- •Людмила Павлюк
- •Рецензенти:
- •Дискурсний аналіз: соціокультурні, лінгвістичні, комунікативні аспекти
- •1. Варіативність уявлень про дискурс у соціогуманітарних дослідженнях
- •2. Поняття тексту і дискурсу в лінгвістичній теорії
- •3. Види дискурсу, підстави типології дискурсів
- •4. Контекст лінгвістичний і буттєвий
- •5. Цілісність і зв’язність у характеристиках тексту
- •6. Заголовок у дискурсі мас-медіа: семантико-змістові риси і функціонально-структурні типи
- •7. Каузальні зв’язки і структури в дискурсі мас-медіа
- •Аксіологічні і структурні характеристики дискурсу реклами у мас-медіа
- •1. Cоціокультурні характеристики реклами
- •2. Аргумент у рекламному дискурсі
- •3. Лексичний, структурний і психологічний інструментарій реклами
- •Література:
- •Індекс термінів:
- •Навчальне видання
Людмила Павлюк
Текст і комунікація: основи дискурсного аналізу
Львів
2 009
ББК Ш100.1+Ч60
П-12
УДК 81’22:007
Рецензенти:
Ковалів Ю. І. – д-р філол. наук, проф.
(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)
Яценко А. М. – канд. філол. наук, доц.
(Львівський національний університет імені Івана Франка)
Рекомендовано до друку
кафедрою мови засобів масової інформації
Львівського національного університету імені Івана Франка
(Протокол № 10 від травня 2009 року)
ПАВЛЮК Людмила Степанівна
П-12 Текст і комунікація: Основи дискурсного аналізу. – Львів: ПАІС, 2009. – 76 с.
ISBN 996-7651-46-0
У посібнику подано інформацію про ключові концепти дискурсного напряму вивчення масової комунікації. Наголошено зв’язок лінгвістичних та соціокультурних аспектів в аналізі дискурсу мас-медіа.
Для студентів факультетів і відділень журналістики.
ББК Ш100.1+Ч60
ISBN 996-7651-46-0 © Павлюк Л. С., 2009
© ПАІС, 2009
Дискурсний аналіз: соціокультурні, лінгвістичні, комунікативні аспекти
Поняття дискурсу на початок двадцять першого століття не лише сформувало окрему парадигму комунікативного аналізу, а й несподівано здобуло популярність як інноваційний концепт самої медіа-аналітики. Автори журналістських матеріалів використовують формулювання на зразок “дискурс владних коридорів”, “жіночий дискурс”, “теледискурс” – і цим передають ідею мовлення, репрезентативного щодо культурно-психологічних груп, соціальних інститутів, авторського наміру.
Дискурс трактують як складник індивідуальної екзистенції, форму концептуально-тематичної спеціалізації у світі соціального знання. Ідея дискурсу реалізована у численних культурологічних та вузькоспеціалізовано лінгвістичних варіантах аналізу, які мають важливу спільність між собою – тримаються антропоцентричної орбіти, звернені до проблеми колективних та особистісних ідентифікацій через посередництво комунікативних форм.
Дискурсний аналіз – один з головних інструментів дослідження масової комунікації. Напрям розробляє засади опису лінгвістичних структур і закономірностей, які є спільними для різних типів мас-медійних текстів. Зокрема, універсально застосовними у медіалогічних дослідженнях є такі категорії, як “зв’язність”, “ізотопія”, “контекст”, “фрейми”, “сценарії”. Окрім того, дискурсний аналіз зосереджений на тих особливих рисах прагматично-риторичних форм масової комунікації, які пов’язані із впливом чинників інформаційного каналу, аудиторії мас-медіа, соціальних ієрархій, політичних ідеологій.
Дискурсний аналіз взаємодіє з іншими напрямами досліджень ЗМІ, зокрема теорією і практикою журналістики, психологією творчості, соціологією ЗМІ. Аналітичний інструментарій дискурсного аналізу охоплює комунікативні, лінгвістичні і соціокультурні аспекти аналізу медіатексту. Отже, напрям дає змогу інтерпретувати соціально-ідеологічні явища у термінах лінгвістичних конструкцій дискурсу.
