книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Лишиленко 2008 учебник

231

232

дешевих пасовищах і грубих кормах із незначними витратами концентрованих кормів. В Україні у 1990 р. було 9 млн голів овець, в тому числі 7,9 млн голів у сільськогосподарських підприємствах. Станом на початок 2007 р. їх залишилось 1,6 млн голів, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах лише 0,3 млн голів, або майже у 30 разів менше. У степовій зоні країни вирощують тонкорунні породи овець, у Лісостеповій, Поліській і зоні Карпат — м’ясоFвовняні породи.

Птахівництво постачає населенню м’ясо і яйця, а для легкої промисловості пух та пір’я. Це найбільш механізована та автоматизована галузь тваринництва. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція наближення його до споживача. Тому птахофабрики розміщуються біля великих міст. Більше всього таких господарств у Донецькій, Харківській та Київській областях і Автономній Республіці Крим.

Кролівництво сприяє збільшенню м’ясних ресурсів та сировини для хутрообробної промисловості. Ця галузь завжди погано розвивалась у колективних господарствах і була зосереджена майже цілком в особистих господарства населення. Виробництво м’яса кролів зосереджене у Лісостепу та Степу. Найбільше розвинута ця галузь у Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Миколаївській і Кіровоградській областях.

Бджільництво в основному сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах. Бджільництво забезпечує населення медом. Окрім того бджоли сприяють запиленню культурних рослин, що важливо для підвищення врожайності. Рівень розвитку бджільництва визначається наявністю медоносної рослинності та кількістю виробленого меду. Мед виробляється переважно у Степу та Лісостепу, де зосереджені медоносні культури: гречка та соняшник. Там же є великі масиви садів та ягідників, а у Лісостепу багато акації у лісосмугах.

Шовківництво. В Україні є гарні можливості для розвитку шовківництва (розведення тутових і дубових шовкопрядів).

233

Найбільш поширене воно в основному у степових і частково в лісостепових областях. В останній час його розвиток не відповідає потребам у сировині для шовкової промисловості.

Рибне господарство повинно забезпечувати населення продуктами видобутку і переробки риби та іншими морепродуктами. Науковообгрунтована норма річного споживання риби на душу населення 20 кг. За останні роки цей показник становить менше 12 кг, тобто майже половина від норми.

До рибної промисловості входять: риболовні господарства внутрішніхводойм,риболовнізаводитанерестовоFвирощуFвальні господарства, рибодобувні і рибопереробні підприємства, спеціалізований транспортноFрефрижераторний флот, рибні порти, судноремонтніпідприємства,сіткоплетільнафабрика,спеціалізовані магазини типу “Океан”, науковоFдослідні, проектноFконструкторські організації.

До встановлення незалежності рибна промисловість України забезпечувала вилов риби і випуск рибної продукції, виходячи із норм споживання на людину.

Рибне господарство внутрішніх водойм розвивається на основі ставків, водоймищ Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох невеликих річок. У нас розвиток ставкового рибництва стримується низкою факторів, а це — обмежені водні ресурси, слабке використання наявних ставкових ресурсів, недостатній агротехнічний та зоотехнічний рівень, погане утримання водоймищ.

Ставкове рибальство має найвищу продуктивність у лісостепових та карпатських областях. Але теперішнє виробництво товарної риби в Україні не задовольняє потреб її населення. В 1995 р. у ставках та водоймищах рибних господарств було виловлено 39,4 тис. т риби, або 10% від загальної кількості її вилову, в 2006 р. — 24,5 тис. т, або на 14,9 тис. т. менше (табл. 15.9).

Харчова цінність риби зумовлена головним чином тим, що вона містить білки, які мають повний склад необхідних для організму людини амінокислот. Крім того в рибі міститься більше білків і у краще засвоюваній формі, ніж у м’ясі наземних

234

Таблиця 15.9 Вилов риби та добування морепродуктів

за видами водоймищ в Україні

235

тварин. Якщо з 100 г білків риби організм людини засвоює 40 г, то з 100 г білків свинини — 20 г, а яловичини — 15 г.

