1. Які вчинили у стані неосудності суспільне небезпеч­ ні діяння;

2. Які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3. Які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

* * *

1. У ст. 93 чітко окреслене коло осіб, яким суд може призначити примусові заходи медичного характеру. Перелік від­ кривають особи, які вчинили суспільне небезпечні діяння у стані неосудності і на підставі ч. 2 ст. 19 звільняються від кримі­ нальної відповідальності. До цієї категорії належать особи з наявністю у них під час вчинення суспільне небезпечних діянь широкого спектру психічних розладів (хронічні психічні захворю­ вання, тимчасові розлади психічної діяльності, недоумство, інші хворобливі стани психіки), які позбавляли їх можливості усві­ домлювати свої дії або керувати ними.

2. Застосування примусових заходів медичного характеру можливе до осіб, які страждають на психічний розлад, через який вони були не здатні повною мірою усвідомлювати свої дії і керувати ними тгід час вчинення злочину, і тому, підпадаючи під дію ст. 20, судом були визнані обмежено осудними. Дії таких осіб чітко визнаються злочином, який тягне за собою покарання. Виконання останнього може поєднуватись із застосуванням при­ мусових заходів медичного характеру, в чому їх принципова відмінність від застосування таких заходів до осіб, вказаних у пп. 1 і 3 ст. 93.

Примусові заходи медичного характеру згідно з ч. 2 ст. 20 не повинні застосовуватись до всіх осіб, визнаних судом обме­жено осудними, а лише в тих випадках, коли психічний розлад може бути небезпечним "для себе або інших осіб".

До осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності, може бути застосований лише один вид примусових заходів медичного характеру — надання амбулаторної психіатричної до­помоги в примусовому порядку (відповідно до ч. З, 4, 5 ст. 94 інші види примусових заходів медичного характеру застосову­ються до психічно хворих, у категорію яких не входять особи з обмеженою осудністю). Своєрідність надання примусової амбу­латорної психіатричної допомоги особам з обмеженою осудністю полягає в тому, що вона надається одночасно з відбуванням ними покарання. Якщо покарання пов'язане з позбавленням волі, то здійснення примусових заходів медичного характеру поклада­ється на медичну службу кримінально-виконавчих установ. Якщо покарання не пов'язане з позбавленням волі, то проведення примусового амбулаторного лікування покладається на психіат­ричні заклади охорони здоров'я.

3. Групу осіб, які вказані у п. З даної статті, об'єднує та обставина, що вони вчинили злочин у стані осудності і ви­ знаються винними відносно нього, а психічні хвороби у одних розвивались до постановлення вироку, а у інших — після ви­ несення вироку під час відбування покарання. В перших випад-

355

ках психічна хвороба перешкоджає можливості усвідомлювати зміст пред'явленого обвинувачення, свідчити, здійснювати свій захист, усвідомлювати значення покарання, тобто такі особи не можуть через психічний стан брати участь у процесуальних діях. В інших випадках психічна хвороба перешкоджає можливості усвідомлювати суспільну небезпеку вчиненого та значення при­значеного покарання і, таким чином, не може бути досягнута мета покарання, що робить його виконання беззмістовним. При­мусові заходи медичного характеру можуть застосовуватись після відбуття частини покарання і можуть змшитися покаранням, якщо відбулося одужання і не сплинули строки давності.

Стаття 94. Види примусових заходів медичного характеру

1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небез­ печності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1. надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2. госпіталізація до психіатричного закладу із зви­ чайним наглядом;

3. госпіталізація до психіатричного закладу з поси­ леним наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом сто­ совно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільне небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіат­ ричного закладу.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичай­ ним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує три­ мання у психіатричному закладі і лікування у приму­ совому порядку.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиле­ ним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та ліку­ вання в умовах посиленого нагляду.

