6. Політичні партії й вибори

Відмінність між зацікавленими групами й політич­ною партією очевидна: партія прагне здобути й утримати контроль над державними інститутами. Політичні партії — це один із небагатьох інститутів, зародження яких нерозрив­но пов'язане з генезою ліберальної демократії.

Отже, партія — це добровільна асоціація виборців, яка прагне контролювати уряд шляхом здобуття влади на вибо­рах та оволодіння в результаті цього офіційними установами.

Функції та класифікація партій. Партії:

виступають сполучною ланкою між владними колами й тими, ким управляють;

виконують різноманітні функції акумуляції соціальних інтересів;

ставлять колективну мету для всього суспільства;

рекрутують кадри для владної еліти та сприяють її полі­тичній соціалізації;

здійснюють важливі функції референтних груп для своїх прихильників.

За критерієм внутрішньопартійної структури партії кла­сифікуються як масові, що вирізняються численністю свого складу, й кадрові (або об'єднання так званих нотаблів — відомих людей, вправних організаторів виборчих кампаній, фінансистів) з метою підготовки виборів і підтримання кон­тактів із обраними представниками. За критерієм організа­ційної структури партії класифікуються на партії-комітети (асоціації нотаблів); партії-секції (мають широку мережу місцевих організацій); партп-ланки (для яких наявна ще жорсткіша структура); партії-міліції (із воєнізованою струк­турою, одноосібним керівництвом). Важливим параметром внутрішньої структури політичних партій є фракції, які діють або за принципом клієнтели (фракція, очолювана од­ним із членів вищого партійного керівництва), або за прин­ципом ідеологічної спільності.

Класифікація партійних систем. Поняття партійної систе­ми відображає спосіб взаємодії партій у боротьбі за владу. Традиційним критерієм, який застосовується при класифі­кації партійних систем, є кількісний.

За кількісним критерієм вирізняють однопартійні систе­ми, характерні передусім для авторитарних режимів; дво­партійні системи, коли одна з двох партій має більшість у парламенті й формує уряд самостійно; багатопартійні сис­теми, за яких створюється коаліційний уряд.

Порівняльний аналіз двопартійних і багатопартійних систем свідчить про перевагу двопартійної системи. Дво­партійна система сприяє поступовому зменшенню ідео­логічних конфліктів між партіями та їх поступовому перехо­ду на поміркованіші позиції; порівняно легко забезпечує вибір при голосуванні; дає змогу в разі перемоги сформува­ти уряд, який не піддається кризам, а також наблизитися до ідеалу відповідального правління.

Проте слід мати на увазі, що двопартійність існує в не­великій кількості країн, зокрема в США, Великій Британії, Новій Зеландії та деяких карликових державах.

Стійкість партійних систем. Щоб досягти успіху на вибо­рах і отримати доступ в уряд, партія має діяти якнайпрагма-

тичніше. Такий тип політики спричинює «розмивання» конкретної мети, крім здобуття й утримання влади будь-якою ціною. Ця логіка названа логікою «всіх хапальної партії».

Вибори. Аналіз партійних систем не був би повним без розгляду кола проблем, пов'язаних із виборами: адже вибо­ри є головною ареною міжпартійного змагання.

В умовах авторитаризму голосування має зазвичай од­ностайний характер. Проте вибори проводяться регулярно, адже виконують роль соціальної мобілізації й легітимації ре­жиму. Це добре розумів Сталін, що перетворював вибори на галасливі пропагандистські кампанії, які вихваляли партію й особисто «улюбленого вождя». І навіть в умовах авторитар­них режимів виборці можуть використати вибори для ілюст­рування своїх прав. Отже, поширений скептицизм із приво­ду виборів без вибору не завжди виправданий.

В умовах ліберальної демократії вибори є головним ме­ханізмом передавання влади й виконують цю функцію сис­тематично.

Виборчі системи. Виборчі системи мають різні класифі­кації. Проте виокремлюють три найпоширеніші: мажоритар­ну, пропорційну та змішану.

