10.2. Поняття, порядок та межі доказування в судовому провадженні з перегляду судових рішень.

Відповідно до ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише щодо особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту. З метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (прийнята в Римі 4 листопада 1950 р., зі змінами від 21 вересня 1970 року, 20 грудня 1971, 1 січня, 6 листопада 1990 р., 11 травня 1994 р. 1) передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Дане положення свідчить про те, що учасники кримінального судочинства з боку обвинувачення, які спеціально створюються державою, зобов'язані в максимальній мірі провести ефективне розслідування, зібрати достатню кількість доказів з тим, щоб винуваті були виявлені і покарані. Якщо це не буде зроблено, то загальний, передбачений законом обов’язок, всупереч його фундаментальної важливості, виявиться практично нездійсненним.

На стадіях апеляційного та касаційного провадження, відповідно до основних завдань цих стадій здійснюється перевірка та оцінка доказів, а також їх джерел.

Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принцу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме тому особі надається прав апеляційного та касаційного оскарження судового рішення. Однак, як зазначено в ч. 3 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції у своєму провадженні повторно досліджує обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови якщо вони судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази які не досліджувались судом першої інстанції виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Однак, з даного правила існує виняток, якщо вирок суду першої інстанції було винесено в порядку спрощеного провадження, в порядку передбаченого ст. 381, 382 КПК то він не підлягає оскарженню в апеляційному порядку з підстав не дослідження доказів у судовому засіданні, чи з метою оскарження обставин, які були встановлені на стадії досудового розслідування. Аналогічно апеляційний суд не має права досліджувати докази та обставини справи які ніким не оспорювались під час судового розгляду в загальному порядку і дослідження яких було визнано недоцільним судом першої інстанції. Так, наприклад, якщо під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції було встановлено знаряддя кримінального правопорушення, яке ніким з учасників не оспорювалось і щодо нього не було заявленого жодного клопотання про дослідження, то апеляційна інстанція не має права досліджувати даний доказ, як такий що був апріорі прийняти та визнаний на стадії розгляду справи судом першої інстанції.

Перевірка наявних у справі доказів здійснюється апеляційним ка касаційним судом шляхом аналізу кожного з них окремо, зіставленням його з іншими доказами, наявними у справі, додатковими матеріалами а також шляхом витребування судом матеріалів, які потрібні для додаткової перевірки та оцінки доказів. Разом з тим, перевірка додаткових матеріалів покладається безпосередньо на суд, який їх витребував і не доручається іншим особам чи уповноваженим органам.

На стадії касаційного провадження, як зазначено в ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень є:1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Тому, для встановлення даних фактів суд касаційної інстанції досліджує правильність оцінки: події кримінального правопорушення (часу, місця, способу та ін.), винуватості засудженого у вчиненні кримінального правопорушення, форми вини, мотиву і мети вчинення кримінального правопорушення, виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням а також обставин, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обтяжують та пом’якшують покарання та інші обставини, які мають значення для встановлення всіх ознак вчиненого кримінального правопорушення які були надані та досліджувались на попередніх стадіях кримінального провадження. Разом з тим, касаційний суд не має права досліджувати, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Судом касаційної інстанції рішення попередніх інстанції перевіряються лише з тих питань, які ставляться перед судом у тексті касаційної скарги, як зазначено у ч.1 ст. 433 КПК України.

Особливістю вирізняється процес доказування на стадії виконання судового рішення. Варто зазначити що єдиним процесуальним джерелом доказів на даній стадії кримінального провадження є офіційні документи (наприклад особові характеристики, копії судових рішень). Вони подаються судом до кримінально-виконавчої інспекції Державної пенітенціарної служби. Також на стадії виконання судового рішення також вирішується порядок знищення речових доказів, які зберігались при справі або у відповідній кімнаті зберігання речових доказів чи повернення їх власнику згідно рішення суду.

Тема 11. Особливості доказування у кримінальному провадженні щодо окремих категорій справ.

11.1. Доказування у провадженні щодо неповнолітніх.

11.2. Доказування у провадженні на підставі угод.

11.3. Доказування у провадженні щодо приватного обвинувачення.

11.4. Доказування у провадженні щодо окремої категорії осіб.

11.5. Доказування у провадженні щодо застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

11.1. Доказування у провадженні щодо неповнолітніх.

Предметом доказування у кримінальних справах є та­ка сукупність обставин, що передбачені кримінально-процесуальним законом, встановлення яких необхідне з метою правильного вирішення кримінальної справи в цілому. Він визначається статтями 64 і 23 КПК України, і є загальним для всіх справ. Тому обставини, які включені законом до предмета доказування, повинні бути встановлені також і по спра­вах про кримінальне правопорушення неповнолітніх.