356

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне небезпечне діяння, пов'я­ зане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і ха­ рактером вчиненого суспільне небезпечного діяння стано­ вить особливу небезпеку для суспільства і потребує три­ мання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного харак­ теру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

* * *

1. У от. 94 дається перелік видів примусових заходів медич­ ного характеру та типів психіатричних закладів, в яких вони проводяться. Різниця між ними полягає у характері обмежень прав і свобод особи та специфіці нагляду: мінімальні обмеження при наданні амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та більш значні при примусовому лікуванні у психіат­ ричних стаціонарах, яке надається з організацією звичайного, посиленого та суворого видів нагляду. Встановлення диферен­ ційованих режимів утримування психічно хворих, які скоїли суспільне небезпечні діяння, спрямоване на виключення мож­ ливості здійснення ними нових суспільне небезпечних діянь.

2. Критерії вибору судом виду примусових заходів медичного характеру, викладені у ч. 1 даної статті, залежать від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з ураху­ ванням небезпеки психічно хворого для себе та інших осіб.

У кожному окремому випадку при виборі виду примусових заходів медичного характеру суду необхідно оцінювати суспільну небезпеку хворого, яка визначається як ризик скоєння хворим повторного суспільне небезпечного діяння. Ступінь суспільної небезпеки психічно хворого визначається на підставі аналізу тяжкості вчиненого діяння і типу його суспільної небезпеки (активного чи пасивного), з урахуванням можливості повторення суспільне небезпечних діянь.

3. Надання амбулаторної психіатричної допомоги у приму­ совому порядку — новий для вітчизняного законодавства вид примусових заходів медичного характеру. Стаття не вказує на конкретні ознаки психічного розладу як підстави для призна­ чення примусової амбулаторної психіатричної допомоги.

Підкреслюється, що головною засадою е такий психічний стан особи, який не потребує госпіталізації до психіатричного стаціонару, тобто при якому можливе проведення обов'язкового систематичного нагляду і необхідних лікувально-реабілітаційних заходів в амбулаторному порядку. Такий вид примусового ліку­вання може застосовуватись до осіб з соціальною цілісністю,

357

здатних усвідомлювати зміст примусової міри і організувати свою поведінку в амбулаторних умовах згідно з приписами лікаря.

4. Психіатричний заклад із звичайним наглядом призначе­ ний для психічно хворих, які за своїм психічним станом і ха­ рактером вчиненого суспільне небезпечного діяння потребують примусового лікування, але без значних обмежень чи посиленого нагляду.

Психіатричний заклад із посиленим наглядом призначений для психічно хворих, стан яких потребує тримання і лікування в умовах посиленого нагляду, хоча вони не скоїли суспільне небез­печних дій проти життя інших осіб і не складають загрози для суспільства.

Психіатричний заклад із суворим наглядом призначений для психічно хворих, які за своїм психічним станом і характером діянь складають особливу небезпеку для суспільства, враховуючи великий ризик скоєння агресивних дій проти життя інших осіб.

5. От. 94 не розкриває ті чи інші ознаки психічного стану осіб, яким призначаються примусові заходи медичного характеру, оскільки це компетенція судово-психіатричних експертів. Висно­ вок судово-психіатричної експертизи про психічний стан особи є юридичною підставою для застосування примусових заходів ме­ дичного характеру, але він потребує, як всякий експертний висновок, оцінки судом. Рекомендації експертів не є обов'язко­ вими для суду. Суд, керуючись положеннями Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів, виносить своє рішення. Суд не вказує назву конкретного психіатричного закладу, де повинно проводитись лікування. В ухвалі суду вказується вид примусових заходів медичного характеру. Вибір конкретного пси­ хіатричного закладу здійснюється органами охорони здоров'я з урахуванням виду примусових заходів медичного характеру, міс­ ця проживання особи, якій вони призначені. Надання амбула­ торної психіатричної допомоги у примусовому порядку обмежено осудним особам, яким обране покарання з позбавленням волі, і проводиться за місцем відбуття покарання. Суд також не вказує строків лікування.

6. Якщо суд встановлює, що психічний стан особи не скла­ дає небезпеки ні для себе, ні для інших осіб, він може передати хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Такий лікарський нагляд належить до непримусових заходів медичного характеру. Непримусові заходи призначаються судом, але на відміну від примусових, за яких призначення, припинення і контроль за проведенням здійсню­ ються судом, ці заходи медичного характеру забезпечуються і контролюються тільки органами охорони здоров'я.

