7. Каузальні зв’язки і структури в дискурсі мас-медіа

Виявлення причини ситуацій, коментування думок учас­ників подій стосовно причинових залежностей між елементами соціального сценарію – це частина повсякденної роботи праців­ника медіа, яку він здійснює, підпорядковуючись потребі ство­рювати відповідну до інформаційних очікувань реципієнта “пов­ну” і “ясну” картину дійсності. Один із глибинних планів зміс­тової структури тексту формується як сукупність відповідей на чис­лен­ні “чому?” незнайомого з фактами і деталями читача або слухача.

У системі мови склалася спеціалізована мережа готових се­мантико-граматичних формул для пояснення взаємозумовленості подій, наслідкових залежностей у різних “формах життя”. Біль­шість використовуваних у мас-медіа каузальних конструкцій є досить типовими, наприклад:

– сполучники та прийменники бо, тому що, через те що, у зв’язку, через (“Голландські міністри пішли у відставку через боснійську трагедію”(Д, 18.04.04));

– пропозиційні формули на кшталт “x пов’язане з y”, “x зу­мовлює y”,“x залежить від y” (“Нестача продуктів, медика­мен­тів та усілякого шпитального обладнання аж ніяк не пов’язана зі зловживанням. А от недбальство, відсутність ініціативи – частково присутні” (ГА, 18.07.02));

– діалогічні конструкції “чому? – відповідь” передають ло­гіку каузального тексту: (“Чому сьогодні таке розчарування? Та тому, що ми витворили не президента Ющенка, а месію Ющен­ка. Всі очікували, що, сівши у президентське крісло, Ющенко од­разу всіх обдарує” (Костенко Ю., ВЗ, 28.01.06));

– експліцитні описові визначення причини (“Головна при­чина кризи в Україні – це боротьба всередині країни” (Е, 2.02.09)).

Деякі службові слова, що їх традиційно використовують в українській мові для відтворення причиново-наслідкових залеж­ностей, набули виразної аксіологічної спеціалізації, яка в окремих випадках оперта на етимологічний код слова – зокрема, “через” характеризує причину негативного явища, а “завдяки” стосується тих подій, які автор суб’єктивно сприймає як позитивні: “Го­лов­ніше для них те, що проєвропейськи налаштований Ющенко, який сам заявляв про бажання розпочати переговори щодо вступу України до ЄС і НАТО, – це політик, “завдяки” якому укра­їнсько-російські політичні відносини стануть напруженішими, навіть якщо економіка при цьому виграє” (П, 28.12.04).

Коли система причинових зв’язків виражена в тексті менш типовими, більш імпліцитними засобами, її легко реконстру­юва­ти на тлі загального риторично-смислового поля матеріалу: “А Гайдер, який під час виборчої кампанії використовував право­популістські гасла, під тиском світової громадськості відмо­вився від лідерства у своїй партії, коаліція OVP – FPO (Гайдер – лідер FPO, партії свободи – А.) коштувала Австрії восьмимі­сяч­ної міжнародної ізоляції” (П, 27–28.04.02). Каузальну основу тексту (авторське бачення зв’язків між подіями) реконструюють методом аналізу пропозицій як відповідей: “Чому виникло нега­тивне ставлення до Гайдера з боку міжнародної громадськості? – Через скандальну репутацію ультраправого, зокрема, через вико­ристання правопопулістських гасел під час виборів”. Причиново-наслідкова конструкція “це йому коштувало” й образна семан­тика прислівника “під тиском”, дещо затерта його переважно службовими використаннями, не залишають сумнівів щодо ав­торської версії логіки подій.

Каузальність можна розглядати і в строго логічному, і в се­мантико-прагматичному значенні. Вона виявляється і на мікро­рівні пропозицій, і з погляду тексту як системи. Якщо в тексті є висновок, то усе попередньо сказане можна вважати обґрунту­ван­ням підсумкової думки; якщо ідеться про результати чи наслідки діяльності, то, як правило, повний контекст містить “вказівки” і “натяки” стосовно каузального механізму формування ситуації. До імпліцитних елементів каузальності, пояснень причини нале­жить і оцінка: “Старанний учень отримав найвищий бал” (отри­мав, бо “старанний”).

