1. Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кри­ мінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амніс­ тію чи акта помилування.

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у ви­ падках, передбачених цим Кодексом, здійснюються ви­ ключно судом. Порядок звільнення від кримінальної від­ повідальності встановлюється законом.

* * *

1. Кримінальний кодекс України передбачає можливість звіль­ нення особи, в діяннях якої містяться ознаки певного злочину, від кримінальної відповідальності. Таким чином, держава відмов­ ляється у певних випадках від засудження особи, якщо вона не заперечує проти звільнення з вказаних підстав.

2. Звільнення особи від кримінальної відповідальності е про­ явом загальної тенденції розвитку кримінального законодавства у бік пом'якшення відповідальності за менш значні злочини, за­ конодавчим втіленням державного гуманізму, об'єктивно необ­ хідного з точки зору сучасної кримінальної політики, що пе­ редбачає можливі шляхи реалізації суспільно-політичних цілей покарання, коли їх можна досягнути не кримінально-правовими засобами.

3. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати з відстороненням від відповідальності у зв'язку з відсутністю в діях особи складу злочину або за на­ явністю обставин, що виключають злочинність діяння. Законом передбачається можливість або обов'язок звільнення від кри­ мінальної відповідальності особи, в діях якої міститься певний склад злочину. Відсутність складу злочину в діях особи виключає можливість звільнення, бо не можна звільняти від кримінальної відповідальності того, хто злочин не вчинив.

4. Звільнення особи від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати із звільненням від покарання, в тому числі у зв'язку зі змінами в законодавстві, що виключають кри­ мінальну відповідальність за певні види злочину. Юридична при­ рода звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що діяння було злочинним в момент вчинення і залиша­ ється таким під час вирішення питання про звільнення. Тому закон (ст. 7^і КПК України) передбачає обов'язковий порядок роз'яснення обвинуваченому на досудовому слідстві сутності обви­ нувачення, підстави його звільнення від кримінальної відпо-

238

відальвості і орава заперечувати проти закриття справи з цієї підстави. В разі такого заперечення справа направляється з обвинувальним висновком до суду, який і вирішує питання щодо винності особи.

5. Види звільнення від кримінальної відповідальності пере­ лічені у цьому розділі, а саме у зв'язку:

• з дійовим каяттям;

• з примиренням винного з потерпілим;

• з передачею особи на поруки;

• зі зміною обстановки;

• із закінченням строків давності.

Окремо виділені випадки звільнення від кримінальної від­повідальності на підставі закону України про амністію чи акта про помилування. Вказані види відрізняються від інших по­рядком звільнення. Відмова в заведенні кримінальної справи або її закриття на підставі закону про амністію або згідно з актом про помилування на досудовому слідстві та в суді вважається звільненням від кримінальної відповідальності, в інших випадках винесення обвинувального вироку особа звільняється судом за цими підставами від покарання.

6. Специфічні підстави для звільнення особи від кримі­ нальної відповідальності вказані стосовно кожного з видів. У від­ повідності з принципом індивідуалізації покарання загальними підставами до більшості з них є:

• вчинення злочину вперше (ст. 45—48);

• вчинення злочину невеликої (ст. 45—48) та середньої тяж­ кості (ст. 47 та 48);

— поведінка особи (щире покаяння, усування заподіяної шкоди тощо (ст. 45—47).

7. Усі види звільнення від кримінальної відповідальності, за винятком передачі винного на поруки, є безумовними. Що сто­ сується звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки, то у разі порушення умов передачі на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин (ч. 2 ст. 47).

8. Кримінальний кодекс України передбачає випадки обо­ в'язкового і факультативного звільнення від кримінальної відпо­ відальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки злочину.

Обов'язковому звільненню від кримінальної відповідальності підлягають особи у зв'язку з закінченням строків давності (ч. 1 та 2 ст. 49) та інші, відносно яких при наявності вказаних у законі підстав застосовується термін "звільняються" (у зв'язку з дійовим каяттям — ст. 45, у зв'язку з примиренням винного з потерпілим — ст. 46). Що стосується звільнення від кримі­нальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47) та у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48), а також у зв'язку із закінченням строку давності за особливо тяжкі зло­чини, що передбачають можливість застосування такої міри по­карання, як довічне позбавлення волі (ч. 4 ст. 49), законодавець передбачив факультативність звільнення ("може бути звільнена"), тобто рішення цього питання передав на розсуд суду.