Цінність риби як харчового продукту визначається також і калорійністю її м’яса, яка залежить від вмісту жиру. В середньому калорійність риби така сама, як і м’яса теплокровних тварин, молочних продуктів при однаковій жирності.

Соціальна значущість рибних продуктів для нашого суспільства, крім їх харчових властивостей, багато в чому визначається й наявністю у гідробіонтах біологічно активних речовин, на основі яких останніми роками у багатьох країнах (в тому числі і в Україні) почали отримувати нові лікувальноFпрофілактичні та дієтичні препарати, що межують між продуктом і ліками, а також лікарські засоби.

Океанічна риба є одним з екологічно чистих продуктів, що є надзвичайно важливими для умов України. Включення в дієту гідробіонтів, які містять багато корисних речовин (поряд з традиційним риб’ячим жиром для дітей), сприяє поліпшення здоров’я та підвищенню працездатності людини, запобігає зростанню серцевоFсудинних захворювань населення.

Істотний інтерес для народного господарства становить і така продукція, як кормове борошно (рибне і крилеве), хітин та хітозан, риб’ячий жир технічний, харчові барвники, а також багато інших біологічно активних речовин, що виробляються з океанічної сировини. Через те, що держава припинила виділяти підприємствам, які займаються океанічним рибальством, валюту для організації та проведення промислу риби і морепродуктів у зонах іноземних держав, останні змушені продавати 80% виловленої рибної продукції у районах промислу інофірмам, використовуючи виручку для підтримання суден і виплати заробітної плати персоналу суден. Тобто більшість нині існуючих суден не здатна працювати в режимі самоокупності та самофінансування. В результаті лише близько 6 % океанічної риби у структурі вилову риби в Україні приходиться на наші підприємства, а решта завозиться з інших країн.

Погіршення екологічного стану водойм, недостатній обсяг робіт по відтворенню рибних запасів зумовили значне зменшення порівняно з 1990 р. обсягів вирощування товарної риби, вило-

236

ву її у внутрішніх водоймах та в Азовському і Чорному морях. Навіть при збереженні тенденції збільшення виробництва рибної продукції в господарствах АзовоFЧорноморського басейну та на підприємствах внутрішніх водойм, яка мала місце в 1998– 2006 рр., рибогосподарський комплекс не в змозі без реальної державної підтримки забезпечити зростання обсягів виробництва рибної продукції.

На найближчу перспективу основною метою рибогосподарської діяльності повинно бути забезпечення населення харчовою рибною продукцією з поступовим наближенням виробництва та споживання рибопродукції до рівня 90Fх рр. Щоб

цього досягнути, необхідно:

–оновлювати основні фонди підприємств на основі широкого впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, відтворювати і охороняти рибні запаси;

–здійснювати структурну перебудову рибного господарства;

–сприяти підприємствам і організаціям усіх форм власності.

Необхідно також прийняти Концепцію розвитку рибного господарства та Національну програму будівництва суден рибопромислового флоту. Така Концепція має передбачати збереження рибопромислової діяльності у виключних економічних зонах іноземних держав та розширення рибальства у Світовому океані, раціоналізацію й інтенсифікацію промислу в АзовоFЧорноморському басейні та внутрішніх водоймах і нарощування обсягів відтворення рибних запасів.

15.3. Первинна переробка сільськогосподарської сировини

Вироблена у результаті господарської діяльності сільськогосподарська продукція потребує раціонального її використання. У межах 15–20% продукції використовується безпосередньо у сільському господарстві (корми і насіння, частково молоко, м’ясо), 25–30% — споживається у свіжому вигляді і 50–60% надходить на промислову переробку. Із тієї продукції, що підлягає

237

переробці, 80–85% направляється на підприємства харчової промисловості, а 15–20% на підприємства легкої промисловості.

Таким чином основна частина продукції сільського господарства реалізується на підприємства харчової промисловості, питома вага їх продукції у структурі виробництва предметів споживання сягає 52,8%, а у загальному обсязі промислової продукції в межах 16–17% і продукції агропромислового комплексу — 33,5%.

