Піднесене, героїчне, низьке

У людині закладено прагнення до гармонії, єдності з оточуючим світом і самим собою. Але ця гармонія не дається їй “просто так” принаймні на поверхні життя частіше виявляється хаотичне, тимчасове, ілюзорне. Його власні форми відношення до буття можуть бути різноманітними – піднесеними чи низькими. Категорія піднесеного описує вихід людини з її повсякденного стану, почуття захоплення, благоговіння, священного трепету, що межує зі страхом перед об’єктом, який перевершив усі можливості її сприйняття та розуміння.

Прикладом особливого вираження піднесеного може слугувати давньоєврейська поезія. В псалмах Давида, книзі “Пісня пісень” у піднесенно-символічних образах оспівується велич і міць єдиного Бога-Творця всесвіту та людини. “Коли дивлюся я на небеса Твої, – звертається Давид, – діло Твоїх рук, на місяць і зорі, які Ти поставив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш її, й син людський, що Ти відвідуєш його?”.

Але разом із почуттям власної кінечності, обмеженості піднесене передбачає власне “піднесення” людини, тобто її здатність відчути вищий рід буття, його духовний лик. Тоді піднесення людини – це оповіщення нею чудес у земному світі.

У грецькій античності поняттю піднесеного близьке поняття ентузіазм (божественне натхнення, яке приписувалося провидцям, пророкам, поетам, живописцям). Анонімний автор античності, чиї твори увійшли в історію під іменем Псевдо-Лонгіна (трактат “Про піднесене”), пише про вплив піднесеного як один із прийомів художньо організованої мови: воно здійснює позасвідомо-емоційний вплив на слухача, приводячи його в стан захоплення, “подібно удару грому, заперечує всі інші доводи”. Він також визначає духовні джерела піднесеного: надзвичайні пристрасті, краса мови у поєднанні з величними думками, піднесене далеке від мирської суєти, дріб’язкової зверхності, багатства, слави, необмеженої влади – від всього, що приваблює людину зовнішнім блиском. Розумній людині не може здаватися благом те, в презирстві до чого виникає справжнє благо. Здивування та захоплення викликають не ті, хто володіє оманливими благами, а ті люди, які, маючи всі можливості користуватися подібними благами, гордо заперечують їх з висоти своєї духовної величі. Піднесене, за Псевдо-Лонгіним, підіймає людину до величі божества, дарує людям безсмертя, залишає по собі слід у пам’яті. Люди ніколи не відчувають почуття піднесеного, коли бачать невеличкі річечки, які б чисті, прозорі та корисні вони не були, але приходять у захоплення коли бачать Ніл, Дунай, Рейн чи особливо океан. Почуття піднесеного викликає не вогонь, який добула людина, а вогонь небесний; як піднесене вражає людину вулкан, що викидає величезне каміння та палаючі потоки сірки. В судженнях Псевдо-Лонгіна важлива (раціональне зерно) вказівка на те, що саме ще не засвоєнні людиною та такі, що їй протистоять явища виступають як піднесені.

Уся християнська середньовічна естетика (особливо візантійсько-православна) пронизана катигорією піднесеного, що дозволяє виражати в кінечному (іконах, архітектурних формах, словесних текстах) безкінечний, суперечливий, неосяжно-осяжний (“надсвітлу темряву” – Псевдо-Діонісій Ареопагіт) об’єкт естетичного споглядання – Бога. Бог – саме піднесене (найвище благо), але в поняття про вище благо входить ще й буття, оскільки небуття – не благо, а зло. А, якщо у вище благо (Бог) входить існування, значить, воно існує. Ці роздуми виводять існування Бога з посилання, в якому це існування вже припускається. Та й взагалі, Бог – предмет віри, а не знань і доведень. Середньовічні собори піднесені, вони тянуться гострими шпилями до неба, та з могутньою експресією та міццю виражають прагнення людей до високого, ідеального, чистого.

Високий Ренесанс вносить людське, розкриває в людському титанічне, божественне. Мистецтво зухвало говорить про світ, розкриває піднесеність сутнісних сил людини. Піднесене існує не в будь-якій речі в природі, а тільки в нашій душі; воно то притягує, то відштовхує, не приносячи позитивного задоволення, а збуджуючи здивування, шану та негативне задоволення, це – гордість людини, що виникає завдяки подоланню страху в процесі віри. В історії естетичної думки прекрасне та піднесене не тільки протиставлялися, але й зближалися.

На прикладі категорії піднесеного стає очевидним, що естетичне відношення предметне, і що його предмет має природу, що перевищує можливості звичайного людського сприйняття та розуміння, але все ж таки якимось чином такого, що зачіпає, пробуджує прагнення людини до Прекрасного.

