1. При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65—67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, сту­ пінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

2. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями статей 65—67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

* * *

1. Положення, передбачені в ст. 68 чинного Кодексу, діяли і в Кримінальному кодексі 1960 року. Але вони не виділялись в окрему статтю, а були передбачені в тих статтях, де визначалось поняття стадій вчинення злочину та співучасті. Крім того, окремі моменти в новому законодавстві уточнені.

2. Призначення покарання за незакінчений злочин визна­ чається правилами, викладеними в ст. 65, з урахуванням як по­ м'якшуючих, так і обтяжуючих обставин, передбачених ст. 66 та 67, в межах санкції статті Особливої частини, по якій ква­ ліфіковано злочин.

304

Специфічною обставиною для призначення покарання за не-закінчений злочин є врахування судом ступеню здійснення зло­чинного наміру та причин, внаслідок яких злочин не було до­ведено до кінця. Очевидно, що стадія готування до злочину за будь-яких підстав являє собою меншу суспільну небезпеку, ніж замах на злочин. І це повинно відбиватись на визначенні кон­кретного виду і строку покарань. Замах теж може бути по-різному оцінений в залежності від того, закінчений він, чи незакінчений, і які наступили наслідки. Дані обставини обов'яз­ково повинні враховуватись при обранні міри покарання вин­ному. При цьому мають також значення причини, за яких злочин не було доведено до кінця. В одному випадку це може бути пов'язано з присіченням дій винної особи, а в іншому — відмова особи довести злочин до кінця (маються на увазі ви­падки, що не розглядаються в якості добровільної відмови). За загальним правилом, незакінчений злочин тягне менше' пока­рання, ніж закінчений.

Законодавство України не передбачає будь-яких обмежень в обранні покарання за незакінчений злочин.

Між тим, у законодавстві деяких інших країн такі обмежен­ня існують. Наведемо положення ст. 66 Кримінального кодексу Російської Федерації. Ч. 2 цієї статті встановлює, що строк та розмір покарання за готування до злочину не можуть пере­вищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особ­ливої частини Кодексу за закінчений злочин. У ч. З ст. 66 регламентується, що строк та розмір покарання за замах на злочин не може перевищувати трьох четвертих максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання перед­баченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за закінчений злочин. У відповідності з ч. 4 ст. 66 довічне позбав­лення волі за готування до злочину і замах на злочин не застосовуються. Цей законодавчий досвід е достатньо цікавим.

3. При призначенні покарання співучасникам перш за все враховуються загальні засади призначення покарання, викладені в ст. 65—67. Але тут є теж специфічна обставина, яка полягає у визначенні ролі конкретного співучасника у вчиненні злочину. За загальними правилами більшу суспільну небезпеку становлять організатори та підмовники злочинів, меншу — пособники. Але кожний конкретний злочин характеризується особливостями сту­пеня і характеру участі співучасників. Тому суд повинен врахо­вувати ці обставини стосовно кожного конкретного співучасника.

С т а т т я 69. Призначення більш м'якого покаран­ня, ніж передбачено законом

1. За наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчинено­го злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивував­ши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне

305

покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або пе­рейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду пока­рання в Загальній частині цього Кодексу.

2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов'язкове.

* * *

1. Положення ст. 69 чинного Кодексу не е новими. Кри­ мінальний кодекс 1960 року в ст. 44 передбачав можливість при виняткових обставинах призначити покарання винному нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого покарання. Але регламенту­ вання положення в ст. 69 отримало більш конкретний вираз. У ній передбачені деякі нові підстави для обрання покарання винному нижче від найнижчої межі чи більше м'якого пока­ рання, ніж передбачено відповідною статтею.

2. У ст. 69 вказується па наявність декількох пом'якшуючих обставин. У конкретній справі їх повинно бути не менше двох. Перелік пом'якшуючих обставин дається в ст. 66. Крім того, суду надано право визначати і інші обставини як пом'якшуючі. Вони можуть бути враховані для прийняття рішення про при­ значення більш м'якого покарання, ніж передбачено в законі. Наявність декількох пом'якшуючих обставин обумовлює меншу суспільну небезпеку вчиненого злочину, а окремі з них свідчать про те, що особа, яка вчинила злочин, не являє собою великої суспільної небезпеки. Отже, це є необхідною умовою призначення покарання нижче від найнижчої межі.

