Тема 2 : Кримінальні процесуальні джерела доказів

2.1. Поняття джерел доказів у кримінальному провадженні.

2.2. Класифікація джерел доказів

2. 1. Поняття джерел доказів у кримінальному провадженні

Джерела доказів – це певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі. Носіями такої інформації можуть бути:

- особа (свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений та ін.);

- предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, викрадені цінності тощо);

- документи (у т.ч. електронні носії), які несуть доказову інформацію.

Види джерел доказів обмежені законом, і перелік їх не може бути свавільно розширений на розсуд слідчого або судді; вони перераховані у ч. 2 ст. 84 КПК і є вичерпними.

Відомості, отримані з джерел, що не відповідають зазначеним умовам (наприклад, з анонімних листів), не можуть бути використані як процесуальні докази.

У ряді випадків закон зазначає, який вид джерела повинен бути використаний для отримання відомостей, що мають значення у справі. Наприклад, при встановленні тяжкості та характеру тілесних ушкоджень слідчий або прокурор зобов'язаний використати як джерело – висновок експерта (ч. 2 ст. 242 КПК).

Результати слідчих (розшукових) дій набувають значення доказів тільки тоді, коли вони відображені у протоколі.

Посилання суду у вироку на дані, одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили.

Жодне джерело доказів не має наперед встановленої сили, не вважається кращим або гіршим.

2.2. Класифікація джерел доказів

Показання свідка – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі про відомі свідку обставини, що мають значення у справі, зроблені та зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Показання свідка є найбільш поширеним джерелом доказів у судочинстві. Свідок міг безпосередньо спостерігати подію, щодо якої він дає показання, дізнатись про неї з документів тощо.

Як свідок може бути викликана фізична особа, якій відомі обставини, що підлягають доказуванню під час провадження, і яка для цього викликана для давання показань (ч. 1 ст. 65 КПК). Закон не передбачає певних вікових обмежень для свідків. У випадку необхідності як свідки можуть бути допитані малолітні.

До осіб, які не підлягають допиту як свідки, належать:

1. захисник, адвокат, нотаріус, медичний працівник яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків, стало відомо про відомості, які становлять таємницю (наприклад, відомості, які становлять лікарську таємницю про хворобу, медичне обстеження, інтимну і сімейну сторони життя особи);

2. представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному провадженні – про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3. священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4. журналісти – про відомості, які містять конфіденційну інформацію, надану за умови їх нерозголошення;

5. професійні судді та присяжні – про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

6. особи, до яких застосовані заходи безпеки, – щодо дійсних даних про свою особу;

7. особи, які мають право дипломатичної недоторканності та інші особи, перераховані у ч. 2 ст. 65 КПК.

Свідки вправі відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, що можуть стати підставою для обвинувачення (ст. 66 КПК).

Стаття 386 КК України встановлює кримінальну відповідальність за перешкоджання явці свідка, примушування його до відмови від давання показань, підкуп або погрозу помстою за дані показання. Примушувати свідка давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку слідчого органу досудового розслідування, а також дії, поєднані із застосуванням насильства, караються згідно зі ст. 373 КК.

Стаття 67 КПК передбачає настання кримінальної відповідальність свідка за завідомо неправдиві показання чи відмову давати показання (ст. 384, 385 КК України). За розголошення без дозволу слідчого даних досудового розслідування свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.

При неявці без поважних причин свідок може бути підданий примусовому супроводженні до місця виклику – тобто приводу за рішенням слідчого судді або суду (ч. 2 ст. 140 КПК).

Предмет показань: свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про факти, які характеризують особу обвинуваченого та його взаємовідносини з ними.

Свідок може давати показання про обставини, які він сприймав безпосередньо, або про ті, які йому стали відомі зі слів інших осіб. Стаття 97 н. КПК допускає визнати доказом показання з чужих слів (наприклад, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами).

Показання потерпілого – це повідомлення особою, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди про обставини, що мають значення у справі, зроблені та зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Подавати докази слідчому, прокурору, судді, давати пояснення, показання або відмовитися їх давати, брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях – це право потерпілого, а не його обов’язок (ст. 56 КПК). Тому потерпілий, на відміну від свідка, попереджається тільки про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання (ст. 384 КК).

Предмет показань: потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у цій справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого і його взаємовідносини з ними, про розмір заподіяної шкоди. Не можуть служити доказами повідомлення потерпілим даних, джерело яких невідоме.

