Конспек лекцій ВНС
.pdfПредмет топоніміки. Класи топонімів.
Топоніміку називають мовою, архівом, літописом землі. З наукової точки зору – це галузь науки, що вивчає власні географічні назви, їхнє походження,
значення і написання. Лінгвістика, зокрема, трактує топоніміку, як розділ лексикології, що вивчає назви географічних об’єктів. Сам термін походить з грецьких слів “topos – місцевість” і “onyma – назва”, найменування, ім’я.
Вчені розглядають топоніміку як синтез лінгвістики, географії та історії,
хоча інколи зауважують, що ті топоніми, які цікаві для істориків, не становлять інтересу для географів і навпаки.
Географічні назви стосуються географічних об’єктів, часто їх чітко характеризують, вони відображають географічні особливості місцевості або реальні, або ті, якими послуговувалися тоді, коли присвоювали найменування,
тому розкриття їхнього змісту становить важливий інтерес для географії.
Сукупність географічних назв деколи ще називають географічною номенклатурою. Nomenklatura з латинської перекладається як “перелік імен”.
Таке позначення ставить географічні назви в один ряд з номенклатурами інших галузей знання (хімічна номенклатура, біологічна номенклатура тощо).
Отже, можна говорити про топонімічну номенклатуру України, виділяючи в ній зокрема, як і в топоніміці загалом, окремі класи: хоронімів, ойконімів,
гідронімів, оронімів та ін.
Назви населених місць (з гр. oĩkoς – “житло”) називають ойконімами; назви міст (з гр. ăστν – “місто”) – астіонімами; назви внутріміських об’єктів (з латин. urbanus – “міський”) – урбанонімами; назви вулиць (з гр. όδός – “шлях, дорога,
вулиця, русло”) – годонімами; назви площ (з гр. άγoρά – “площа”) –
агоронімами.
Назви шляхів сполучення (з гр. δρόμoς – “біг, рух, шлях”) іменують
дромоніми.
Назви водоймищ (з гр. ϋδωρ – “вода”) називають гідронімами; назви океанів
– океаноніми; назви морів – пелагоніми; назви озер – лімноніми; назви річок –
потамоніми; назви боліт – гелоніми.
Більш доскладний перелік конкретизованих гідронімів, як от:
інтерлувіоніми (назви морських проток), портоніми (назви портів),
фіордоніми (назви фіордів), флуменоніми (назви морських течій) та ін. На сучасному етапі з’явилися пропозиції виділяти нові окремі класи (міжгалузеві напрями) у складі топоніміки, наприклад, гідроороніми, що об’єднуватимуть назви географічних об’єктів, розміщених та утворюваних на межі літота гідросфери (півострови, миси, коси, острови).
Назви гір (з гр. ǒρος – “гора”) об’єднують під назвою ороніми; назви лісів (з
гр. δρῦς – “дерево”) називають дрімонімами; назви невеликих незаселених об’єктів (з гр. μικρός – “малий”) – мікротопонімами; назви великих незаселених об’єктів (з гр. μaκρός – “великий”) – макротопонімами.
Назви територій (районів, у т. ч. адміністративних, історичних областей,
країн) називають хоронімами (з гр. óρoς – “рубіж, кордон, межа” та гр. ǒυομα
– “ім’я, назва”). Хороніми поділяють на природні – назви природно-
ландшафтних областей (наприклад, Надсяння, Наддністрянщина, Біловезька Пуща) й адміністративні – назви адміністративно-територіальних одиниць
(наприклад, Закарпатська область, Україна).
Назви етнічних спільнот – етноніми, перебувають водночас у фокусі вивчення етноніміки (частина ономастики), яка вивчає закономірності їхнього походження та функціонування. Етноніми поділяють на макроетноніми: назви великих етнічних спільнот, які часто збігаються з назвами країн, у яких носій конкретного етноніма проживає; та мікроетноніми: назви нечисленних етнічних спільнот.
Різновидом етнонімів є ендоетноніми (гр. endo – “всередині, удома”, гр. onoma – “ім’я”) – самоназви народу, етнічної спільноти, які їхні представники привласнюють собі самі. Часто-густо така самоназва відрізняється від тієї, якою їх іменують у науковій літературі чи у довколишньому середовищі. Наприклад,
ендоетнонім фіннів – “суомалайсет”; угорців – “мадярок”.
Антонімом до попереднього є екзоніми (гр. ekso – “зовні”, “поза”, а гр. onoma – “ім’я”) – топоніми, які не вживаються місцевим населенням чи народом, у т. ч. й на офіційному рівні, для назви народів, земель, географічних
об’єктів, населених пунктів тощо, але їх використовують зовнішні спільноти.