Стаття 95. Продовження, зміна або припинен­ня застосування примусових заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється су-

358

дом за заявою представника психіатричного закладу (лі-каря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допо­могу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіат-рів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

2. Особи, до яких застосовані примусові заходи медич­ ного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-пси- хіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного харак­ теру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії ліка- рів-психіатрів, який містить обгрунтування про необхід­ ність продовження застосування примусового заходу ме­ дичного характеру. У разі необхідності продовження за­ стосування примусового заходу медичного характеру понад б місяців представник психіатричного закладу (лікар-пси­ хіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, по­ винен направити до суду за місцем знаходження психіат­ ричного закладу заяву про продовження застосування при­ мусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обгрунтування про необ­ хідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування при­ мусового заходу медичного характеру проводиться кож­ ного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

3. У разі припинення застосування примусових захо­ дів медичного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським нагля­ дом.

4. У разі припинення застосування примусових захо­ дів медичного характеру через видужання особи, які вчи­ нили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

* * *

1. Строки застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру визначаються особливостями пси­хічного стану, тяжкістю захворювання і його перебігом.

359

Основним критерієм для перегляду застосування примусових заходів медичного характеру є усунення суспільної небезпеки хворого, обумовленої психічними розладами.

2. Примусові заходи медичного характеру припиняються у разі повного одужання особи, стійкого покращення її психічного стану або такої зміни психічного стану, за якої попередня не­ безпека для себе або інших осіб повністю зникає або суттєво змінюється. Слід пам'ятати, що зникнення або зниження суспіль­ ної небезпеки може наступати не тільки у разі покращення психічного стану, але і в результаті його погіршення. Напри­ клад, при поглибленні деменції (слабоумства), при значному погіршенні соматичного стану (інсульт з паралічем тощо), коли зникає активність хворого.

3. Заміна одного виду примусових заходів медичного харак­ теру іншим здійснюється, коли загальна підстава для їх засто­ сування зберігається, але вид, обраний раніш, не е оптимальним для хворого з урахуванням динаміки його психічного стану.

Поступове скасування примусових заходів медичного харак­теру через заміну більш суворого його виду на менш суворий не е обов'язковим.

4. Застосування обраного судом виду примусових заходів продовжується у випадках відсутності стійкого покращення пси­ хічного стану хворого, відсутності позитивної динаміки тих пси­ хопатологічних феноменів, з якими було пов'язане суспільне небезпечне діяння.

5. Порядок розгляду обставин, що свідчать про необхідність припинення застосування примусових заходів медичного харак­ теру або зміни їх виду, детально описаний у ч. 2 ст. 95. Встановленням максимального строку періодичного огляду хво­ рого комісією лікарів-психіатрів "не рідше одного разу на шість місяців" вводиться принципово нова правова норма — продов­ ження застосування примусових заходів медичного характеру кожного разу на строк, який не може перевищувати шести місяців.

Регулювання процедури прийняття судом рішення про про­довження, зміну або припинення примусових заходів медичного характеру правовими нормами чинного Кодексу гарантує захист прав осіб, що страждають на психічні розлади.

6. Застосування примусових заходів медичного характеру у психіатричних закладах охорони здоров'я регламентується відпо­ відною інструкцією МОЗ України "Про порядок застосування заходів медичного характеру до осіб з психічними розладами, які скоїли суспільне небезпечні діяння".

7. Зазначений у ч. 2 ст. 95 порядок продовження або аміни примусових заходів медичного характеру застосовується також до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлений вироку, і до осіб, які за­ хворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Але у разі видужання від психічної хвороби після припинення при­ мусових заходів медичного характеру такі особи відповідно під­ лягають покаранню на загальних підставах або можуть підлягати подальшому відбуванню покарання. При цьому час, протягом

360

якого до осіб застосовувались примусові заходи медичного ха­рактеру, зараховується в строк призначеного або відновленого покарання (ч. 4 ст. 84).

С т а т т я 96. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчи­ нили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у вигляді позбав­ лення волі або обмеження волі примусове лікування здійс­ нюється за місцем відбування покарання. У разі призна­ чення інших видів покарань примусове лікування здійсню­ ється у спеціальних лікувальних закладах.