Особливості оцінки показань свідків і потерпілих

Фактичні дані, що містяться у показаннях свідків й потерпілих, як і всі інші види доказів, повинні оцінюватися слідчим, прокурором й судом у сукупності та співставленні з уже наявними доказами, отриманими з інших джерел (з речовими доказами чи висновком експерта). У результаті може бути встановлено, що ті або інші фактичні дані, котрі фігурують у показаннях особи, протирічать одне одним або виключають одне одного чи логічно не зв’язуються між собою. Оцінка показань нерозривно пов’язана з їхньою перевіркою. Наприклад, за допомогою обшуку можуть бути перевірені показання свідка щодо знаходження слідів і предметів, а за допомогою висновку експерта – показання щодо походження цих слідів або предметів.

Причини, за яких даються неправдиві показання свідками:

1. Свідок в силу родинних або дружних відносин, які склалися між ним й обвинуваченим, намагається своїми показаннями полегшити участь обвинуваченого;

2. Навпаки, через неприязні стосунки до обвинуваченого, свідок у своїх показаннях відходить від істини, намагається погіршити становище обвинуваченого;

3. Неправдиві показання свідка, результат його власної заінтересованості приховати свою причетність до злочину;

4. Вплив на свідка з боку обвинувачених або його близьких родичів (погроза, підкуп тощо).

Причини, за яких даються неправдиві показання потерпілими:

1. На відміну від свідка, потерпілий зацікавлений у результатах справи, має самостійні інтереси, у зв’язку з чим йому надаються широкі процесуальні права. Його показання є не тільки видом доказів, але й засобами, за допомогою яких потерпілий здійснює захист своїх інтересів;

2. Потерпілий може давати неправдиві показання не внаслідок помилки, але й умисно, намагаючись таким чином помститись обвинуваченому або з особистих неприязних стосунків;

3. Іноді як “потерпілий” виступає особа, яка вчинила злочин або інсценувала його;

4. Потерпілий може намагатися приховати від слідства й суду, що на момент злочину він перебував у стані сп’яніння, і у зв’язку з цим не міг адекватно сприймати обставини події;

5. При отриманні й оцінці показань потерпілого у суді враховується, що з моменту закінчення досудового розслідування йому, на відміну від свідка, відомий зміст усіх доказів, зібраних у справі.

Оцінка показань свідка й потерпілого – це складний і тривалий процес, який розвивається по мірі накопичування доказового матеріалу і завершується підсумковою оцінкою показань спільно з іншими доказами при прийнятті рішення у справі.

Показання підозрюваного – це надання відомостей особою, яку повідомлено про підозру або затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, даних про відомі їй обставини вчинення злочину, в якому вона підозрюється, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Показання обвинуваченого (підсудного) – це повідомлення особою, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду, відомостей по суті пред’явленого обвинувачення, інших відомих їй обставин і доказів, що є у справі, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Їх права у процесі доказування врегульовані ст. 20 і 42 КПК, зокрема, надавати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, збирати і подавати докази, брати особисту участь у проведенні процесуальних дій, не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання та інші.

Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не обов’язок сторони захисту. За відмову чи за давання завідомо неправдивих показань вони відповідальності не несуть.

Фактичні дані, які повідомляє обвинувачений, можуть бути прямими та побічними, обвинувальними та виправдувальними доказами.

Залежно від ставлення підозрюваного до висунутої підозри, а обвинуваченого – до обвинувачення, розрізняють:

1. Повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини у інкримінованому злочині.

2. Такі показання, як обмова.

3. Самообмова.

4. Алібі.

Показання обвинуваченого, який не визнає себе винуватим, можуть стосуватися всього пред’явленого обвинувачення або його частини. Обвинувачений може не тільки визнавати факти, але заперечувати їх злочинний характер (стверджувати, наприклад, що він діяв у стані необхідної оборони).

Особливу групу складають показання підозрюваного, обвинуваченого відносно інших осіб.

Обмова – це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони правдиво або неправдиво викривають інших осіб у вчиненні інкримінованого їм злочину.

Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, бажання сприяти розкриттю злочину, помста тощо. Обмова завжди направлена на викриття, а не виправдування певної особи.