Так, французькі естети ХІХ ст. (А.Суріо, Н.Жоффруа) вважали, що піднесене є вищий ступінь прекрасного, або ж прекрасне “в собі”, безмежна краса, яку неможна осягнути (Б.Левек).

Німецький філософ М.Мендельсон визначає піднесене як дещо таке, що викликає в споглядаючого захоплення, “солодке тремтіння” і тим самим приводить його до осягнення досконалості, що раптово відкрилася.

За І.Кантом, почуття піднесеного можуть викликати предмети безформені, безмежні, неспівмірні з людським масштабом (бурхливе море, виверження вулкану, споглядання відблисків Божественої досконалості). Подібні предмети “змушують душу мислити недосяжність природи в якості зображення ідей”, “одна можливість думки про що вже доводить здатність душі, яка перевищує будь-який масштаб (зовнішніх) почуттів”. Це споглядання того, що неможливо помислити.

Переживаючи не співмірність, у порівнянні з собою, предмета, який споглядається, людина відчуває відсутність реальної загрози для себе, тобто свою внутрішню свободу та рівність у системі неспівмірних величин. Унаслідок цього виникає складне антиномічне почуття “задоволення – незадоволення” (І.Кант), “негативне задоволення”. Відчуття незадоволення – від споглядання неспівмірного по відношенню до себе, і задоволення – від усвідомлення наявності в собі сили протистояти цьому. Душа того, хто сприймає починає “відчувати піднесеність свого призначення у порівнянні з природою” (І.Кант).

Гегель вважав, що піднесене – етап руху абсолютного духу, де зміст превалює над матерією, формою. Піднесені образи особливо близькі поезії та музиці, які також відповідають романтичній стадії. За Гегелем, “з почуттям піднесеного пов’язано... у людини почуття власної кінечності та нездоланна відстань, яка відділяє її від Бога”. У категорії піднесеного особливо яскраво проявляється анагогічна функція естетичного.

Е.Гартман трактував піднесене не як естетичну, а як релігійну категорію. Він визначав піднесене як прекрасне, що йде назустріч потребі людини у великому, чудовому. Будь-яка грандіозна, могутня сила діє на людину: лякає її, пригнічує. Сприймаючи піднесене, людина переборює в собі почуття власної незначущості.

Бьорк ще більш яскраво виділяв негативний аспект почуття, яке виникає в результаті споглядання піднесеного. Це – страх. І породжують таке почуття, за Бьорком, предмети “величезні за розміром”, кострубаті, шершаві, темні, похмурі та масивні, і навіть вонючі. Шіллер же описує почуття піднесеного як “страждання, що доходить до ступеня жаху, радість, яка доходить до захвату”.

Чернишевський вважав, що піднесене набагато більше, набагато сильніше інших явищ, до яких воно прирівнюється. Піднесений буревій, який у сотню разів сильніший за звичайний вітер; любов, яка сильніша за дріб’язкові розрахунки. Піднесене розкривається через порівняння з оточуючими явищами. Ці визначення носять кількісний характер.

Прикладом відчуття піднесеного може слугувати опис Ломоносовим безмежних просторів зіркового неба:

Открылась бездна, звезд полна:

Звездам нет счета, бездне дна…

Героїчне (від гр. heros – герой) – естетична категорія, яка розкриває ціннісний смисл видатного за своїм суспільним значенням діяння, що вимагає від людини найвищого напруження духовних і фізичних сил, мужності та самопожертви. Героїчне як властивість людських думок, прагнень і вчинків – у житті зустрічається частіше, ніж прийнято вважати. Перші уявлення про героїзм були сформовані ще в давньогрецькій міфології, хоча античність переконувала нас у тому, що вік героїв уже минув. І лише доба Відродження поклала початок відродженню героїчного ідеалу, який зберіг свою вартість аж до Великої французької революції.

Ґрунтовний аналіз феномену героїзму дав італійський філософ Дж.Віко в праці “Основи нової науки про загальну природу націй”. Героїзм, на думку Віко, притаманний тільки початковим етапам розвитку людства. Героїзм давніх ґрунтувався на брутальності та дикості, жорстокості та незрілості вчинків. Згодом наука стала визначати за основу героїчного – високий ступінь моральності. За Гегелем, героїчне – це явище не тільки соціальної історії, а й духу. Іншими словами, історія розвитку людства свідчить про постійну трансформацію, щодо розуміння категорії “героїчне”. Сама епоха, якість суспільного життя змінюють і тип героїзму. Героїчне може поставати перед нами і як ентузіазм, і як самопожертва, і як вольове поривання. Якщо герої вершать великі справи і гинуть заради всього суспільства, то це сприймається вже як трагедія. Тобто, будучи однією з форм прояву піднесеного, героїчне тісно пов’язане з трагічним. В основі героїчного лежить подолання гострих, непримиримих суперечностей, що досягаються нерідко ціною життя.