3. Таке покарання може бути обрано лише за вчинення винним особливо тяжкого, тяжкого і середньої тяжкості злочину. Тобто, воно не застосовується за вчинення злочинів невеликої тяжкості. Це зрозуміло, оскільки покарання за ці злочини не е суворими. В межах санкції статті можливо в кожному випадку обрати справедливе покарання (необхідне і достатнє для конкрет­ ної особи).

4. Обрання покарання нижче від найнижчої межі стосується основних покарань. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 115 (умисне вбивство без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин) передбачає позбавлення волі на строк від 7 до 15 років. При наявності декількох пом'якшуючих обставин винному у вбивстві може бути обрано покарання нижче ніж 7 років.

5. За тих же умов, що аналізувались раніше, особі може бути визначено судом інше більш м'яке покарання, ніж перед­ бачено в законі. Мова йде про обрання іншого виду покарання, більш м'якого у порівнянні з покаранням, передбаченим санк­ цією конкретної статті. Питання про те, яке з видів покарань є

306

більш м'яким, вирішується при аналізі ст. 51, що містить сис­тему покарань. Найменш суворим покаранням є штраф, а за ним у чіткій послідовності вказуються інші більш тяжкі покарання.

6. Ч. 1 ст. 69 містить ще одне принципове положення про те, що суд не має права призначати покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній час­ тині Кодексу. Це означає, що виправні роботи не можуть призна­ чатись нижче ніж на строк 6 місяців (ч. 1 ст. 57), обмеження волі — на строк менше одного року (ч. 2 ст. 61), позбавлення волі — на строк менше ніж один рік (ч. 2 ст. 63) тощо.

7. У ч. 2 ст. 69 передбачено, що за тих же підстав, які вказані в ч. 1 ст. 69, суд може не призначати додаткового покарання, передбаченого в санкції конкретної статі як обо­ в'язкове.

8. Рішення суду з названих вище питань потребують ґрун­ товної аргументації.

Стаття 70. Призначення покарання за сукупніс­тю (ЗЛОЧИНІВ

1. При сукупності злочинів суд, призначивши покаран­ ня (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визна­ чає остаточне покарання шляхом поглинення менш суво­ рого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю зло­ чинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за су­ купністю злочинів визначається шляхом поглинення будь- яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. До основного покарання, призначеного за сукуп­ ністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові пока­ рання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

4. За правилами, передбаченими в частинах першій— третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що за­ суджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в

307

строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передба­ченими в статті 72 цього Кодексу.

* * *

1. Призначення покарання за сукупністю злочинів має свою специфіку. У порівнянні з раніше діючим законодавством інсти­ тут призначення покарання за сукупністю злочинів дещо змінив­ ся в бік можливості призначення більш суворих покарань, ніж було раніше.

2. Для того, щоб визначитись з правилами призначення покарання за сукупністю злочинів, потрібно перш за все знати, як визначається сукупність злочинів. Це поняття дається в ст. 33. Згідно з ч. 1 цієї статті сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статями або різними частинами однієї статті Особливої частини Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. Тобто, мова йде про різні злочини.

У теорії кримінального права виділяють ідеальну і реальну сукупність.

Ідеальна сукупність має місце тоді, коли особа одним діян­ням вчинює два злочини чи більше, що утворюють самостійні склади злочинів. Наприклад, зґвалтування (ст. 152) і зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Реальна сукупність має місце тоді, коли особа вчинює кілька самостійних діянь, які охоплюються різними статтями чи части­нами статей і містять окремі склади злочинів. Наприклад, кра­діжка і хуліганство.

В юридичній літературі виділяють і третій вид сукупності — реально-ідеальну. Цей вид сукупності має місце тоді, коли особа вчиняє кілька діянь, з яких принаймні одне одночасно входить до кількох складів різних злочинів, а інші діяння (одне чи кілька) входять до відповідного складу злочину кожен окремо.

При наявності всіх перелічених видів сукупності покарання обирається за правилами ст. 70.

3. Ч. 1 ст. 70 визначає основне правило призначення пока­ рань за сукупністю злочинів. Воно полягає в тому, що за кожний злочин, який входить в сукупність, суд обирає покарання окре­ мо. При цьому належить керуватись положеннями, що містяться в ст. 65—67. Потім обирається остаточне покарання.

Стаття регламентує можливість застосування одного з трьох існуючих принципів призначення покарання:

• поглинання менш суворого покарання більш суворим;

• повне складання покарань;

• часткове складання покарань.

4. Принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим полягає в тому, що в разі призначення одного виду покарання або різнорідних покарань більш суворе поглинає менш суворе. Наприклад, особі за вчинення вбивства, передбаченого ч. 1 ст. 115 (без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин), суд при-

308

значив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років. За ч. 2 от. 185 (крадіжка вчинена повторно або за попередньою змовою) цій особі обрано покарання 5 років позбавлення волі. При застосуванні принципу поглинання покарання строком 7 ро­ків позбавлення волі поглине строк покарання за другий злочин в 5 років. Остаточне основне покарання за таких умов скла­датиме 7 років позбавлення волі.

5. Принцип повного складання покарань полягає в тому, що обрані за кожний вчинений злочин покарання повністю склада­ ються. Цей принцип застосовується в разі обрання покарань одного виду та різних видів у відповідності зі ст. 72. Наприклад, за вчинення крадіжки особа за ч. 1 ст. 185 засуджена до 2 років позбавлення волі, а за хуліганство, яке підпадає під ч. З ст. 296, — до 3 років позбавлення волі. При повному складанні покарань остаточний строк основного покарання складатиме 5 років.

6. При частковому складанні покарань до одного обраного строку частково додається строк покарання за другий злочин. Повернемося до прикладу, який наводився раніше, але змінимо строки засудження особи. Наприклад, за крадіжку за ч. 1 ст. 185 особа засуджена до 3 років позбавлення волі, а за хуліганські дії, передбачені ч. З ст. 296, — до 4 років позбавлення волі. За цих умов не можна застосовувати повне складання, оскільки в даному випадку верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати 5 років. Тому до 3 років позбавлення волі, визначених за перший злочин, можна додати не більше 2 років. Якщо вони додаються до строку 3 роки, то це і буде часткове складання покарань.

Закон не обмежує, як правило, суди стосовно принципів, які вони мають застосувати в кожному конкретному випадку при­значення покарання за сукупністю злочинів. Суд за власним розсудом, з урахуванням всіх обставин справи вирішує це пи­тання.

7. Ч. 2 ст. 70 визначає верхню межу, яку не повинно пе­ ревищувати основне покарання, що обирається за сукупністю зло­ чинів. Загальним правилом є положення про те, що така межа не повинна перевищувати верхню межу найбільш суворого пока­ рання, передбаченого за злочин, що входить до сукупності. В ра­ ніше наведеному прикладі такою верхньою межею є вища межа покарання, передбачена ч. З ст. 296, — 5 років позбавлення волі. Винятком із загального правила є випадки, коли винна особа засуджується за злочини, хоча б один з яких був умисним тяжким або особливо тяжким. У такому випадку верхня межа покарання, яке обирається за сукупністю вчинених злочинів, може становити максимальний строк, встановлений для даного виду покарання. Наприклад, для позбавлення волі — це 15 ро­ ків. Вказане положення є новим. У Кримінальному кодексі 1960 року воно не передбачалось.

8. У ч. 2 ст. 70 міститься ще одне важливе положення. Мова йде про те, що в разі засудження особи до довічного позбавлення волі остаточне покарання за сукупністю злочинів повинно обира­ тись шляхом поглинання межі суворих покарань — довічним позбавленням волі.

309

9. У ч. З ст. 70 говориться про правила призначення додат­ кових покарань при призначенні покарання за сукупністю зло­ чинів. Так як і основні покарання при наявності сукупності злочинів, додаткові покарання обираються за кожний вчинений злочин. При визначенні основного покарання вони можуть бути приєднані до нього.

10. Ч. 4 ст. 70 передбачає правила призначення покарання за сукупністю злочинів, яку деякі вчені називають "розірваною" сукупністю. Маються на увазі випадки, коли особа засуджується за злочин, а після цього з'ясовується, що вона до винесення вироку вчинила ще один або декілька злочинів. Цей чи ці злочини можуть бути вчинені до чи після того злочину, за який вона засуджена. Головне, щоб цей чи ці злочини були вчинені до винесення вироку, тобто до того, як до особи були застосовані заходи кримінального закону. В ч. 4 ст. 70 вказується, що в такому випадку остаточне покарання обирається за правилами, передбаченими пп. 1—3 ст. 70. Але, звичайно, тут є і своя специфіка, оскільки перший вирок вже винесений судом і в ньому визначені конкретні строки покарання. Суд, розглядаючи справу, з'ясовує обставини вчинення цією особою злочину чи зло­ чинів і обирає покарання за вчинене. Після цього виникає пи­ тання про визначення покарання за сукупністю злочинів. У ч. 4 ст. 70 вказується, що в таких випадках у строк остаточно при­ значеного за сукупністю злочинів покарання зараховується по­ карання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72. Мається на увазі, що суд враховує весь строк призначеного покарання за першим вироком, незалежно від того, яку його частину особа вже відбула при визначенні остаточного покарання — як основного, так і додат­ кового. Після цього визначається строк, який особа реально повинна відбувати за сукупністю злочинів. Для цього від при­ значеного покарання віднімається його відбута частина. Такий строк особа і повинна відбути в разі обрання їй покарання за сукупністю злочинів при так званій розірваній сукупності.