Часто екзонімами стають назви, адаптовані до умов та вимови в іншій мові. До екзонімів належать також латинські назви країн, народів та міст, наприклад:
Helvetia – Швейцарія, Leopolis – Львів.
Назви географічних об’єктів, утворені від власного імені людини (з гр.
ăυθρωπος – “людина”), є антропотопонімами, від назв тварин –
зоотопонімами, від назв рослин – фітотопонімами.
Вирізняють також клас ерготопонімів, які об’єднують географічні назви ергогеографічних об’єктів отриманих у зв’язку з їхнім місцезнаходженням поблизу певного підприємства (наприклад, місто Шахти – поблизу міста знаходяться шахти; село Заводське – тут у 1956 р. було споруджено першу у Західній Україні птахофабрику “Львівську”, після чого село отримало таку назву).
Географічні назви зберігають у собі певний зміст, відображаючи природні особливості місцевості, її поверхню, рослинний і тваринний світ, корисні копалини та ін. І якщо ту чи іншу особливість вибрано за назву, то це означає,
що для називача ця ознака була важливою, головною. Проте не лише географічне середовище визначає характер місцевих назв, їхню форму і зміст завжди визначають суспільно-історичні чинники.
Стандартизація географічних назв
Нині географічні назви перетворилися на важливий інформаційний ресурс,
необхідний для соціально-економічного розвитку держави і ухвалення управлінських рішень та інтеграції країни у світовий інформаційний простір.
Актуальність обумовлена насамперед існуванням об’єктивних потреб органів державної влади та місцевого самоврядування, організацій, установ та громадян в ефективному використанні офіційних, достовірних та актуальних географічних назв. Державна стандартизація географічних назв спрямована
також на вдосконалення процесів створення картографічних творів на основі використання інформації бази даних Державного реєстру географічних назв України (ДРГН). Від повноти збору, аналізу,
встановлення та унормування географічних назв залежить якість усіх типів карт, а також довідників, словників та інших документів, укладених за матеріалами топонімічних досліджень. Офіційні стандартизовані
(унормовані) географічні назви є також базовими даними у створенні національної інфраструктури геопросторових даних. Географічні назви
(топоніми) забезпечують загальний доступ до географічної інформації і просторових даних. Розширяється також міжнародне співробітництво у сфері стандартизації географічних назв та розвитку національних баз даних географічних назв та їхня інтеграція у міжнаціональні та світову бази даних топонімів. Послідовне вживання унормованих географічних назв є важливою умовою ефективної міжнародної комунікації, яка сприяє соціально-
економічному розвиткові, вирішенню питань обороноздатності, здійсненню природоохоронних заходів, функціонуванню інфраструктури держави тощо.
Географічні назви мають важливе значення для вирішення завдань національної безпеки, розвитку економіки, науки і освіти, державного будівництва, міжнародного співробітництва, а також у повсякденному житті громадян. Зростання затребуваності географічних назв обумовлює невідкладне завдання щодо проведення досліджень зі встановлення,
вивчення, систематизації, унормування, обліку та реєстрації топонімів, а
також використання та збереження географічних назв як на території
України, так і зарубіжних країн.
Географічні назви (топоніми) є обов’язковим важливим елементом карт будь-якої тематики. Невід’ємною складовою процесу укладання та оновлення топографічних карт є збір, оброблення та унормування географічних назв. Від повноти збору та аналізу топонімів у процесі картоукладальних робіт та встановлення правильної форми їхнього написання (унормування) та точної просторової локалізації залежить якість (достовірність, точність, актуальність)
картографічних творів.
Нині в умовах, коли політичні, економічні та культурні зв’язки між країнами постійно розширюються, завдання стандартизації (унормування)
географічних назв набуло важливого міжнародного значення. Послідовне вживання офіційних географічних назв є важливою умовою ефективної всесвітньої комунікації, що сприяє соціально-економічному розвиткові, охороні природи та функціонуванню національної інфраструктури просторових даних.
Національна стандартизація географічних назв є необхідною передумовою міжнародної стандартизації географічних назв.
Заходом найвищого рівня міжнародної спільноти у сфері стандартизації географічних назв є відповідні конференції Групи Експертів ООН з географічних назв (ГЕООНГН). Головною метою ГЕООНГН є сприяння стандартизації географічних назв у світі, створення у кожній країні офіційного органу з географічних назв та використання стандартизованих у національному масштабі географічних назв на картах і в документації на міжнародному рівні. Метою національної та міжнародної програм стандартизації географічних назв є оприлюднення та поширення інформації про офіційні географічні назви. Інформація про офіційні географічні назви може надаватися користувачам за допомогою офіційних карт, довідників, газетирів, баз даних (реєстрів).
