30.Розвиток музичного мистецтва.

Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер як атрибут обряду, побуту, у XIV—XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіонали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Ост­розі — музика Лаврентій.З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. При церквах і монастирях, у братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. — партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-прото-псальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р.Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.

31. Культура Московської держави.

У означений період у Північно-Східній Русі, що до початку феодальної роздробленості входила до складу Київської держави ( Русі), відбулися три важливі й взаємопов’язані процеси: 1). Приєднання низки земель до Московського князівства, перетворення Москви у державно-політичний центр Північно-Східної Русі, утворення Московської централізованої держави, майбутньої Росії; 2). Звільнення від татаро-монгольського поневолення, боротьба проти якого була започаткована битвою на Куликовому полі у 1380 р. і остаточно завершилася у 1480 р.; 3).Формування російського народу на основі північно-східної гілки стародавнього руського народу (кривічі, в’ятичі, новгородські словени), а також угро-фінських та інших племен. Спочатку московські правителі приймають титул «Великого князя всія Русі», а згодом –царя. Історична перемога на Куликовому полі викликала піднесення національної самосвідомості, що відбилося в усіх галузях духовної культури і, передусім, у літературі. За цих умов створюється цикл літописних повістей і «сказань», серед них –«Сказання про Мамаєве побоїще» та поема «Задонщина». Цікаво, що автор останнього твору (Софоній Рязанець)застосував поетичні прийоми і образи «Слова о полку Ігоревим». Однак, якщо у «Слові» –біль і тривога за долю батьківщини, то в «Задонщині» –радість і гордість за свій народ, звеличення князя Донського, який об’єднав народ і привів його до перемоги. У низці публіцистичних і історичних творів утверджувалася ідеї величі московської держави і «божественного походження» влади московських правителів. У низці літературно-публіцистичних творів тих часів розвивається ідея лідерства Москви в усьому православному світі. Так, у історичному творі «Хронограф» (редакція 1512 р.) Москва іменується «Третім Римом».Вказані

імперські амбіції на довгі роки визначили характер державної російської ідеології. Певною мірою вони притаманні ідеології колишнього Радянського Союзу й сучасної Росії.З інших літературних творів зазначеного періоду слід відмітити також «Троїцький літопис», «Ходіння за три моря Афанасія Нікітіна», «Домострой», «Четі-Мінеї» ( щомісячні читання ) митрополита Макарія та ін. Духовні запити московського суспільства обумовили винайдення книгодрукування. Надрукувавши книгу «Апостол», його засновником в Росії став Іван Федоров. Як уже згадувалося, останні роки свого життя він провів у Львові, започаткував книгодрукування в Україні. До речі, цей факт свідчить про збереження у ті часи духовної єдності українського і російського народів, попри те, що Україна знаходилася у складі Речі Посполитої. Яскравим матеріальним втіленням великих політичних амбіцій нової держави стала храмові й оборонні споруди Москви і, насамперед, кам’яного Кремля, реконструкція якого розпочалася в ХІVст. Московський Кремль –це спільне творіння кращих російських та італійських майстрів,які прибули на запрошення московського уряду. Характерна особливість архітектури кремлівського ансамблю –це поєднання традицій руського зодчества і надбань високої ренесансної культури. Найбільш яскраво зазначена особливість проявилася в головному соборі Кремля –Успенському, при проектуванні якого флорентійський майстер Аристотель Фіораванті взяв за основу однойменний старовинний собор у Володимирі. Водночас італійські майстри застосували класичну ордерну систему, такі її елементи, як коринфські пілястри, карниз тощо. Одночасно були побудовані й кремлівські стіни з 21 вежею. Деякі з веж мали ворота. Архітектурний ансамбль Кремля органічно доповнив собор Василя Блаженного,що був побудований на Красній площі за наказом Івана Грозного на честь взяття Казані. Геніальні російські майстри втілили у камені й кольоровій кераміці собору радість перемоги, державну славу, національний характер і дивовижну східну екзотику. У сучасному мистецтвознавстві прийнято характеризувати російську культуру означеного періоду як «руський Ренесанс», маючи на увазі відродження після монголо-татарського поневолення художніх традицій Київської Русі. Проте мистецтво зазначеного періоду має свої особливості. Головна з них –віддзеркалення небувалого патріотичного піднесення й формування національної самосвідомості саме російського (не руського) народу в боротьбі за державну єдність. У жорстких рамках богословських канонів і традицій церковного живопису російські митці створили роботи, що мали величезне суспільне значення і високі естетичні якості. Мова йде про творіння таких видатних митців, як Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій. Таким чином, російська художня культура ХІV-ХVІ ст., що має свої витоки у Київській Русі, збагатилася багатьма надбаннями епохи Відродження, за своїм ідейним змістом відбивала великі геополітичні устремління нової Московської держави, прагнення російського народу до національної єдності й політичної консолідації.