11. В юридичній літературі і постановах Пленуму Верховного Суду України звертається увага на необхідність дотримання пев­ них правил, крім розглянутих вище, при обранні міри покарання за сукупністю злочинів. Це зокрема:

•— остаточна міра покарання, обрана за сукупністю злочинів, не може бути меншою, ніж покарання, обране за конкретний злочин. При застосуванні принципу поглинання вона може дорів­нювати більш суворому покаранню, обраному за один із злочинів. У разі повного чи часткового складання вона обов'язково е більшою, ніж строки покарання, обрані за конкретні злочини, що входять в сукупність;

• коли складаються різні за видами покарання необхідно дотримуватись положень, передбачених у ст. 72;

• якщо окремі види покарань не можуть складатись (на­ приклад, штраф і позбавлення волі), то вони виконуються само­ стійно або застосовується принцип поглинання більш суворим покаранням менш суворого;

310

• при призначенні обов'язкових додаткових покарань за конкретні злочини вони призначаються і при визначенні оста­ точного покарання;

• непризначення обов'язкового додаткового покарання за сукупністю злочинів може мати місце лише тоді, коли воно не призначалось за окремий злочин;

• однорідні додаткові покарання, призначені за окремі зло­ чини, складаються;

• різнорідні додаткові покарання в остаточному покаранні визначаються окремо і виконуються самостійно.

Стаття 71. Призначення покарання за сукупніс­тю вироків

1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати макси­ мального строку, встановленого для даного виду покаран­ ня в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк пока­ рання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загаль­ ний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнад­ цяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарань у виді довічного позбав­ лення волі та будь-яких менш суворих покарань загаль­ ний строк покарання, остаточно призначеного за сукуп­ ністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім ви­ роком підлягає приєднанню до основного покарання, оста­ точно призначеного за сукупністю вироків.

4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий зло­ чин, а також від невідбутої частини покарання за попе­ реднім вироком.

5. Якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше зло­ чинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за

311

правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукуп­ністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, вста­новлених у частині другій цієї статті.

* * *

1. Призначення покарання за сукупністю вироків має більш жорсткі правила у порівнянні а інститутом призначення пока­ рання за сукупністю злочинів. Це пояснюється тим, що за наявності сукупності вироків особа, яка вчинює злочин, відзна­ чається значною суспільною небезпекою. За вчинений нею пер­ ший чи перші злочини вона піддана засудженню. До неї вже застосовано кримінальне покарання. Це повинно було стримувати таку особу від подальшої злочинної поведінки. В даному випадку засуджена особа нехтує винесеним вироком, не робить належних висновків і вчинює новий злочин чи злочини. За таких умов вона повинна нести більш сувору відповідальність, ніж особи, в діях яких має місце сукупність злочинів, бо вони ще не під­ давались кримінальному покаранню. Такий самий підхід мав місце і в законодавстві, яке діяло раніше. Але чинний Кодекс підвищив верхню межу покарань, які можуть застосовуватись до винних осіб у таких випадках.

2. У ч. І ст. 71 передбачено, що призначення покарання за сукупністю вироків має місце за таких умов:

• особа вчинює новий злочин після постановлений вироку, яким вона засуджена за вчинений нею раніше злочин;

• ця особа ще не відбула покарання, винесеного першим ви­ роком.

Оскільки в законі застосований термін "постановлений" виро­ку, з цього слід зробити висновок, що час, який нас цікавить, наступає з моменту проголошення судом вироку. Для цього не є обов'язковим, щоб вирок вступив у законну силу.

3. Специфічним для призначення покарання за сукупністю вироків є те, що до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. З наведеного випливає, що в такому разі, як правило, не застосовується принцип поглинання покарань, а покарання складаються повністю або частково.