Однією з особливостей провадження в справах про кримінальне правопорушення неповнолітніх є розширення меж предмета доказу­вання, тобто включення більш широкого кола обставин, які повинні бути встановлені під час досудового розслідування та судового слідства. Передбачені ці обставини з врахуванням віку, інтелектуальних і фізичних особливостей неповнолітніх. Відтак, крім обставин, встановлення яких є обов'язковим при провадженні кожної справи, до предмета, доказування у справах дітей, згідно зі ст. 485 КПК України, необхідно також включати:

1) відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи.

Істотне значення для вирішення питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності, її індивідуалізації чи обранні заходу виховного характеру, має з’ясування даних про особу обвинуваченого і, зокрема, про вік.

У випадку, якщо документи, які підтверджують вік, відсутні, й немає можливості їх відновити (наприклад, втрачені архівні записи про народження, коли є обґрунтовані сумніви щодо оригіналу документа про народження), для встановлення віку обвинуваченого, відповідно до п. 4 ст. 242 КПК України, призначається судово-медична експертиза.

На сьогодні експерти можуть визначити лише рік народження обвинуваченого або його мінімальний і максимальний вік. У такому разі при визначенні віку обви­нуваченого слід виходити з того, що у випадках, коли рік народження неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою, днем народження слід вважати останній день року, вказаного експертами, а при визначенні ни­ми віку мінімальною і максимальною кількістю років не­обхідно виходити із зазначеного мінімального віку такої особи. Слід також враховувати, що особа вважається та­кою, яка досягла певного віку, починаючи з наступної доби після дня народження.

Закон вимагає з'ясування питання про стан його здоров'я та загального розвитку, а при наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, — також з'ясування питання про те, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій, і якою мірою керував ними.

Ці дані про стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього можуть вплинути на вирішення питання про те, чи слід притягати його до кримінальної відповідальності. З урахуванням цих даних вирішується питання про обрання міри покарання та ряд інших питань.

Для з'ясування стану здоров’я неповнолітнього слід допитати його батьків або осіб, які їх замінюють (опікуна, піклувальника) про те, чи не хворів неповнолітній тяжкими хворобами, чи немає у нього фізичних або психічних вад, які його здібності щодо логічного мислення, чи не відстає він у розвитку від однолітків.

Необхідно зібрати дані про загальний характер поведінки обвинуваченого до вчинення правопорушення, під час вчинення та після нього, про його поведінку в сім'ї, школі, на роботі. З цією метою доцільно допитати вчителів, які відповідали за виховання підлітка, а якщо він працював, – бригадира чи майстра.

Якщо неповнолітній перебував на обліку в зв'язку з психоневрологічним захворюванням або перебував у лікарні, слід витребувати відповідні медичні документи. Якщо одержані дані породжують сумнів в осудності неповнолітнього, слідчий, відповідно до п. 3 ст. 242 та ст. 486 КПК України, призначає комплексну психолого-психіатричну експертизу для вирішення питання про затримку психічного розвитку та його здатності повністю або частково усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У випадках, коли одержано дані про розумову відста­лість неповнолітнього, не пов'язану з психічним розладом, повинен бути з'ясований рівень його розумової відсталості. Розумова відсталість – це значне відставання від нормального рівня роз­витку особи такого ж самого віку. Проте, це обмеження не пов'язано з хворобливим станом психіки, а є тільки затри­манням розумового розвитку неповнолітнього. У підлітка з розумовим відставанням менший запас знань і уявлень. За наявності даних про таку розумову відсталість необхідно з'ясувати, рівню розвитку якого віку відповідає фактичний розвиток неповнолітнього, і чи повністю він усвідомлює значення своїх дій.

Як свідчить судова і слідча практика, вказані питання нерідко ставляться на вирішення судово-психіатричної екс­пертизи. Та предметом такої експертизи є дослідження хворої психіки, патології психічної діяльності. Вирішення ж питання про рівень розумової відсталості підлітка пов'язано з використанням спеціальних знань у галузі дитячої та юнацької психології, які мають фахівці з відповід­ною освітою та досвідом роботи (наприклад, викладачі психології, наукові працівники відповідного профілю, досвід­чені педагоги).

Тому, питання про ступінь розумової відсталості неповнолітнього обвинуваченого повинно ставитися перед такими спеціалістами, тобто на вирішення так званої судово-психологічної експертизи або комплексної психологічно-психіатричної експертизи.

