137. Колізійне регулювання відносин із ведення чужих справ без доручення в праві України та іноземних держав.

Колізійне регулювання ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) також прив’язується до місця здійснення дій, що спричинили виникнення зобов’язання (Італія, Чехія, Португалія, Іспанія, Литва, Швеція, при чому у Швеції це питання врегульовано не законодавством, а рішенням Верховного суду).

Але, звичайно, є і винятки – Великобританія (lex voluntatis – застосовується право обране сторонами), Австрія, де ст. 47 Федерального закону про МПрП 1978 року зазначається, що ведення справ третьої особи без доручення регламентується правом держави, де було здійснено ведення таких справ, проте, якщо negatiorum gestio має тісний зв’язок з іншим зобов’язанням або правовідносинами, то застосовується право держави, правопорядку якої підпорядковується таке зобов’язання.

За Законом України про МПрП це питання окремо не врегульовано і застосовується загальне правило, закріплене ст. 48, за якою до таких зобов’язань застосовується право держави, де мала місце дія, що вважається веденням чужих справ без доручення.

138 Передумови виникнення міжнародного спадкування

Спадкування за заповітом

Заповіт (testament, will) - це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі. Як правило, заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавством більшості держав, у тому числі й України. Право деяких держав допускає складення спільних заповітів, у яких відображена воля двох чи більше осіб (Україна, Німеччина, Англія, США). Англо-американському праву відомі взаємні заповіти, тобто заповіти кількох осіб, складених взаємно одна одній. Стаття 968 Цивільного кодексу Франції забороняє і спільні, і взаємні заповіти. Спільні заповіти заборонено також в Іспанії.

Заповіт можна характеризувати, беручи до уваги його форму та зміст. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту:

1. публічний акт;

2. таємний (секретний, закритий);

3. власноручний заповіти.

Заповіт у формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у формі публічного акта складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса й двох свідків. У Швейцарії - за участю нотаріуса та двох свідків. Відповідно до Цивільного закону Латвії 1937 р. заповіти у формі публічного акта складаються у нотаріуса, у волосному суді або у консула Латвії у присутності заповідача та за участю двох свідків, офіційно депонується у нотаріуса чи іншої особи, уповноваженої законодавством. Переважно він не викликає сумніву в його справжності. Зміст такого акта відповідає дійсній волі заповідача.

Таємний заповіт складає заповідач і в закритому виді, як правило, у присутності свідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповіту сприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємні заповіти передбачено статтями 969, 1007 Цивільного кодексу Франції, § 2239 німецького Цивільного уложення. Вчинення таємних заповітів допускає й ч. 2 ст. 505 Цивільного кодексу Швейцарії, а питання, пов'язані з ними, регулюють норми права кантонів.

Законодавство однієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад, усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишає заповідачу свободи вибору.

Власноручний заповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якого складає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручним заповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дає змогу зберегти таємницю волі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легко втратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача.

Серед питань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питання здатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить від досягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій та їх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, як правило, дається після відкриття спадщини.

Спадкування за законом - це правовідносини не охоплені заповітом. Законодавство держав передбачає підстави та умови спадкування, коло осіб, допущених до спадкування й черговість їх закликання до спадкування. Саме щодо кола осіб, які закликаються до спадкування, законодавство держав містить чи не найрізноманітніші норми. Наприклад, у Франції існує система розрядів, яка передбачає поділ родичів залежно від їх близькості до спадкодавця. Чотири розряди охоплюють: перший - низхідних родичів спадкодавця (діти, внуки та інші); другий - батьків спадкодавця, його братів, сестер та їх низхідних родичів; третій - усіх інших висхідних родичів спадкодавця, крім батьків (дід, бабка, прадід та інші); четвертий - інших родичів по бічних лініях (крім братів і сестер) до 6-го ступеня родинності (тобто двоюрідні брати й сестри, дядьки, інші). Наявність хоч би одного з родичів попереднього розряду усуває від спадкування більш дальніх родичів. Водночас діє право представництва, відповідно до якого права спадкоємця, який помер раніше від спадкодавця, переходять до його низхідних родичів. Переживше подружжя спадкує перед четвертим розрядом, усуваючи його від спадкування. Цивільний кодекс Франції передбачає випадки спадкування половини майна пережившим подружжям, або однієї четвертої - як узуфрукт. Отримуючи узуфрукт на частину майна, спадкоємець може вимагати його перетворення на пожиттєву ренту.

У Німеччині та Швейцарії діє система "парантелл". "Парантеллу" утворює група кровних родичів зі спільним предком і його низхідними родичами. Відповідно до норм Цивільного уложення Німеччини "парантелли" охоплюють: перша - родичів спадкодавця по низхідній лінії; друга - батьків спадкодавця та їх низхідних родичів; третя - діда й бабку спадкодавця та їх низхідних родичів; четверта - прадіда, прабабку спадкодавця та їх низхідних родичів; далі слідують наступні "парантелли". Наявність родичів у попередній "парантеллі" усуває від спадкування всі наступні. Всередині першої "парантелли" майно ділиться порівну між дітьми спадкодавця. Решта низхідних родичів спадкує за правом представництва (як у Франції). Всередині другої "парантелли" майно ділиться порівну між батьками спадкодавця. Якщо одного з них немає в живих, то його частка переходить до низхідних родичів за правом представництва, а в разі їх відсутності - до того з батьків, який залишився живим. У третій та інших "парантеллах" діють аналогічні принципи: висхідні родичі усувають від спадкування низхідних; майно ділиться порівну між родичами по батьківській та материнській лініях; у разі відсутності родичів у одній з "парантелл" усе майно розподіляється всередині іншої, низхідні родичі спадкують за правом представництва.

В Італії спадкувати за законом можуть: 1) родичі спадкодавця по низхідній лінії; 2) батьки спадкодавця, брати й сестри; 3) висхідні родичі (дід, бабка, прадід та інші); 4) родичі по бічній лінії.

За законодавством Угорщини також закликаються до спадкування насамперед кровні родичі, і тільки в другу чергу - чоловік або дружина спадкодавця. У цьому разі необхідними умовами закликання до спадкування є перебування у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем до моменту його смерті та відсутність дітей, онуків і правнуків спадкодавця.

У Франції, Англії, США майно спадкодавця, що не залишив спадкоємців, вважається виморочним і переходить до держави без будь-яких обтяжень для неї, як і будь-яке безхазяйне майно (статті 539, 768 Цивільного кодексу Франції, титул 78 Єдиного закону США про розпорядження невитребуваним майном).