Важливість каузальної репрезентації не залишилася непо­мі­ченою з боку технологів інструментального вживання мови. Кау­зальна форма “тому що...” була використана як основний реклам­ний ресурс у президентській кампанії В. Януковича під час електоральних перегонів 2004 року. Ця форма залишилася в істо­рії українського політичного дискурсу не лише своїми офіцій­ними варіантами, а й численними іронічними трансформаціями в опозиційній демократичній пресі: “Тому що послідовний” (ВЗ, 26.10.04), “Томущо” боягуз”(П, 5.11.04), “Чому затримують агі­таторів? Тому що...” (ВЗ, 16.10.04), “Тому що емоційний” (23.11.04), “Тому що набридло” (П, 16–22.12.04).

Знання типових сценаріїв “причина-наслідок” у міжосо­бис­тісній і масовій суспільній комунікації дає змогу одним людям робити припущення щодо причин поведінки інших людей. При­чому “зовнішня” ідентифікація мотивів може збігатися з думкою самого діяча про причини своєї поведінки, а може суттєво відріз­нятися від “авторських” пояснень – в бік більш або менш аде­кватного відтворення “дійсної” причини. У соціальній теорії і персуазивному аналізі такі припущення комунікантів щодо мо­ти­вації вчинків і висловлювань один одного називають кау­зальною атрибуцією.

Автор може спрямовувати каузально-атрибутивне суджен­ня і на самого себе, і на іншу людину. Потреба в каузальній атри­буції у реальному житті і у практиці медіа зростає у тому разі, коли у фокус аналізу потрапляє щось нетипове: позитивний (до­сяг­нен­ня, видатні характеристики) або негативний (загроза, неба­жаний розвиток подій) відступ від “норми”.

Каузальний аналіз природно виходить на перший план тоді, коли потрібно знайти противагу соціально небезпечним тенден­ціям. Як людина пояснює свою і суспільну бідність? Причини наркоманії і пияцтва? Причини аварій на шахтах чи летовиськах? Причини зростання злочинності? Автори аналітичних матеріалів у медіа, як правило, свідомі того типового реєстру причин, який сформований колективними зусиллями дати відповідь на вічні питання “хто винен?” і “що робити?”: “Хто ж перетворює щирі, цнотливі, національні, богобоязливі душі на отих бездушних уря­довців, що не бачать нічого, окрім власної жадоби загребти як­найбільш під себе? Школа, родина, вулиця, армія, обставини життя, комсомол, партії, гроші, телебачення, Голлівуд, іноземні розвідки, сексуальні переживання? Якби-то знати правильну від­повідь та усунути причини, як би все стало добре” (П, 5–11.04.01). Атрибуція бідності і соціальних девіацій, нещасних ви­падків і злочинів становить особливий вид каузального аналізу, відомого як атрибуція відповідальності.

Розрізняють особистісну атрибуцію (коли вину чи заслугу автор тексту приписує конкретним людям), соціальну атрибуцію (звинувачення чи виправдання спрямовані на суспільство, колек­тив) чи безособистісну атрибуцію (коли відповідальність за події покладено на обставини, ситуації).

Безособистісна атрибуція фактично обґрунтовує тезу “ніхто не винен”. Така позиція може мати філософські імплікації й озна­чати фатальне чи богослухняне слідування людини шляхом зем­них марнот і випробувань. Застосована щодо власної участі у по­діях негативного характеру, апеляція до зовнішніх обставин на­буває прагматичнх функцій уникнення відповідальності.

До групи безособистісних чинників каузальності, окрім “обставин” і “ситуацій”, належать такі види ірраціонального “без­відповідального” актанта, як “логіка подій”, “розвиток подій”. Вони не лише “винуватці” минулих подій, але й активні кон­структивні елементи планування, творення ситуацій. Як не дивно, але на цьому абсолютно не раціональному елементові часто по­будована риторика обґрунтування політичного кроку: “А від фрак­ції “За Єдину Україну!”, за логікою політичних подій, що розви­ваються, на цю посаду повинен, просто зобов’язаний претен­ду­вати Володимир Литвин” ( Д, 18.04.02).