У зв'язку з вимогою закону про обов'язок слідчого і суду з'ясувати рівень розумової відсталості неповнолітнього, практичне значення має і питання, чи може неповнолітній нести кримінальну відповідальність за вчинені ним проти­правні діяння у випадку, коли судово-психологічна експер­тиза дійшла висновку, що він внаслідок розумової відста­лості, за станом розвитку, не досяг віку, з якого, відповідно до ст. 22 КК України, настає кримінальна відповідальність за такі діяння. У процесуальній літературі, яка видана в Російській Федерації, висловлено думку, що в такому випадку справа щодо неповнолітнього повинна бути закрита, оскільки він не підлягає кримінальній відповідальності. Криміналь­ний кодекс РФ передбачає звільнення від кримінальної від­повідальності за таких умов (ст. 20 КК РФ).

Кримінальний кодекс України норми, аналогічної ст. 20 КК РФ, не передбачає. І це цілком слушно, оскільки, не можна однозначно вирішувати це питання для всіх випадків. І лише, коли неповнолітній не міг повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеч­ність своїх дій або керувати ними, його не слід притягати до кримінальної відповідальності.

Особливості допиту неповнолітнього.

При допиті неповнолітнього необхідно з'ясувати його характеристику. Питання про те, які саме дані, що характеризують особу неповнолітнього, необхідно встановлювати, має істотне практичне значення.

У літературі зустрічаються твердження, що для з'ясування характеристики особи обвинуваченого достатньо встановити такі дані, які мають значення для визначення ступеня його суспільної небезпечності. На практиці нерідко з'ясування характеристики особи підлітка, який вчинив кримінальне правопорушення, обмежується обсягом відомостей, необхідних для встановлення обставин, що обтяжують та пом'якшують відповідальність. Особливо недостатньо досліджується питання про характеристику тих неповнолітніх, які вже засуджувалися.

Встановлення і дослідження відомостей, які характери­зують особу неповнолітнього обвинуваченого, не можна обмежувати лише обсягом даних, необхідних для висновку про обставини, які обтяжують та пом'якшують відповідальність. Кожна особа характеризує себе своїм ставленням до суспільства, людей, до своїх громадянських обов'язків. Виходячи з цього, дані, що характеризують обвинуваченого, це дані, які містять відомості про його громадські риси (учбова, виробнича, побутова характеристики). Межі дослідження характеристики особи неповнолітнього залежать від характеру кожної конкретної справи. Дані, які його характеризують, повинні встановлюватися такою мірою, щоб були виявлені всі його як позитивні, так і негативні риси.

Для з'ясування цього слідчому необхідно зібрати такі дані:

1) де навчається обвинувачений; його ставлення до навчання, поведінка в навчальному закладі; якщо не навчається, то з якої причини, коли залишив навчання, чи відомо про це сім'ї та районній (міській) службі у справах дітей;

2) де працює обвинувачений, на якій посаді, як ставиться до праці, його поведінка на роботі;

3) чи притягався обвинувачений раніше до адміністративної відповідальності, коли, за що, які заходи впливу було вжито, чому вони не дали належних результатів;

4) чи притягався раніше до кримінальної відповідальності, ким і коли; чи був засуджений, яким судом, коли, за що, до якої міри покарання;

5) чи мали місце явка з повинною обвинуваченого або щире розкаяння, сприяння розкриттю кримінального правопорушення;

6) якщо відбував міру покарання у виховній колонії, то як характеризувався і чи був працевлаштований після повернення з виховно-трудової колонії;

7) чи застосовувалися раніше заходи примусового впливу, за що і які саме.

До матеріалів справи повинні приєднуватися характеристики з місця навчання і праці обвинуваченого, матеріали районної (міської) служби в справах дітей.

2) Ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння, тобто повне або часткове визнання ним своєї вини або її невизнання, гордість за вчинене чи сором і каяття, щирі показання, бажання примирення з потерпілим.

3) Необхідність з'ясування умов життя і виховання неповнолітнього обвинуваченого та обставин, що негативно впливали на його виховання, передбачена п. 3 ст. 485 і ст. 487 КПК України. Без їх встановлення, як правило, неможливо зробити правильний висновок про безпосередні причини, які призвели до вчинення кримінального правопорушення.

Встановивши умови життя і виховання підлітка, можна зробити правильний висновок про те, внаслідок чого сталося кримінальне правопорушення: через збіг обставин чи моральний розлад обвинуваченого.

