1.2. Завдання кримінального процесуального законодавства у призмі доказового права

Теорія доказів – це багатогалузева наука, яка складається з правових, філософських, психологічних, соціологічних та інших галузей знань, і вивчає процес доказування, тобто, правові норми, які встановлюють порядок виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказової інформації у кримінальних, цивільних, адміністративних справах, інтелектуальну діяльність суб’єктів доказування й закономірності, пов’язані з виникненням, збереженням, передачею і переробкою доказової інформації.

Предмет теорії доказів становлять:

1. Правові норми, які встановлюють порядок збирання, дослідження і оцінку доказів у справі (наприклад, ст. 93 – 94 КПК).

2. Практична діяльність суду, слідчого судді (п. 18 ст. 3 КПК), прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого в процесі доказування, а також діяльність осіб, які залучаються до участі в цьому процесі.

3. Закономірності, пов’язані з виникненням, збереженням, передачею, переробкою доказової інформації (наприклад, ст. 100 КПК).

4. Предметом теорії доказів є також вивчення історії розвитку доказового права, порядку доказування в кримінальних процесах інших країн.

Основне призначення теорії доказів у тому, щоб на основі вивчення і узагальнення норм доказового права, практики їх застосування, виробити наукові рекомендації для подальшого удосконалення як самих норм так і слідчо-судової практики їх застосування.

1. 3. Історичні етапи розвитку доказового права.

Кожній історичній формі кримінального процесу відповідала властива їй теорія доказів. Історично первісна форма проце­су – обвинувальний процес – будувався на активній участі обвинувача. Класичною формою такого процесу був римський судовий процес, основна ідея якого закладена в формулі «Немає обвинувача – немає і суду». Незважаючи на складність, бюрократизм і формалізм судової процедури цього процесу, властива йому система доказів була досить примітивною. Головну роль відігравало зізнання обвинуваченого. Не менше значення відводилося поєдинкам, присязі та ордаліям (Суду Божому). “Дві сили виявляли свою виняткову дію в людині цього періоду – фізична сила і сила забобонів’’, – писав відомий російський дореволюційний процесуаліст проф. Случевський. Саме зізнання, судовий поєдинок, ордалії, присяга обвинуваченого і його рідних чи друзів (співприсяжних) були тими засобами, за допо­могою яких "доказувалась" вина обвинуваченого. Така примітивна система "доказів" була прийнятна всім європейським середньовічним судовим процесам, а також і древньоруському.

На зміну обвинувальному прийшов розшуковий (слідчий або інквізиційний) процес. Одночасно з новим судовим процесом, сформувалась і властива йому формальна теорія доказів, суть якої полягала в тому, що законодавець (в нормах права) наперед встановлював силу і значення доказів. Слідство і суд не мали права оціню­вати докази за власним переконанням, їх завдання полягало в тому, щоб кожний зібраний доказ підвести під встановлену законом мірку і зробити висновок, який випливав з норми права. Як приклад формальної теорії доказів, можна навести законодавчі положення Зводу Законів Російської імперії 1857 р. Розділ про силу доказів (ст. 304-348) відкривається загальним положенням, за яким "ніхто не повинен бути присудженим до покарання без точних доказів". Докази загалом поділялись на досконалі та недосконалі.

Досконалим вважався такий доказ, який "виключав будь-яку можливість підтвердження невинуватості підсудного" (ст. 305).

В відповідності до ст. 306 вказаного нормативного акту, одного досконалого доказу було достатньо для визнання засудження "безсумнівним". Цим самим закон зобов'язував суддів позбутися будь-яких сумнівів навіть у тому випадку, коли вони у них і були.

Недосконалим вважався доказ, який не виключав можливості підтвердження невинності підсудного (ст. 307). Недосконалими доказами були, наприклад, обмова одного з підсудних іншим, непрямі докази, перелік яких подавав закон. Сила останніх могла зростати при поєднанні їх, а також, коли підсудний не міг їх спростувати. Декілька недосконалих доказів, взятих у сукупності, могли скласти досконалий доказ. Закон також визначав силу окремих доказів. Відтак, визнання підсудним своєї вини (визнане ст. 316 як "найкраще свідчення у всьому світі") за певних умов вважалось досконалим доказом, і за його на­явності суддя міг виносити вирок без дослідження інших доказів. Письмові документи, визнані дійсними тим, проти кого вони були подані, також становили досконалий доказ (ст. 324).

Свідчення компетентних людей (наприклад, медиків), вважалось досконалим доказом, коли воно було ”одержано на законній підставі, учинено ясно і не протирічить обставинам справи” (ст. 328). Показання двох свідків, які пов­ністю збігаються, становлять досконалий доказ за умови, що підсудний їх досконало не спростовує (ст. 329). Якщо ступінь достовірності суперечливих, показань зрівнювався, ст. 333 зобов'язувала суд віддати перевагу чоловікові перед жінкою, знатному перед незнатним, вченому перед невченим, духовному перед світським.

З приходом до влади буржуазії розшукний процес феодальної держави з його системою формальних доказів був знищений, а введений змагальний процес. Він базувався на системі доказів, в основу якої було покладено вільну оцінку дока­зів за внутрішнім переконання судді. Перший крок у цьому напрямку був зроблений у Франції в Кримінально-процесуальному кодексі 1608 р., (ст. 342)_. Отже, після того як, у Франції до влади прийшла буржуазія, в питанні оцінки доказів у кримінальному процесі перейшли від однієї крайності (системи формальних доказів) до іншої: нічим не обмеженої оцінки їх за внутрішнім переконанням, яке ґрунтувалось ви­ключно на тих враженнях, що були результатом дії того чи іншого до­казу. Але пізніша доктрина і законодавство говорять вже про обґрунтоване переконання судді, яке повинно бути результатом ретельної пе­ревірки всіх доказів справи. Так, в ст. 776 російського Статуту кримінального провадження вказувалось: "Судді повинні визначати вину або невинність підсудного за своїм внутрішнім переконанням, основаним на обговоренні в сукупності всіх обставин справи".

У радянському процесі слідчим та суддям законодавчо приписувалося під час доказування керуватися не тільки законом, але й соціалістичною правосвідомістю (ст. 17 Основ кримінального провадження СРСР, ст. 22, 67 КПК УРСР).

В основу сучасної доказової системи України покладено такі положення:

1. Процес доказування представляє собою послідовну, законодавчо регламентовану діяльність компетентних службових осіб, спрямовану на встановлення обставини, які мають значення для кримінального провадження.

2. Суд, слідчий суддя, прокурор, слідчий, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття правосудного рішення (ч. 1 ст. 94 КПК).

3. Ніякі докази не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 94 КПК).

4. Учасники судового провадження користуються рівними правами і свободою у наданні доказів, беруть участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ст.10 КПК).

5. Докази, отримані шляхом насильства, погроз або шантажем (ч. 2 ст. 11, ч. 3 ст. 17 КПК) чи належно процесуально не оформлені, належно незафіксовані у відповідних процесуальних документах (наприклад, ведення протоколу під час слідчої (розшукової) дії) – не можуть бути покладені в основу вироку.

6. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи (ч. 2 ст. 17 КПК).

7. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 4 ст. 17 КПК).