1. Варіативність уявлень про дискурс у соціогуманітарних дослідженнях
З латинської мови слово “дискурс” перекладають як “мовлення”, “міркування”, у французькій воно означає “промова”, “виступ” із додатковими семантичними відтінками “розгалужування”, “розбігання”. Кожна нова структура життя – колектив, рух, ідея – освоює простір нових можливостей дискурсними засобами. Дискурс – інструмент комунікації людини із найближчим оточенням, соціумом, державою чи Богом, канал зв’язку із своїм вищим “я”.
Один із найвизначніших теоретиків дискурсу Т. ван Дейк стверджує, що в соціокультурному аналізі використовують три основні семантичні відміни терміна “дискурс”: а) вживання мови; б) комунікація уявлень (когніція); 3) інтеракція у соціальних ситуаціях [36].
Різні розуміння параметрів комунікації та структури суспільства лежать в основі різних варіантів дискурсного аналізу. Найбільше таких варіантів на перетині лінгвістичних концепцій і наук про соціум:
1. У культурологічній теорії розвиток дискурсу розглядають паралельно з динамікою освоєння соціокультурної норми – процесу, відомого як “соціалізація”. Дискурс – це і кінцевий продукт соціалізації, і її знаряддя. Трактувати дискурс як форму індивідуального прилучення до культури можна тому, що сам термін “культура” має метадискурсний характер, його визначають через когнітивно-лінгвістичні категорії: культура – це “корпус відомостей”, “структури розуміння”, “концепції світу”, “колективні репрезентації”. Дискурс перекидає місток між особистим досвідом і колективними формами розуміння:
Дискурс включає мову і у соціальний, і у психологічний контекст, який охоплює афекти, знання, уявлення, соціальну активність, діяльність та ідентичність [54, с. 289].
Отож трансмісії соціального знання і, відповідно, становлення члена суспільства відбуваються через взаємодію індивідуального дискурсу-тексту і соціального дискурсу-поля.
Соціолінгвістичний напрям, зокрема у варіантах, близьких до культурологічно-антропологічних студій, вивчає варіативність дискурсу, субкультурні стилі учасників комунікації. Субкультури, статуси і суб’єктивності, пов’язані з гендером, нацією, етнічністю, професією, віком, віддзеркалюють себе у спеціалізованих риторично-структурних формах мовлення – “жіночому дискурсі”, “українському дискурсі”, “соціальному дискурсі”, “дискурсі покоління X і Z”. Різним віковим ідентичностям зазвичай відповідають відмінності у зацікавленні жанрами і темами (мультиплікація, пригодницькі фільми чи передачі про здоров’я); увагу медіа до гендерних ідентичностей засвідчують жіночі і “чоловічі” журнали, а також передачі і публікації “для жінок” чи “для чоловіків”; індикаторами національних ідентичностей стають вибір мови медіа, зміст концепцій етнічності і захист інтересів певних осіб та груп. Системні риси у дискурсних характеристиках субкультур пояснюють численністю та повторюваністю проекцій соціального на лінгвістичне.
2. Соціологічний напрям в аналізі дискурсу найчастіше виокремлюють із посиланням на праці М. Фуко, присвячені аналізові феномену влади і її мовних інструментів. Мішель Фуко розглядає лінгвістичні практики у тісному зв’язку із прийнятою у суспільстві системою ідеологічних відносин і розробляє концепцію дискурсу як форми влади. Згідно із цією теорією, кожен функціональний тип мовлення і, зокрема, кожен авторський текст має інституційну, правову, дисциплінарну (академічну) історію, його становлення (генеалогію) можна простежити, звертаючись до відповідного каналу передачі суспільного знання. Мовна теорія М. Фуко – це теорія наділених владним потенціалом інституціоналізованих дискурсів: медицини, історії, юриспруденції, науки.
Стосовно культурного метадискурсу індивідуальний дискурс може виконувати дві головні функції – стабілізаційну (консервативну) і радикальну (підривну). Радикальні дискурси основані на принципові трансгресії – виходу за межу, порушення норми, відступу від правил. Без дискурсних трансгресій норма перетворюється на догму. Сам М. Фуко був одним із найбільш привабливих і провокативних постмодерних “підривачів норми” і зробив особистий внесок у ту неповторну особливість двадцятого століття, яку сам же й назвав “кризою легітимності”. Властивість дискурсу бути руйнівником консервативних концептуальних схем природно підпорядковується еволюційним завданням і трансформаційним закономірностям розвитку суспільств і цивілізацій. Перетворення скандальних елементів комунікації на конвенційні знаменує перехід до нормативного дискурсу. І культивування традиційних цінностей, і легітимація трансгресій становлять чаcтину звичної роботи масових медіа.