Мажоритарна система, завдяки якій перемагає той кан­дидат, який отримав у виборчому окрузі обумовлену зако­ном (абсолютну або відносну) більшість голосів. У разі застосування абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, що набрав понад 50 відсотків голосів, а віднос­ної — той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система є найдавнішою серед виборчих систем, діє в 76 країнах світу. Система зас­тосування абсолютної більшості діє у Франції, Еквадорі, відносної більшості — в Канаді, Великій Британії тощо.

Пропорційна виборча система — виборча система, згідно з якою депутатські мандати розподіляються між списками кандидатів від політичних партій (коаліцій) пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним із цих списків. Розрізняють пропорційні виборчі системи із списками «жорсткими» (виборці голосують за список у цілому), «напів­жорсткими» (виборець може проголосувати як за список загалом, так і віддати перевагу одному з кандидатів) та «м якими» (виборець голосує не тільки за список у цілому, а обов'язково віддає перевагу (преференцію) конкретному кандидатові). Пропорційна виборча система виникла на початку XX ст. й сьогодні застосовується в 48 країнах світу, переважно в Європі. При застосуванні цієї виборчої систе­ми межі виборчих округів переважно збігаються з межами адміністративно-територіальних утворень або вся територія держави становить єдиний загальнонаціональний округ (Ро­сія, Португалія, Ізраїль). У ряді країн уведено так званий «бар'єр» — мінімальний відсоток голосів, який має отрима­ти список, щоб кандидати зі списку здобули депутатські мандати. Рівень «бар'єра» — від одного відсотка (Ізраїль) до п'яти відсотків (Швеція, ФРН) та навіть десяти відсотків (Туреччина).

Змішана виборча система є тією чи тією комбінацією ма­жоритарної та пропорційної виборчих систем. Класичним прикладом є виборча система в Німеччині, де 50 відсотків бундестагу обирається за земельними партійними списками на підставі пропорційної системи, а решта 50 відсотків — на підставі мажоритарної системи зі здобуттям відносної біль­шості голосів. Німецький досвід запозичили Росія, Болгарія, Литва, Румунія, Грузія.

Отже, вибори є цивілізованою, правовою формою здобут­тя й оновлення влади, приведення її структур та діяль­ності у відповідність до вимог життя.

Щодо політичних партій, то, як уже зазначалося, немає інституту, який успішніше може впоратися з трьома най­важливішими функціями: передаванням влади, політичною мобілізацією мас і легітимацією існуючих режимів.

Кирилюка

ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Конституція України, cm. 69

Функція виборів у демократичних суспільствах

Влада у демократичних суспільствах розподіляється і перерозподіляється шляхом виборів. Власне те, яким чи­ном здійснюється обрання керівних органів держави на всіх рівнях — від місцевого до законодав­чого, — і свідчить про ступінь демократизму і свободи у сус-пільстві. Це означає, перш за все, у який спосіб налагоджу­ється баланс між конкуруючими політичними системами і завдяки чому цей баланс утримується. Тому акт голосування є виявленням інтересів громадян як представників різних со­ціальних груп, а також узгодженням цих інтересів через легі-тимізацію певної політичної доктрини в особі її носія — тієї чи іншої політичної сили (партії, угруповання, лідера). Тому вибори є однією з форм безпосередньої Демократії. Будь-який пересічний громадянин, що має право голосу, під час виборів стає дієвим суб'єктом політичного процесу та політико-пра-вової системи в цілому.

Головна напруга виборчого процесу полягає в тому, щоб по­єднати свободу волевиявлення кожного громадянина та полі­тичну відповідальність народних обранців; щоб домогтись не просто загальновизнаності керівного складу держави, але і його компетентності та дієздатності. За умов недемократич­них режимів ця напруга втрачається, а з нею втрачає сенс і весь виборчий процес (точніше,/його інсценування). Штучне відтворення виборчої ситуації у цих випадках має на меті вже не заперечення подвійної відповідальності — з боку виборців і з боку правлячих кіл через зміну лідерства, а псевдолегітимі-зацію незмінної політичної стратегії. Виборець за таких умов є не суб'єктом політичної діяльності, а лише віддзеркалюван­ням чужої владної волі.

