Методичка по истории
.pdfвід соціального стану й положення, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у т. ч. право на закріпачення
селян. Зокрема, Литовський статут 1588 р. чітко оформив створення єдиного стану кріпацького селянства шляхом злиття закріпачених слуг з різними розрядами селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з
XVI до 40-х років ХІХ ст. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дія Литовського статуту була припинена сенатським указом від
25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. він був замінений Зводом законів Російської імперії.
До складу селян входили слуги (особисто вільні селяни, які перебували на службі і за це користувалися землею), данники (особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі податки (данину)) і тяглові (могли бути і вільними, і кріпаками. Працювали на державній або шляхтянській землі, за що відпрацьовували панщину з власною худобою – тяглом).
На економічне становище України того часу впливало підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. Найкращі можливості для розвитку торгівлі зерном мали магнати. Саме тому вдосконалювали фільваркову систему сільськогосподарського виробництва. (Фільварок – у перекладі з німецької – хутір, ферма). Цій меті повинні була послужити аграрна реформа під назвою
«Устава на волоки» (1557) (волок – ділянка землі розміром 16–21 га). Згідно
«Устава» під фільварок відводилися кращі землі, передбачалося трипільна система господарства, визначалася кількість відробіткових днів, розміри грошових податків тощо. «Устав на волоки» з одного боку – це свідчення закріпачення України, з другого боку, фільваркове господарство, яке основане в ній, забезпечило зерном Західну Європу, було потужною фабрикою виробництва сільськогосподарської продукції.
Отже, фільваркове господарство на кріпосній праці прискорило розвиток економічного потенціалу України, але за рахунок українського народу збагачувалося панство, особливо іноземного походження.
141
Антифеодальний рух поширюється в Україні у відповідь на закріпачення селян у XV – першій половині XVI ст. Поширеними формами протесту були:
втечі від поміщиків;
підпал поміщицьких маєтків;
убивство поміщицьких слуг або родини поміщика.
Джерела зафіксували і селянські повстання, причому вони мали не тільки антифеодальну спрямованість, а й визвольний характер.
1490 р. – повстання під проводом Мухи, в якому взяли участь близько 10 тис.
осіб. Повсталі зайняли Святин, Коломию, Галич, підійшли до Львова. У битві проти польсько-литовського війська селяни зазнали поразки й відступили до Молдови.
1491 р. – повстання під проводом Андрія Барули, що теж закінчилося невдачею.
Незважаючи на поразку, народні виступи продемонстрували зростання боротьби українців проти соціального та релігійного гноблення.
3. Утворення Речі Посполитої. Люблінська унія (1569 р.).
З XIV ст. у політичне життя України увійшло таке явище як унія. Можна стверджувати, що Україну постійно став переслідувати «жах уній», до яких були схильні її політики.
Політичні причини та наслідки Люблінської унії. На межі між середньовіччям і Новим часом в історії України знаковим явищем стала Люблінська унія 1569 р. між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Зумовили її такі чинники:
тривалий досвід литовсько-польських союзів XIV–XV ст. Литва та Польща опинились під загрозою з боку Тевтонського ордену і шукали взаємоприйнятних форм боротьби з ним;
московська загроза. Литва перебувала у стані перманентної війни з Московським царством. Виснажені великими втратами, литовці відчули, що без Польщі не зможуть вистояти;
142
династичні розрахунки. Король польський та великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август (1520–1572) не мав синів – спадкоємців престолу.
Спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової унії;
прагнення української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі; та отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар. Польща, що перебувала на стадії піднесення економічної та політичної могутності, видавалась найкращим союзником.
Зміст Люблінської унії:
Польща та Литва об’єдналися в єдину державу, яка дістала назву
«Республіка» (польською мовою – Річ Посполита, дослівно означає «спільна справа»);
державу очолив один правитель – король польський і великий князь литовський;
король обирався польсько-литовським сеймом;
створено єдині органи державного управління;
запроваджувалася єдина монета;
польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві, а литовці – у
Польщі;
Польща та Литва проводили спільну зовнішню політику;
українські землі переходили під владу Польщі й ділилися на 6 воєводств.
Таким чином, Литовське князівство зберегло певну автономію в судочинстві та виконавчій владі.