Суть самообмови полягає у визнанні підозрюваним або обвинуваченим своєї причетності до злочину, якого насправді вони не вчиняли, або у причетності до більш тяжкого злочину, ніж вчинений у дійсності, або беруть тільки на себе вину за вчинений у співучасті злочин, чи перебільшує свою роль у вчиненні злочину.

Мотивами самообмови може бути прагнення звільнити від кримінальної відповідальності інших осіб, які насправді вчинили злочин, матеріальне стимулювання та інше.

Алібі (буквальний переклад з лат. – "в ін­шому місці") – це твердження підозрюваного або обвинуваченого про те, що вони не могли вчинити інкримінованого їм злочину, оскільки у момент його вчинення перебували в іншому місці. Обов’язок перевірки алібі покладається на слідчого чи суддю. Не спростоване алібі рівноцінне не доведеності вини особи.

Особливості оцінки показань підозрюваних й обвинувачених.

Оцінка показань підозрюваного й обвинуваченого має свою специфіку, оскільки вони – учасники процесу, які завжди зацікавлені у результаті справи.

Показання підозрюваного й обвинуваченого, як і інші докази в кримінальному процесі, підлягають перевірці шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, що наявні у справі, провадження слідчих дій (очної ставки, слідчого експерименту тощо).

Визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю інших доказів, що є у справі.

Висновок експерта як доказ – це докладний опис проведених особою, що володіє спеціальними знаннями, досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ст. 101 КПК).

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

Ч. 2 ст. 242 КПК перераховує випадки, коли слідчий або прокурор для отримання доказів зобов'язаний звернутися до експерта (встановлення причин смерті; тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; визначення психічного стану підозрюваного, встановлення віку особи, встановлення статевої зрілості потерпілої особи). Примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду.

Права, обов’язки та відповідальність експерта визначені ст. 69 – 70 КПК та Законом України "Про судову експертизу", а також ст. 384 – 385 КК України.

Висновок експерта залежно від характеру встановлених фактичних обставин, може бути обвинувальним або виправдувальним, прямим або побічним доказом.

Висновок експерта, як і будь-якій інший доказ, підлягає оцінці слідчим, прокурором, суддею. Оцінка висновку експерта включає:

а) аналіз дотримання процесуального порядку проведення експертизи;

б) аналіз відповідності висновку тим завданням, які були поставлені;

в) аналіз повноти висновку;

г) оцінку наукової обґрунтованості висновку;

д) оцінку фактичних даних, що містяться у висновку з точки зору їх належності до справи і місця у системі доказів.

У всіх випадках висновок експерта повинен оцінюватися у сукупності з іншими доказами. Висновки у справі не можуть ґрунтуватися на висновку експерта, який суперечить обставинам, що достовірно встановлені у справі. В результаті оцінки висновку слідчий чи суддя може прийняти одне з таких рішень:

а) визнати висновок повним і обґрунтованим, а фактичні дані, що містяться у ньому, достовірними і такими, що мають значення у справі;

б) визнати висновок недостатньо повним і призначити додаткову експертизу або допитати експерта для роз’яснення даного висновку (перед чим він приймає присягу – ст. 356 КПК);

в) визнати висновок експерта необґрунтованим, таким, що викликає сумнів у його правильності та призначити повторну експертизу (доручається іншому експертові) або провести інші процесуальні дії, скеровані на перевірку висновку експерта.

На відміну від висновку експерта, пояснення спеціаліста на вважаються джерелом доказів, оскільки спеціаліст залучається сторонами лише для надання безпосередньої технічної допомоги (складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) і може надавати консультації з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Письмові пояснення спеціалістів, які брали участь у проведенні процесуальної дії, додаються до відповідного протоколу (п. 2 ст. 105 КПК).

Речовими доказами (ст. 98 КПК) є матеріальні об'єкти, які були:

1. Знаряддям вчинення кримінального правопорушення – це можуть бути різні предмети, що мають відповідне призначення у побутовій, господарській, медичній, військовій та іншій діяльності (ніж, викрутка, отрутохімікати, зброя тощо), спеціально виготовлені або пристосовані для вчинення конкретного злочину.

2. Зберегли на собі сліди злочину або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ, – сліди рук, ніг, зубів, одягу, крові, інших виділень людини або тварини, фарби, мікрочастин тощо, є найпоширенішим видом речових доказів.