* * *

1. У статті йде мова про особливості застосування приму­ сового лікування до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Термін "при­ мусове лікування" на відміну від терміну "примусові заходи медичного характеру" вказує на те, що особи, до яких воно застосовується, можуть усвідомлювати значення примусового ліку­ вання, розуміти, до чого їх примушують, і на них може бути покладений обов'язок належного його виконання.

2. До хвороб, що становлять небезпеку для здоров'я інших людей, належать тяжкі інфекційні хвороби, наприклад проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у фазі розпаду тощо. Вказані хвороби мають'різні форми перебігу, заразливості, тому у кож­ ному конкретному випадку суд повинен приймати рішення про застосування примусового лікування на підставі висновку судово- медичної експертизи.

3. Місце проведення примусового лікування залежить від виду призначеного покарання. У разі покарання у вигляді по­ збавлення або обмеження волі примусове лікування проводять заклади медичної служби кримінально-виконавчих установ, при інших видах покарання — спеціальні лікувальні заклади.

361

Розділ XV

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Загальні положення до статей 97—108

Виділення у чинному Кодексі окремого розділу, присвяченого кримінальній відповідальності неповнолітніх, зумовлено особливос­тями вікового і соціально-психологічного розвитку осіб, що вчи­няють злочини у віці від 14 до 18 років. Ці особливості визна­чають специфічні, допустимі лише по відношенню до непов­нолітніх кримінально-правові заходи, при єдиних з дорослими підставах і принципах кримінальної відповідальності, що реґла-ментуються Конституцією України (ст. 129) та от. 2—10, 11—17, 18—21, 23, 29, 31, 35, 36—43, 44—49 чинного Кодексу.

Маються на увазі види кримінальної відповідальності, пере­лічені в ст. 98. Лише шість із дванадцяти покарань, перед­бачених для дорослих (ст. 51), законодавець визнав можливим включити до цієї статті.

До ст. 98 не ввійшли покарання які недоцільно призначати неповнолітнім у зв'язку з їх соціальним, правовим і фактичним станом (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також покарання, зазначені у пп. 6, 7, 9, 10 ст. 51).

Крім того, не застосовуються покарання які обумовлені поло­женнями п. "а" ст. 37 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р., у відпо­відності з якими жодна дитина не може бути піддана катуванню та іншим жорстоким нелюдським, принижуючим гідність формам поводження чи покарання.

Довічне позбавлення волі, можливість звільнення через яке виключається, не може бути призначено особам молодше 18 років, незважаючи на тяжкість вчинених ними діянь (див. ко­ментар до ст. 64).

Із видів покарань, які можна застосовувати до неповнолітніх, лише два не пов'язані із залученням їх до праці (штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю). Таким чином, праця визнається найбільш ефектив­ним критерієм становлення винного на шлях виправлення. Від­так органи, уповноважені державою забезпечувати контроль і нагляд за умовами відбування покарань засудженими, зобов'язані звертати пріоритетну увагу на організацію процесу трудової ді­яльності неповнолітніх.

З метою забезпечення індивідуалізації кримінальної відпові­дальності неповнолітніх, зважаючи на їх вікові особливості, в коментованому розділі встановлені обмеження меж покарань що­до осіб у віці від 14 до 18 років.

Штраф (ст. 99) застосовується лише до тих неповнолітніх, які мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення.

362

Громадські роботи (ст. 100) можуть бути призначені неповно­літнім у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двад­цяти годин, або наполовину меншою тривалістю, ніж дорослим.

На строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб дозволяється тримання під арештом неповнолітніх у віці від 16 до 18 років (ст. 101). Граничний термін позбавлення неповнолітніх волі (ст. 102) встановлений на рівні п'ятнадцяти років.

Пільги щодо кримінальної відповідальності та покарання непов­нолітніх містяться не лише в зазначених, але й у інших статтях чинного Кодексу. Наприклад, норми ст. 61 виключають можливість застосування до осіб, яким не виповнилось 18 років, покарання у вигляді обмеження волі. На підставі ст. 57 забороняється при­значати особам, які не досягли 16-річного віку, виправні роботи.