Але людині не властиво помічати те, що кидається в вічі. Героїзм повсякденності, щоденні подвиги людей, які рятують чужі життя, часом ціною своїх власних можуть не дістати суспільного визнання і тоді героїчні зусилля особистості будуть набувати забарвлення комічності. Якщо ж дії людини супроводжують сприятливі суспільні умови, що дозволяє вчинку набути характер значного звершення, тоді ми можемо говорити про героїчне як про прекрасне. Героїчна особистість може діяти і всупереч обставинам, покладаючись на свою інтуїцію, сміливість, волю, що дозволяє нам говорити про піднесеність учинків.

Героїчне часто виступає об’єктом мистецтва, і тут естетичне відношення до нього пов’язане, як правило, з моральнісною оцінкою. У мистецтві героїчне розкривається в утвердженні високого естетичного ідеалу, перш за все через образ героїв, які його виражають. У цих образах втілюються прогресивні тенденції суспільного розвитку, яскраві прояви мужності, моральної стійкості, величі людського духу. Естетичні форми вираження героїчного залежать як від жанру та виду мистецтва, так і від художнього методу (реалістичного, романтичного, класицистичного тощо), який лежить в основі творчості митця. Героїчне може виражатися й через активну авторську позицію. Але одним із магістральних шляхів художнього втілення героїчного є персоніфікація. Наприклад, зовсім інший смисл героїчного ми спостерігаємо в способі життя деяких літературних персонажів (Полюшкін, Смердяков та ін.). Образи цих героїв переповнені жадністю та боягузтвом, підкупністю та егоїзмом, а тому набувають забарвлення низькості.

Низьке протилежне піднесеному. Воно характеризує природні та соціальні предмети та явища, які мають негативну суспільну значущість і приховують у собі загрозу для людства. Твердженням цьому є опис низького давніми єгиптянами: залишаючи світ, сонце наражає землю на темряву, і жах смерті охоплює всіх. Низьке – це сфера несвободи людини, негативна естетична цінність, крайня ступінь потворного та жахливого. Мабуть, більшою мірою, ніж інші негативні естетичні цінності, низьке містить у собі соціально-етичне змістове наповнення, асоціюючись при цьому із силами зла. Нездатність людей володіти своїми суспільними відносинами – тиранія. Її низькість розкриває французький гуманіст Етьєн де ла Боесі (ХVI ст.): “Найбільше нещастя – залежати від свавілля володаря, стосовно якого ніколи не можеш знати, чи буде він добрим, оскільки завжди в його власті бути дурним, коли він цього захоче”. Для Боесі несвобода людей – результат їх суспільної сліпоти: тиран “переможений сам по собі, тільки б країна не погоджувалася на своє рабство. Не потрібно нічого відбирати в нього, потрібно лише нічого йому не давати”. Для французького гуманіста тиранія низька, оскільки несе людям несвободу.

Відображення низького в мистецтві відбувається через створення образу зла. Розглядаючи естетичні властивості дійсності, яким наслідує мистецтво (міметичність), уперше в історії естетичної думки про низьке як про естетичну властивість говорить Аристотель. Категорію “низьке” він використовує для характеристики персонажа трагедії Еврипіда “Орест” – Менелая. Широкі можливості для відображення низького мають майже всі різновиди та жанри образотворчого мистецтва. У художній літературі, театрі, кіно низьке постає як у казкових, міфічних, так і в реальних образах. Так, низьке як соціальне явище зобразив у своїй картині “Апофеоз війни” В.В.Верещагін. Його полотно присвячене усім “великим завойовникам” – минулим, сучасним і майбутнім: на картині – пагорб, складений з людських черепів. Музика набагато пізніше, лише в XIX–XX ст. оволоділа здатністю безпосередньо відтворювати образ низького (Сьома симфонія Шостаковича – “Ленінградська”). До цього вона передавала цей образ опосередковано, через розкриття гостроти боротьби, через показ міри зусиль добра в подоланні низького (твори Моцарта, Бетховена, Чайковського). І майже не має можливості відображати низьке архітектура. Якщо ж це і відбувається, то досягається лише через історичний контекст будівель, які збереглися.