139. Міжнародно-правове та національне регулювання спадкових правовідносин

Відкриття спадщини - це юридичний факт, внаслідок якого виникають спадкові правовідносини. Підстави відкриття спадщини - смерть спадкодавця або оголошення його померлим. На території РФ не можуть братися до уваги інші підстави відкриття спадщини (громадянська смерть або посвячення себе на служіння релігії - Греція).

Якщо кілька осіб, послідовно призиваються до спадкуванню, гинуть при одному і тому ж нещасному випадку, виникають труднощі з встановленням моменту смерті кожного. Для вирішення цієї проблеми ФГК закріплює кілька презумпцій: "Якщо кілька осіб, послідовно призиваються до спадкуванню... гинуть при одному і тому ж нещасному випадку, причому не можна встановити, яке з цих осіб померло першим, то припущення про те, хто пережив інших, встановлюється обставинами справи, а якщо ці обставини невідомі, то згідно з силою, властивою віком і статтю. Якщо ті, хто загинув спільно, не досягли 15-річного віку, то передбачається, що старший за віком пережив інших. Якщо всі вони були старше 60 років, то передбачається, що молодший за віком пережив інших. Якщо одні не досягли 15-річного віку, а інші були старше 60 років, то передбачається, що перші пережили друге".

У США застосовується поняття "момент відкриття спадщини", тобто день, година та хвилина. На федеральному рівні діє Одноманітний закон про одночасної смерті. Основна думка Закону - послідовність смертей не важлива, якщо спадкоємець не пережив спадкодавця на певний час ("годинникове пережитие"). Норми Закону застосовуються, якщо послідовність смертей не доведена. За наявності доказів, що одна особа пережило іншого на якийсь час, Закон не застосовується і спадкування відбувається в звичайному порядку (на основі правила "про смерть у швидкій" послідовності).

Спадкування за заповітом

Заповіт (testament, will) - це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі. Як правило, заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавством більшості держав, у тому числі й України. Право деяких держав допускає складення спільних заповітів, у яких відображена воля двох чи більше осіб (Україна, Німеччина, Англія, США). Англо-американському праву відомі взаємні заповіти, тобто заповіти кількох осіб, складених взаємно одна одній. Стаття 968 Цивільного кодексу Франції забороняє і спільні, і взаємні заповіти. Спільні заповіти заборонено також в Іспанії.

Заповіт можна характеризувати, беручи до уваги його форму та зміст. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту:

4. публічний акт;

5. таємний (секретний, закритий);

6. власноручний заповіти.

Заповіт у формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у формі публічного акта складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса й двох свідків. У Швейцарії - за участю нотаріуса та двох свідків. Відповідно до Цивільного закону Латвії 1937 р. заповіти у формі публічного акта складаються у нотаріуса, у волосному суді або у консула Латвії у присутності заповідача та за участю двох свідків, офіційно депонується у нотаріуса чи іншої особи, уповноваженої законодавством. Переважно він не викликає сумніву в його справжності. Зміст такого акта відповідає дійсній волі заповідача.

Таємний заповіт складає заповідач і в закритому виді, як правило, у присутності свідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповіту сприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємні заповіти передбачено статтями 969, 1007 Цивільного кодексу Франції, § 2239 німецького Цивільного уложення. Вчинення таємних заповітів допускає й ч. 2 ст. 505 Цивільного кодексу Швейцарії, а питання, пов'язані з ними, регулюють норми права кантонів.

Законодавство однієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад, усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишає заповідачу свободи вибору.

Власноручний заповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якого складає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручним заповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дає змогу зберегти таємницю волі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легко втратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача.

На відміну від власноручних заповітів, передбачених законодавством держав "сім'ї континентального права", англійське законодавство, як вказувалося, не вимагає виконання заповіту рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано іншою особою, виконаний машинописним способом або у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного текстів.

За виняткових обставин, передбачених законодавством держав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. До таких обставин належать епідемія (§ 2250 Цивільного уложення Німеччини), перебування особи, яка складає заповіт, на дійсній військовій службі, складання заповіту моряком, який перебуває у плаванні (ст. 11 англійського Закону 1837 р.).

Серед питань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питання здатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить від досягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій та їх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, як правило, дається після відкриття спадщини.

