68 Вопрос

Українське кіномистецтво.

Однієї з відмітних рис культури XX в. є розширення сфер її впливу на людей через засоби масової комунікації, такі, як радіо, кіно, телебачення, що з'явилися продуктами науково-технічної революції. Їхнє значення в посиленні інформаційного обміну важко переоцінити.

Кіно можна без перебільшення назвати мовою ХХ століття. До кінця сторіччя що рухається і звучить картинка, що надходить по чи телебаченню через комп'ютерну мережу, стала головним носієм інформації.

Український кінематограф з'являється на початку ХХ століття. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя,М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори — М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька.

Напередодні першої світової війни збільшується виробництво фільмів, підвищується їх технічний й художній рівень, відкриваються перші кіностудії. Центрами кіновиробництва як і раніше, є Київ, Харків та Катеринослав. 1912 рік стає рекордним для довоєнної кінематографії в Україні: було поставлено 20 фільмів. У Харкові О. Олексієнко створює «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем), Д. Байда-Суховій екранізує «Запорізький скарб» (за К. Ванченко) і «Шельменко-денщик» (за Г. Ф. Квіткою-Основ`яненком), О. Остроухов-Арбо представляє на суд глядачів чотири фільми: «Під дзенькіт ланцюгів», і три екранізації розповідей А. Т. Аверченка «Настирливий вояжер», «Як мені довелося застрахувати життя», «Гарна жінка». У Катеринославі Д. Сахненко виступив режисером і оператором у постановках «Оце так потрапив», «Любов Андрія» (за «Тарасом Бульбою» М. В. Гоголя), «Важка розплата» і «Мазепа» (за «Полтавою» О. С. Пушкіна). У Києві Т. Піддубний зробив п`ять «кінодекламацій»: «Циганка Груня, або Оце так ускочив» (за п`єсою К. Ванченко); «Запорізький скарб» (за К. Ванченко); «Вій» (за М. В. Гоголем); «Запорожець за Дунаєм» (за П. П. Гулак-Артемовським); «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем). Київський режисер О. Гамалій зняв дві постановки театру М. Садовського – «Пан Штукаревич, або Оказія, якої не було» (за С. Є. Зіневичем) і «Запорізький скарб» (за п`єсою К. Ванченко). Київська цензура дозволила демонстрацію фільмів лише в кінотеатрі «Лотос».

У 1914-1915 роках відбувається звачний підйом кіновиробництва й в Україні. В ці роки випускається рекордна після 1911 року кількість картин – 22 фільми в 1914 році та 19 у 1915. Ця кінопродукція викізнялася тематичною і жанровою розмаїтістю. В 1914 році ще виробляються картини на українські теми в Катеринославі – «Грицько Голопупенко», Харкові – «Травнева ніч або утоплена» (за М. В. Гоголем, режисер Т. Піддубний) і Києві «Переплуталися» (режисер О. Гамалій). Згадані фільми, очевидно, знімалися перед війною.

Кіностудії в Україні в 1916 році випустили 10 фільмів – в основному – «кіномовні картини» на військову тему, які були поставлені у Києві («Братовбивча війна», «У кривавому лютому бої») та Катеринославі («Помер бідолаха в лікарні військовій»).

В Україні після спаду кіновиробництва в 1916 році почався підйом, що тривав до 1917-1918 років (19 фільмів в 1917 році й 25 - в 1918). Однак кіностудії в Україні не створили жодного фільму на українську тему. В 1917 році публіка також не побачила екранізацій творів українських письменників.

З кінця 1917 року через початок більшовицького терору кінодіячі поспішно виїжджають з центра Росії. До Києва, Одеси, Ялти й Харкова прямують кінопідприємці зі своїми працівниками. В 1918-1919 роках центром кіновиробництва на території колишньої Російської імперії стає Україна.

У 1923 р. в Києві розпочала роботу студія екранної майстерності. Її художнійкерівникО. Вознесенський як прихильник психологічного напряму в кіно дбав про виховання актора нового типу. В 1924 р. в Одесі було засновано на засадах вищого учбового закладу Державнийтехнікумкінематографії. Кінофакультети Харківського музично-драматичного інституту та Київського театрального технікуму було ліквідовано, а найбільш здібних слухачів переведено до технікуму кінематографії. Одночасно при Київському державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка відкривається кіно-семінар.

На другу половину 20-х років припадає творчість генія українського кіномистецтва Олександра Довженка. Зняті впродовж цього періоду його картини «Звенигора» (1927) та «Арсенал» (1928) ввійшли до скарбниці як українського, так і світового кіно. Цим роботам передували фільми «Ягідка кохання» 1926 року, яку режисер пізніше не зараховував до свого доробку і «Сумка дипкур`єра» 1927 року, котру сам визначає як політичний детектив. В останній стічці сам Довженко зявляється на екрані – один-єдиний раз за свою карєру. «Звенигора» (1927) є експериментальним твором, який можуть зрозуміти тільки глядачі, обізнані з історією України. Спонтанно знята за сто днів, ця епічна візуальна симфонія з дванадцяти пісень відтворює легенди скитів і варягів, феодальної України й запорозьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, білих.

Особливого розвитку досяг український кінематограф у другій половині ХХ століття.  У другій половині 60—80-х років на екрани виходили нові фільми, які прихильно зустрічали глядачі. Саме в цей час відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко. Це був чи не найпотужніший напрям в умовах застою та репресій відновлення українського національного духу й української самосвідомості.

Широке визнання громадськості отримав, зокрема, фільм «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М. Коцюбинського, одного з велетнів українського кіно С. Параджанова, геніального сина вірменської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною. Цей кіношедевр про життя гуцулів тріумфально йшов по всьому світу, здобув славу Україні й тоді, коли С. Параджанов, морально понівечений, сидів у тюрмі. На Міжнародному кінофестивалі в Аргентині кінострічка була удостоєна другої премії «Південний хрест». А Параджанов мріяв також зробити фільм «Intermezzo», знову ж таки за новелою М. Коцюбинського. Проте не вдалося. Після його арешту лінію поетичного кіно — імпресіоністичного кінозмалювання реалій життя — продовжив кінорежисер Ю. Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX». Перший фільм на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві був відзначений найвищою нагородою — Золотою медаллю.

У 70-ті роки широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Великим успіхом у дітей і дорослих користувалися високохудожні стрічки «Лікар Айболить та його друзі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», особливо серія фільмів про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як козаки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали» та ін. Багато з них на Всесоюзних кінофестивалях одержали почесні нагороди.

У ці роки український кінематограф збагатили роботи «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» режисера Л. Викова, «Тривожний місяць вересень», «Камінний хрест» Л. Осики. / лише в другій половині 80-х років, прорвавши «залізну завісу», якою тривалий час монополістичне об'єднання «Союзекспортфільм-відгороджував від зовнішнього світу, українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Амери-ки і Канади. І відбувалося це досить успішно. Фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» впродовж двох років утримували високий рейтинг у вимогливих американських кіно-критиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнарод-йому кінофестивалі у Сан-Франциско. В 1990 р. кінострічка Ю. Іллєн-ка «Лебедине озеро. Зона» на Каннському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінема-тографічної преси. Таке високе визнання українського кінематографа є свідченням того, що українська земля щедра на таланти, які здатні ство-рювати фільми світового гатунку.