239

9. Звільнення від кримінальної відповідальності (крім звіль­нення на підставі закону України про амністію чи акта поми­лування) здійснюється виключно судом. Порядок звільнення вста­новлюється КПК України (ст. 7, 7^і, Т², 8).

За своїм змістом інститут звільнення особи від кримінальної відповідальності означає відсутність відносно неї обвинувального вироку суду, а тому така особа судимою не вважається.

Стаття45. Звільнення від кримінальної відпо­відальності у зв'язку з дійовим каят­тям

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяж­кості, звільняється від кримінальної відповідальності, як­що вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала зав­дані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

* * *

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям є новим інститутом кримінального права Ук­ раїни. Під дійовим каяттям слід розуміти активні і позитивні дії особи після вчинення злочину, які безперечно свідчать про ба­ жання усунути шкоду, спричинену злочином, а також про жал­ кування щодо вчиненого злочину.

2. Норма кримінального закону, що розглядається, застосо­ вується лише відносно осіб, які вчинили злочини вперше. Вона не розповсюджується відносно осіб:

• раніше судимих;

• що перебувають під слідством та судом;

• що ухиляються від слідства та суду.

Вперше вчинившими злочин також вважаються особи, які:

• раніше притягувались до кримінальної відповідальності, але звільнені від неї у встановленому законом, що діяв на час звільнення, порядку;

• раніше судимі, але судимості погашені або зняті у закон­ ному порядку;

• вчинили раніше злочин, строк давності щодо якого для притягнення до кримінальної відповідальності сплинув.

3. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям можливе лише за злочин, що від­ носиться до категорії невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12), і не засто­ совується у випадках, коли дійове каяття виходить від особи, що вчинила злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяж­ кий. Але треба мати на увазі, що Особлива частина Кодексу містить спеціальні норми звільнення від кримінальної відпові­ дальності осіб, що вчинили злочини середньої тяжкості, тяжкі або особливо тяжкі. Чинний Кодекс передбачає 14 таких випад­ ків (ч. 2 ст. 111, 114, 255; ч. З ст. 175, 263, 369; ч. 4 ст. 212,

240

289, 307, 309, 311, 401; ч. 5 ст. 258; ч. 6 ст. 260). Всі вони (за винятком ч. 4 ст. 401, що містить факультативне звільнення) передбачають обов'язкове звільнення від кримінальної відповідаль­ності у зв'язку з дійовим каяттям з урахуванням як специфіки самих злочинів, так і форм поведінки осіб після вчинення подібних діянь.

4. Дійове каяття винного повинно проявлятися в активних позитивних діях, обов'язковий перелік яких приведений у за­ кот:

• щире покаяння;

• активне сприяння розкриттю злочину;

• повне відшкодування завданих збитків;

• усунення заподіяної шкоди.

5. Про щире покаяння перш за все свідчить добровільне з'явлення із зізнанням. Суть його в тому, що особа, яка вчинила злочин, самостійно, хоч і не обов'язково з особистої ініціативи, звертається до органу дізнання, слідства, до прокуратури або в суд із заявою про вчинений нею злочин. З'явлення із зізнанням оформлюється протоколом за підписами заявника та службової особи відповідного органу. Значення добровільного з'явлення зі зізнанням, як одна з обставин, що звільняє від кримінальної відповідальності, визначається тим, що заявник з особистої волі, без примушення повідомляє про злочин, про який органам влади або ще зовсім не відомо, або по факту злочину порушена кри­ мінальна справа, і сам віддає себе в руки правоохоронних орга­ нів, які до цього не мали свідчень про те, хто вчинив злочин.

На відміну від добровільної відмови від злочину (ст. 17), яка є обставиною, що виключає кримінальну відповідальність, добро­вільне з'явлення із зізнанням не виключає кримінальну відпо­відальність, а лише пом'якшує 'й, а при наявності інших свідчень дійового каяття приводить до звільнення особи від кримінальної відповідальності.

6. Другим проявом дійового каяття є активне сприяння самого правопорушника розкриттю злочину. Воно здійснюється в активних формах і може проявлятися у повідомленні слідчому або судді невідомих їм раніше відомостей, наданні допомоги в збиранні доказів, сприянні у пошуках викраденого або здобутого іншим злочинним шляхом майна, видачі знаряддя та засобів вчинення злочину, викритті інших учасників злочину та по­ дібних діяннях.

7. Дійове каяття обов'язково передбачає добровільне відшко­ дування спричинених втрат, тобто компенсацію майнової шкоди у грошовій або іншій формі, достатній для відшкодування збит­ ків, понесених потерпілим внаслідок злочину.

