1.Становлення риторики в контексті суспільної практики.

Риторический идеал – представление о прекрасной речи, которое есть у говорящего.

Риторика – это наука об искусстве красноречия. Под знаком риторики сформировалась культура Средних веков, Эпохи Возрождения, да и Новое Время испытывает влияние риторики. Сейчас риторика возрождается на новом витке, интерес растет. Актуальными становятся проблемы взаимодействия СМИ и массовой аудитории, влияния на общественное сознание. Риторика является наукой, которая давала модель порождения речи. Она давала тот набор процедур, категорий, которые помогали развивать мысль, развертывать тезис речи. В античности это получило название топики (от слова «топос» - место). Это набор общих мест, которые позволяли развертывать систему рассуждений и доказательств. Риторика нужна не только говорящему, но и слушающему. В этом случае можно увидеть механизм манипуляций сознанием, распознать истинные и показные намерения. Слушатель может оценить качество текста, назвать его недостатки.

Риторику различают общую и частную. Первая половина 19 века – Кошанский впервые их разделил. Общая риторика – теория красноречия, исследование тех закономерностей, которые являются общими для всех типов речей. Частная исследует какой-то отдельный род и вид речи. Например, судебная риторика.

2.Канони риторичного мовлення.

риторический канон – это разработанная вклассической риторикемодель порождения ораторского выступления, прослеживающая весь путь от возникновения темы и осмысления цели оратора до его выступления перед слушателями.

Канони:

— винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

— добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

— втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);

— тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);

— виступ, публічне виголошення промови (акція);

3.Інвенція, диспозиція та элокуція як частини риторики.

1. Інвенція (винахід, вигадка) — перший розділ риторики, на якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювань, майбутнього вступу.

2. Диспозиція (розташування, розміщення) — це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначення правил оперування ними.

3. Елокуція (висловлююсь, викладаю) — третій розділ риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження теми виступу.

• Елоквенція — підрозділ елокуції, який можна назвати серцевиною красномовства, тому що в ньому допускається використання різноманітних художніх засобів: епітетів, метафор, а також фразеологізмів і крилатих висловів.

Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:

— винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

— добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

— втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);

— тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);

— виступ, публічне виголошення промови (акція);

— самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація).

У конкретному виконанні цих ступенів підготовки промови їх межі можуть бути нечіткими, розмитими, "забігати" в попередні чи наступні ступені. Наприклад, працюючи на етапі елокуції над мовною, зокрема образною, формою вираження матеріалу, оратор оглядається на попередні етапи — інвенцію (яка ідея?, чого треба досягти?), диспозицію (чи не порушується структура викладу предмета?) й одночасно думає про наступні етапи — меморію (чи запам'ятаю?, чи не переплутаю?) та акцію (як звучатиме?, чи не буде ця образність недоречною?, чи досягну нею мети?). Етапи ніби переливаються один в од ний, але в напрямку наступного ступеня. Ступеневість у риториці є чітко вираженою. Порушення її призведе оратора до розгубленості і помилок у промові.

4.Три роди красномовства: урочисте (епідейктичне), дорадче та судове.

Залежно від типу промови мета конкретизується. Перша наукова класифікація ораторських промов була запропонована Арістотелем. Він поділяв їх на три види:

o дорадчі (політичні);

o судові;

o епідейктичні (урочисті).

Політичні промови зорієнтовані на майбутнє й тісно пов'язані з практикою. Мету цих промов у найбільш загальному вигляді можна визначити через поняття "користь - шкода". Оратор намагається показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, а інший, навпаки, неприйнятним, оскільки веде до шкоди.

Судові промови зорієнтовані на минуле. Основним тут є встановлення того, чи мало місце протиправне діяння. Відповідно, мета оратора полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини. У найбільш загальному вигляді мета цих промов визначається через поняття "було - не було".

Епідейктичні промови зорієнтовані на теперішнє, й у найбільш загальному вигляді їх мету можна визначити через поняття "похвальне - ганебне" ("прекрасне - потворне").

Впродовж подальшого розвитку ораторського мистецтва до цих видів приєдналися ще академічні та гомілетичні промови.

Загальна мета академічних промов, або промов наукового характеру, окреслюється через поняття "істина - хиба"; гомілетичних - через поняття "добро - зло". Гомілетичні промови дуже схожі з тими, які Арістотель називає дорадчими, оскільки вони покликані вказати людині на правильні дії.

Таким чином, ключові дієслова у завданні оратора залежно від вищенаведених типів промов:

o політичні та гомілетичні - "спрямувати до того, що...";

o судові - "звинуватити в тому, що...", "виправдати в тому, що.";

o епідейктичні - "зацікавити тим, що.", "запалити тим, що.";

o академічні - "повідомити про те, що.", "пояснити те, що.".