1.2. Історія естетичної думки Передтеча науки естетики

Історія естетичної думки бере свій початок у глибокій давнині. Вже в державах Давньої Індії, Китаю та Греції стали з’являтися присвячені мистецтву філософські тексти, де область естетичного зводилася до рівня теорії. З самого початку естетичні смисли світобудови були відкриті в уявленнях про прекрасний і гармонійний космос: або створеному за задумом найвищого Художника – Бога, який, як говориться в 1–2 розділі книги Буття Старого Заповіту, все створив “добре”, або такого, що виник із першопочаткового хаосу (міфологічне уявлення, наприклад, античних міфів). Теоретична думка в різних культурах світу досить суттєво різнилася в плані більш детального опису критеріїв цього художнього всеохоплюючого твору, а також способів його сприйняття та відтворення людиною.

Більша частина прийнятих у сучасній науці естетиці термінів й ідей склалися в античності, в давньогрецькій культурі. До них відносяться: гармонія, прекрасне (краса), піднесене, трагічне, комічне, катарсис, ритм, поетика, калокагатія, музика, образ, символ, мімезис та ін. Пізніше саме на основі античної традиції сформувалося загальне теоретичне “поле” новоєвропейської естетики, сума певних “прочитань” всесвіту (його естетичних значень), що породила відповідну особливу науку.

Естетична наукова думка “склалася”, з одного боку, завдяки накопиченню філософією теоретичного матеріалу, який розширився в результаті до сфери естетичного, з іншого боку, – завдяки накопиченню самого естетичного досвіду, що відобразився в творах мистецтва і, призвів до необхідності ясного та чіткого їх узагальнення. Мистецтвознавча думка все частіше виходила за межі дослідження того чи іншого окремого виду мистецтва, звертаючись до співставлення спочатку двох видів мистецтва (трактати Дюбо та Лессінга), потім трьох і більше, доки, на кінець, не підійшла до можливості виокремлення єдиного принципу мистецтва. Вперше це зробив Шарль Батте в своєму творі “Витончені мистецтва, що зведені до єдиного принципу” (1746 р.). Тут уже теоретичну думку цікавило не просте співставлення різних видів мистецтва для виділення особливостей кожного, а “єдиний принцип”, який зближає всі види мистецтва та визначає загальні закони всієї сфери естетичної (художньої) діяльності. Для Батте таким принципом було “відтворення прекрасної природи”, тому, на його думку, необхідно було досліджувати природу прекрасного, здібності людини відчувати, виражати та відтворювати прекрасне. Таким чином, мистецтвознавча думка наблизилася до цілком філософських питань про можливості та характер виразності світу, проблеми втілення задуму, ідеї, смислу в будь-чому матеріальному. Майже одночасно з працями Батте й навіть трохи раніше з’явилися трактати, присвячені спеціальному розгляду “проблеми” краси – твору швейцарця де Круза “Трактат про красу” (1715 р.) й абата Андре “Досвід про красу” (1741 р.). Естетичні питання та проблеми вивчалися, звичайно, й раніше, але вони поставали все ж у межах загального ціннісного відношення людини до світу, в межах здатності “судити про фарби, запахи, науки, одяг, будівлі, про витвори мистецтва та природи” (абат де Бельгард). У творчості ж французьких (Батте, Монтеск’є, Вольтер, Даламбер), англійських (Юм, Бьорк, Джерар) і німецьких (Бодлер, Брейтингер, Баумгартен) мислителів XVIII ст. “проблема” прекрасного та інших естетичних категорій (наприклад, смаку) розкривається в своєму специфічно естетичному змісті. Естетичні категорії відділяються ними від етичних, логічних та інших категорій чи уявлень. Так Е.Бьорк, який досліджував “походження наших ідей про піднесене та прекрасне”, дійшов до висновку про принципово іншу – порівняно з категорією “добра” – природу “прекрасного” та “піднесеного”. І нарешті, О.Баумгартен у своїй “Естетиці” (1750 р.) позначив місце та характер нової особливої філософської дисципліни естетики як теорії чуттєвого пізнання, поряд з іншими – логікою та етикою.

Велику роль у формуванні науки естетики відіграли західно-християнські сповідання – католицизм та протестантизм, з властивим їм світовідчуттям. Протестантизм, який виокремився в XV–XVI ст. із католицизму, позначив суб’єктивність та індивідуалізм поглядів новоєвропейської людини. Один із засновників протестантизму, М.Лю­тер опирався в своєму протесті проти зовнішнього авторитету папської церкви, перш за все, на свою власну віру та індивідуальне судження. Але виток протестантського відношення до світу полягав у самому католицизмі з його непомірним прославленням розуму, використовуючи який можна не тільки “зважувати зірки”, але навіть пізнавати сутність Бога. Не дивно, що вже в XVIII ст. ретельно розроблялися суб’єктивно-психологічні аспекти естетики, зокрема, ідея смаку. Е.Бьорк, про якого згадувалося вище, був глибоко переконаний, що прекрасне та піднесене не є об’єктивними властивостями предметного світу, але виникають лише в душі сприймаючого в акті споглядання їм різноманітних властивостей. Таке уявлення Е.Бьорка вплинуло на естетичну теорію знаменитого німецького філософа І.Канта (1724–1804).