Рівність виборчого права є неухильною умовою демократич­ного виборчого процесу, згідно з якою кожен громадянин бере участь у виборах на рівних засадах. Для політичної культури су­часних ліберально-демократичних країн така вимога є природ­ною. У Бельгії, Італії та Люксембурзі голосування навіть розглядається як обов'язок громадянина і є примусовим. Але іс­торичний проміжок між виникненням парламентських інститу­цій до впровадження рівного права голосу становив декілька сот років. І в тому вигляді, в якому рівне виборче право існує у ни­нішній політичній практиці та закріплене у загальній Декларації прав людини (1948 p.), воно сформувалося тільки у XX ст. Ве­лику роль у цьому відіграли громадські рухи. Так, у другій по­ловині XIX ст. в Англії розпочався жіночий рух за надання жінкам Однакових з чоловіками виборчих прав, який був назва­ний суфражизмом (від англ. suffragism — право голосу). Суфра­жизм був поширений у США, Німеччині і припинився після першої світової війни з остаточним допущенням жінок до участі у виборах. Принцип загального та рівного виборчого права не виключає існування офіційно визнаних, легальних умов, що об­межують права людей обирати чи бути обраним. Такі умови ма­ють назву виборчого цензу (від лат. censore — роблю перепис, опис).

Головними виборчими цензами є вік виборця і його грома­дянство. У більшості країн право на голос надається з вісім­надцяти років. У 1960-х, навіть до 1970-х років віковий ценз становив переважно 21 рік. Щодо громадянства, то у разі не­доторканості інтересів громадян країни, в якш проходять ви­бори, як виняток, воно може не розглядатись як обов'язкова вимога. Так, при обранні Європарламенту у 1979 р. Ірландія та Нідерланди скасували цю вимогу і допустили до участі у виборах громадян інших країн — членів ЄС, які перебували на той час на їх територіях.

Іншими обмеженнями права на голос в різних країнах може бути засудження чи звинувачення у кримінальному злочині, банкрутство чи визнання особи у судовому порядку психічно хворою.

В Україні відповідно до ст. 70 Конституції, окрім віку та громадянства, існує тільки одна умова для виборців: не мають права голосу громадяни, яких судом визнано недієздатними.

У кожній країні ЄС (крім Люксембургу) передбачено спеці­альні заходи для залучення голосів виборців, які на день го­лосування перебувають за межами територій даної держави: це може бути голосування поштою, передача голосу або й те, й інше. Деякі країни організовують виборчі дільниці прямо на території своїх посольств.

Стосовно громадян, які обираються до органів державної влади, можуть існувати такі обмеження:

а) мінімальний вік для одержання права бути обраним є ви­щим за віковий ценз щодо активного виборчого права. В Ук­раїні це 21 рік;

б) від кандидата вимагається зібрати певну кількість підпи­сів на свою підтримку. Число підписів коливається від 10 на округ (Великобританія) до 1000 (Італія). У Франції та Ірландії ця вимога відсутня;

в) деякі країни практикують внесення кандидатом до бюд­жету певної грошової суми, яка повертається йому у разі одержання ним визначеного законом числа голосів.

Вищезгадані виборчі цензи застосовуються й щодо іншої форми безпосередньої демократії — референдуму.

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідом­лене) — спосіб прийняття законів та інших рішень з найваж­ливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.

У світовій політичній практиці референдуми використовують­ся для прийняття конституцій і поправок до них; для зміни форми правління (наприклад, таємним голосуванням громадя­ни віддали перевагу республіканській формі перед монархією у Греції у 1974 p., в Ірані — у 1979 р.); для зміни форми держав­ного устрою чи оголошення незалежності (оголошення незале­жності України у 1991 р.); для отримання попередньої згоди виборців щодо прийняття важливих міжнародних рішень (вступ Швейцарії в ООН, Іспанії — в НАТО).

В Україні згідно з Конституцією 1996 р. референдум приз­начається Верховною Радою або Президентом відповідно до їх повноважень. Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйо­нів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Виключно всеукраїнським референдумом

вирішується питання про зміну території України. Референ­дум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 72 і 73 Конституції України).

