53. Імперативні норми та їх сутність в мПрП.

Сучасна концепція імперативних норм у міжнародному приватному праві зводиться до того, що в будь-якому національному законодавстві є певні норми, які, враховуючи їх особливо важливе значення, повинні застосовуватися незалежно від того, чи сторони обрали інше право (в силу реалізації принципу автономії волі сторін) або чи відсилає колізійна норма до іноземного правопорядку. В доктрині МПрП імперативні норми розглядаються як фактор, що обмежує застосування іноземного права, оскільки вважається, що має місце низка таких національних матеріальних норм, які не можуть бути усунені або обмежені у своїй дії колізійною прив'язкою до іноземного закону. Такі норми в більшості випадків пов'язуються із захистом певних державних інтересів, вони по суті ігнорують як правила звичайного колізійного регулювання, так і принцип автономії волі сторін (lex voluntatis).

У сучасному законодавстві та доктрині такі норми мають у різних правових системах різні назви: "імперативні норми національного права", "надімперативні", "норми прямої дії", "норми безпосереднього застосування", "абсолютні", "суворо обов'язкові" чи "суворо імперативні" і т.п. Оскільки такі норми застосовуються незалежно від того, норми якого права регулюють певні суспільні відносини, то в доктрині МПрП вважається, що вони фактично усувають дію колізійної норми, діють незалежно від власних колізійних норм, а отже, обмежують можливість застосування іноземного права.

Підходи до правової природи і конкретні характеристики цього явища суттєво різняться як у доктрині, так і у законодавстві різних країн. У різних правових системах по-різному визначають коло тих норм, які належать до імперативних, а також їх співвідношення з категорією публічного порядку. Дискутуються питання про можливість захисту не лише місцевих імперативних норм, а й імперативних норм іноземної держави, з якою правовідносини мають найбільш тісний правовий зв'язок. Одні пропонують обмежити застосування правил про імперативні норми лише договірним правом, а інші вважають за потрібне застосовувати їх у будь-якій сфері приватноправових відносин.

Відповідно, законодавчі положення щодо обов'язкового застосування імперативних норм умовно поділяють на такі, що захищають передусім "власні" імперативні норми (Венесуела, Вірменія, Грузія, Іспанія, Італія, Йємен, Мексика та ін.), такі, що також допускають застосування іноземних імперативних норм (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Квебек, Узбекистан та ін.), такі, що приписують лише "брати до уваги" імперативні норми іноземного правопорядку (Туніс, Швейцарія), такі, що стосуються лише певних сфер приватноправових відносин (Німеччина, ОАЕ та ін.).

Застосування законодавчих положень, що стосуються захисту імперативних норм, покладає на суд велику відповідальність. Особливо це стосується правових систем, у яких положення про імперативні норми з'явились нещодавно і де ще не склалася усталена практика з цих питань.

До таких належить правова система України; ст. 14 Закону про МПрП України є принциповою новелою і віддзеркалює ту позицію, що законодавець визнає наявність в нашому законодавстві особливих норм (які називаються імперативними) і зобов'язує суд та інші правозастосовні органи застосовувати ці нормі, незважаючи на припис колізійної норми:

1. Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню.

2. Суд, незалежно від права, що підлягає застосуванню відповідно до цього Закону, може застосовувати імперативні норми права іншої держави, які мають тісний зв'язок з відповідними правовідносинами, за винятком, встановленим частиною першою цієї статті. При цьому суд повинен брати до уваги призначення та характер таких норм, а також наслідки їх застосування або незастосування".