Розділ 1. Самовиховання особистості у тлумаченнях гуманітарної науки та соціально-педагогічної практики.
Самовиховання - досить давня і вічно жива проблема, яка хвилює людину відтоді, як вона стала усвідомлювати себе, заглиблюватись у свою сутність.
Прагнення людини до самовдосконалення входить своїм корінням глибоко в історію. Ця проблема вже стояла в античному світі. Першим в її розробці можна вважати Сократа, який на основі формули давнього світу „Пізнай себе" відкрив і відповідно оцінив особливий вид заняття - знання про себе. Якщо індивід не знає себе і нічого не хоче знати про це, є не менш небезпечною ніж недосвідченість у сфері пізнання зовнішнього світу. Воно породжує застій у моральній самосвідомості, в духовному розвитку людини. Ідеї про можливість розвитку людини до найдосконаліших форм вперше зустрічається в Арістотеля, потім у працях Я. А. Каменського, в яких йдеться про властиве людині від народження прагнення до знань. Пізніше Песталоцці, під впливом Канта, вносить етичне починання до ідеї саморозвитку, створивши теорію „виховання серця", тобто морального виховання. А. Дістерверг поширив ідею саморозвитку задатків на всі напрямки формування особистості. Завдання виховання, за його твердженням, полягає в тому, щоб створити сприятливі умови для збудження та розвитку задатків .
Але особливо гостро потреба у самовихованні відчувається у суспільстві, де велике зростання матеріального і духовного потенціалу дали можливість для всебічного розвитку особистості.
На важливості пізнання людиною самої себе, як висхідного компоненту самовиховання особистості, наполягав український філософ Г.С.Сковорода. Нема нічого важливішого й кориснішого, вважав він, як пізнати себе, свої сильні й слабкі, позитивні і негативні сторони. Не знаючи себе, людина як у пітьмі блукає, не за ту справу береться, до якої схильна. Сковорода радив не тільки заглиблюватись у своє серце, прислухатися до себе, а й вивчати, випробувати себе в ділах, зіставляти свої дані з об'єктивними факторами, бути суворим і вимогливим до себе, розбиратися не лише в своїх почуттях і прагненнях, а й у діях, вчинках, порівнювати себе з іншими людьми. Він наголошував на тому, що самопізнання повинно мати дійовий характер.
Самовиховання особистості є однією із найскладніших проблем психолого-педагогічної науки. Для теорії, як для практики самовиховання, важливим є чітке наукове визначення цього поняття. А.Я.Арет вважає, що самовиховання - це освітньо-виховна робота особистості. С.Б.Елканов визначає самовиховання як свідому цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї особистості . А.Г. Ковальов так формулює поняття "самовиховання" - це свідома планомірна робота над собою, спрямована на формування таких якостей особистості, які відповідають вимогам суспільства та особистій програмі розвитку. Досить широко характеризує самовиховання А.І. Кочетов - це свідомість, яка керує самою особистістю, саморозвиток, у якому в інтересах суспільства і самої особистості планомірно формуються якості, властивості, сили і здібності людини, причому функції виховання поступово передаються вихованцю.
Таким чином, узагальнюючи приведені вище визначення, можна зробити висновок, що самовиховання - це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання, спрямована на щонайповнішу реалізацію людиною себе як особистості.
Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється у всьому, що стосується зміни свого "Я". Робота над собою стає постійною, ефективною, якщо є зріла самосвідомість. Як зазначає Ю.М.Орлов, "самовиховання - це особливе заняття, яке вибирає людина так само, як вона вибирає професію. Самовиховання - це певний тип ставлень, вчинків, дій до самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певному ідеалу".
Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну своєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися будь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціально- позитивних, так і соціально-негативних якостей (наприклад, таких, як індивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо культивуються деякими людьми).
У зв'язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності самовиховання, але в основному самовиховання визначається як свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних якостей, що відповідають вимогам суспільства і професійного чи особистого плану розвитку.
Самовиховання має тісний зв'язок з рівнем інтелектуального, емоційного, психологічного розвитку особистості, її свідомості, з почуттям відповідальності. Однак усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш за все пов'язане з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей.
Самовиховання містить три компоненти: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов'язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх передумов самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу для потреби у самовихованні.