Загальними основоположними складовими для успішного розвитку і
функціонування сфери стандартизації географічних назв будь-якої країни є:
а) активна державна підтримка, що полягає в організації та координації діяльності на національному та регіональних рівнях; розробленні та прийнятті нормативно-правових документів та стандартів, які б визначали дієві заходи у реалізації розвитку галузі; достатньому забезпеченні бюджетного фінансування проектів; діяльності офіційних консультативних органів з питань географічних назв; сприянні ефективній міжнародній співпраці.
б) здійснення фундаментальних наукових і прикладних досліджень;
в) співпраця між органами виконавчої влади, місцевого самоврядування,
науковими і виробничими установами у сфері стандартизації географічних назв;
г) формування, ведення та використання національних електронних реєстрів географічних назв;
д) розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій.
За роки незалежності стандартизація географічних назв України набула суттєвого розвитку. Здобутками у цій сфері є: а) прийняття Закону України «Про географічні назви» від 31 травня 2005 р., що становить правову основу регулювання діяльності; б) розроблення та затвердження низки нормативних документів зі стандартизації географічних назв:
інструкції та кодекси усталеної практики з передачі географічних назв зарубіжних країн українською мовою, довідники, словники; в) прийняття в Україні єдиних правил транслітерації українських власних назв латинкою, які були схвалені на 10-й конференції ООН зі стандартизації географічних назв (Нью-Йорк, 2012); г) видання широкого асортименту картографічної продукції українською мовою.
Серед недоліків розвитку сучасної сфери стандартизації географічних назв України відзначимо: а) недостатній рівень державної організації, підтримки та держбюджетного фінансування діяльності; б) припинення діяльності консультативного органу – Міжвідомчої науково-методичної ради з питань географічних назв; в) брак наукових і прикладних розробок (стандартів,
настанов, інструкцій та інших концептуальних та стратегічних документів); г)
неналежний рівень технологічної бази.
Після проголошення незалежності України у 1991 р. розпочався новий етап у розвитку вітчизняної топоніміки і, особливо, стандартизації географічних назв. Стандартизація, облік і впорядкування застосування географічних назв були необхідними передусім для потреб картографічної галузі. Зі здобуттям незалежності особливо гостро постала проблема правильного написання географічних назв державною мовою, оскільки за часів Радянського Союзу карти та атласи, за невеликим винятком, видавалися російською мовою.
Українська мова не мала статусу державної до 1989 р., тому нормативної бази для топоніміки не існувало. Розширився також асортимент картографічних творів – з’явилися нові види атласів і карт: атласи та карти світу, навчальні карти з географії світу, топографічні карти тощо. Засоби масової інформації та видавництва часто по-різному називали один географічний об’єкт. Потреба в картографічній продукції з унормованими українською мовою географічними назвами була очевидною. Якщо раніше дослідження та практичні розробки у сфері топоніміки та стандартизації географічних назв здійснювали переважно філологи та історики, то тепер до цих процесів активно долучилися картографи.
У сучасній діяльності та практичних напрацюваннях у сфері стандартизації географічних назв переважає географічний контекст.
Після утворення 1 листопада 1991 р. Головного управління геодезії,
картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України
(Укргеодезкартографії) стандартизація географічних назв увійшла до сфери її діяльності. Укргеодезкартографія у межах своєї компетенції розробляла і затверджувала нормативно-технічні документи з питань встановлення, унормування, обліку, реєстрації, використання та збереження географічних назв, організовувала проведення експертизи пропозицій щодо найменування та перейменування географічних об’єктів,
здійснювала державний контроль за використанням та збереженням географічних назв. Нині в Україні координацію діяльності, пов’язаної з географічними назвами, здійснює Державна служба України з питань геодезії, картографії і кадастру (Держгеокадастр), що діє як орган
державного управління у складі Міністерства регіонального розвитку,
будівництва та житлово-комунального господарства України.
Для вирішення науково-практичних завдань зі стандартизації географічних назв у Науково-виробничому підприємстві “Картографія” (м.
Київ) у вересні 1992 р. було створено відділ стандартизації географічних назв (у 2002 – 2007 рр – лабораторія зі стандартизації географічних назв).
Топонімічні дослідження здійснює також відділ ономастики Інституту української мови НАН України (у 1991 р. на базі Інституту мовознавства ім. О.
Потебні утворено Інститут української мови НАН України та Інститут мовознавства ім. О. Потебні). 1991 р. сектор ономастики Інституту мовознавства АН УРСР ім. О.О. Потебні переведено до новоствореного Інституту української мови НАН України (з 2006 р. – відділ ономастики).