4. У кожному конкретному випадку важливо встановити невідбуту частину покарання. Вона визначається в залежності від виду покарання, а також від того, реально особа відбувала покарання, чи вона звільнялась від відбування покарань з випро­ буванням (ст. 75—79), до неї було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 та 83), відбувалась заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82), за­ стосовувалось звільнення від покарання за хворобою (ст. 84), застосована амністія, за якою засуджений частково звільнений від покарання або йому замінена вевідбута частина покарання більш м'яким покарання тощо. В усіх наведених випадках по- різному буде визначатись невідбута частина покарання. Якщо особа звільняється від відбування покарання з випробуванням і

312

під час іспитового строку вчинює злочин, то невідбутою частиною покарання буде вважатись те покарання, до якого її було за­суджено за вироком суду. В тому разі, коли ця особа була під вартою у зв'язку з обранням їй такого запобіжного заходу, цей період виключається з покарання, яке призначив їй суд.

Якщо до особи було застосовано умовно-дострокове звіль­нення від відбування покарання, то невідбутою частиною буде вважатись той строк, від якого вона була умовно-достроково звільнена. Якщо особа, відбуваючи покарання у вигляді позбав­лення волі, вчинить новий злочин, невідбутою частиною пока­рання вважається період з моменту винесення постанови про обрання запобіжного заходу в зв'язку з вчиненням нового злочину.

Наведені та інші положення, що стосуються обчислення не-відбутої частини покарання, були реґламентовані в абз. 6—8 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику при­значення судами кримінальних покарань" від 22 грудня 1995 р. № 22 з наступними змінами. Вони є вірними і в умовах дії чинного Кодексу, звичайно, з відповідним врахуванням нових статей, які торкаються підстав звільнення осіб від відбування покарання тощо.

5. При засудженні особи за новий злочин, який вона вчини­ ла після засудження за перший злочин, їй обирається покарання на загальних підставах, викладених в ст. 65—67.

6. Специфічним при призначенні покарання за сукупністю вироків є призначення максимального строку основного покаран­ ня, яке обирається за сукупністю. При визначенні цього строку суд має в своєму розпорядженні визначене покарання за новий злочин і невідбуту частину покарання за попереднім вироком. За загальним правилом верхньою межею є максимальний строк для даного виду покарання, передбачений Загальною частиною Ко­ дексу. Наприклад, для позбавлення волі — це 15 років, для обмеження волі — 5 років, для виправних робіт — 2 роки. Такий порядок визначення верхньої межі покарання застосову­ ється, коли особою вчинені злочини невеликої тяжкості, серед­ ньої тяжкості і тяжкі. Якщо до складу вчинених особою злочинів входить хоча б один особливо тяжкий злочин, то верхня межа остаточного покарання може бути і більше 15 років позбавлення волі. Але цей строк не повинен перевищувати 25 років.

7. У ч. 2 ст. 71 передбачено положення, згідно з яким при засудженні особи за один із злочинів до довічного позбавлення волі менш тяжкі покарання, обрані за інші злочини, поглинаю­ ться цією мірою покарання при обранні остаточного покарання за сукупністю вироків. Таким чином, лише в цьому випадку закон передбачає застосування принципу поглинання покарань.

8. У ч. З ст. 71 передбачено, що призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягають приєднанню до основного пока­ рання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

9. У ч. 4 ст. 71 регламентуються загальні положення про правила визначення остаточного покарання. Так, воно не може бути меншим від покарання, призначеного за новий злочин, а також меншим невідбутої частини покарання.

313

10. У ч. 5 ст. 71 передбачаються особливості призначення по­карання за сукупністю вироків у тому разі, коли особа після пер­шого вироку вчинює не один, а два чи більше злочинів. У законі передбачено, що за ці два чи більше злочинів покарання обира­ється за правилами призначення покарання за сукупністю злочи­нів (ст. 70). Після цього до остаточного покарання, обраного за су­купністю злочинів, додається невідбута частина покарання за пер­шим вироком. При цьому діють правила, передбачені ч. 1—3 ст. 71.

Стаття 72. Правила складання покарань та зара­хування строку попереднього ув'яз­нення

1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання пере­ водиться в більш суворий вид виходячи з такого їх спів­ відношення:

1) одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослуж­ бовців або три дні виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

2) одному дню тримання в дисциплінарному баталь­ йоні військовослужбовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослуж­ бовців або три дні виправних робіт;

3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

4) одному дню обмеження волі або арешту відпо­ відають вісім годин громадських робіт.

2. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службових обме­ жень для військовослужбовців складанню підлягають ли­ ше строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

3. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ ністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за

314

сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

4. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.

5. Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених в частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

* * *

1. Положення ст. 72 детально регламентують правила скла­ дання покарань в тих випадках, коли особа засуджується за окремі злочини до різних видів покарань і виникає необхідність їх скласти для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або сукупністю вироків. Вони є спільними для обох ви­ дів визначення покарань за сукупністю. В раніше діючому зако­ нодавстві визначались лише окремі аспекти складання покарань.

У ст. 72 з урахуванням введення нових видів покарань створена, по суті, система взаємозалежності окремих видів пока­рань. Наприклад, позбавлення волі співставляється з такими видами покарань, ак тримання в дисциплінарному батальйоні, арештом, обмеженням волі, службовим обмеженням для військо­вослужбовців, виправними роботами. Відповідні співвідношення встановлені і для інших видів покарань. При цьому вказуються конкретні виміри такого співвідношення. Ними повинні керу­ватись судові органи.

2. Важливим положенням, яке міститься в ч. 1 ст. 72, є положення, згідно з яким при визначенні остаточного покарання в разі засудження винного за окремі злочини до різних видів покарання менш суворе покарання переводиться в більш суворий вид. Отже, остаточно особа засуджується до більш суворого покарання з числа тих, які їй призначались за окремий злочин.

3. У ч. 2 ст. 72 започатковане правило складання таких покарань, як виправні роботи або службові обмеження для війсь­ ковослужбовців. У разі необхідності складаються лише строки цих покарань. Розміри ж відрахувань із заробітку складанню не підлягають, а обчислюються за кожним вироком самостійно. Наприклад, особа за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки засуджена за ч. 2 ст. 270 до одного року виправних робіт з відрахуванням у доход держави 10% її за­ робітку. А за самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда ця особа засуджена за ч. 1 ст. 283 теж до одного року виправних робіт з відрахуванням у доход держави 20% заробітку. За прави­ лами, викладеними в ч. 2 ст. 72, остаточне покарання за сукуп­ ністю злочинів такій особі може бути обрано у вигляді виправних робіт на строк два роки (повне складення покарання) з відраху­ ванням на протязі першого року 10% заробітку і на протязі другого року 20% заробітку.

315

4. За правилами ч. З ст. 72 такі основні покарання, як штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в разі призначення їх за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків не підлягають складанню з іншими покараннями і виконуються самостійно.

5. Додаткові покарання різних видів завжди виконуються самостійно. В законодавстві не передбачається взагалі можливість складання різнорідних додаткових покарань.

6. Ч. 5 ст. 72 передбачає правила зарахування попереднього ув'язнення в строк покарання. Цей час зараховується із такого розрахунку. У разі засудження особи до позбавлення волі, три­ мання в дисциплінарному батальйоні, арешту — день за день. При засудженні до службового обмеження для військовослуж­ бовців, виправних робіт — один день за три дні; до обмеження волі — один день за два дні; до громадських робіт — один день за 8 годин. Коли судом обираються інші основні покарання, не перелічені в ч. 1 ст. 72, суд з урахуванням попереднього ув'яз­ нення може пом'якшити покарання або повністю звільнити від його відбування.

Зрозуміло, що утримання особи під вартою, як запобіжний захід, не є покаранням і переслідує зовсім іншу мету. Між тим, знаходження особи в умовах фактичного позбавлення волі спри­чиняє їй серйозні обмеження, страждання. Саме через це закон і передбачає зарахування цього строку в строк покарання.

Стаття 73. Обчислення строків покарання

Строки покарання обчислюються відповідно в роках, місяцях та годинах. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув'язнення допус­кається обчислення строків покарання у днях.

* * *

Питання про обчислення строків покарання на законодав­чому рівні раніше не розглядалось. Між тим, це питання має значення, особливо тоді, коли мова йде про обрання покарання за сукупністю злочинів та вироків.

Строки таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, обмеження волі, по­збавлення волі визначені в роках. Такі види покарань, як ви­правні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні вираховуються в міся­цях і роках, арешт вираховується в місяцях, а громадські робо­ти — в годинах. Але ці строки стосовно конкретних покарань можуть мати і інше вимірювання, особливо коли мова йде про заміну покарань, складання покарань чи зарахування поперед­нього ув'язнення в строк покарання. Наприклад, позбавлення волі може за певних умов вираховуватись не тільки в роках, але й в місяцях і навіть днях.

Між тим, при обранні покарання суду належить враховувати одиниці вимірювання строків покарання, які вказані в законі стосовно кожної конкретної міри покарання.

316

Розділ XII

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

Стаття 74. Звільнення від покарання та його відбування