Основні процеси самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну та педагогічну сторони.
Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Одним з проявів взаємодії безумовних та умовних рефлексів з іншими психофізіологічними процесами, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.
Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Самовиховання водночас розвиває позитивні риси характеру і удосконалює процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.
Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Соціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини в суспільстві.
Педагогічною основою самовиховання є взаємозв'язок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Педагогічний аспект при цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання, в якому формуються соціально та особистісно значущі цілі, стимули, мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної роботи над собою. Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.
Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що виховний процес набуває яскраво вираженого особистісно-зорієнтованого характеру протікання. Виховний процес, який не забезпечує належних умов для розвитку самовиховання, здебільшого будується на безпосередньому підкоренні, приниженні гідності людини, в кінцевому результаті не сприяє її моральному становленню, а, навпаки, викликає спалахи агресивності. Будь-яка ефективна виховна робота має своєю внутрішньою умовою власну роботу вихованця. Успіх усієї роботи із формування духовного обличчя людини залежить від цієї внутрішньої роботи, від того, наскільки вона виявляється в змозі її стимулювати та скеровувати.
Педагогічне керівництво усвідомленим самовихованням учнів полягає в ознайомленні їх з ідеями самовиховання, у правильній орієнтації та консультуванні школярів, в допомозі вибору ними найбільш раціональних прийомів та засобів самовдосконалення.
В сучасній соціально-педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки самовиховання:
- самовиховання - це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище, причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає соціалізації особистості.
- самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.
- у самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості стосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.
- самовиховання потребує: активного усвідомлення особистістю свого "Я" (самосвідомість); відносин з оточуючим світом (світогляд); свого життєвого досвіду; самого процесу роботи над собою.
У структурному відношенні самовиховання людини являє собою єдність трьох складових: пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінювальної (самоставлення), дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція)
Розглянемо основні складові процесу самовиховання. Передусім зупинимося на самопізнанні як початковій ланці й основі існування самосвідомості.
Самопізнання на першому рівні здійснюється через різноманітні форми порівняння себе з іншими людьми, спираючись переважно на зовнішні моменти. Спостерігаючи поведінку людей у подібних ситуаціях, індивід виробляє уявлення, а в подальшому поняття про певну психологічну якість, властивість. Згодом ця якість переноситься на себе, внаслідок чого виявляються ступінь присутності цієї психологічної якості, її виразність, форми прояву, рівень розвитку тощо. Основними способами пізнання себе на першому рівні самопізнання є самосприймання та прості форми самоаналізу, що не зникають і на подальших стадіях розвитку самосвідомості, для яких вони є вихідним моментом, чуттєвою основою.
Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе здійснюється не в рамках "Я та інша людина", а в межах "Я та Я" і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки є певною мотивацією, відбувається усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості. Власне "Я" починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.
Отже, можна узагальнити, що самопізнання — це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити в здібності, а талант, в стійку рису характеру. Чим краще людина пізнає себе, чим об'єктивніше оцінить свої якості, тим ефективніше відбувається процес самовиховання. Основне правило самопізнання - шукати в собі істинне "Я".
Все в собі пізнати неможливо, вірніше, важко. Однак в багатьох випадках соціальний педагог може допомогти учневі, якщо відкриє йому шлях до самопізнання. Кожна людина має пізнати психологію власної особистості, мати уявлення про психологічні механізми і закономірності образу власного "Я", своєї пам'яті, уявлення, волі, здібностей, темпераменту.
Щоб скоординувати увагу особистості на проблемі самовиховання доцільно запропонувати їй скласти програму вдосконалення свого "Я" (програму самовиховання).
Серед провідних методів самопізнання особистості є: самоспостереження, самоконтроль, самоаналіз.
Самоставлення виявляється в самооцінці своєї особистості. Самооцінка — оцінка особистості самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини з оточуючими, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач. Так само самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і дальший розвиток її особистості.
Самооцінка може бути правильною (адекватною), коли думка людини про себе збігається з тим, що вона насправді собою являє. У тих же випадках, коли людина оцінює себе не об'єктивно, коли її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші, самооцінка найчастіше буває неадекватною.