При з'ясуванні обставин, що негативно впливали на ви­ховання неповнолітнього, не можна не враховувати, що у зв'язку зі суттєвою перебудовою економіки і соціального життя населення внаслідок переходу до ринкової економіки негативному впливу піддалися й умови життя та виховання підлітків. Негативне соціальне тло суспільного життя (еко­номічна і соціальна нерівність сімей, формування культу багатства як пріоритетної життєвої мети, байдужість до загаль­нолюдських духовних цінностей тощо) вимагає з'ясування даних про обстановку в сім'ї підлітка, у навчальному закла­ді, на роботі.

До такої інформації входять такі дані: чи були у неповнолітнього батьки, якщо їх не було, то хто займався його вихованням; чи проживав він з батьками, який їх культурний рівень, моральні риси, поведінка в побуті, яке матеріальне становище сім'ї (наявність непрацюючих, інвалідів); як батьки здійснювали нагляд за поведінкою, чи підтримували вони зв'язок з навчальним закладом і колективом за його місцем роботи; чи приділялася достатня увага вихованню неповнолітнього з боку адміністрації і громадських організацій навчального закладу, чи здійсню­вався ними контроль за його поведінкою поза навчальним закладом.

У випадках, коли неповнолітній не вчився і не працював, слід з'ясувати, чи відомо про це сім'ї, службі у справах дітей, які причини призвели до залишення ним навчання або роботи. Необхідно також встановити, чим займався у вільний час, яке коло інтересів тощо.

4) Відповідно до п. 4 ст. 485 КПК України, обов’язковому з'ясуванню в справі підлягає версія про дорослих підбурювачів та інших співучасників правопорушення.

Передумовами для перевірки такої версії можуть бути:

• повідомлення потерпілих або очевидців;

• спосіб вчинення правопорушення (наприклад, відімкнення сигналізації);

• виявлення слідів, які завідомо можуть належати тільки дорослому;

• застосування при вчиненні зброї або спеці­ально виготовлених засобів;

• факт не виявлення у неповнолітнього таких речових доказів як цінності чи майно, яке було викрадено тощо.

У випадку встановлення, що в оточенні неповнолітньо­го були повнолітні особи, необхідно ретельно перевірити спільне проведення ним вільного часу з такими особами, їх вплив на підлітка.

При притягненні до відповідальності до­рослого учасника кримінального правопорушення, слід виявити дійсну роль останнього у вчиненні, ступінь його впливу на неповно­літнього.

Неухильне виконання цієї вимоги є запорукою успіху боротьби з кримінальним правопорушенням неповнолітніх, бо викриття дорослих осіб, які втягнули підлітка у кримінальне правопорушення, має істотне значення для виявлення конкретних причин, які сприяли вчиненню кримінального правопорушення неповнолітнім.

Встановлення дорослих співучасників кримінального правопорушення, який вчинив неповнолітній, нерідко утруднюється тим, що неповнолітні не завжди дають щирі показання з цього питання, а організатори і підмовники з числа дорослих намагаються приховати свою справжню роль.

Якщо неповнолітній підозрюється разом із повнолітнім, повинна бути з'ясована можливість виділення справи щодо неповнолітнього в окреме провадження під час досудового розслідування (ст. 494 КПК).

Необхідно всебічно проаналізувати спосіб вчинення кримінального правопорушення, коло знайомих, вияви­ти серед них осіб, що вже засуджувалися, бо нерідко саме такі знайомі втягують підлітків у їх злочинну діяльність.

Практичне заняття

План

1. Предмет доказування у кримінальних правопорушеннях неповнолітніх.

2. Особливості допиту неповнолітнього.

Завдання для самостійного вивчення:

1. Особливості отримання доказів зі свідчень неповнолітніх у кримінальному провадженні.

2. Процесуальне становище неповнолітнього на стадії досудового розслідування.

3. Особливості збирання та перевірки доказів у кримінальних правопорушеннях, вчинених неповнолітніми.

Завдання до теми

Задача 1.

Громов обвинувачувався у вчиненні декількох крадіжок. Під час обшуку в його квартирі, серед інших предметів, було вилучено чоловічий золотий годинник. Цей годинник впізнав потерпілий Яценюк як такий, що був у нього викрадений, і попросив його повернути. Наступного дня цей же годинник, як такий, що належить йому, впізнав потерпілий Проценко і теж попросив його повернути.

Як повинен діяти слідчий?

Який порядок зберігання речових доказів і прийняття рішення про їх повернення?

Задача 2.

Прокуратурою м. Львова було відкрито кримінальне провадження за фактом вбивства в ніч з 30 на 31 жовтня пострілом з пістолета гр. Дубцова. Допитаний, як свідок, гр. Крамар показав, що ввечері 30 жовтня він разом з гр. Кротом і знайомою останнього – Іриною (прізвища він її не знав) та гр. Дубцовим, були в кафе “Елегія”. Там між гр. Дубцовим і гр. Кротом виникла сварка. На думку свідка, сварка виникла внаслідок того, що гр. Дубцов нетактовно вчинив стосовно Ірини, сказавши на її адресу образливі слова, після цього гр. Крот з Іриною вийшли. Виходячи гр. Крот сказав до гр. Дубцова: “Ти ще пошкодуєш”.

