67 Вопрос

Український театр у ХХ ст.

В 20 ст. в Україні утворюється новий театр, який під кінець двадцятих років вже має значні досягнення. Найбільша и найтрагічніша постать в історії українського театру - Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки Певного провінціалізму, что БУВ властівій українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок Світової класики, ні Нової драми, и Вивів українське театральне мистецтво на широку Світову арену. Згадаємо позбав один факт: Макети мистецького об'єднання "Березіль" - дітіща Л. Курбаса - здобули золоту медаль на світовій театральній віставці 1925 р. в Паріжі.

Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава "Цар Едіп". Вона була не лише театрально-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських по­становок десятих років. Не величність непохитної і вольової постаті, схожої на пораненого приреченого звіра, а сумніви та передчуття Едіпа, обтяженого родовим злочином, приваблюють режисера. Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, і тема пошуку сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді дав­ньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, акомпанементом сценічної дії; рухливість хору, експресивність його пластики створювали мо­гутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.

Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був "Вертеп" — абсолютно самобутня з національного боку вистава. Спектакль тримався того варіанту вертепу XVIII ст., де лялька Запорожця пе­реважала всіх своїм розміром і була найактивнішою (це був свого роду протест проти остаточного розгрому Запорізької Січі Катери­ною II). Оскільки тепер вистава припала на час існування україн­ського уряду, то сприймалася як відгук на сучасність. Цей вертеп був реформований: з двох боків біля чотирикутної будови ("скрині") посередині сцени були крилоси із школярських лавок, де розміщу­валася бурсацька капела, яка під час дії реагувала співами на те, що бачила.

З ряду інших експериментальних вистав дуже цікава постановка "Гайдамаків" за Т. Шевченком. Особливої уваги тут заслуговує зно­ву хор, який складали дівчата у стилізованому під старовинні свит­ки легкому полотняному одязі, у скромних віночках на розпущено­му волоссі. Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським го­лосом ("десять слів поета"). Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів, декорацією або живими стінами, що відокремлювали інтер'єри корчми чи оселі титаря. Дівча­та були стрункими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдува­лося на лану. У кінці, оповівши глядачам текст "Посіяли гайдамаки в Україні жито", вони органічно переходили до пісні, похитуючись у її такт, немов хвилі, що пробігають житом.

Масові сцени часом підносяться до алегорії. Пантоміму було пе­редано через світло-промені прожекторів, які на мить вихоплювали з темряви сутичку поміж селянами-гайдамаками і конфедератами. Спалахи червоного світла зображали пожежі, зелене світло супрово­джувало ліричні сцени, синє — тривожну атмосферу таємничих зібрань. Загалом, світло було активним чинником вистави.

Хоча змістом вистави стали криваві події Коліївщини, театр уник натуралістичного зображення жорстоких катувань, страхіть і тортур.

"Гайдамаки" буяй показані вперше у березні 1920 р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень.

Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв — театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії.

Новий український репертуар в театрі "Березіль" пов'язаний з Драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава "Народний Малахій". Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у "Народному Малахії", було близьке Кур-басові. Він бачив головну небезпеку для молодої української куль­тури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної не­культурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщан­ства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.

Наступною п'єсою Куліша стала комедія "Мина Мазайло" — про впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого об­личчя. Великий розголос мала й прем'єра п'єси І. Микитенка "Дик­татура" (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курба-са зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, за­судити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмо­вився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.

Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і "Біла ворона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.

Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX ст. (спектакль "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга; "Лоліта" за класичним романом В. Набокова та ін.).