Більш зрозумілим є поняття — об'єктивна оцінка, занижена або завищена. Знати самооцінку дуже важливо як для соціального педагога, так для самого учня. Щоб допомогти школяреві у визначенні власної самооцінки, можна дати йому орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною самооцінкою.
Важливим компонентом самовиховання є саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою саморегуляції є воля. Велика воля — це не тільки уміння чогось забажати і добитися, а й уміння змусити себе відмовитися від чогось, коли це потрібно, як вважав А. С. Макаренко. Тому особливу роль слід приділяти формуванню в учнів погодженості вольових якостей "треба" і "хочу". Не кожна людина може відмовитися від того, чого їй хочеться, заради того, що потрібно робити. На це здатна тільки вольова людина. Формування в дитини вольових якостей є одним із першочергових завдань виховання. Керувати своїми почуттями і психічними станами можна, використовуючи такі методи як: самопідбадьорювання, самопереконання, самоаналіз, самонавіювання, психологічний та соціально- педагогічний тренінг
Як вже зазначалося вище, процес самовиховання - це активність, спрямована на самого себе. Таким чином і суб'єктом, і об'єктом даного процесу буде одна й та ж сама людина.
Зміст процесу самовиховання визначається багатьма факторами: це і мета, це і умови протікання даного процесу (внутрішні і зовнішні), це і етапи розгортання та розвитку даного процесу.
Мета самовиховання може бути найрізноманітнішою:
- формування нових якостей особистості, які необхідні для ефективної реалізації себе в житті та діяльності.
- позбавлення від певних негативних рис особистості, позбавлення негативних звичок.
- досягнення внутрішньої гармонії, вирішення внутрішніх протиріч.
Аналізуючи процес самовиховання, І. Кон говорить про те, що першим і необхідним моментом є спостереження своїх думок, почуттів та вчинків, тобто інтенсифікація процесу самосвідомості. Це допомагає особистості помітити протиріччя, певну взаємну несумісність свої думок, почуттів, вчинків. А це в свою чергу активізує внутрішній діалог, перетворює самопізнання в самовиховання, в свідоме формування і закріплення нових, бажаних елементів поведінки.
В більш загальному розумінні метою самовиховання є образ майбутнього ідеального, який обов'язково в певній мірі не співпадає з реальним образом. Дане неспівпадання призводить до того, що процес самовиховання часто супроводжується боротьбою мотивів. Ось чому людині в реалізації цього процесу так необхідно розвивати вольові зусилля.
Дуже важливим в процесі самовиховання є підбір відповідних методів. Підбір методів - це теж своєрідна діяльність. Вони повинні відповідати перш за все меті самовиховання. По-друге, вони повинні підходити саме цій особистості. Найпоширенішими методами самовиховання, що описуються у психолого-педагогічній літературі є:
- самонавіювання. За змістом самонавіювання завжди суперечить дійсності. Це є найхарактернішою особливістю даного методу. Застосування самонавіювання в звичайних формах - це читання мовчки або в голос написаних формул, промовляння їх на пам'ять. Це не вимагає великих вольових зусиль. Дуже корисним є навчитись правильно розподіляти зусилля в роботі над собою. Починати займатися самонавіюванням потрібно з найпростіших формул. Найскладніша форма - самонавіювання за допомогою образів. Ця форма - найефективніша, оскільки максимально використовуються сили регулюючого впливу другої сигнальної системи;
- цілеспрямоване наслідування. Цілеспрямоване наслідування можливе навіть без передбачення результатів дій, тому воно доступне навіть дітям. Але це не означає, що наслідування буває тільки у дитинстві. Цілеспрямоване наслідування, уже свідоме, з передбаченням результатів, дій може бути ефективним і в дорослому віці. Але й даному методу потрібно вчитися. Щоб оволодіти цим методом потрібно ставити спеціальні завдання;
- самопохвала та самонагорода. Даний метод виражається в словесній, усній або письмовій позитивній оцінці самого себе за подолання значних труднощів, за виконання серйозного завдання. Перемогу завжди потрібно підтримувати самопохвалою, щоб закріплювати віру в себе.
- самоосуд і самопокарання. Суть даних методів полягає в тому, щоб посилювати негативне ставлення до негативних, з точки зору самої людини, вчинків неправильної поведінки. Ступінь самого покарання повинна залежати від вчинку. Крім того ступінь суворості залежить від віку і вихованості людини. Вимогливість до оцінки своєї поведінки підвищується в процесі самовиховання.
