3.2. Належність, допустимість, достовірність і достатність доказової інформації у справі.

Будь – яка інформація повинна володіти 4 ознаками для набуття статусу доказу:

1. Належність доказу – це така властивість доказу, у відповідності з якою він підтверджує існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню та інших обставин, які мають значення, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст., 85 КПК).

2. Допустимість доказу – це така доказова інформація, яка встановлена у порядку, і з джерел, прямо передбачених КПК (ст., 86 КПК).

Кодекс містить випадки недопустимості доказів, зокрема:

2.1. не можуть визнаватися доказами дані, отримані як результат істотного порушення прав та свобод людини, напр., отримання доказів внаслідок погрози застосувати катування чи отримання доказів від свідка, якого згодом визнано підозрюваним у цьому ж провадженні (ст. 11, 87 КПК);

2.2. недопустимість доказів, які стосуються самої особи обвинуваченого, якщо це не є предметом цього кримінального провадження (напр., про його окремі рис характеру або звички – ст. 88 КПК);

2.3. забороняється допитувати як свідків осіб, перерахованих у ч. 2 ст. 65 КПК, враховуючи таємницю сповіді, лікарську таємницю, професійну таємницю захисника, право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї (п. 11 ст. 7, ст. 18, ч. 3 ст. 66 КПК), а також щодо службових осіб, які виконують негласні розшукові дії, та осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами (ч. 8 ст. 224 КПК);

2.4. не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду (ч.2 ст. 23 н. КПК);

2.5. ч. 6 і 7 ст. 97 КПК містить випадки, за яких не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, зокрема, якщо вони не підтверджується іншими доказами;

2.6. висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими (ч. 5 ст. 101 КПК).

3. Достовірність доказової інформації означає, що вона правильно, адекватно відображає матеріальні та нематеріальні сліди вчиненого у минулому.

4. Достатність доказової інформації тоді, коли у своїй сукупності вона передає можливість встановити всі передбачені законом обставини справи для прийняття правильного рішення (наприклад, ст. 152 КПК вимагає достатності доказів для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, а ст. 73 КПК для вирішення питання про арешт майна).

3.3. Поняття та класифікація доказів. Правила користування непрямими доказами у кримінальному процесі.

Класифікація доказів.

1. За способом формування докази поділяються:

а) особові – які знайшли відбиток якогось факту, події об'єктивної дійсності у свідомості, пам'яті особи (наприклад, показання свідка ст. 95 КПК);

б) речові – матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, містять відомості, які можуть бути використані як доказ, в тому числі предмети, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом, а також документи, якщо вони містять ці самі ознаки (ст. 98 – 99 КПК).

2. Стосовно предмету обвинувачення:

а) обвинувальні (викривальні) – вказують на подію злочину, особу, яка його вчинила і обставини, що обтяжують відповідальність;

б) виправдувальні – свідчать про відсутність злочинного діяння, що дана особа не причетна до його вчинення або на обставини, які пом’якшують відповідальність (наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом).

2. За джерелом одержання відомостей про факти:

а) первинні (першоджерельні) – одержані з інформаційного першоджерела (наприклад, із показань очевидця події, в тому числі потерпілого (п. ст. 208 КПК), з оригінал документа, у тому числі електронного (ч.3 ст. 99 КПК));

б) похідні докази, отримані з другорядних інформаційних джерел (наприклад, копія документа, показання з чужих слів ст. 97 н. КПК).

4. У залежності від того, який саме факт встановлюється – головний (вчинення обвинуваченим злочину) або інший факт що має доказове значення, докази поділяються:

а) прямі – безпосередньо вказують на обставину, яка підлягає доказуванню (наприклад, показання свідка-очевидця, у присутності якого обвинувачений вчинив злочин або показання самого обвинуваченого про те, що він вчинив злочин);

б) непрямі докази (побічні) – встановлюють не головний факт, але будь-який інший факт, що володіє доказовою силою (наприклад, коли при обшуку у підозрюваного виявляють зброю – це непрямий доказ, оскільки лише після проведення експертизи, слідчого експерименту та інших слідчих дій, можна зробити висновок, що вона стосується розслідуваної справи).