Наслідки Люблінської унії для України:
майже всі українські землі об’єдналися в одній державі;
об’єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки та, з іншого боку,
посиленню експлуатації селянства;
українські міста перетворюються на магнатсько-шляхетські резиденції,
центри розвитку ремесел і торгівлі;
143
українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через Балтійське море;
через Польщу на українські землі поширювався західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів;
українські землі залучалися до нових форм соціального і політичного життя: шляхетська демократія, корпоративна організація суспільства, міське самоврядування тощо;
необхідність брати участь у роботі сеймиків, сейму, трибуналу,
спілкуватися з польськими урядовцями – усе це вимагало від української шляхти якомога швидше пристосовуватися до нових умов. Це спричиняло її колонізацію і денаціоналізацію, що, в свою чергу, призвело до втрати українським суспільством своєї політичної еліти;
виникнення на українських землях величезних латифундій польських магнатів, закріпачення селянства, постійне зростання визиску підневільного населення і безжальна експлуатація природних багатств України;
поширюється католицизм, почався наступ на православ’я. Українське населення починає зазнавати релігійних і національних утисків;
православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у
містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т. д.);
в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти,
судочинства, діловодства.
4. Українська політика, релігійна думка наприкінці XVI – на початку
XVII ст.
Після Люблінської унії, зважаючи на ключову роль релігії у тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту.
144
Перш за все, спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти і народу, козацтва. Фактично це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав усіх її жителів.
Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст
Петро Скарга (Повенський, 1536–1612) книжкою «Про єдність церков». У ній засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії української церкви з Римом, йшлося про культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви: використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священників православної церкви та ін.
Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча
Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587). У ній обґрунтовувалась недоцільність календарної реформи Папи Римського Григорія ХІІІ, містився заклик до всіх православних непохитно стояти на обороні православ’я.
Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступна фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, в якому той доводив правомірність унії між православною та католицькою церквами, заперечував можливість світських осіб обговорювати ці питання, з’явились праці православних ідеологів Христофора Філарета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.
У книзі «Апокрисис» (1596) Х. Філарет – представник шляхетської верстви,
прибічник О. Острозького – обґрунтував ідею соборності та демократичності церкви, спростував напади на константинопольського патріарха, застеріг проти порушень релігійної свободи в Речі Посполитій, що впровадження унії не
145
відповідає традиціям польського політичного права, засадам шляхетського парламентаризму.
З іншої позиції атакував унію православний письменник-полеміст, чернець монастиря на г. Афон Іван Вишенський (прибл. 1550 – 20-ті рр. XVII ст.).
Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість існування церкви без ієрархії служителів,
рівність представників усіх станів суспільства. І. Вишенський засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контакти із західною культурою, закликав православних обмежитися вивченням лише церковних книжок.
Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом.
Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископам, українця за походженням Йосипа Верещинського (прибл. 1532–1540 – 1598). У 1590–1596 рр. він зробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровської козацької держави, яка була б своєрідною лицарською корпорацією. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.
Братський рух у боротьбі за політичну консолідацію українського суспільства. Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов’язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи тиску польсько-католицьких елементів.
Перше Львівське Успенське братство засноване 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Услід виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485) братства. Спочатку вони дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами,
бідними, зубожілими громадянами.
146
Одним з головних напрямів діяльності братств була освіта. У багатьох українських містах існували братські школи, доступні для всіх бажаючих.
Членами братства могла бути будь-яка православна людина незалежно від своєї станової приналежності. В основному це були представники дрібних міських торговців і ремісників, але інколи до братств вступали і достатньо багаті люди.
Між 1589–1615 рр. братства виникли майже у 20-ти містах – Кам’янці-
Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування у
1615 р. Київського братства. У 20–30-ті роки XVII ст. братства діяли в Наддніпрянщині – Немирові, Вінниці, Лубнах.
Окремі ознаки діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. в Західній і Центральній Європі.
Братства запроваджували принцип виборності служителів церкви, в т. ч.
достойних світських осіб, засновували друкарні та школи, вириваючи суспільство з-під цілковитої залежності від духовенства. Саме Львівське братство в 1574 р.
допомогло Івану Федорову створити у місті друкарню, де була випущена його перша книга «Апостол», що поклало початок книгодрукуванню в Україні.