Ч. 1. ст. 66 вчинення злочину неповнолітнім відносить до обставин, що пом'якшують покарання.

Особливістю відповідальності неповнолітніх за вчинені ними злочини є зафіксована в розд. XV чинного Кодексу можливість реалізації її у формі звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням примусових заходів виховного ха­рактеру (ст. 97, 105), а також у формі, індивідуалізація якої може виявлятись:

• у звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 104);

• у застосуванні покарання в межах, спеціально встанов­ лених ст. 98;

• в умовно-достроковому звільненні від відбування пока­ рання (ст. 107).

Процедурні питання звільнення неповнолітніх від криміналь­ної відповідальності, відбування покарань, погашення і зняття судимості врегульовано ст. 97, 102—108, а також криміналь­но-процесуальним законодавством.

Поняття "неповнолітній" та "особа, яка не досягла 18-річного віку", що вживаються в ст. 22, 57, 60, 61, 64, 97—108 та ряді інших, є ідентичними, оскільки неповнолітніми вважаються осо­би, яким не виповнилось 18 років. Аналогічними їм е поняття "підліток" та "особа у віці від 14 до 18 років".

Порядок встановлення віку кримінальної відповідальності як обов'язкової ознаки суб'єкта злочину регулюється ст. 22 (див. відповідний коментар). Необхідно, між тим, уточнити, що досяг­нення особою певного віку вважається не в день її народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік встановлю­ється за допомогою судово-медичної експертизи (пп. 4, 5 ст. 76 КПК України), датою народження конкретної особи визнається остан­ній день року, на який вказано експертами у відповідному висновку.

Стаття 97. Звільнення від кримінальної відпові­дальності із застосуванням примусо­вих заходів виховного характеру

1. Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин неве­ликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної

363

відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу.

2. Примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наста­ вати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно не­ безпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, перед­ баченого Особливою частиною цього Кодексу.

3. У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив зло­ чин, від застосування до нього примусових заходів вихов­ ного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

* * *

1. Примусові заходи виховного характеру, які ч. 1 комен­ тованої статті розглядає в якості підстав звільнення від кри­ мінальної відповідальності, а ч. 1 ст. 105 — звільнення від по­ карання, е особливою формою державного впливу на неповно­ літніх за вчинені ними суспільно небезпечні діяння.

їх застосування — це право, а не обов'язок суду і може мати місце згідно з положеннями ч. 1 ст. 97 за наявності таких умов у сукупності:

• вчинення злочину вперше;

• вчинення злочину невисокого ступеня тяжкості (ч. 2 ст. 12);

• можливості виправлення неповнолітнього без заходів кри­ мінального примусу.

Норми ч. 2 ст. 97 зумовлюють застосування примусових заходів виховного характеру і у випадках вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Таким чином, всупереч спільній юридичній природі, приму­сові заходи виховного характеру мають певні відмінності, пов'я­зані з підставами їх застосування, передбаченими ч. 1 та 2 ст. 97.

Якщо в першому випадку йдеться про реагування в такий спосіб на злочинну поведінку неповнолітнього, яка не являє собою значної суспільної небезпеки, то в другому — про реагу­вання на злочин, який може бути як невеликого, так і значного ступеня тяжкості (ч. З—5 ст. 12).

2. Порядок провадження досудового слідства у справах вка­ заної категорії регулюється нормами кримінально-процесуального законодавства і є обов'язковою передумовою процедури призна­ чення судом примусових заходів виховного характеру.

3. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповно­ літнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя

364

постановою закривають кримінальну справу і у порядку, перед­баченому ч. 1 ст. 447 КПК України, вирішують питання про застосування до неповнолітнього одного чи кількох заходів, пе­редбачених ч. 2 ст. 105.

При розгляді судом справи по обвинуваченню групи осіб відповідне рішення може бути прийнято щодо конкретного непов­нолітнього одночасно з оостановленням обвинувального вироку відносно інших підсудних.