Основні типи представництва у виборчих системах

Закріплення у політичній практиці рів­ності виборчого права є необхідною, але недостатньою умовою для забезпе­чення демократичного характеру політично-правової системи. Не менш важливими є процедурні механізми голосування виборців. Саме від них врешті-решт залежить, у якій конкретній формі законодавчий орган буде спроможний утворити дієздатну виконавчу владу. Вся сукуп­ність установлених законом правил організації та проведення політичних виборів та критеріїв визначення їх результатів на­зивається виборчою системою. З урахуванням світової прак­тики моделі виборчих систем можна схарактеризувати дани­ми, які наведено у табл. 14.

За походженням всі виборчі системи можна поділити на три великі категорії:

1. Виборчі системи, що постали еволюційно. Англомовні і скандинавські країни мають тривалу історію вільних виборів, їх виборчі системи існують близько століття.

2. Виборчі системи, що постали внаслідок зміни конституцій­ного ладу кілька десятиліть тому. Виборчі системи Франції, Ні­меччини, Італії та Австрії ґрунтуються на конституціях, які були створені після другої світової війни.

3. Виборчі системи, що тільки-но постали після встановлен­ня нового конституційного ладу. Сьогодні Іспанія, Португа­лія, Греція проводять вибори на альтернативній основі, але виборча система країни, яка тільки-но впровадила у життя принцип вільного вибору, не здатна відразу ж інституційно закріпити його у повній мірі. До цієї ж категорії можна пев­ною мірою віднести і країни пострадянського простору, в то­му числі й Україну.

Сучасні демократії застосовують широку гаму різноманітних виборчих систем (їх близько 350), кожна з яких має властиві лише їй переваги та недоліки. Якою б не була виборча систе­ма, при її застосуванні неможливо абсолютно виключити не­бажані, а іноді і руйнівні ефекти. Тому досконалої виборчої системи не існує. Остання залишається лише теоретичним ідеалом. Проте кожна виборча система на практиці може бути певною мірою удосконалена, а її недоліки — урівноважені ін­шими факторами політичного процесу.

Основні моделі виборчих систем

	Moцель виборчої системи
	Мажоритарна	Пропорційна	Змішана
	• одномандатні або багатомандатні • приблизно рівна кількість виборців на округ • наближеність меж округів до меж відповід­них адміністративно-територіальних одиниць	• багатомандатні • межі округів збігаються або з межами усієї країни (єдиний загальнонаціо­нальний округ — у невели­ких за територією моно­національних державах), або з межами її областей (провінцій, земель)	• одномандатні (як правило, для частини, що оби­рається за мажори-тфною системою) • багатомандатні —для частини, що обирається за пропорцій­ною системою
	• за персоналії • тільки за одного кандидата в одномандатному окрузі або за кількох кандида­тів—у багатомандатному	• за списки кандидатів • за список у цілому або із наданням переваг (пре­ференцій) окремим кан­дидатам з того списку, якому віддається голос	• за персоналії і за списки (з ТИМИЖ особливостями)
	• за абсолютною (50 % + 1 від кількості виборців, які взяли участь у голосу­ванні) або за відносною (більшість щодо інших кандидатів) більшістю голо­сів при голосуванні за одномандатними округами • за відносною більшістю— при голосуванні за бага­томандатними округами	• за пропорційною відпо­відністю кількості манда­тів, отриманих списком до кількості голосів, поданих за список — при розподі­лі мандатів між списками • за порядком розташу­вання кандидатів з ураху­ванням (у разі їх наявнос­ті) преференцій — при розподілі мандатів усере­дині списку	• за абсолютною або (частіше) відносною ; більшістю голосів і за пропорційною відповідністю
	• Франція, Еквадор, Біло­русь (абсолютна більшість) • США, Англія, ФРН (відносна більшість); Японія, Туреччина (бага­томандатні округи) за від­носною більшістю — при голосуванні за багатоман­датними округами	• Португалія, Ізраїль, Польща, Чехія (без преференцій) • Швеція, Данія, Австрія, Італія, Іспанія, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди (з преференціями)	• Україна, ФРН, Болгарія, Угорщина, Росія, Грузія, Литва, Молдова
	• за сталої двопартійної системи забезпечує стабільність уряду • не забезпечує відповідності між кількістю поданих голосів і кількістю отриманих мандатів	• забезпечує представництво в парламенті різних політичних сил пропорційно до їх реального впливу • за відсутності "бар'єра" призводить до надмірного розпорошення мандатів	• є спробою компромісу між принципами пред­ставництва різних політичних сил і стабільністю уряду зсередини

Отже, різновиди виборчих систем можуть і повинні оціню­ватись на основі їх політичної ефективності та "виборчої справедливості". Наприклад, парламентські (але не прези­дентські чи напівпрезидентські) системи мають оцінюватись за такими критеріями:

Чи сприяє система встановленню працездатного уряду?