Гр. Крот свою причетність до вбивства гр. Дубцова категорично заперечував, але під час обшуку в його квартирі було знайдено пістолет.

Дайте правове визначення прямим і непрямим доказам.

Які докази в цій справі є прямими і непрямими, обвинувальними і виправдувальними?

Які правила користування непрямими доказами виробила наука про докази і доказування (теорія доказів)?

Задача 3.

Гр. Козлюк підозрювався в умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень своїй дружині.

Під час допиту в лікарні потерпіла заявила слідчому, що вона не буде нічого повідомляти про обставини заподіяння їй тяжких тілесних ушкоджень, тим паче, що й вона сприяла цьому своєю поведінкою, але просила обов’язково записати до протоколу, що її чоловік – людина дуже позитивна, він – хороший сім’янин, алкоголь не вживає, дбає про дітей, майже всі меблі у квартирі зроблені його руками.

Як повинен діяти слідчий?

Чи є підстави для відкриття кримінального провадження?

Чи стосуються такі відомості предмету доказування у цій кримінальній справі?

Тести

1. Під час допиту неповнолітнього обвинуваченого обов’язковою є участь:

1) судді;

2) понятих;

3) лікаря;

4) присяжних;

5) захисника.

2. Однією з особливостей провадження в справах про кримінальне правопорушення неповнолітніх є:

1) звуження меж предмету доказування;

2) розширення меж предмету доказування;

3) відміна досудового провадження;

4) вступ вироку в законну силу негайно;

5) визнання неповнолітнього невинуватим.

3. Елементи допустимості доказів:

1) застосування індивідуальних приписів для одержання доказової інформації;

2) належна процесуальна дія, застосовувана для одержання доказів;

3) надання неправдивих відомостей;

4) правова доктрина, як джерело доказів;

5) належний суб’єкт.

4. Недопустимими визнаються докази, отримані внаслідок:

1) із порушенням конституційних прав і свобод людини;

2) оперативно-розшукових заходів, проведених державними органами іншої країни без закріплення їх в законодавстві України;

3) застосування належної правової норми для отримання доказів;

4) з’ясування змісту правової норми;

5) жодна відповідь не є правильна.

5. Які обставини не потребують доказування:

1) загальновідомі факти, щодо яких є офіційні відомості;

2) факти, встановлені під час дізнання;

3) факти, виявлені під час судового розгляду справи;

4) факти, зафіксовані в письмовій формі;

5) факти, відомі суду зі слів підсудного.

6. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність, докази поділяються на:

1) прямі;

2) непрямі;

3) виправдувальні;

4) похідні;

5) обвинувальні.

7. Обвинувальні докази вказують на:

1) те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність;

2) те, що самої події злочину не було, або що дана особа до неї не причетна;

3) обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність;

4) обставину, що була почута з чужих слів;

5) обставини, що тісно між собою взаємопов'язані й створюють систему доказів.

8. Не є предметом доказування в кримінальному судочинстві:

1) обсяг доказового матеріалу, що забезпечує повне дослідження всіх обставин справи;

2) сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень;

3) сукупність передбачених процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідне для відкриття кримінального провадження та розгляду кримінальних справ по суті;

4) наявність або відсутність події злочину;

5) правильних відповідей немає.

9. Класифікація суб’єктів процесуального доказування:

1) обов’язкові;

2) спеціальні;

3) особи, що зобов’язані брати участь у доказуванні;

4) особи, які наділені правом доказування;

5) альтернативні.

10. Який нормативно-правовий акт має важливе значення при оцінюванні доказів:

1) кримінальний кодекс України;

2) кримінальний процесуальний кодекс України;

3) закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

4) закон України «Про громадянство»;

5) закон України «Про оцінку доказів».

11. Яка особа, яка не може бути допитана як свідок:

1) народний депутат;

2) захисник обвинуваченого про обставини, які стали йому відомі при наданні юридичної допомоги підзахисному;

3) працівник міліції;

4) поняті;

5) сусідка потерпілого.

12. У кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) всі варіанти є правильними.

13. Суд має право визнати неможливим допит особи, якщо вона:

1) відсутня під час судового засідання, внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;

2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання;

3) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку;

4) перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.

5) всі варіанти є правильними.