3. Для соціально-психологічного підходу поняття дискурсу виявилося корисним з огляду на можливість інтерпретації установок (атитюдів) як дискурсних конструкцій. Аналіз “лінгвістичного репертуару” має прямий стосунок до індивідуальних “я”-концепцій та форм здобування психологічного досвіду через дискурсне дзеркало “інакшості”, чужого “я”. Психологічний портрет індивіда шліфується “членством” у різних типах дискурсу, належністю до певних комунікативних спільнот, участю в різних формах роботи з інформацією (і роботи з різною інформацією). Дискурс із соціально-психологічного погляду розглядають у таких аспектах: 1) мовленнєвого розподілу соціальних ролей; 2) засобу категоризації та партикуляризації дійсності; 3) конструювання бажаного образу реальності; 4) сукупності стратегій самопрезентації та “менеджменту враження”; 5) сукупності ситуативних мовленнєвих пристосувань [38]. Дискурс демонструє таку фундаментальну властивість соціальної перцепції, як емоційна та концептуальна диверсифікованість інтерпретацій в описі того самого сценарію.
4. Лінгвістично і соціально орієнтований, критичний аналіз дискурсу вивчає роль мовних конструкцій як версій реальності, що мають виразну інструментальну функцію підтримки соціальної системи певного типу і суспільних процесів бажаної спрямованості. Мета цього напряму, за визначенням одного з його засновників, Н. Феєркло, полягає в тому, щоб з’ясовувати, як соціокультурні практики, події і тексти “виростають із відносин влади та боротьби за владу і набувають у зв’язку із цим певних ідеологічних обрисів” [41].
Критичний дискурсний аналіз у версії Р. Водак зосереджений на характеристиках мовних стратегій, підпорядкованих створенню конструкцій національної ідентичності. Ідентифікаційна тема в аналізі дискурсу можлива і важлива у зв’язку із функцією тексту як знакового ресурсу, через посередництво якого індивід і суспільство означують себе. Дискурси – це тексти, що безпосередньо причетні до маніфестування сенсу належності – як об’єднання із реальною чи віртуальною групою, виявлення інтересу чи симпатії до неї.
Дискурс як комунікативне знаряддя етнічної групи проживає спільне із соціумом життя завдяки своїй здатності обслуговувати різні соціальні потреби і набувати визначеної функціонально-риторичної спрямованості:
1) стратегії конструювання мають на меті формувати національну ідентичність, підкреслювати об’єднання, ідентифікацію і солідарність, а також диференціацію;
2) стратегії збереження чи виправдання намагаються підтримати і захистити загрожену національну ідентичність, виправдати і релятивізувати проблематичні вчинки і висловлювання представників “власної” етнічної групи;
3) стратегії трансформації змінюють відносно стабільну, сформовану ідентичність, пропонують нові концепції і програми;
4) нарешті, підривні, чи деструктивні, стратегії руйнують загальноприйняті уявлення про національну ідентичність, хоча, як правило, не пропонують принципово нових схем розвитку ідентичності [65].
5. Діалогічна концепція дискурсу виходить з уявлень про діалог як еквівалент соціальності й універсальну модель комунікативних процесів. Діалогічна форма існування дискурсу належить до найбільш органічних: це субстрат розмовного стилю, основа художніх і публіцистичних текстів. Діалог виявляє себе через сутнісні, а не формальні характеристики: “згорнуті” діалогічні структури та імпліцитні діалогічні моделі властиві і монологічному дискурсові. Теоретики дискурсу-діалогу обговорюють такі спеціальні теми, як асиметрія в дискурсі, черговість діалогічних “ходів”, способи переходу від теми до теми, кооперативні і конфліктні стратегії вирішення проблем. Прямий вплив інтерактивних буттєвих контекстів на структуру та семантичний інструментарій дискурсу-діалогу наголошено в аналізі форм комунікації, породжених інституційними потребами. До типових інституційних контекстів-сценаріїв з експліцитно виявленими прагматичними функціями належать, наприклад, візит до лікаря, виступи зі свідченнями у суді, збори на робочих місцях, переговори в бізнесових справах, розмова з довідковим бюро залізничного вокзалу [51].