Чи забезпечує вона справедливе представництво?

Чи поважаються належним чином права меншин?

Чи несуть обрані депутати відповідальність перед своїми ви­борцями?

Але при всьому розмаїтті виборчих систем можна сформува­ти кілька принципових положень, що визначають певний тип тієї чи іншої конкретної системи. Головним фактором для цього слугує метод розподілу депутатських мандатів. Мандат (від лат. mandatum — доручаю) — повноваження бути пред­ставником інтересів громади, захищати її, виступати від її іме­ні, що надані депутату виборцями шляхом подання голосу за нього на виборах. Мандат включає в себе і термін дії наданих повноважень.

Мандати або надаються тим кандидатам, які отримали біль­шість голосів (абсолютну чи відносну), або розподіл мандатів відбувається пропорційно до числа голосів, поданих за кожне об'єднання кандидатів. Перший варіант стосується виборчих систем мажоритарного типу (від франц. majorite — більшість), а другий — пропорційного типу.

Слід наголосити, що хоча в політичних дебатах та публіцисти­ці переважно вживають терміни "мажоритарна система" або "пропорційна система", мова йде перш за все про загальні принципи переводу голосів у мандати, а не просто сформовані закриті системи, які можна однозначно окреслити і описати.

Елементарні форми мажоритарного представництва з'яви­лись ще до появи демократії та політичних партій у сучасному розумінні цього слова. Член парламенту розглядався, голов­ним чином, як представник місцевості, маєтку чи громади. У країнах, що застосовують мажоритарний принцип, концепція представництва місцевості досі залишається провідною.

Пропорційне представництво з'явилось пізніше, ніж мажо­ритарне, воно пов'язане з проголошенням справедливості, політичної рівності прав меншості і уособлює ідею адекватно­го представництва всіх провідних політичних сил. За пропор­ційним принципом законодавчий орган (парламент, конгрес тощо) являє собою макет суспільства, представляючи іденти­фікацію адекватно до реального розкладу сил. Тож в даному разі йдеться не про територіальне представництво соціально-політичних позицій.

Але існує дуже мало країн, в яких виборчі системи будуються на "чистих" мажоритарному або пропорційному принципах. Прикладом перших є виборчі системи Канади, Великобританії та СІЛА. "Чистий" пропорційний принцип використовує лише Ірландія.

Більшість країн Західного світу намагаються поєднати перева­ги обох принципів та нейтралізувати їх недоліки. Тому говорять про змішані системи з домінуванням того чи того принципу.

Характерні наслідки різних типів представництва

Мажоритарний принцип змушує ви­борців чітко визначитись щодо влас­них пріоритетів. Вважається, що він сприяє встановленню двопартійної системи та забезпечує ефективне, помірковане правління. На загальнонаціональному рівні влада часто переходить з рук до рук, і тут конкуренція між двома великими партіями нормаль­но забезпечує політичну стабільність. Найважливішою пере­вагою мажоритарної системи є тісний зв'язок між виборцями та їх депутатом незалежно від партійної приналежності остан­нього. Обраний депутат може присвятити себе значною мірою проблемам виборців, а також брати на себе роль їх захисника від бюрократії та несправедливості. Отже, в його діяльності інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечку із загальнодержавними інтересами.

Головною передумовою успіху таких систем є наявність консенсусу щодо базових питань суспільного життя, зміцнити ж його ці системи здатні вже власними силами. Але у країнах, у яких наявні територіальні чи етнічні суперечності і політи­чна культура яких не є однорідною, мажоритарність приво­дить до подальшої фрагментації суспільства та загострення соціально-політичних і територіальних конфліктів. Характер­ним з цієї точки зору є приклад Канади.