До речових доказів, що містять інші відомості, можна віднести предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і викриття винуватих або для спростування обвинувачення або пом’якшення покарання. Такі матеріальні об’єкти безпосередньо пов’язані з обставинами, що мають значення для справи, наприклад, речі, залишені обвинуваченим на місці вчинення злочину або продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, підроблені документи тощо).

Оскільки матеріальні сліди, як правило, неможливо відділити від поверхні, на якій вони знаходяться, то ці сліди вилучаються разом з предметом, на яких вони виявлені, а коли це неможливо – виготовляються їх копії, зліпки. Об’ємні сліди вилучаються за допомогою гіпсових зліпків та іншими способами.

3. Об'єкти кримінально-протиправних дій – це предмети, на які безпосередньо спрямоване злочинне посягання (майно, гроші тощо). Слід відрізняти цей вид речових доказів від об’єкта злочину в кримінальному праві, яким є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

4. Гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом, – це все те, що набуто на викрадені гроші та гроші, виручені від продажу викрадених речей, а також самі гроші, одержані від реалізації викраденого майна. На відміну від об’єктів злочинних дій, для цього виду речових доказів, як правило, не мають значення їх індивідуальні ознаки.

5. Документи є речовими доказами, якщо вони містять вищезазначені ознаки.

Питання про долю речових доказів і документів вирішується на підставі ст. 100 КПК (повертаються власнику, конфіскуються і передаються в дохід держави, а вилучені з обігу – передаються відповідним установам або знищується). Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства.

Суттєвою особливістю речових доказів є їх незамінність. Речовий доказ створюється самим фактом і обстановкою вчиненого злочину. Якщо речовий доказ втрачено, неможливо створити інший, замінити його.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці, подаються самими учасниками провадження. Речові докази фіксуються за допомогою фотографування або відеозапису та докладно описуються в протоколі огляду.

За необхідності може бути збережений зразок речового доказу, достатній для його експертного дослідження або інших цілей кримінального провадження (ч. 6 ст. 100 КПК). Копії, виготовлені зі сліду, який неможливо вилучити з місця події і долучити до справи в оригіналі, а також зліпки, відтиски – є похідними речовими доказами.

Речові докази підлягають перевірці й оцінці разом з іншими доказами, що є у справі.

При оцінці значення речового доказу необхідно враховувати обставини, за яких даний предмет був виявлений. Якщо в матеріалах справи немає даних про те, коли і за яких обставин виявлено предмет, хоча б і такий, який зберігається при справі, то він втрачає значення доказу. Підлягають обліку час, який минув з моменту, коли предмет набув значення речового доказу, наявність і характер змін, які відбулись з предметом, можливість підробки речових доказів, навмисного їх створення або спотворення певних властивостей та ознак.

Документ (ст. 99 КПК) – є спеціально створеним з метою збереження інформації матеріальним об'єктом, що містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ під час кримінального провадження.

Серед джерел доказів закон виділяє такі основні групи документів:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

3) висновки ревізій та акти перевірок;

4) матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність".

Класифікація документів:

1. За походженням:

• офіційні (що виходять з установ, організацій, а також складені особою в зв’язку з виконанням службових або громадських обов’язків);

• приватні (що виходять від громадян – листи, заяви, щоденники тощо).

2 . За способом фіксації:

• документи, виконані за допомогою письмових знаків, відео, аудіо звуку;

• документи, виконані за допомогою умовних графічних зображень (схеми, креслення, графіки, малюнки, ескізи тощо);

• електронний документ – тобто паперове чи іншого виду його відображення.

3. Документи, складені за пропозицією органів розслідування і суду або за проханням учасників процесу під час провадження у справі (наприклад, характеристики, рапорти тощо).

4. Документи, складені незалежно від провадження у справі та часу їх складання, але містять в собі опис події, яка стала предметом розгляду кримінальної справи (наприклад, заповіт у справі замаху на життя спадкодавця).

5. Оригінал документа та дублікат документа – тобто документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал, і може бути визнаний судом як оригінал документа. Сторона зобов'язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінал документа.

Доказове значення мають лише документи, що володіють сукупністю ознак:

а) відомості про факти чи обставини, що викладені у документі, мають значення для кримінальної справи;

б) у документі викладені або засвідчені обставин, факти, джерело яких можна встановити і перевірити.

Відсутність у документі хоча би однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки викликає сумнів у достовірності даних, що містяться у ньому.