Друкарня Львівського братства в 1591–1722 рр. видрукувала 140 книг загальним накладом 160 тис. примірників, які розходилися по Україні, Білорусі,
Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії.
Ректорів та викладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов,
діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства),
арифметики, геометрії, музики.
Братські школи ставали центрами формування нової української еліти,
науковими осередками. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу.
Київський колегіум став першим в Україні вищим навчальним закладом,
започаткований в 1632 р. київським митрополитом П. Могилою на базі школи Київського Богоявленського братства і «гімназіону» при Києво-Печерській лаврі.
147
З часом став одним із кращих східноєвропейських навчальних закладів. У 1701 р.
Київський колегіум дістав титул і права академії.
Політичні причини та наслідки Брестської церковної унії. Окремі українські церковні ієрархії сприймали діяльність братств як один із проявів поглиблення кризи в православній церкві. З метою подолання цієї кризи та упередженості польського католицького керівництва стосовно українців у 1590 р.
львівський єпископ Гедеон Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею
церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також Київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці прийняв українську православну церкву під свою владу.
Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію,
обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда ІІІ піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.
В жовтні 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два – католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит Київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень:
католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її стали називати греко-католицькою), а православний засудив унію.
148
Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну, духовно-політичну боротьбу в Україні. Українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом повністю став на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит Київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів,
відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ’я. Частина знаті з князем Костянтином Острозьким (1527–1608 рр.),
братства, громадські організації міщан, створені для захисту православної церкви,
виступили відкрито проти унії. Довготривала внутрішня боротьба стала одним з головних чинників політичного життя до початку визвольної війни 1648 р. Успіхи в ній у 20-і роки XVII ст. – цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе прибирало козацтво.
5. Становлення і розвиток українського козацтва.
Виникнення українського козацтва: час, причини, історичні обставини.
Дослідники вважають, що козацький період в історії нашої держави сягає в далеке
XV ст., тривав близько 300 років, пережив литовське, польське, російське та кримсько-турецьке поневолення, пройшов шлях героїчної боротьби за збереження своєї нації, розбудову української державності, захисту свого народу від соціально-економічного та культурно-релігійного гніту.
Слово «козак» уперше зустрічається в «Таємній історії монголів» у 1240 р. За цим джерелом козак – це одинокий, не зв’язаний ані домом, ані сім’єю, схильний до завоювання. В нашій же історії перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке відправлялося на різні промисли (в «уходи»)
– полювання, рибальство, видобування солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах.
149
Поступово хутірне козацтво півдня України переростало у самостійну військову силу, примушувало рахуватися і поляків, і татар зі своїм військовим потенціалом.
Так, наприклад, у 1489 р. українські козаки допомогли війську сина польського короля Яна Ольбрехта розгромити татар на Брацлавщині, у 1499 р. –
Київському воєводі під Черкасами, у 1514–1535 рр. – Канівському і Черкаському наміснику О. Дашкевичу, у 1506–1512 рр. – Хмельницькому старості К. Лянцкоронському, у 1540 р. – Барському старості Б. Претвичу та іншим воєводам.
Незважаючи на це, литовська та польська знать відмовлялася визнавати козацтво як вільний стан, примушувала його платити данину, або працювати на себе. Цей фактор впливав на те, що козацькі хутори на початку XVI ст. стали рухатися на південь, шукати для свого існування більш зручні та безпечні місця,
селитися нижче дніпровських порогів.
Особливо інтенсивно козацтво почало розвиватися, диференціюватися та формуватися як значна суспільна сила у XVI–XVII ст. Цей процес прискорили рішення Кревської (1385), Люблінської (1559) та Брестської уній, а також майже щорічні вторгнення татарських орд, які завдавали постійних спустошень не тільки прикордонним поселенням, а й наносили непоправні господарські збитки та винищення людських ресурсів всієї України.
Козацтво у своєму розвитку подолало такі стадії:
кінець XV ст. – до 80-х років XVI ст. На початках козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не мало сталої структури, організації. Тому достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації – Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552–1558 рр. Д. Вишневецьким (Байдою),
оповита напівлегендарними сюжетами;
80–90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури
(Запорозька Січ, козачі реєстрові загони);
150