Головний аргумент супротивників мажоритарного представ­ництва завжди полягав у тому, що воно ігнорує меншини (тобто позиції виборців, чиї голоси віддані за суперників пе­реможця). Так викривляється реальне співвідношення політи­чних сил і не забезпечується адекватного представництва. Це відбувається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як голоси розподілені по округах. Партії, чиї прихильники розпорошені територіально, зазвичай не мають жодних шансів на перемогу. Водночас можливості отримати місця у законодавчо­му органі у регіонально зосереджених рухів протесту або екстре­містських організацій можуть бути непередбачено високими.

Незважаючи на таку небезпеку, головним аргументом на ко­ристь мажоритарності залишається те, що вона спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для появи уряду, який чітко відповідав би за свої дії.

Тому мажоритарний принцип домінує у системі двотурового голосування (Франція: президент та Національна асамблея), а також у системі альтернативного голосування по одномандат­ному окрузі (Австралія: Палата депутатів).

Обидві ці системи унеможливлюють одержання мандата кандидатом, який не може розраховувати на підтримку біль­шості виборців, тому ці системи заохочують утворення пар­тійних блоків та широку міжпартійну співпрацю.

У виборчих системах пропорційного представництва загаль­не голосування використовується, головним чином, як засіб ви­явлення народних симпатій. Вибори спрямовані на досягнення якомога більшої відповідності між поданим за партію числом голосів та одержаним нею представництвом у парламенті. Про­порційне представництво сприяє зростанню політичної актив­ності та політичної соціалізації, тим самим знижуючи відчу­женість громадян від політичного процесу.

Усім змішаним системам з домінуванням пропорційного принципу властиві кілька рис:

— численність конкурентоздатних партій;

— часта зміна урядів;

— вирішальна роль партійного апарату;

— відсутність зв'язку між депутатом та виборцями.

Ці системи звинувачуються у тому, що замість визначення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду вони призводять до політичної фраг­ментації та появи слабких мінливих урядових колізій (Ізраїль, Італія, Нідерланди). До того ж збільшення вибору, до якого теоретично має привести пропорційна система, може бути заблокованим простою непоінформованістю виборців.

Той чи інший різновид пропорційного представництва існує у всіх західноєвропейських континентальних країнах. Жодна з них не ділить свою територію на виборчі округи однакового розміру. При визначенні округів беруться до уваги історичні кордони регіонів чи міст, і кількість представників від цих ок­ругів коливається залежно від розміру їх населення.

Усі пропорційні системи вимагають проведення виборів у ба­гатомандатних округах. Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одер­жання яких гарантує партії одне депутатське місце.

Майже кожна пропорційна виборча система встановлює певний бар'єр представництва, тобто мінімальне число голо­сів з їх концентрацією по округах, яке партія мусить набрати для одержання представництва у виборних органах. Бар'єр у 4-5 % змушує невеликі партії шукати об'єднання з більш ва­гомими організаціями, сприяючи тим самим зменшенню чи­сла потенційних фракцій у парламенті чи виробленню більш працездатного уряду.

Німеччина, де половина бундестагу обирається за пропор­ційною системою, а половина — в одномандатних округах, має особливу систему підвищеної пропорційності. Право на участь у розподілі мандатів може одержати лише та партія, яка набрала щонайменше 5 % усіх поданих по країні голосів або перемогла як мінімум у трьох одномандатних округах. Та­кий бар'єр було встановлено з метою запобігти:

а) появі у парламенті екстремістських партій (Гітлер та на­ціонал-соціалісти прийшли до влади саме завдяки "чистій" пропорційності);

б) подрібненню партій та збільшенню кількості малих партій.

Найбільш пропорційною є виборча система Австрії, де від­хилення частки зібраних голосів від частки одержаних ман­датів не перевищує 1 %. Зворотно характеризуються іспан­ська та грецька системи: тут відхилення становить відповідно 17 та 12 %.

Більшість виборчих систем країн Європейського Союзу пе­редбачає наявність спеціального вторинного фонду мандатів, за допомогою якого підвищується представництво невеликих партій, тобто знижується частка проігнорованих голосів і зро­стає загальний показник пропорційності виборчої системи.