Про дійове каяття може свідчити і загладжування спри­чиненої злочином шкоди іншим, ніж відшкодування втрат, шля­хом. Воно може означати ліквідування своїм трудом завданих фізичних порушень або пошкоджень (полагодження пошкодже­ного майна, надання рівноцінного предмету замість знищеного), загладжування причиненої моральної шкоди (принесення про­бачення за нанесення образи, спростування неправдивих вига-

241

дувань, що ганьблять іншу особу), надання допомоги у лікуванні потерпілому тощо.

8. Звільнення від кримінальної відповідальності особи у зв'язку з дійовим каяттям можливе лише при наявності зазна­ ченого у ст. 45 переліку позитивних діянь. В іншому випадку кожне з них може бути лише обставиною, що пом'якшує пока­ рання (ст. 66). Якщо вчинення того чи іншого з них не залежало від волі винного, а інші дії вів здійснив, це не є підставою для відмови у звільненні особи від кримінальної відповідальності.

Між тим не можна вважати доведеним факт дійового каяття, якщо винна особа не бажає з будь-яких міркувань (наприклад, із-за боязні) назвати співучасників, викрити їх иа очній ставці або відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену злочином.

9. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям переслідує гуманні цілі. Застосування цієї під­ стави повинно проводитися у точній відповідності з вимогами закону та обов'язково враховувати інтереси потерпілого. При вирішенні цього питання не можна обмежитись обіцянкою або письмовим зобов'язанням винної особи щодо відшкодування (лік­ відування) матеріальної або іншої шкоди. І навпаки, якщо ви­ моги потерпілого неадекватні причиненим йому витратам, вони в певній мірі можуть не братись до уваги при винесенні рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

10. Вказаний у ст. 45 вид звільнення від кримінальної від­ повідальності здійснюється виключно судом у порядку, перед­ баченому ст. 7² КПК України, і є безумовним та остаточним, тому що не ставиться у залежність від наступної поведінки особи.

Стаття 46. Звільнення від кримінальної відпо­відальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяж­кості, звільняється від кримінальної відповідальності, як­що вона примирилася з потерпілим та відшкодувала зав­дані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

* * *

1. Держава взагалі не байдуже ставиться до приватних інтересів громадян, що охороняються кримінальним законом. І все ж умовно можна виділити категорії злочинів, від яких у першу чергу страждають особисті або майнові інтереси фізичних осіб, що у кримінальному судочинстві іменуються потерпілими.

Згідно з кримінальним процесом потерпілим визнається осо­ба, якій злочином причинена моральна, фізична або майнова шкода. Особа, що визнана потерпілою по кримінальній справі, законом наділена значним об'ємом процесуальних прав, які до­зволяють їй впливати на хід досудового слідства, дізнання та судового розгляду кримінальної справи. По деяких злочинах

242

кримінальні справи порушуються виключно за скаргами потер­пілих, і потерпілий, наприклад, по справах приватного обвину­вачення, має право особисто або через свого представника під­тримувати обвинувачення під час судового розгляду. При роз­гляді в суді кримінальних справ про інші злочини публічного та приватно-публічного обвинувачення потерпілий хоча і не під­тримує обвинувачення, але має в суді рівні права, висловлює свою думку щодо сутності пред'явленого обвинувачення та міри покарання підсудному. Як показала практика, потерпілий не завжди бажає, щоб особа, яка вчинила злочин, була засуджена та понесла покарання. Іноді для нього більш важливо, щоб, на­приклад, були відшкодовані понесені ним збитки. Саме виходячи із процесуальної ролі потерпілого та його специфічного зв'язку з винним, чинний Кодекс дає йому можливість вибору і передбачає раніше невідому вітчизняному законодавству підставу звільнення від кримінальної відповідальності, якою є примирення винного з потерпілим. Завдяки включенню в чинний Кодекс такого виду звільнення від кримінальної відповідальності, потерпілий одер­жав можливість більшого впливу на хід та наслідки криміналь­ної справи, що змушує визнавати його думку та законні інтереси, суттєво захищає його права.

Таким чином, законодавство пішло по шляху розширення засобів захисту приватних інтересів при розслідуванні та судо­вому розгляді кримінальної справи. Таке процесуальне поло­ження не можна розглядати як порушення принципу відпо­відальності за злочин, тому що відповідальність не обов'язково може бути кримінальною, а й моральною та матеріальною.