В Україні, Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповітів у повному обсязі виникає з досягненням повноліття, тобто 18 років. Законодавство багатьох держав не передбачає можливості укладення заповітів неповнолітніми особами. Проте є й альтернатива. Наприклад, § 2229 Цивільного уложення Німеччини допускає складення заповіту неповнолітньою особою, яка досягла 16 років. У цьому разі згоди законного представника на такі дії неповнолітнього не вимагається. Відповідно до ст. 904 Цивільного кодексу Франції неповнолітня особа, яка досягла 16 років, може складати заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня родинності - нарівні з повнолітньою особою.

За змістом заповіт переважно є розпорядженням майнового характеру. Проте у ньому може визнаватися позашлюбна дитина, призначатися опікун неповнолітньої особи чи виконавець заповіту. Об'єктом заповідального розпорядження є майно, яке належало померлому. Звичайно кожна держава у своєму законодавстві прагне окреслити коло питань, які становитимуть зміст заповіту.

Законодавство майже усіх держав допускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, як зазначалося, принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сім'ї. Наприклад, законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межах спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт або вчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити від А до А від усього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Інша частина майна називається "резервом". Вона призначена для найближчих родичів спадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях (ст. 914 Цивільного кодексу Франції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо до спадкоємців. Однак володіти ним можуть тільки ті особи, які володіють так званою сезиною. Інші вважаються введеними у володіння. Термін "сезина" (saisine) означає дозвіл поводити себе як володілець спадку і негайно вступати у володіння спадковим майном, управляти ним та вилучати з цього доходи1.

Законодавство держав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним. Такими визнаються заповіти, складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства, під впливом насильства, погрози, обману, помилки. Наприклад, відповідно до ч. 4 § 2229 німецького Цивільного уложення особа не може складати заповіт, якщо вона страждає на психічний розлад, недоумство чи розлад свідомості й з цієї причини не в стані усвідомлювати зміст свого волевиявлення та діяти відповідно до нього. Недійсним визнаються заповіти й у разі недотримання їх форми чи невизначення їх змісту.

Спадкування за законом - це правовідносини не охоплені заповітом. Законодавство держав передбачає підстави та умови спадкування, коло осіб, допущених до спадкування й черговість їх закликання до спадкування. Саме щодо кола осіб, які закликаються до спадкування, законодавство держав містить чи не найрізноманітніші норми. Наприклад, у Франції існує система розрядів, яка передбачає поділ родичів залежно від їх близькості до спадкодавця. Чотири розряди охоплюють: перший - низхідних родичів спадкодавця (діти, внуки та інші); другий - батьків спадкодавця, його братів, сестер та їх низхідних родичів; третій - усіх інших висхідних родичів спадкодавця, крім батьків (дід, бабка, прадід та інші); четвертий - інших родичів по бічних лініях (крім братів і сестер) до 6-го ступеня родинності (тобто двоюрідні брати й сестри, дядьки, інші). Наявність хоч би одного з родичів попереднього розряду усуває від спадкування більш дальніх родичів. Водночас діє право представництва, відповідно до якого права спадкоємця, який помер раніше від спадкодавця, переходять до його низхідних родичів. Переживше подружжя спадкує перед четвертим розрядом, усуваючи його від спадкування. Цивільний кодекс Франції передбачає випадки спадкування половини майна пережившим подружжям, або однієї четвертої - як узуфрукт. Отримуючи узуфрукт на частину майна, спадкоємець може вимагати його перетворення на пожиттєву ренту.

У Німеччині та Швейцарії діє система "парантелл". "Парантеллу" утворює група кровних родичів зі спільним предком і його низхідними родичами. Відповідно до норм Цивільного уложення Німеччини "парантелли" охоплюють: перша - родичів спадкодавця по низхідній лінії; друга - батьків спадкодавця та їх низхідних родичів; третя - діда й бабку спадкодавця та їх низхідних родичів; четверта - прадіда, прабабку спадкодавця та їх низхідних родичів; далі слідують наступні "парантелли". Наявність родичів у попередній "парантеллі" усуває від спадкування всі наступні. Всередині першої "парантелли" майно ділиться порівну між дітьми спадкодавця. Решта низхідних родичів спадкує за правом представництва (як у Франції). Всередині другої "парантелли" майно ділиться порівну між батьками спадкодавця. Якщо одного з них немає в живих, то його частка переходить до низхідних родичів за правом представництва, а в разі їх відсутності - до того з батьків, який залишився живим. У третій та інших "парантеллах" діють аналогічні принципи: висхідні родичі усувають від спадкування низхідних; майно ділиться порівну між родичами по батьківській та материнській лініях; у разі відсутності родичів у одній з "парантелл" усе майно розподіляється всередині іншої, низхідні родичі спадкують за правом представництва.