Найпоширенішим видом застосовуваного пропорційного представництва у змішаних системах є система партійних спи­сків, її використовують усі країни континентальної Європи за винятком Франції.

Загальною для всіх цих країн є така схема: виборець ставить хрестик навпроти списку партії, яку він підтримує (цей спи­сок може бути загальнонаціональним, регіональним чи місце­вим). Іноді виборці мають можливість віддавати голоси кандидатам як від однієї, так і від різних партій. Далі для між-партійного розподілу мандатів використовуються спеціально

створені і чітко визначені законодавством формули. Депутата­ми стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця у списку за результатами про­веденого голосування.

Від чого залежить формування виборчої системи конкретної країни? Очевидно, абстрактні міркування щодо справедливо­сті та гарного правління не можуть бути при цьому вирішаль­ними. Провідну роль тут грають об'єктивні чинники, що спонукають суб'єктів політичного процесу до відповідного кроку у напрямі створення особливого виборного механізму.

Чільне місце тут посідає загальна політична культура та по­літичні традиції окремих суспільств. Етнічно й ідеологічно монолітне національно-культурне середовище є важливою пе­редумовою успіху територіального представництва. Вище вже зазначалося, що саме воно є головною рисою систем мажори­тарного типу, які еволюційно виникли в країнах Британської Співдружності.

Винятком є США. Але в цій країні територіальне представ­ництво було обумовлене федеративним устроєм. Відсутність етнічної та культурної однорідності компенсувалась і компен­сується нині славнозвісним Біллем про права — гарантом од­норідності ідеолога. На подібну ідеологічну гомогенність (хоча і примусову) спиралась мажоритарна виборча система колишнього Радянського Союзу.

Перші паростки пропорційного представництва з'явились в етнічно гетерогенних суспільствах, зокрема у Данії, де у 1855 р. воно було впроваджено у процес формування верхньої палати парламенту (з огляду на активність німецької меншини Шлезвігу). У 1889 р. пропорційне представництво почали за­стосовувати швейцарські кантони, а з 1906 р. — Фінляндія.

На той час коли система партійних списків отримала оста­точне визнання країн континентальної Європи, їх багатопар-тійні системи були повністю сформовані. Плюралізм політичних позицій тим самим отримав структурне і фор­мально-законодавче завершення.

Наслідки впровадження певної виборчої системи теж вели­кою мірою залежать від особливостей самого суспільства. На­приклад, досвід скандинавських країн взагалі руйнує уявлення про систему партійного представництва як джерела політичної нестабільності і слабкості уряду: саме вона була вирішальним фактором постійної переваги соціал-демократів та відповідного стилю урядування. Пропорційні системи Ір­ландії та Японії не тільки не суперечать існуючій консервативній політичній культурі, а й сприяють збереженню і зміцнен­ню її позицій. Приклад Греції свідчить, що за різних історичних умов одна і та сама система може призвести до протилежних на­слідків. Пропорційне представництво у цій країні у 1950 р. спри­чинило появу хитких коаліцій; у 1967 р. — до військового перевороту, з 1974 р. забезпечувало наявність стабільного уряду.

Виборче законодавство в Україні

До 1997 р. в Україні виборче законо­давство передбачало існування мажо­ритарної виборчої системи з одноман­датними округами. Територіальне

представництво, яке лежить в основі мажоритарної системи, полегшувало просування у вищий законодавчий орган країни старої державної та виробничої номенклатури. За умов прихо­ваного домінування у місцевих органах влади колишньої пар­тократії робота виборчих комісій, які створювалися ними, значно спотворювалась.

25 жовтня 1997 р. набув чинності новий Закон України "Про вибори народних депутатів України". Він став результатом кількамісячних парламентських дебатів. Відповідно до цього закону, половина складу Верховної Ради обирається в одно­мандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а решта — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загально­державному виборчому окрузі.