6. У когнітивному підході увагу зосереджено на взаємодії між дискурсом і когніцією, тобто процесами мислення і пізнання, опрацювання і відтворення інформації. Праці Т. ван Дейка пояснюють роль ментальних моделей, програм-матриць у сприйманні і творенні тексту. Такі структури, які забезпечують здатність комунікатора здійснювати і розуміти мовленнєві акти, називають схемами, фреймами, скриптами, сценаріями [5].
Універсальне, базове визначення фрейму – “структура репрезентації знань, яка відтворює типові ситуації”. Це тлумачення розшифровують через поняття сценарію, а часто й ототожнюють із ним. Типові сценарії, – до прикладу, купівля продуктів у супермаркеті, поїздка в транспорті, відвідування лекції, перегляд фільму, – дозволяють адресанту і адресатові фокусувати увагу на єдиній схемі діяльності, а відтак планувати кодування і декодування інформації згідно з цим прагматичним образом. Фрейми дають візуально-матеріальне опертя мисленнєвим і мовленнєвим процесам.
Візуалізація сценарію передбачає певну послідовність перцептивних актів. Якщо текст задає назву сценарію, тему фрейму (наприклад, “купівля – продаж”), то уява і свідомість починають працювати за кінематографічним принципом розкладання сценарію на деталі (“продавець – покупець – товар”) та розгортання елементів сценарію у часі (“кадри” від вибору товару – до оплати товару). Метафора послідовності кадрів, через яку концептуалізують поняття “фрейму – сценарію”, пояснює текст як динамічну, просторову, багатовимірну сутність. Це принципово важливе парадигмальне доповнення до традиційно-лінгвістичного одновимірно-площинного трактування тексту як “послідовності речень”.
Фрейм – лінгвістичне поняття, яке проектують на соціальні категорії через посередництво ідеї “когнітивного консенсусу”. Ван Дейк зауважує, що фрейми на загал описують типові, характерні для конкретного суспільства явища. Але сам вибір теми і варіант теми дає дискурсові спрямування, закладає аналітичну програму, визначає вектори оцінок. Якщо фрейм є структурою репрезентації знань, то він і засіб організації інформації, а це вже ідеологічна, інтенційна характеристика мовних засобів тексту, трактування їх як “стратегій”, що більш чи менш успішно ведуть до певної комунікативної мети.
Дослівне значення слова “фрейм” – “рамка” – допомагає метафорично пояснити роль фази селективної фіксації під час роботи автора із фактичним матеріалом. Через різні “рамки” – скажімо, вікна однієї квартири – той самий об’єкт сприйматимуть у різних ракурсах, а з вікон будинку на протилежному боці вулиці краєвид виглядатиме цілковито по-іншому.
Фрейм – це одна з можливих “рамок”, суб’єктивно сформульована тема, концепція. До прикладу, у рекламній практиці стандартний фрейм “купівля автомобіля”, який є репрезентацією відповідного стандартного сценарію, може бути переформатований у більш привабливий рекламний фрейм обміну чогось не надто цінного на безумовно вартісну річ: “міняємо гривні на Тойоти”. Отже, фрейм – це форма авторського бачення, розуміння подій. Відповідно, поняття “фреймінгу” із значенням “концептуалізація”, “формулювання” поширене у дослідженнях стратегій подання інформації у мас-медіа.
Теорія ван Дейка цілеспрямовано розмикає лінгвістичні рамки і встановлює щоразу нові зв’язки із соціальною проблематикою. Соціокогнітивне відгалуження теорії Т. ван Дейка вивчає дискурсні форми відтворення стосунків домінування у суспільстві, лінгвістичні аспекти дискримінативних практик, мовний інструментарій розмов “про нас” і “про них”, поляризованість лінгвістичних стратегій у зв’язку з упередженнями та семантику стереотипних суджень.
Питання для обговорення:
1. Які значення терміна “дискурс” наголошено в різних напрямах соціогуманітарного знання: культурології, соціології, соціолінгвістиці, соціальній психології?
2. Як пов’язаний термін “дискурс” із поняттями “культура”, “ідентичність”, “індивідуальність”?
3. Як поняття фрейму дозволяє інтерпретувати дискурс як багатовимірне, динамічне, контекстуальне явище на противагу статичному і лінійному?
Практичні завдання:
Проаналізуйте зразки політичного дискурсу з погляду виявленості в ньому стратегій “конструювання”, “виправдання”, “трансформація”, “деструкція”.