уже зазначалося, проблема діяльності у філософії має надзвичайно важливе значення й давню історію. Великий французький мислитель Поль Анрі Гольбах висловив думку про те, що сутність природи полягає в тому, щоб діяти, а Г. Фіхте додав, що діяти слід для того, щоб існувати.

Світоглядний зміст проблеми діяльності полягає в тому, що вона вирішується лише в органічній єдності з проблемою активності як універсальної здатності матерії до самоорганізації. З огляду на це діяльність є основним способом становлення і розвитку людського суспільства, цивілізації та культури; основою самоорганізації та самоуправління економічною, соціальною, політичною та духовною сферами життя суспільства; джерелом і причиною виникнення та функціонування суспільних законів.

Головними в діяльності є також питання: про соціальну діяльність людини; формування особи як суб’єкта суспільно значимої діяльності; виникнення та розвиток якісно нової, творчо конструктивної активності; вплив космосу й чинників позаземного існування природи на діяльність людини, проникнення людини в космос, створення нею космічних об’єктів тощо.

Проблема діяльності особливої актуальності набула у філософії Нового часу, коли на арену історії вийшла активна, діяльна людина, зорієнтована на пізнання й перетворення довколишнього світу. Загальний характер філософії Нового часу (XVII ст.) утверджував принцип діяльності — тільки активна, діяльна людина, тобто та, яка володіє знанням і науковим методом, може панувати над силами природи («Знання — сила»,

— стверджував Ф. Бекон).

Найближче до адекватного розуміння сутності діяльності підійшов Ґ. Геґель. Як об’єктивний ідеаліст, Ґ. Геґель уважав, що весь природний світ, людські відносини є продуктом абстрактного духу, а отже, діяльність та її продукти є також «суть духу» (тобто породження цього самого духу). Він сприймав діяльність як діалектичний процес пізнання предметного світу (опредмечене знання), як практику, пов’язану з творенням людиною життєво важливих умов свого існування, а також як історичний процес, розвиток культури.

107

Поняття діяльності стало основним у матеріалістичній теорії суспільного розвитку, створеної К. Марксом і Ф. Енґельсом. Згідно з цією теорією діяльність ґрунтується на матеріальному виробництві, пояснює суттєву відмінність людини від тварин і способи її життя. Життєдіяльність людини, на відміну від життя тварин, набуває свідомого характеру. Матеріально-виробнича діяльність людей породжує нові види діяльності — політичну, соціальну, духовну та адекватні їм сфери життя суспільства. Діяльність лежить в основі історичного розвитку й має подвійну природу. Передусім вона спрямована на перетворення природи людьми й водночас на зміну самої людини. На основі діяльності формується ставлення людини до природи та до оточення. У діяльності людина дістає можливість пізнавати і перетворювати предметний світ завдяки своїй свідомості й активності.

Але в марксистській теорії діяльності поза увагою залишилися проблеми вивчення механізму діяльності як вищої форми еволюційної активності. Цю проблему сьогодні досліджують такі науки, як психологія та фізіологія, теорія творчості, інформатика, теорія систем, синергетика тощо. Проблема діяльності відображується у «філософії життя», екзистенціоналізмі, неокантіанстві, феноменології тощо, які вивчали інші, ніж марксизм, аспекти діяльності.

Незважаючи на різноманітні підходи, можна виокремити деякі головні положення, що характеризують діяльність як цілеспрямовану активність людини (де активність є система, що саморозвивається), новий рівень перетворення природи. Предметом діяльності є світ, частиною якого є людина.

Умовами діяльності є: 1) рух, розвиток, діалектика матеріального світу; 2) нерозривний зв’язок, взаємозалежність активності (еволюції світу) та її системна організація; 3) ускладнення форм і рівнів матеріальних систем, форм і способів їх активності; 4) безпосередньою умовою виникнення діяльності є також біологічна організація природи, рефлекторна поведінка тваринного світу та відображення в психіці людини навколишнього світу.

Назвемо причини виникнення та розвитку діяльності.

1.Матеріально-практична взаємодія людини та природи.

2.Виникнення та розвиток свідомості, пізнавальних можливостей людини, їх тісний взаємозв’язок з діяльністю.

3.Розвиток активного перетворювального (на відміну від

простого пристосування) ставлення людини до природи.

108