Продовольчі товари становлять понад 68% загального виробництва товарів народного споживання, 63% загального обсягу роздрібного товарообороту та понад 61% у структурі особистого споживання матеріальних благ населення.

Провідними галузями харчової промисловості України є цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодовоFовочеконсервна, борошномельноFкруп’яна, кондитерська, спиртова, виноробна та соляна.

Обсяги виробництва основних видів продукції харчової промисловості показані в табл. 15.10.

Цукрова промисловість — одна із найважливіших галузей харчової промисловості. До 1990 р. від реалізації бурякового цукру Україна отримувала близько 70% прибутку, який отримували від реалізації продовольчих товарів.

Цукрова промисловість України бере свій початок з 1823 р., коли була побудована перша цукроварня у селі Троєщині на Київщині. У 1825 р. цукробуряковий завод був побудований в селі Макошин на Чернігівщині, власниками якого був граф О. Кошелів — Безбородько. У 1827 р. поміщик Лялін заснував цукроварню на Харківщині. На Полтавщині в 1828 р. був заснований цукровий завод у селі Будавка поблизу Лохвиці.

В 1861р. на території України діяло 257 цукроварень. Власниками їх були переважно поміщики, які володіли кріпаками і мали земельні угіддя для вирощування цукрових буряків.

З розвитком капіталізму кількість цукроварень зменшилась, виживали в конкурентній боротьбі найбільш рентабельні заводи.

До революції в Україні було 161 заводи, за роки радянської влади побудовано 31 завод і напередодні незалежності було 192 заводи в 19 областях країни. Більша частина цих заводів припа-

238

Таблиця 15.10 Виробництво основних видів продовольчих товарів

(тис. т)

*1 без продукції мережі ресторанного господарства (громадського харчування).

*2 виключаючи свинячі голови.

239

дає на правобережну частину Лісостепу. Найбільша їх кількість у Вінницькій області — 38, Черкаській — 23, Київській — 16, Хмельницькій — 15 , Тернопільській — 15.

До складу цукрової промисловості, окрім цукрових заводів, входило 2 рафінадні заводи, 6 насіннєвих заводів, 7 машинобудівних заводів з виробництва технологічного обладнання, 2 пусконаладні компанії, 2 вапняних кар’єри і науковоFдослідний інститут цукрових буряків.

Спочатку основними традиційними регіонами вирощування цукрового буряку були Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська та південні регіони Київської, Житомирської і Чернігівської областей.

У повоєнні роки виникли два нових райони бурякосіяння. Перший — великий перспективний західний район, у який входять возз’єднані з Україною в 1940 р. області (Львівська, Тернопільська, Рівненська, Волинська). Другий — в основному північноFстепові райони України (Одеська, Дніпропетровська, Миколаївська, Харківська області).

Врезультаті вирощуванням цукрового буряку займалось понад 5 тис. колгоспів і радгоспів та 134 спеціалізовані радгоспи 19 областей України, а виробництвом цукру займались 198 цукрових заводів, здатних переробити 50 млн т. цукрових буряків.

Всередньому за 1965–1990 рр. вирощування цукрового буряку проводилось на площі 1,5–1,6 млн га і вирощувалось його в межах 40–47 млн т за рік.

На виробництво 1 т цукру потрібно 9–10 т цукрового буряку. Цукрові заводи України здатні були переробити 50 млн т цукрового буряку і виробити 6–7 млн т цукруFпіску, 350 тис. т цукруFрафінаду, 4,7 тис. т лимонної кислоти та 2,2–2,4 млн т меляси. В середньому за добу один цукровий завод міг переробити 2–3 тис. т цукрового буряку, а переробний сезон тривав у межах 100 діб.

Специфічною особливістю цукрової промисловості є сезонне виробництво, що обумовило неповне використання основних фондів і трудових ресурсів на протязі року.

Одним з важливих напрямків пом’якшення наслідків сезонності виробництва і підвищення на цій основі ефективності

240