Протоколи ходу і результатів проведення процесуальної дії та додатки до них складені й оформлені у порядку, передбаченому КПК (стаття 104 - 105 н. КПК), є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.

Додатки до протоколу – це різного роду носії інформації, які пояснюють його зміст (фототаблиці, схеми, зліпки). (!Разом з тим, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю чи стосуються інтимного життя особи, про що виноситься вмотивована постанова (ухвала) (п.11 ст. 42 КПК)).

Джерелами доказів є протоколи всіх слідчих дій, окрім протоколів допитів. У цьому випадку, за їх допомогою здійснюється лише фіксація показань учасників провадження, і саме ці показання є джерелом доказів.

Порядок складання і оформлення протоколів – ч.3 ст. 104 КПК.

При перевірці й оцінці цього виду джерел доказів враховується наявність або відсутність протиріч з іншими зібраними доказами.

Практичне заняття

План

1. Поняття та види процесуальних джерел доказів.

2. Показання підозрюваного і обвинуваченого та їх різновиди (самообмова, обмова, алібі).

3. Процесуальні вимоги до проведення експертизи та змісту висновку експерта.

Завдання для самостійного вивчення

1. Особливості отримання показань свідка та процесуальні гарантії окремих категорій особі.

2. Правила оцінки показання потерпілого.

3. Речові докази та вирішення питання про поводження з ними після закінчення судового розгляду справи.

4. Вимоги до протоколів слідчих і судових дій.

Завдання до теми

Задача 1.

Вироком районного суду гр. Крутяка було визнано винним у грабежі, під час вчинення якого його затримали працівники міліції.

На стадії досудового розслідування гр. Крутяк заявляв, що він психічно хворий, і тому просить скерувати його на обстеження до лікарів-психіатрів. Слідчий відмовив йому як в цьому клопотанні, так і в клопотанні про приєднання до справи документів про стан його здоров’я.

Судом було призначено судово-психіатричну експертизу. Експерти встановили (і зазначили про це у висновку), що гр. Крутяк страждає на органічне враження центральної нервової системи (пологова травма) з емоційно-вольовою нестійкістю.

Захисник гр. Крутяка участь у справі брав з моменту закінчення досудового розслідування.

Дайте правову оцінку цій ситуації.

До якого виду доказів відноситься висновок судово-психіатричної експертизи?

Задача 2.

Громадянка Гарбуз була допитана як свідок у справі про хуліганство. Вона розповіла, що сама безпосередньо хуліганських дій не бачила, але впевнена, що їх міг вчинити громадянин Решетар, який раніше був двічі судимий, зловживає спиртними напоями, ніде не працює. Крім того, гр. Гарбуз назвала декілька фактів, які негативно характеризують сусідку Чижик, і пояснила, що та мала б знати про обставини злочину, бо ввечері про це розповідала на вулиці.

Які докази має слідчий після допиту гр. Гарбуз?

До якого типу доказів можна віднести покази громадянки Гарбуз?

Задача 3.

На вул. П. Мирного у м. Львові пізнього вечора збито автотранспортом громадянина Піддубного, який від одержаних тілесних ушкоджень помер.

Наступного дня за підозрою у вчиненні наїзду був затриманий водій автомобіля ВАЗ 2106 гр. Сердюк, який факт наїзду заперечував. При огляді автомобіля на зовнішній стороні диску правого заднього колеса виявлено речовину буро-сірого кольору, яка, за висновком експерта, є поєднанням крові та головного мозку людини. Свідок Соловейко, який перебував у салоні автомобіля поруч з водієм, заявив, що факту наїзду він не бачив і не чув жодних ударів, оскільки гр. Сердюк керував автомобілем на дуже великій швидкості. Свідок Прохоренко, сусід гр. Сердюка, дав покази, що в ніч події гр. Сердюк мив автомобіль.

Визначте докази та їх джерела у цій кримінальній справі.

Класифікуйте докази, що є у матеріалах справи.

Які докази має слідчий, і чи можливо за таких доказів висунути обвинувачення гр. Сердюку?

Тести

1. Що належить до джерел доказів, відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства:

1) висновок експерта;

2) речові докази;

3) протоколи слідчих та судових дій;

4) показання свідків, потерпілого, підозрюваного і обвинуваченого;

5) всі відповіді вірні.

2. Забезпечення суворого дотримання законності при провадженні дізнання, досудового слідства й судовому розгляду кримінальних справ, становить:

1) завдання доказового права;