Відмова суду першої інстанції від застосування до неповно­літнього примусових заходів виховного характеру не е пере­шкодою для прийняття протилежного рішення в апеляційному чи касаційному судах. У той же час, жоден із суддів не вправі застосувати примусово-виховні заходи до неповнолітніх, які вчи­нили злочини невеликої тяжкості повторно. І хоча така заборона прямо не зазначена в законі, опосередковане підтвердження її можна знайти в нормах ст. 97 та 105.

4. Що стосується суспільне небезпечного діяння, за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 5 років і є вчинено особою, що досягла 11 років, але до випов­нення віку, з якого законом передбачена кримінальна відпові­дальність, то за фактом такого діяння, відповідно до ч. 4 ст. 6 КПК України, порушується кримінальна справа. Слідчий, вста­новивши, що суспільне небезпечне діяння вчинено особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідуван­ня, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п. 1 ст. 232^і КПК України). Розгляд справи в суді провадиться з обов'язковою участю прокурора і захисника.

Під час провадження досудового слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного харак­теру, крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК України, підля­гають з'ясуванню:

• вік неповнолітнього — число, місяць і рік народження (з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження);

• стан здоров'я та рівень загального розвитку неповноліт­ нього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов'язану з душевним захворюванням, слід з'ясувати, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів);

• умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; '

— обставини, що негативно впливали на виховання не­ повнолітнього; можливий вплив дорослих, які втягнули його у злочинну діяльність;

— ставлення неповнолітнього до скоєного, до навчання чи .праці.

365

За результатами розгляду справи суддею виноситься поста­нова, а судом — ухвала. З метою здійснення контролю за вико­нанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах непов­нолітніх за місцем проживання підлітка.

5. Детальний зміст заходів виховного характеру, вичерпний пе­ релік яких міститься в ч. 2 ст. 105, розкривається в коментарі до названої статті.

6. Принагідне зазначити, що за своєю сутністю примусово-ви­ ховні заходи мають педагогічний характер. Вони не містять еле­ мента кари і незалежно від підстав застосування не спричинюють судимості, хоча певною мірою й обмежують волевиявлення неповно­ літніх, бо застосовуються, здебільшого, всупереч їх бажанню та згоді їх законних представників. Ухилення неповнолітніх від призначених судом примусових заходів виховного характеру може привести до їх заміни на реальне кримінальне покарання (ч. З ст. 97).

7. Що стосується інших імовірних випадків звільнення не­ повнолітніх від кримінальної відповідальності, їх підстав — див. коментар до ст. 44—48, 106.

8. Не вдаючись до конкретики відносно всіх можливих випадків і підстав звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності, сутність інституту звільнення від кримінальної відповідальності можна сформулювати як відмову держави від негативної оцінки поведінки особи через обвинувальний вирок. Інакше кажучи, це звільнення особи від обов'язку відповісти перед державою за скоєне.

9. Звільнення від кримінальної відповідальності не слід змі­ шувати з відстороненням від кримінальної відповідальності, тобто з випадками, коли особа взагалі не підлягає кримінальній від­ повідальності внаслідок відсутності в її діях складу злочину або через наявність обставин, що виключають злочинність діяння (ч. 2 ст. 11, ст. 36—43).

10. Процесуальний порядок звільнення і відсторонення від кримінальної відповідальності регламентується нормами ст. 7, 7 , 7^і, 7³, 8, 9, 10 та 11^і КПК України.

Стаття 98. Види покарань

1. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1. штраф;

2. громадські роботи;

3. виправні роботи;

4. арешт;

5. позбавлення волі на певний строк.

2. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

366

1. Види покарань, наведені у коментованій статті, певною мірою відрізняються за обсягом і змістом від тих, що утворюють загальну систему покарань, закріплену в ст. 51.

Ці розбіжності пояснюються своєрідністю підходу законо­давця до питань покарання осіб, що вчинили злочини до до­сягнення повноліття. Сутність його полягає в передбачених цим Кодексом і кримінально-виконавчим законодавством менш су­ворих, ніж для дорослих злочинців, та орієнтованих на педа-гогічно-виховні заходи втратах і обмеженнях.

