Художня література

У системі мистецтв художня література займає дуже особливе місце. Хоча література – не найдавніший вид мистецтва (образотворче мистецтво, хореографія та музика виникли, як відомо, раніше), але за ступенем впливу на інші сфери художньої творчості література не має собі рівних. Виразний засіб літератури (слово) відкриває воістину необмежені можливості відображення життя – подій, явищ, внутрішнього світу людини.

Первинно література зародилася як усна творчість – вона була народною, колективною, немала авторства. Із уст в уста, від покоління до покоління передавалися казки, легенди, міфи. Поступово вони обростали новими рисами та конкретикою, відшліфовувалася їх мовна форма, яскравіше та виразніше ставали образи героїв. З появою писемності літературні твори почали набувати більш строгі форми. Прекрасний винахід Гутенберга – друкарський станок – відкрив нову еру в житті літературних текстів. Першою друкованою книгою була Біблія.

Але повернемося назад, в античність, коли складалися та формувалися різноманітні види словесної творчості та жанри літератури. В античні часи зародилася поезія. Першим грецьким, а відповідно, і європейським поетом прийнято вважати Гесіода, який жив близько 700 р. до н.е. Не менш відомі такі імена, як Гомер, Алкей, Сапфо.

В античності з’явився особливий рід літератури – драма, яка призначалася для сценічного зображення. Першими античними драматургами були Есхіл, Еврипід, Софокл, Аристофан. Вони залишили величезний доробок – драми, комедії, трагедії, в яких, як правило, відтворювалися міфологічні сюжети, діяли легендарні герої – Федра, Електра, Ясон, Геракл, Медея та ін. Антична драматургія справила великий вплив на подальший розвиток драми та театру.

В античності продовжує розвиватися епос як рід оповідаючої літератури (на відміну від лірики та драми). У перекладі з грецької “епос” означає розповідь чи оповідання (прозаїчне чи поетичне). Первинні форми епічних творів, які існували в усній народній творчості, – це героїчний епос (на основі міфів, переказів), легенди, сказання, народні казки. У письмовій літературі з’являються нові жанрові різновиди: новела, повість, роман, оповідання. До нас дійшли різноманітні прозаїчні твори, що відрізняються за жанром і тематикою.

Варто зазначити, що тривалий час національні літератури розвивалися досить уособлено. З появою професійних перекладачів людям стала доступна й іншомовна література. Проте проблема адекватності перекладу й сьогодні відноситься до таких, які важко вирішуються, в першу чергу це стосується поетичних творів. Виявилося, що перекладати вірші часом просто неможливо з причини відсутності мовних еквівалентів. Зберегти ритмічний стрій, образність, настрій, фонетичну своєрідність оригіналу під силу лише небагатьом перекладачам, які гарно знають мову та наділені великою поетичною майстерністю.

Три роди художньої літератури – епос, лірика, драма, – що мають найдавніші витоки, продовжують розвиток у сучасній словесній творчості. Найбільш виразно риси епічної літератури виражені в романі. Для роману характерні: порівняно великий об’єм, велика кількість сюжетних ліній, зображення життя в усіх його проявах. У художню тканину роману, окрім сюжету, органічно вплетені описи побуту, природи, словесні портрети героїв, їх переживання, авторські відступи тощо. Роман має велику кількість різновидів: жартівливий, лицарський, побутовий, історичний, пригодницький, науково-фантастичний, роман – епопея, соціально-побутовий, психологічний. Роман – це найбільш повне та закінчене вираження мистецтва епічної прози.

Лірика – рід художньої літератури, предметом зображення якої є духовне життя людини, світ його ідей та почуттів, переживань, у яких в опосередкованій формі відображаються події та явища. Для лірики характерні емоційне піднесення, метафоричність мови. В ліричних творах зазвичай відсутні розгорнутий сюжет, конкретний опис подій, завершені характеристики персонажів. Ліричний герой несе в творі головне естетичне навантаження – його устами говорить сам поет. Нерідко читач схильний ототожнювати поета з його ліричним героєм.

Лірика може бути пейзажна, любовна, філософська, до неї також відносяться епіграма, епітафія, елегія. Наскільки багатообразна лірика, можна судити на прикладі як української, так і російської поезії, назвавши імена Шевченка, Лесі Українки, Франка, Лермонтова, Єсеніна, Блока, Пастернака, Цвєтаєвої та ін.

Драма – рід літературних творів, призначених для постановки на сцені. Цим обумовлені художні, композиційні та інші особливості тексту, у структуру якого входять діалоги, монологи, репліки, авторські ремарки. Смисловим ядром драми, як правило, є конфлікт, який визначає хід розвитку дії. Сюжети драматичних творів дуже різнобічні: запозичені з міфів, героїчні, побутові, психологічні тощо. До жанрових різновидів драми відносяться: трагедія, комедія, мелодрама, фарс, водевіль.

Драма вважається найважчим видом літературної творчості, пробним каменем майстерності та таланту письменника. Порівняно з епосом вона має менше можливостей для зображення життя, розвитку сюжету, характеристики діючих осіб. Тут значна частина того, що відбувається, опосередковується, передається через мову героїв. Драма – це рід словесної творчості, в якій найбільш явно простежується вплив літератури на інші види мистецтва.