За розробленими інструкціями з передачі українською мовою географічних назв і термінів зарубіжних країн в ДНВП «Картографія» створено електронний «Газетир географічних назв світу українською мовою», який налічує близько 80 000 географічних назв світу. Він містить унормовану назву українською мовою, національне написання (або латиницею), рід об'єкта та місцезнаходження (країна).
В Україні нині не існує бази даних історичних назв населених пунктів та бракує досліджень топонімії у історико-картографічному контексті.
Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім.
М.С. Грушевського започаткувало проект створення бази даних населених пунктів України від найдавніших часів до сьогодення.
Завдання щодо створення єдиного реєстру географічних назв України було поставлене ще у 1990-ті роки після проголошення незалежності. Прикладні дослідження з розроблення та створення Державного реєстру географічних назв було розпочато у 2009 р. у ДНВП
«Картографія».
Оскільки ДРГН створюється в Україні вперше, то найважливішим завданням дослідження є концептуально новий підхід до організації бази
даних та впорядкування топонімічної інформації з метою її
цілеспрямованого та різнобічного використання.
Оскільки головним «споживачем» інформації ДРГН є картографія, то головною функцією реєстру є забезпечення цієї галузі унормованими топонімами з їх просторовою прив’язкою (координатами). Важливим завданням є подання у його базі даних інформації в обсязі, необхідному насамперед для укладання карт.
Реєстр складається з двох частин – назв географічних об’єктів на території України та назв географічних об’єктів, що знаходяться на території інших країн світу й використовуються в Україні і географічних об'єктів на Землі, на які не поширюються суверенітет та юрисдикція будь-
якої держави. На основі класифікації топонімів за об’єктами номінації розроблено структуру Державного реєстру. У базах даних топоніми території України та зарубіжних країн згруповані відповідно до обраної класифікації:
- назви населених пунктів та об’єктів адміністративно-
територіального устрою – ойконіми, хороніми (назви населених пунктів:
сіл, селищ, міст; сільських/селищних/міських рад адміністративних районів, областей та Автономної Республіки, країн);
- назви фізико-географічних об’єктів – гідроніми, ороніми,
гідроороніми, мікротопоніми
- назви соціально-економічних об’єктів – дромоніми (назви об’єктів
залізниць: залізничних станцій, зупинних пунктів, платформ; морських та річкових портів, пристаней, аеропортів, аеродромів), урбаноніми
(внутрішньоміські об’єкти);
- назви об’єктів природно-заповідного фонду – екотопоніми (назви
природних парків, заповідників, заказників, заповідних урочищ і туристичних об’єктів загальнодержавного значення).
Базовою картографічною основою для формування реєстру географічних назв на
території України визначено топографічну карту масштабу 1: 100 000.
База даних географічних назв територій зарубіжних країн формується на основі електронного газетира географічних назв світу,
укладеного ДНВП «Картографія» (2006), а також карт Атласу світу масштабів 1:3 000 000, 1:3 300 000, 1:8 000 000, 1:18 000 000. Ці джерела містять унормовані назви зарубіжних країн згідно з правилами інструкцій з передачі географічних назв зарубіжних країн засобами української мови.
Загальна кількість географічних назв, яку вміщуватиме реєстр,
становитиме орієнтовно 180 тис. одиниць.
Виходячи з аналізу потреб картографії та суспільства в інформації про географічні назви, встановлено, що мінімальний обсяг інформації, яка потрібна для використання топоніма у картографії, складають: письмова форма, ідентифікація географічного об’єкта, до якого належить назва, та просторова прив’язка цього об’єкта. Проте для здійснення наукових та прикладних завдань необхідно мати більше інформації про топоніми.
Користувачам потрібен значно більший обсяг інформації для того, щоб безпомилково визначити місцеположення даного об’єкта, уникати неточностей,
пов’язаних із вживанням назви, отримати відомості про існування інших назв,
які належать (або належали) до цього об’єкта.
Використовуючи методологічний принцип комплексного підходу до
унормування топонімів, розроблено інформаційні показники
(характеристики), необхідні для унормування та реєстрації топоніма у базі
даних ДРГН. Система показників відображає різноманітні географічні,
лінгвістичні, історичні, етнічні особливості топонімів.
Інформаційні показники (характеристики) поділяються на основні та додаткові. Основні показники є обов’язковими для подання у реєстрі. До основних показників віднесено інформацію, необхідну для виконання обліку, державної реєстрації найменувань географічних об’єктів та здійснення однозначного пошуку. Додаткова інформація про топоніми подається за умови її наявності та встановлення.
На основі розробленої системи показників сформовано реєстраційно-
облікові форми для збору, унормування та реєстрації географічних назв