Дискурс каузального аналізу може створювати ілюзію домі­ну­вання об­ставин і безсуб’єктності суто граматичними засобами. Без­особові форми в українській мові залишають поза полем кон­кретної се­мантики дискурсу образ діяча і, отже, знімають із порядку ден­ного проблему відповідальності. Фрази на зразок “показники роботи колективу погіршилися” або ж “нафту крадуть” чи “з території заводу вивезено декілька тонн кольорових металів” дають змогу говорити про наслідки без аналізу причин. Звичайно ж, це типовий спосіб атрибуції і взагалі формування думок у дис­курсі бюрократичної казуїстики чи політичної демагогії. Такі формулювання неприйнятні навіть у жанрах, що вимагають стис­лості (новини, кримінальна хроніка). Добре, якщо мас-медіа, по­давши безособистісні визначення, далі розшифровує проблему суб’єкта дії, з’ясовуючи стосунки між “хто”, “що” і “чому”. Чин­ники професійної сумлінності, обізнаності із фактичними джере­лами, реального інтересу читачів до теми і відсутності обмежень у часі визначають, наскільки журналіст захоче і зможе піти углиб ситуації в розслідуванні каузальності.

Психологи, які вивчають проблеми атрибуції, звертають ува­гу на те, що позитивні події і власні досягнення людина схиль­на приписувати особистісним, причому пов’язаним із влас­ною особою, чинникам. Що ж стосується інших людей, то при­чиною їх соціальних перемог частіше називають зовнішні обста­вини – не розум, здібності, потужність і неорди­нарність, а, у кращому випадку, – “щасливий випадок”, “сприят­ливу ситу­ацію”. Саме на цьому дискурсно-психологічному рівні виявля­ється схильність до стереотипізації з боку автора каузаль­ної кон­струкції: якщо людина відмовляє іншим у приявності тих вар­тос­тей, які би вона однозначно приписала собі у разі досяг­нення аналогічних успіхів, то це важко кваліфікувати інакше, як кла­сич­ний випадок упередженості.

Схильність до відмежування від негативних практик і ха­рактеристик досить природна з погляду потреби індивіда у соці­альному самоствердженні і психологічному комфорті. Корпора­тивне чи національне его захищає себе за таким самим зразком, що й індивідуальне: переносячи наголос із самоаналізу до спря­мованих на когось звинувачень. Тому так рідко трапляється, щоб особисту чи суспільну бідність (не “чужу”, а власну) чи нестачу якихось ресурсів хтось пояснював власною ж лінню чи бездіяль­ністю. Це, як правило, спосіб каузальної атрибуції соціальних негараздів іншого суспільства.

Здатність усвідомлювати особисту причетність належить до виявів етики зовсім іншого типу – етики відповідальності. Во­на надає конструктивної перспективи аналізові ситуації, якщо то­нальності самозвинувачення не мають мазохістичного, плак­сиво-безпорадного характеру.

Журналістка газети “Поступ” Н. Сняданко, аналізуючи проблеми української популярної літератури “масового вжитку”, зокрема детективів, намагалася дійти істини щодо “вини” за на­півпорожній ринок української книги і не надто якісний мас-кульурний продукт, зіставляючи дві етики і риторики – “зов­ніш­ньої” і “внутрішньої” відповідальності: “Якщо зупинити на ву­ли­ці будь-якого перехожого і запитати його, чому українська книга не є товаром, мені здається, кожен без зупинки прокоментує: у нашій державі несприятлива податкова політика, русифікація, знову ж таки, та й не читає народ у нас книжок, от у Росії, “там”, у Польщі – інша річ. Те саме чуємо і від видавців: хтось не задоволений податковою політикою, хтось – відсутністю промоції у ЗМІ, ще хтось – пасивністю читача. Складається усталений стереотип: кожен, хто видав хоч одну українську книгу, – національний герой, кожен, хто купив, – теж, про тих, хто прочитав, взагалі не говоримо, залишимо їх у категорії дру­зів і родичів. Але якось підозріло виглядає вся ця ситуація, якось надто вже багато об’єктивних проблем і надто мало суб’єк­тив­них” (П, 9.08.02). Реальні зміни на книжковому ринку, на думку авторки, настануть тоді, коли у країні виникне професійний цех сумлінних ремісників, які творять доброї вартості поп-культуру, цікаву і доступну масовому читачеві.