- входження в образ. Цей метод полягає в повному глибокому перевтіленні в іншу особу з метою запозичення стилю поведінки, розвитку здібностей, а також, щоб вирішити, як вчинити в тому чи іншому випадку. Щоб ефективно використовувати цей прийом, треба всебічно і глибоко вивчати людину, в образ якої треба ввійти. Це потребує життєвого досвіду і широкого кругозору. Відомі випадки, коли люди виявляли величезні здібності, перевтілюючись у відомих художників, артистів. Входження в образ вимагає широкої уяви.
- опора на свої удачі та перемоги. Цей метод допомагає закріпити віру в себе, в свої можливості. Для цього людині необхідно зосередити свої думки на певних успішних подіях у подоланні перешкод.
Використовуючи ці та інші методи самовиховання людина досягає певного результату, який потім порівнює з вихідною метою. Потрібно відмітити, що навіть в процесі дуже ефективного самовиховання мета рідко співпадає з результатом, адже всі компоненти даного процесу є дуже динамічними. Вони постійно змінюються в процесі досягнення вихідної мети. З'являються нові цілі. Це забезпечує безперервність та безмежність процесу самовиховання.
Важливою у процесі організації самовиховання є проблема мотивації - це питання про те, які умови стають для людини стимулом самовиховання як специфічної діяльності, спрямованої на розвиток та вдосконалення особистості людини.
Звичайно, як уже зазначалося вище, передумовою виникнення таких мотивів є певний рівень свідомості та самосвідомості особистості, на основі яких утворюється певне відношення до дійсності. В зарубіжних теоріях, часто говориться про природне прагнення людини до самовдосконалення, самоактуалізації (Маслоу, Роджерс). У вітчизняних теоріях в основному говориться про соціально обумовлений характер мотивів самовиховання. Людині потрібно, в рамках цих концепцій, побудувати свою систему і її функції, привести у відповідність до вимог існування та діяльності. У дипломній роботі зупинимося на наступних мотивах самовиховання:
1. Інтереси.
Інтереси породжують інтенсивну роботу людини над собою. Неглибокі, поверхневі інтереси не спонукають особистість до самовдосконалення. Довготривалість, стійкість інтересів сприяють роботі над собою в окремій області. Часта зміна інтересів не дає можливості досягти гарних результатів.
Особливе значення для успішного самовиховання має наявність інтересу до психологічних явищ, питань особистості.
Прагнення успіху.
Успіх буває внутрішній і зовнішній. Зовнішній полягає у завершенні якоїсь роботи, в досягненні якоїсь зовнішньої мети. Внутрішній - це підйом розвитку особистості на будь-який високий рівень як цілого. Якщо людина усвідомлює, що її зовнішній успіх залежить від внутрішнього, то при бажанні досягти внутрішнього успіху вона буде намагатися розвинути ті якості, від яких успіх залежить. При легкому та частковому успіху стимул роботи над собою може втрачатись. Те ж саме відбувається і при тривалій безуспішності. При цьому велике значення має оцінка людиною свого успіху, що залежить від рівня домагань особистості.
Конкуренція.
Стимулює особистість вдосконалювати свої методи роботи, свої здібності, укріплювати витривалість, підвищувати активність.
4.Усвідомлення необхідності створення внутрішнього упорядковування.
Від рівня внутрішнього упорядковування організації залежить у великій мірі самопочуття людини, її ефективність у діяльності.
5. Приклад.
Вже з ранніх років діти беруть приклад з дорослих. В юнацькому віці багато людей свідомо шукають приклад для наслідування. Важливим стимулом для роботи над собою є також усвідомлення того, що ти сам повинен бути прикладом.
Завдання для самоперевірки:
А). Поміркуйте про:
- загальні ознаки діяльності, яку називають самовиховною роботою;
- основні складові процесу самовиховання та розкрийте їх зміст;
- проблему методів самовиховання.
Б). Практичне завдання:
1)Укладіть словник основних термінів з теми самовиховання особистості.
2).Створіть схему взаємозв’язків між основними поняттями теми самовиховання особистості.
РОЗДІЛ-2. Організація соціальним педагогом самовиховання учнів загальноосвітньої школи :технологічні аспекти.