Гармонія і міра

Ентропія – володарка всесвіту. У всьому неживому світі в ході будь-якого природного процесу наростає хаос. Життя неначе існує в зворотному часі. Колись Гегель, ілюструючи думку про випадковість, запитував: скільки раз потрібно розкидати друкарський шрифт, щоб із букв склалася строфа “Іліади”? Випадково хаос може породити гармонію, але не в масштабах високої поезії. Між іншим, саме життя є грандіозна висока гармонія, випадково та необхідно породжена хаосом. Давні атомісти уявляли собі цей процес так: первинно потоки атомів летіли у всесвіті паралельно один одному. Один із них самостійно відхилився від паралельного руху, зіткнувся із сусіднім атомом – так розпочався хаос, з якого й народилася гармонія – світ зірок, планет і речей. Якби ми отримали запропонований Гегелем досвід, трохи змінивши умови, то ми отримали б моделі обох процесів: буття необмеженої природи (ентропії) та розвитку життя (народження гармонії з хаосу). Життя як антитеза всій природі, суперечність усьому Всесвіту.

Гармонія завжди відносна, історично конкретна. Будучи об’єктив­ним проявом збігів зовнішнього світу з потребами вільного та всебічного саморозвитку людини, вона виступає невід’ємною якісною характеристикою змісту естетичного ідеалу, найвищої соціально-естетич­ної мети суспільного розвитку – формування гармонійно розвиненої, суспільно активної особистості, яка поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту та фізичну довершеність. Як ідеалістична єдність реального та ідеального, гармонія постає в якості одного з найважливіших критеріїв естетичної оцінки. Поняття “гармонія” властиве всім основним естетичним ученням як одна з головних категорій естетики, що змістовно співпадає з поняттям про прекрасне, про красу як єдність багатообразного. “Немає краси ні в чому без гармонії” (Платон).

Залежно від історичного рівня розвитку суспільства і самої естетичної теорії поняття “гармонія” отримало різноманітні тлумачення, в чомусь доповнюючи одне одного. Основні її характеристики розроблені були вже в античній естетичній культурі, де гармонія виступає як універсальний естетико-космологічний принцип світогляду. Вона розуміється тут або як довершеність божественного космосу, або як надприродна сутність речей, неосяжна в реальному житті, або ж як міра всіх речей, ідеал, до якого повинна прагнути людина в своїй творчості. Таке бачення властиве було як для піфагорійців, так і для Платона та Аристотеля.

Античні філософи відмічали діалектичний характер гармонії. Класичне вираження ця ідея античної свідомості отримала в Геракліта, який вважав, що породженням гармонії є боротьба двох протилежностей. У збагаченому та розгорнутому вигляді думка Геракліта стала органічною для сучасної науки естетики, яка розуміє гармонію як можливість відношення людини зі світом, як формальну характеристику композиції, структури естетично значущих предметів, споріднену за змістом із поняттями “пропорція”, “симетрія”, “міра” тощо.

У мистецтві гармонія – це предмет відображення й одночасно художнє втілення ідеалу довершеної дійсності, основа естетичної критики буття. Саме мистецтву належить заслуга відкриття розмаїття гармонійних відносин людини зі світом, прогнозування можливостей гармонійного та всебічного розвитку особистості.

Категорією, що виражає конкретну визначеність, цілісність і відносну стійкість предмету, межі, в яких зв’язки з іншими предметами та розвиток не змінюють його якості є категорія “Міра”.

Дехто вважає, що міра є ідеєю цілеспрямованої організації, що закладена природою. Проте в природі немає внутрішньої мети. Роден, творячи з шматка мармуру “Маленьку фею води”, діяв зовсім не в відповідності з ідеєю цілеспрямованої організації, що буцімто закладена в самому мармурі як природній речовині. Деяка цілеспрямована еволюція мармору ніколи б не породила ні тих цілей, ні тієї міри, в силу яких під рукою митця камінь став скульптурою. Роден створював “Маленьку фею води”, “відсікаючи все зайве” від шматка мармуру. Це й було пошуком внутрішньої міри природного матеріалу в його співобразності із суспільними потребами людини. З цього шматка мармуру не можна було б зробити чайну ложку чи форму для заливки металу – таке використання природного матеріалу не відповідало б його мірі.

Міра – здатність предмету, що виявлена в процесі освоєння світу, так чи інакше служити людині, площина перетину природних особливостей предмету та історично обумовлених потреб людини, які відображають загальнолюдські інтереси, відповідність природних властивостей предмету потребам і можливостям людини як історичної істоти, яка представляє людський рід.

У практиці естетичного та художнього освоєння дійсності міра виступає як: а) одна з основ естетичної оцінки, судження смаку, що ототожнюється з “почуттям міри”; б) регулятивний, нормативний принцип художньої діяльності (творчості): недотримання міри, вихід за її межі, призводить до втрати художності, до випадіння результату художньої творчості з розряду явищ естетичного порядку.

Від Платона, Аристотеля до Августина й аж до Гегеля мірі відводилося суттєве, а часом і головне місце. Міра як еталон досконалості пов’язувалася то з безмежним духовним підґрунтям упорядкування всіх кінечних речей, то зі здатністю співмірності речей у свідомості з ідеальним еталоном, то з проявом природної впорядкованості, організованості сущого. Найбільш глибоко філософсько-естетичну теорію міри розробив Гегель. Він намагався застосувати її для змістовного аналізу історії мистецтва та визначення естетичного ідеалу.

У мистецтві міра визначається як необхідність і достатність певних кількісних характеристик творів мистецтва для виникнення властивої йому особливості – художності. Міра передбачає точність вираження в кожному елементі форми художнього твору певної грані його змісту, а також необхідність і достатність саме цих елементів для створення художнього цілого. Не дарма кажуть: “Із пісні слів не викинеш”. Почуття міри дуже важливе для митця. Воно допомагає йому в творчому процесі з великої кількості варіантів і можливостей вибрати саме те, що дозволить надати завершеність твору.