Окрім тих авторів, які увійшли в історію літератури виключно як драматурги (Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше та ін.), п’єси для театру писали й багато інших письменників, відомих нам як прозаїки та поети. Епічна та лірична література не поступаються драмі за ступенем впливу на інші види художньої творчості: образотворче мистецтво, музику та хореографію. Тут маються на увазі спроби “перевести” твори з мови одного виду мистецтва на мову іншого. Бувають випадки, коли літературні твори відіграють роль спонукаючого мотиву творчості, надихають, будять уяву та фантазію. Іноді з’являються музичні твори, що мають своїм джерелом літературні твори (Г.Свиридов – музичні ілюстрації до повісті О.Пушкіна “Заметіль”, Е.Гріг – музика до драми М.Лермонтова “Маскарад” тощо). А скільки живописців і графіків приворожили міфологічні сюжети, скільки художників знайшли себе як ілюстратори романів, повістей, поем, ліричних збірок?!

Музика

Ніяке мистецтво не може змагатися з музикою за силою емоційного впливу на слухача, ніяке інше мистецтво не може викликати настільки яскраві образи та переживання. І ні один із видів не полишений до такого ступеня смислової конкретності. Музика не тільки створює певний емоційний настрій, але й пробуджує фантазію, натхнення. Вона захоплює, “заражає”, “бере в полон” слухачів, підкоряючи своїй стихії.

Головним виразним засобом музики прийнято вважати звук, який і створює художній образ. Звук має інтонаційну природу. Інтонація відтворює відтінки мови, що звучить, певний темп і ритм. Виразність музичного образу досягається за допомогою мелодії, композиції, гармонії, ритму.

Первинно музика існувала в формах колективної народної творчості, автори самі були виконавцями своїх музичних творів. Музика була невід’ємною складовою ритуальних, культових, обрядових дійств. З появою професійних композиторів і нотного запису вона стала фіксуватися, записуватися, зберігатися та передаватися від покоління до покоління. Але створена композитором музика, зафіксована за допомогою нотного запису, для слухачів-непрофесіоналів неначе не існує, вона схожа на сплячу царівну з відомої казки: щоб розбудити її від сну, примусити зазвучати, потрібен виконавець – соліст, група, оркестр. Вони вдихнуть життя в “німу” музику, зроблять її музикою для всіх. Саме від виконавця буде залежати сприйняття слухачами пісні, сонати, симфонії, балади тощо.

Подібно до того, як одне і те ж слово, одну і ту ж фразу можна промовити по-різному й залежно від інтонації вона буде звучати як питання, як схвалення чи як загроза, по-різному можна виконати одну і ту ж музичну п’єсу. Спосіб прочитання, розуміння та виконання називається музичною інтерпретацією. Існує велика кількість інтерпретацій, зовсім не схожих одна на одну. Це залежить від таланту та інди­­відуальної манери виконавця. Відомі твори звучать по-новому, невідомі стають популярними завдяки майстерності та таланту піаніста, скрипача, органіста. І чим складніший музичний твір, тим більше способів його прочитання та виконання. Іноді робиться переклад музичних творів, написаних композитором для одного музичного інструменту (наприклад, клавесина, органа, скрипки), на мову іншого інструмента (наприклад, фортепіано) – і це теж спосіб музичної інтерпретації, але вже інший, пов’язаний більшою мірою не з виконавською, а з композиторською майстерністю. Образна мова музики не потребує перекладу подібно літертурній мові. Музика легко долає національні кордони та перешкоди часу – вона зрозуміла всім, хто здатен слухати, відчувати, співпереживати.

Танець

Мистецтво танцю відноситься до найдавніших видів мистецтва. Його основним виразним засобом є рух, жест. Рухи можуть бути як наслідуючими, імітуючими, так і умовними, узагальненими, але в будь-якому випадку вони виражають емоційний стан, за їх допомогою створюється художній образ.

Первинно танець не мав самостійного значення, а був частиною обрядових дій, елементом релігійних ритуалів чи свят. Він виконувався колективно й не був спеціально призначений для сприйняття з боку, публікою. Згодом наряду з народним танцювальним мистецтвом виокремилося мистецтво професійного танцю. Перші професійні танцівники з’явилися в античності, але лише до XVIII ст. сформувався такий вид музичного театру, в якому виразні засоби хореографії доповнювалися музикою, образотворчим мистецтвом, режисурою, – балет.

Балет являє собою синтез багатьох мистецтв. В основі його лежить літературний твір – лібретто. Провідна роль поряд з танцем належить музиці, використовується пантоміма, прийоми акторської гри драматичного театру. Буквально на наших очах народилося та зробило великі успіхи мистецтво телевізійного балету (кінобалет). І це дуже важливо, оскільки будь-яке театральне мистецтво швидкоплинне, життя спектаклю вираховується реальними годинами дії в сценічному просторі. Кінозйомка дозволяє зберегти, а значить і врятувати від забуття роботи талановитих майстрів балетного мистецтва.

Театр

Основоположним елементом театрального видовища є сценічна дія. В.Гюго писав про те, що театр – це країна істинного. На думку Герцена, театр є вищою інстанцією для вирішення життєвих питань. Таке соціальне значення театр мав ще за часів появи в Давній Греції. Громадяни в театральних спектаклях вирішували проблеми суспільного звучання. Театр – це вид мистецтва, який допомагає розкрити протиріччя часу, внутрішнього світу людини, стверджує ідеї за допомогою драматичного дійства – спектакля. В процесі театрального дійства події розгортаються в часі та просторі, проте театральний час умовний і не прирівнюється до астрономічного. Спектакль у своєму розвитку поділяється на акти, дії, а ті, в свою чергу, – на мізансцени, картини тощо. Театр об’єднує найрізноманітніші жанри сценічного мистецтва – чи то драма чи балет, опера чи пантоміма. Довгий час головною фігурою в театрі був актор, а режисер виконував другорядну роль. Але час йшов, театр розвивався, і вимоги до нього росли. Необхідною стала спеціальна людина, яка б несла відповідальність за все. Цією людиною став режисер.