В Італії спадкувати за законом можуть: 1) родичі спадкодавця по низхідній лінії; 2) батьки спадкодавця, брати й сестри; 3) висхідні родичі (дід, бабка, прадід та інші); 4) родичі по бічній лінії.

За законодавством Угорщини також закликаються до спадкування насамперед кровні родичі, і тільки в другу чергу - чоловік або дружина спадкодавця. У цьому разі необхідними умовами закликання до спадкування є перебування у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем до моменту його смерті та відсутність дітей, онуків і правнуків спадкодавця.

Спадкове право Англії відрізняється від спадкового права континентальної Європи, зокрема тим, що переживше подружжя посідає вигідніше становище щодо частки в майні та порядку закликання його до спадкування. Наприклад, якщо у спадкодавця немає родичів, передбачених правом Англії, то все майно переходить до пережившого подружжя. У разі відсутності пережившого подружжя спад кують: 1) низхідні родичі; 2) батьки; 3) повнорідні брати й сестри; 4) неповнорідні брати й сестри; 5) діди й бабки; 6) повно-рідні дядьки й тітки; 7) неповнорідні дядьки й тітки. При цьому повнолітні низхідні родичі та батьки спадкодавця отримують майно у власність, а всі інші - на засадах довірчої власності. Перелік спадкоємців містить Закон про спадкування (про забезпечення сім'ї та утриманців) 1975 р.

Спадкоємці за законом (та й за заповітом) беруть участь у спадкуванні у другій стадії передання спадку. Тобто вони успадковують майно, звільнене від боргів особою, яка управляє спадковим майном на першій стадії та виконує функції розпорядника. Розпорядник хоч і не вважається спадкоємцем, все ж він може продавати, заставляти чи здавати в оренду майно спадкодавця з метою ліквідації боргів спадкодавця. Він повинен сплачувати податки зі спадкового майна, здійснювати заходи по заповідальному відказу, забезпечувати діяльність підприємств спадкодавця. Особи, закликані до спадкування, можуть отримати фіксовану грошову суму та/чи пожиттєве користування певною частиною майна, або ж майно переходить до них за правом представництва, чи частка майна утворює довірчу власність на підставі закону (statutary trust).

Для законодавства та практики усіх держав спільним є перехід майна до держави у разі відсутності спадкоємців або у випадку їх відмови від нього. За законодавством Німеччини, Швейцарії держава вважається спадкоємницею (jure hereditario), а тому набуває не тільки прав, але й обов'язків спадкодавця (§ 1936 Цивільного уложення Німеччини, ст. 466 Цивільного кодексу Швейцарії).

У Франції, Англії, США майно спадкодавця, що не залишив спадкоємців, вважається виморочним і переходить до держави без будь-яких обтяжень для неї, як і будь-яке безхазяйне майно (статті 539, 768 Цивільного кодексу Франції, титул 78 Єдиного закону США про розпорядження невитребуваним майном).

Англійська практика та доктрина питання про виморочне майно, що складається з рухомих речей, залишене в Англії після смерті особи з доміцилієм за кордоном, вирішує залежно від визначення переходу майна до держави за законом тієї країни, де спадкодавець (з огляду на англійську концепцію доміцилію) мав доміцилій на момент смерті.

Один з найскладніших питань міжнародного спадкового права - визначення понять рухомого і нерухомого майна.

В англо-американському праві історично склалося поділ майна на реальне (real property) і персональне (personal property). Визначення реального майна сформульовано в англійському Законі про власність (1925) - це земля, матеріальні речі, нерозривно пов'язані з землею і становлять єдине ціле. Прирівняні до Росії у порядку правової фікції до нерухомості космічні об'єкти, літаки і кораблі, до реального майна ні в Англії, ні в США не належать, вони вважаються особливим видом рухомого майна, підлягає регистрации1.

ЦК Італії дає вичерпний перелік об'єктів, що належать до нерухомого майна: земля, водні джерела та струмки, дерева, будівлі і інші споруди, з'єднані з землею постійно або на певний час, все, що природним або штучним чином виявляється в землі. Все інше майно вважається рухомим.

При розгляді суперечок із спадкових правовідносин у багатьох випадках виникає проблема застереження про публічний порядок: при визначенні спадкових часток окремих спадкоємців, кола недостойних і обов'язкових спадкоємців. У державах загального і континентального права не можуть застосовуватися положення мусульманського права, що встановлюють спадкові привілеї чинності старшинства або приналежності до чоловічої статі (спадкоємець отримує подвійну частку спадщини порівняно з спадкоємицями).