2. Ст. 98 містить чіткий перелік видів покарання, які мо­ жуть призначатись неповнолітнім. Перелік побудований за прин­ ципом послідовного переходу від менш суворих заходів до більш суворих. Існує думка, що саме така побудова системи покарань для неповнолітніх зумовлює рішення органу правосуддя, орієн­ туючи його на вибір у першу чергу м'яких видів покарання.

Розширене тлумачення цього переліку не допускається.

3. Розрізняються покарання основні, що застосовуються само­ стійно, і додаткові, які можуть бути призначені лише разом з основними.

Залежно від порядку призначення закон виділяє покарання:

• що призначаються як основні;

• що застосовуються виключно як додаткові;

• що призначаються або як основні, або як додаткові (змі­ шані).

4. До покарань, що можуть призначатись неповнолітнім в якості основних, належать: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. Інакше ка­ жучи, ці види покарань можуть бути призначені за вироком суду як самостійні.

Наприклад, відповідно до ч. 1 і 2 ст. 126 побої і мордування караються штрафом, громадськими роботами, виправними робо­тами, позбавленням волі на певний термін. Право суду, врахо­вуючи конкретні обставини та кваліфікацію злочину, обрати одну з названих альтернативних мір покарання.

Призначення декількох основних покарань одночасно може мати місце у випадках, коли за вчинення кількох злочинів або за кількома вироками призначаються покарання різних видів і закон не передбачає можливості їх заміни, а суд не вбачає підстав для поглинання одного покарання іншим, як це визна­чено в ст. 70, 71 (див. абз. 9 п. 15 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України "Про практику призначення судами кри­мінального покарання" від 22 грудня 1995 р. М 22).

5. Тільки в якості додаткових у випадках з неповнолітніми можуть призначатись покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ч. 2 ст. 98).

Для застосування даного виду додаткового покарання не обов'язково, щоб його потенційна можливість зазначалась санк­цією конкретної статті Особливої частини Кодексу. Це імовірно навіть і за відсутності такої норми, але за наявності умов, на які

13 2-39 367

вказано у ст. 55: якщо, з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяль­ністю, особи підсудного та інших обставин справи, суд визнає за неможливе збереження за нею права обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю.

Перешкодою для застосування даного виду покарання до неповнолітніх вважається вік, з якого, за нормами КЗпП України (ст. 188), реалізується право громадян на працю та працевлаш­тування. Варто нагадати, що за трудовою угодою (контрактом) неповнолітні можуть працювати з 16 років, а у виняткових випадках з 15 років, але за умови згоди на те одного із батьків або особи, що його замінює, та наявності постійної роботи.

Відмічена особливість має враховуватись судом при поста-новленні вироку, що дозволить уникнути судових помилок.

6. Що стосується змісту, розмірів, правил призначення і наслідків невиконання покарання у виді позбавлення права обій­ мати певні посади та займатись певною діяльністю, їх детально розкрито у ст. 55 (див. коментар).

7. Штраф відноситься до змішаних видів покарання, які мож­ ливі для застосування як в якості основних, так і додаткових.

Слід мати на увазі, що як додаткове покарання штраф призначається лише за наявності прямої вказівки на це у санк­ціях відповідних статей чинного Кодексу.

8. Призначення більш м'якого основного покарання, ніж передбачено законом за певний злочин, або перехід до іншого більш м'якого виду основного покарання не виключають мож­ ливості призначення винному додаткового покарання.

Якщо додаткове покарання є обов'язковим згідно з санкцією статті чинного Кодексу, за якою винна особа засуджується, не застосування цього покарання допускається лише в порядку ст. 69.

9. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові по­ карання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

10. Арешт є новим видом кримінального покарання, можли­ вість призначення якого передбачена чинним Кодексом не лише для неповнолітніх, але й для дорослих (ч. З ст. 60). Його сут­ ність полягає в обов'язковій суворій ізоляції злочинця від су­ спільства протягом нетривалого часу в спеціально відведених для цього місцях — арештантських будинках.

11. Арешт до неповнолітніх може застосовуватись не раніше як з 16-річного віку. Що стосується терміну імовірного арешту, законодавець встановив його для неповнолітніх на третину- мен­ шою тривалістю, ніж для дорослих злочинців, — від 15 до 45 діб.

Стаття 99. Штраф