Знання причини дозволяє моделювати майбутню поведін­ку: залучивши механізми каузальності, відомі як мотиви, ситуацію узгоджують із планом, образом-моделлю. Конструкції “узалеж­нювання” у дискурсі вирізняються характерними синтаксичними формами: “тоді... коли”, “якщо... то”, “для того щоб... вони повинні”. Приміром, “Натівці також дали декілька пояснень щодо висловлювання Робертсона у Києві. На його думку, Україна зможе лише тоді інтегруватися в Альянс, коли буде проведено низку реформ: модернізовано Збройні сили, забезпечено верхо­вен­ство права, свободу слова тощо” (ГА, 18.07.02), “І якщо Україна не здатна розуміти себе і своє оточення, то вона багато чого втратила і ризикує втратити ще більше” (ДТ, 24–30.01.09).

У сполученні із пропозиційними установками “попере­ди­ти”, “заявити”, умовні конструкції стають елементами політич­но­го діалогу в ультимативному режимі: “Спадковий принц заявив: якщо американці й надалі не робитимуть якихось спроб заспо­коїти ізраїльтян, то відносини США з арабськими країнами мо­жуть різко погіршитись”; “Американський президент попере­див, що якщо ізраїльтяни не виведуть своїх військ із палестинських територій, то не отримають від США додаткової фінансової допомоги на боротьбу з тероризмом у розмірі 200 млн доларів” (П, 27–28.04.02).

Виявивши причини поведінки, іменовані інакше “мотива­ми”, учасники взаємодії сподіваються “потягнути” всю ситуацію, змінити перспективу розвитку подій на краще чи/і на свою ко­ристь. Гроші, авторитет, безпека – інтереси, які спонукають одну сторону чи­нити згідно з волею іншої. Цей перелік досить сталий, в істо­ричній перспективі зазнавав лише модифікацій, а не доко­рінних змін. Можливість моделювати майбутнє полягає у внут­рішній то­тожності вартості і причини. Важливо тільки правильно віднайти і переконливо репрезентувати вартість, яка спрацювала б як при­чина.

Дослідник дискурсної логіки каузальності Дж. Мілл іден­тифікував три умови для обґрунтованого припущення стосовно причини, розуміння яких важливе і для наукового, і для публі­цис­тичного аналізу. Щоб визначити, чи є один з елементів у системі взаємодій причиною поведінки або стану іншого елемента, по­трібно враховувати: 1) порядок у часі; 2) коваріантність; 3) не­можливість іншої інтерпретації взаємозалежностей. Тобто якщо А є причиною B, то потрібно щоб: 1) А передувало В у часі; 2) А і В були концептуально та емпірично взаємопов’язані; 3) не існу­вало підстав для альтернативних уявлень про причину [59].

Порушення перших двох принципів визначення причини веде до найпоширеніших типів логічних помилок у текстах з ана­лізом каузальних зв’язків:

– послідовність дій приймають за їх причиновий зв’язок (насправді ж “трапилося після чогось – не означає через щось”);

– звичайний випадковий повторюваний зв’язок вважають причиновим.

Дотримання останньої умови – принципу виключення аль­тернативних інтерпретацій – є найскладнішим у стосунку до систем із багатофакторними і змішаними впливами (а такий ха­рактер мають більшість ситуацій реального життя та їх концеп­ту­ально-мовні відтворення у дискурсі мас-медіа). Точності каузаль­ного аналізу сприяє звичайна сумлінність аналітика, творця текс­ту, яка полягає у звичці до огляду усіх можливих чинників упливу на формування ситуації, пропозиції альтернативних оцінок та контр­версій. Об’єктивна позиція автора сприяє логічній адекватності журналістського твору.

Питання для обговорення:

1. Репрезентація причиново-наслідкових залежностей у ло­гіко-аргументативній конструкції тексту.

2. Соціально-психологічна інтерпретація явищ каузаль­нос­ті. Особистісна, безособистісна і соціальна атрибуція відповідальності.

Практичні завдання:

Проаналізувати лексико-семантичні засоби каузальності у публіцистичному тексті.