25. Розвиток уяви і її прояви.

Уява - своєрідна форма відображення об'єктивної дійсності, психічний процес, що полягає у створенні нових образів шляхом переробки матеріалу сприймань і уявлень, що виникли у попередньому досвіді. Тому образи уяви називають вторинними.

Уява становить певний відхід від безпосередньо даного, від оточуючої реальності, але в ній завжди зберігається зв'язок з дійсністю. Цей зв'язок полягає у наступних фактах. 1. Нові образи виникають із життєвих вражень, елементи образу існують реально, хоча в інших поєднаннях (мавка, сфінкс, кентавр). 2. При створенні нових образів враховуються відомі закономірності. Завдяки цьому образи уяви можуть реально втілюватись. Зі 108 ідей, описаних в творах Ж. Верна, нереалізованими залишаються десять, а з 50 ідей, що містяться в творах О. Бєляєва - три. 3. Завдяки уяві відновлюємо картини, відомі за описами: події минулого, поверхні недосяжних планет. 4. Через уявні образи людина висловлює свої емоційні стани. З іншого боку, образи уяви викликають у людини емоції, супроводжуються реальними переживаннями. Так, дитина по-справжньому лякається від страхітливих казкових героїв. Л. С. Виготський назвав цей факт «законом емоційної реальності уяви». Розвиток уяви спирається, насамперед, на такі пізнавальні процеси, як сприймання та пам'ять. Закріплення у пам'яті образів сприймання відбувається у формі уявлення. Безпосередньою передумовою дитячої уяви є оперування уявленнями. Така здатність з'являється пізніше, ніж самі уявлення. Г. О. Люблінська наводить такі етапи у розвитку уявлень: 1. Впізнавання, тобто образи уявлень виникають лише при повторному сприйманні відповідного предмету. 2. Спричиненого відтворення, в основі якого лежать асоціації за схожістю або суміжністю. Уявлення виникає під впливом опису, загадок. 3. Мимовільного використання. Зростає керованість уявлень, дитина може навмисне їх викликати, щоб використати у грі, малюванні, описах. 4. Творче відтворення. Комбінування уявлень та їх елементів зі створенням нових образів.

26.Формування образу «я» у дошкільників і ставлення об’єктивної самооцінки.

"Я" — це не тільки перехід на позицію

пристрасного ставлення до самої себе, а й на позицію захисту цінності

"Я", його відповідності тому уявленню, яке дитина вже має про себе.

Образ "Я" за своєю психологічною природою є системою наставлень

підростаючої особистості щодо себе самої. Стосовно молодшого дошкільного

віку одразу зазначимо таке: в образі "Я" молодших дошкільників панівним,

широко генералізованим є афективний компонент, зміст якого становить

висока загальна позитивна самооцінка, яка є віддзеркаленням оцінного

ставлення до дитини з боку близьких дорослих, а також система

парціальних самооцінок, що відображають когнітивно-афективне ставлення

дитини до себе як виконавця різних видів предметно-практичної діяльності

ідкриття молодшим дошкільником власного "Я", тобто усвідомлення своєї

его - ідентичності як центральної цінності викликає зміни в когнітивній,

афективній та мотиваційно - потребовій сферах. Ці зміни виявляються

також у процесі мовлення дітей.

Самооцінка - це ставлення людини до своїх здібностей, особистісних якостей, зовнішності, тобто особистісне судження про власну цінність.

Окрім раціонального компонента, в самооцінці завжди присутній і емоційний; це пов'язано з тим, що особистість під час самооцінювання завжди виявляє певне емоційне ставлення до себе самої. Таким чином, самооцінка належить до емоційно-оцінної складової "Я-концепції" і є проявом оцінного, нерідко емоційно забарвленого ставлення людини до себе самої, до власного "Я".Характер самооцінки безпосередньо залежить від співвідношення між раціональним та емоційним компонентами, зокрема переважання раціонального компоненту призводить до утворення реальної самооцінки, тоді як переважання оцінного - стає чинником, що зумовлює формування розходження між оцінними судженнями людини про себе і реальністю.Як структурний компонент "Я-концепції" самооцінка характеризується передусім, відмінністю між реальним та ідеальним "Я", до якого суб'єкт прагне. Тобто, самооцінка також визначається як судження людини про ступінь наявності в неї певних якостей у співвідношенні їх з певним еталоном.Термін "самооцінка" вживається як для позначення ставлення до себе в загальному вигляді, так і для позначення оцінки конкретних якостей особистості, її можливостей, що нерідко, пов'язані з конкретними умовами.У зв'язку з цим, для кращого розуміння природи самооцінки, доречно звернутися до процесу формування узагальненої самооцінки. Так, процес становлення єдиної цілісної самооцінки базується на основі самоаналізу, узагальнення найбільш значущих для особистості окремих самооцінок, їх синтезу і вироблення певних цінностей самооцінки, в яких виявляється сутність особистості так, як вона її розуміє. При цьому згадані вище окремі самооцінки можуть знаходитись на різних рівнях усвідомленості.