2. Відносно справ приватного обвинувачення, як і раніше, так і згідно з чинним Кодексом, ми мали і маємо процесуальне положення, згідно з яким такі справи не можна порушити без заяви потерпілого, а порушена кримінальна справа піддягає обо­ в'язковому закриттю за примиренням підсудного з потерпілим. Ст. 46 в певній мірі доповнює це кримінально-процесуальне положення та передбачає звільнення від кримінальної відпові­ дальності за деякі інші злочини у зв'язку з примиренням вин­ ного з потерпілим при наявності комплексу підстав.

3. Такими підставами по закону вважаються:

• вчинення злочину невеликої тяжкості;

• вчинення злочину вперше;

• примирення з потерпілим;

• відшкодування завданих потерпілому збитків або усунення заподіяної шкоди.

4. Перш за все згідно зі ст. 46 від кримінальної відпо­ відальності звільняються особи, що вчинили злочин невеликої тяжкості. До них, крім справ приватного обвинувачення, відно­ сяться всі умисні та необережні злочини, за які законом (ч. 2 ст. 12) передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання, і які пов'язані з заподіянням потерпілому моральної, фізичної або майнової шкоди. Такими злочинами можуть бути, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123), умисне заподіяння тяжких

243

тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128), примушування до вступу в ста­тевий зв'язок (ст. 154), привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193), погроза знищення майна (ст. 195), необережне знищення або пошко­дження майна (ст. 196) та ш.

5. Друга підстава застосування ст. 46 полягає у тому, що винна особа вчиняє злочин вперше. Тобто вона не має судимості, не знаходиться під слідством та судом, не ухиляється від при­ тягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Вчиненим вперше також вважається злочин, якщо ми­ нули строки давності притягнення до кримінальної відповідаль­ ності за вчинений попередній злочин або особа звільнялась ра­ ніше від кримінальної відповідальності за законом, що діяв на час звільнення. Несудимою також вважається особа, якщо суди­ мість погашена або знята у передбаченому законом порядку.

6. Третьою підставою звільнення від кримінальної відпо­ відальності за ст. 46 виступає сам факт примирення особи, що вчинила злочин, з потерпілим. Він означає оформлену в належ­ ній процесуальній формі відмову потерпілого від своїх попередніх претензій та вимог до особи, що вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної відповідальності або прохання закрити справу, порушену по його заяві. Обов'язково необхідна також згода винної особи на звільнення від кри­ мінальної відповідальності за цією підставою. При цьому на досудовому слідстві та в суді необхідно з'ясувати, чи було це примирення дійсним (добровільним, усвідомленим), без засто­ сування погроз та насильства. Якщо формально примирення відбулось, але є сумніви щодо його дійсності, необхідно з'ясувати обставини примирення, його мотиви та умови з метою додер­ жання превентивного принципу покарання. Потерпілому необ­ хідно роз'яснити наслідки такої відмови, що передбачені зако­ ном. Вказана заява може подаватись потерпілим на будь-якій стадії досудового слідства чи судового розгляду аж до віддалення суду у нарадчу кімнату для постановленая вироку.

Належною процесуальною формою відмови потерпілого від своїх попередніх претензій може бути усна його заява, проце­суальне оформлена протоколом компетентних органів, письмова заява, яка передається цим органам безпосередньо потерпілим, або нотаріально засвідчена його заява, якщо вона передається представником потерпілого.

7. Четверта підстава звільнення особи від кримінальної від­ повідальності за цією статтею полягає у тому, що винна особа ще до примирення (та як умова такого примирення) загладила спри­ чинені нею потерпілому збитки. Загладжування шкоди може означати як реальне відшкодування у грошовій або в іншій формі заподіяних збитків, так і усунення своїми силами мате­ ріальної шкоди або компенсація моральної шкоди.

Можлива також видача достатніх гарантій відшкодування збитків в обумовлений термін або часткова відмова потерпілого від матеріальних та моральних вимог до винної особи. Але

244

потерпілому необхідно роз'яснити, що головною умовою звіль­нення від кримінальної відповідальності особи, яка спричинила йому збитки, є його (потерпілого) волевиявлення. Послідуюче невиконання Гарантій не буде підставою для скасування рішення про звільнення і подальше задоволення матеріальних вимог мож­ливе лише у цивільному порядку.

Компенсація за спричинену шкоду повинна бути достатньою з точки зору не особи, що вчинила злочин, а самого потерпілого.

