5.2. Символ – основа художнього образу

Будь-який образ покликаний нести символічну функцію. При цьому, як справедливо зазначав О.Ф.Лосєв, існує два ступеня символічності образу: перша – іманентно властива будь-якому художньому образу й утворююча предмет незацікавленого та самодостатнього споглядання; друга – образ за межами образу, інорідна перспектива образу. Саме, завдячуючи цьому другому ступеню, в образі-символі ми бачимо не тільки природні чи суб’єктивно-людські, але й трансцендентні та ірраціональні величини (!), що підкоряються, тим не менш, певному закону.

Символ є знак (вказівка), значення якого виходить за межі, що визначаються безпосередньо зображуваним явищем; це вказівка на іншу (смислову, духовну) дійсність.

Будь-який символ закликає нас відірватися від матеріальної дійсності, яку ми бачимо (живопис, архітектура), чуємо (музика) тощо, спрямувавши наші розум і почуття до споглядання деяких глибинних духовних смислів. Постаючи в ролі символу, форма, що чуттєво сприймається та зображується в творах мистецтва, виявляється пронизана духовними смислами, “вписана” в єдину цілісну картину світобудови.

З цього приводу К.Аксаков писав: “Умова поетичного твору полягає в тому, що вона не виражає думки з відчутною математичною точністю (як це робить наука), але висловлює думку з усією її безмежністю всупереч тим, хто думає, що безкінечне не може виразитися в кінечному”.

Саме тому живопис, який полишений символічного значення, перетворився б просто в фотографію, випадковий зліпок дійсності. Музика – в імітацію звуків дійсності тощо.

Символи є “отвори, вибиті в нашій суб’єктивності” (П.Флорен­ський), що дозволяють людині “вийти” зі свого суб’єктивного обмеженого буття до чогось більш всеохоплюючого, універсального. При цьому відмінною особливістю символу є неможливість вербалізувати його зміст. Чому? Будь-який символ включає в себе в якості обов’язкової компоненти переживання, що не можна виразити до кінця в словах. Чим глибше символічний пласт художнього образу, тим геніальніший твір мистецтва.

Таким чином, символічна природа художнього образу підіймає людину до духовно-символічної реальності, яка недоступна: 1) безпосередньому чуттєвому сприйняттю та 2) повній вербалізації.

Залежно від ступеня узагальнення, що пропонується художнім образом і завжди включає в себе елементи символічності, можна виділити три основні іпостасі художнього образу:

1. Ізоморфема – буквальний опис зовнішності предмету. Художній образ є ізоморфемою, якщо він: 1) позначає досить конкретний предмет (реальний чи фантастичний); 2) має структурну схожість із позначеним об’єктом.

Прикладом використання ізоморфних образів може служити в живописі зображення сліпоти. Так, у “Притчі про сліпих” П.Брейгеля ланцюжок сліпих, яких вів п’яний поводир у прірву, є символом духовної сліпоти людства, що рухається завдяки власним недолікам і вадам своїх вождів до глобальної катастрофи. У Пікассо, навпаки, зображення сліпих злидарів, як правило, є символічним вираженням духовного прозріння. Фізична сліпота ніби дозволяє їм проникнути в глибини власного духу, допомагаючи відкрити таїни, що недоступні фізичному зрячому, але духовно сліпій більшості інших людей.

Таким чином, ізоморфема знаходиться в найбільшій “близькості” до фізичного лику зображуваного предмету, що зовсім не заважає проявляти через зображення останнього деякі внутрішні символічні смисли.

2. Метафора – в буквальному смислі це “інакомовлення”, вираження одного явища через інше; це перенесення на один предмет властивостей іншого. В результаті використання метафори між предметами встановлюється не причинно-наслідковий чи формальний, а смисловий зв’язок, який виражає індивідуальний настрій, суб’єктивне переживання художника.

Найбільш простим проявом метафоричності може виступати зображення людей в образі тварин: сильної та сміливої людини в образі лева, хитрого – в образі лиса тощо. Метафори у вірші С.Єсеніна (виділені курсивом) не мають логічного смислу, але в цілому дозволяють створити образ прекрасного теплого вечора та співчуття до людини:

Изба-старуха челюстью порога

Жует пахучий мякиш тишины.

Використання при створенні художнього образу метафор звільняє мислення від пут буденності, даючи можливість побачити світ крізь призму творчої уяви поета: “по моим рукам стекает тишина” (Рільке), “железной нежностью хмелеет голова” (Лорка). Прикладом використання метафори у живописі може слугувати зображення Сальвадором Далі палаючого жирафа як образ неминучої Другої світової війни.

Особистісний смисл, який властивий метафорам, пояснюється для інших у результаті встановлення ближніх і далеких асоціацій, у результаті чого відбувається розіграш загальноприйнятих значень та забезпечується вільне, багатозначне наповнення образу, що сходить у кінечному результаті до уявлення про світ-в-цілому та дозволяє

В одно мгновенье видеть вечность,

Огромный мир – в зерне песка,

В единой горсти – бесконечность

И небо – в чашечке песка.

(Вільям Блейк)

Особливо яскраво подібна здатність сходження в художньому образі від індивідуального до всезагального, від миттєвого до вічного через встановлення нечітких, прихованих зв’язків між одиничними проявами дійсності простежується в східній поезії:

Утренняя свежесть, возникающая только на час,

По существу не отличается от гигантской сосны,

Живущей тысячи лет.

(Доген)

3. Алегорія – одна з найвищих сходинок узагальнення, що передбачає наочне зображення абстрактного об’єкту (брехні, просвітництва, свободи).

Приклади використання алегорій: “Надія” Пюві де Шаванна у вигляді тендітної дівчинки з молодим деревцем у руці; “Віра” Бьорн-Джонса в образі дівчини зі світильником у парвій руці, біля ніг якої помирає дракон (Безвір’я), по лівій руці повзе змія (Сумнів). Складність прочитання алегорій у сучасному мистецтві: зображення в Далі чогось на кшталт шашлика в помітках художника можна розшифрувати як “бажання з’їсти когось” чи “бажання бути з’їденим кимось”; “Гала з шашликом на плечі” – алегорія тягара кохання, “М’який автопортрет з піджареним беконом” – алегорія тягара популярності.

Безперечно, в більшості художніх образів вказані рівні поєднуються, посилюючи таким чином багатозначність інтерпретацій закладених у них смислів.

Так, зображення фаворитки флорентійського герцога Лоренцо Вєліколєпного з намистом у вигляді змії, що кусає власний хвіст, є не тільки ізоморфним зображенням реально існуючої жінки, але намисто вносить символічно-алегоричний смисл безсмертя її краси (змія, що кусає свій хвіст – традиційний символ вічності). Не випадково відомий історик мистецтва Вазарі вирішив, що на картині зображена Клеопатра (змія в ролі ізоморфеми – реальні обставини її загибелі, замкнення її в положення кола – алегорія безсмертя та вічної краси великої спутниці римського імператора Антонія).

Реалізація художнього образу відбувається тільки в процесі втілен­­ня й наступного сприйняття художнього твору конкретними людьми.