Законом передбачено, що одномандатні виборчі округи по­винні мати приблизно рівну кількість виборців, виборцями багатомандатного округу стають всі громадяни України. Го­лосування в одномандатному та багатомандатному округах відбувається на спільних виборчих дільницях. Обраним вва­жається депутат, який одержить більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Для політичних партій та бло­ків уведено 4-відсотковий бар'єр представництва. Мандати розподіляються між партіями (блоками) за допомогою вибор­чої квоти. Закон також встановлює порядок висування та ре­єстрації кандидатів у депутати, форми та засоби перед­виборчої агітації, бюджетні та позабюджетні джерела фінансу­вання виборчої кампанії, а також вказує, у яких випадках ста­ють необхідними повторне голосування, повторні або позачергові вибори. З моменту опублікування Закону "Про вибори народних депутатів України" усі попередні законодав­чі акти стосовно виборів втратили свою чинність.

Очікується, що закон, який поєднує в собі обидва типи представництва, неодмінно викличе істотні зміни у структурі політичної системи, стимулюватиме появу нових лідерів та приведе до зміни балансу між політичними силами на всіх рівнях державної влади.

Рудич

Вибори. Аналіз парт. систем не був би повним без розгляду кола проблем, пов'язаних із виборами: адже вибо­ри є головною ареною міжпарт. змагання.

В умовах авторитаризму голосування має зазвичай од­ностайний характер. Проте вибори проводяться регулярно, адже виконують роль соц. мобілізації й легітимації ре­жиму. Це добре розумів Сталін, що перетворював вибори на галасливі пропагандистські кампанії, які вихваляли партію й особисто «улюбленого вождя». І навіть в умовах авторитар­них режимів виборці можуть використати вибори для ілюст­рування своїх прав. Отже, поширений скептицизм із приво­ду виборів без вибору не завжди виправданий.

В умовах ліберальної демократії вибори є головним ме­ханізмом передавання влади й виконують цю функцію сис­тематично.

Виб. системи. Виб. системи мають різні класифі­кації. Проте виокремлюють три найпоширеніші: мажоритар­ну, пропорційну та змішану.

Мажоритарна система, завдяки якій перемагає той кан­дидат, який отримав у виб. окрузі обумовлену зако­ном (абсолютну або відносну) більшість голосів. У разі застосування абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, що набрав понад 50 відсотків голосів, а віднос­ної — той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виб. система є найдавнішою серед виб. систем, діє в 76 країнах світу. Система зас­тосування абсолютної більшості діє у Франції, Еквадорі, відносної більшості — в Канаді, Вел. Британії тощо.

Пропорц. виб. система — виб. система, згідно з якою депутатські мандати розподіляються між списками кандидатів від політ. партій (коаліцій) пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним із цих списків. Розрізняють пропорц. виб. системи із списками «жорсткими» (виборці голосують за список у цілому), «напів­жорсткими» (виборець може проголосувати як за список загалом, так і віддати перевагу одному з кандидатів) та «м якими» (виборець голосує не тільки за список у цілому, а обов'язково віддає перевагу (преференцію) конкретному кандидатові). Пропорційна виб. система виникла на початку XX ст. й сьогодні застосовується в 48 країнах світу, переважно в Європі. При застосуванні цієї виб. систе­ми межі виб. округів переважно збігаються з межами адм.-тер. утворень або вся тер. держави становить єдиний загальнонац. округ (Ро­сія, Португалія, Ізраїль). У ряді країн уведено так званий «бар'єр» — мінімальний відсоток голосів, який має отрима­ти список, щоб кандидати зі списку здобули депутатські мандати. Рівень «бар'єра» - від одного відсотка (Ізраїль) до п'яти відсотків (Швеція, ФРН) та навіть 10 відсотків (Туреччина).

Змішана виб. система є тією чи тією комбінацією ма­жоритарної та пропорційної виб. систем. Класичним прикладом є виб. система в Німеччині, де 50 відсотків бундестагу обирається за земельними парт. списками на підставі пропорційної системи, а решта 50 відсотків — на підставі мажоритарної системи зі здобуттям відносної біль­шості голосів. Німецький досвід запозичили Росія, Болгарія, Литва, Румунія, Грузія.

Отже, вибори є цивілізованою, правовою формою здобут­тя й оновлення влади, приведення її структур та діяль­ності у відповідність до вимог життя.

Панов