41. Українське музичне і театральне мистецтво у другій половині хvіі-хviii століттях.

З давніх часів Україна славилася театральним мистецтвом. Особливого розвитку н цей час набула шкільна драма, яку плекали в Києво-Могилянській академії, Харківському та Чернігівському колегіумах. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили вистави, освічували народ.

На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган — імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 року в Харкові першого постійного театру.

Як і раніше, Україною мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей.

Справжнім музичним центром України став Глухів, резиденція К. Розумовського. Тут виконувалася італійська музика та ставилися італійські опери. Поширеним явищем стали «кріпацькі капели», які існували при панських маєтках.

Далеко за межами України була відома творчість випускників Києво-Могилянської академії Максима Березовського та Артема Веделя. Їхні твори були надзвичайно популярні, особливий успіх мали «Вірую» М.Березовського та «На ріках вавилонських» А.Веделя.

Велику музичу спадщину залишив видатний український композитор і диригент Дмитро Бортнянський - 45 концертів та інших музичних творів. Проте талановиті українські музиканти не знаходили належного визнання в царській Росії.

42 Г. Сковорода – видатний український просвітитель.

Погляди Г.С. Сковороди сильно відрізнялися від переважної у той час передової думки. Сучасні Григорію Савичу філософи робили акцент на дослідженні проблем зовнішнього світу, людина ж розглядався як один з його елементів. «Небесне» зводилося до «земного», звеличувалася земне життя людини. Сковорода ж ставив у центр розгляду етико-гуманістичну проблематику; на передньому плані в його роздумах - не світ, а людина і духовне начало в ньому. У центрі світу стоїть людина. Природу філософ підносив до Бога, людську плоть бачив другорядною, а найголовнішим вважав в людині істинно людське - духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя.

Найбільш відомою у вченні Г.С. Сковороди є теорія трьох світів:

 Макросвіт (Космос)

 Мікросвіт(Людина)

 Символічний світ (Біблія)

Макросвіт складається з багатьох світів як «вінок із віночків». Першоосновою його є чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля. Макрокосм ділиться на старий світ (його всі знають) і новий світ, який відкривається тільки тим, хто за видимим бачить невидиме.

Вчення про малий світі - Мікросвіті - є основою філософської системи Сковороди. Сутність малого світу - людини - філософ розкриває, виходячи з концепції двоприроднє світу. У людині, як і в усьому сущому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Своє справжнє прояв, власне людське буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення ним невидимості, глибинних внутрішніх духовних витоків.

Г.С. Сковорода приходить до висновку, що весь світ складається з двох натур: одна - видима, інша - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.

І останній - Світ Символів. Для Сковороди - це передусім Біблія, яку він любив більше всього на світі, але застерігав від буквального тлумачення її текстів. Вона теж має, крім зовнішнього, видимого прояву, невидимий, духовний світ. Біблія, або світ символів, бачиться мислителем як самостійна реальність. Саме вона допомагає людині пізнати Бога в собі - осягнути невидиму людську натуру. Завдяки третьому, символічному, світу, невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприйняття.

Символи для Г.С. Сковороди - це «іпостась істини», те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. Символи не мають твердого, усталеного значення, а являють множинність значень, межі яких то прикордонний, то перехрещуються, а іноді - просто суперечливі.

Виходячи з концепції двоістой природи всього сущого, Г. С. Сковорода розрізняє в людині тілесне і духовне (божественну) природи. Новим у його підході було те, що філософ протиставляє при цьому смертному тілу дану Богом безсмертну душу. Замість цього він підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною, виходячи з того, що людина - це його внутрішній світ з властивими йому волею, розумом, почуттями, бажаннями, природними здібностями, які приносять задоволення і щастя, якщо вони збігаються з формою практичної діяльності людини, "спорідненою працею". Г. С. Сковорода розглядає ці дві природи як двоєдиним, нероздільні.

Г. С. Сковорода розглядає людину скоріше як атомарну істота поза системою соціальних зв'язків, опеределить при це його істотні родові ознаки. Соціальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку та діяльності випадає з поля зору. Людина аналізується поза історичного простору і часу. Людські якості і можливості визначаються за життя людини в якості члена суспільства, проте люди не народжуються мудрими чи злими, щедрими чи скупими. Найбільш важливою заслугою українського мислителя явлется спроба розкрити суть людини, визначити властиві йому специфічні риси, не зводячи її до природного організму чи механізму. Його розуміння людини значно випередило час.

У роботі "Книжечка про читання священного писання, названа жінка Лотова" Г. С. Сковорода описує ідеальні суспільство, суспільні відносини. Їх він бачить не в світі матеріальних речей, а в тих відносинах, які спираються на глибокі духовні та моральні основи, на внутрішні переконання людини, здатного стримувати себе від пристрастей, що суперечать божественному духу в людині. Суспільство ж у культурному концепції Г. С. Сковороди - "те ж, що машина. У ній замішання буває тоді, коли її частини відступають від того, до чого оні своїм хитруном зроблені". Він закликає "заступати суспільства підстава - правду".

Таким чином, в історії розвитку філософської, культурологічної та соціологічної думки Г. С. Сковорода виступив як новатор, що побачив в іншому ракурсі суть людини і розробив концепцію справедливого суспільства, де кожен трудиться в "сродну працю", за покликанням, і цим щасливий. Суспільне благополуччя мислитель бачив у такому досягненні щастя кожною окремою людиною.