8. Тільки сукупність всіх чотирьох розглянутих підстав скла­ дає умову для звільнення особи, яка вчинила злочин, від кри­ мінальної відповідальності за ст. 46.

Головною умовою для звільнення від кримінальної відпо­відальності за вказаною статтею закон вважає саме порозуміння винного з потерпілим, повне розв'язання конфліктної ситуації, а не "відкуп" заможного злочинця від покарання. Відшкодування збитків виступає як умова такого звільнення при вимогах потер­пілого щодо їх компенсації.

9. Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 здійснюється виключно судом у порядку, передбаченому ст. 7^і, 8 КПК України. При наявності вказаних причин воно є обов'яз­ ковим і не обумовлюється виконанням будь-яких дій після су­ дового рішення.

Стаття47. Звільнення від кримінальної відпо­відальності у зв'язку з передачею осо­би на поруки

1. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звіль­ нено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року' з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

2. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчи­ нений нею злочин.

1. Чинним Кодексом залишений такий вид звільнення від кримінальної відповідальності, як передача винної особи, яка працює або вчиться, на поруки колективу підприємства, установи чи організації, що дозволяє залучити громадськість до справи пе­ревиховання правопорушника, більш ефективного його виправ­лення. Таким чином, з одного боку забезпечується контроль за поведінкою особи, що вчинила злочин, здійснення заходів вихов­ного характеру у колективі. З іншого боку — довіра колективу стає стимулом для неї, що спонукає до виправлення.

245

2. Ст. 47 перелічує підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки, до яких відносяться:

• вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості (пп. 2, З ст. 12);

• вчинення злочину вперше;

• щире каяття.

3. Особою, яка вперше вчинила злочин вважається:

• раніше яе судима особа;

• така, відносно якої немає порушеної кримінальної справи;

• судимість якої погашена або знята в передбаченому зако­ ном порядку;

• така, що раніше звільнялась від кримінальної відповідаль­ ності у відповідності з чинним на той час законом.

4. Про щире покаяння свідчать: з'явлення із зізнанням, щиросердечне визнання вини, сприяння розкриттю чи розслі­ дуванню злочину, відшкодування заподіяної шкоди та інші по­ зитивні дії, що підтверджують глибоке усвідомлення хибності своєї поведінки.

5. Наявність перелічених підстав надає можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності у разі виконання певної процедури — клопотання колективу, де працює або вчиться винна особа, про передачу її на перевиховання, а також від­ сутність побажання винного щодо розгляду його справи по суті у судовому засіданні.

Зазначене клопотання — це визначене у письмовій формі мотивоване прохання загальних зборів колективу за місцем ро­боти чи навчання звільнити особу від кримінальної відповідаль­ності, поручительство колективу, що ця особа не допустить надалі суспільне небезпечної поведінки, зобов'язання проводити з нею відповідну виховну роботу, своєчасно повідомити компе­тентні органи про перешкоди до виконання виховної функції (звільнення з роботи, ліквідація підприємства, організації або установи, закінчення навчання, невиконання особою умов, за якими вона була взята на поруки тощо).

6. Характерною особливістю такого звільнення від кримі­ нальної відповідальності є умовний його характер, у зв'язку з чим набуває актуальності поведінка винного після звільнення. Тобто, особа умовно не притягується до кримінальної відпові­ дальності, а вирішення цього питання остаточно проводиться на протязі року з дня винесення рішення про передачу на поруки. У разі порушення умов передачі на поруки у передбаченому за­ коном порядку вирішується питання про притягнення її до кри­ мінальної відповідальності (ч. 2 ст. 47).

7. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки в певній мірі схоже зі звільненням від покарання з випробуванням та зазначенням іспитового строку (ст. 75). Але суттєва різниця між ними не тільки в підставах та терміну іспитового строку, але й в наслідках цих процесуальних рішень. Завдяки звільненню від кримінальної відповідальності в разі виконання його умов особа вважається несудимою та такою, що злочин не вчиняла. Між тим ст. 75 передбачає засудження

246

особи за злочин та звільнення її від призначеного судом пока­рання.

8. Підстави для притягнення на протязі року до кримі­ нальної відповідальності відданого колективу на поруки вказані у ст. 47, а саме: невиправданий довіри колективу, ухилення від заходів виховного характеру, порушення громадського порядку. Невиправданням довіри колективу та ухиленням від заходів ви­ ховного характеру е недодержаная даних колективу обіцянок щодо своєї поведінки, порушення трудової дисципліни (прогули, лінування), самовільне залишення роботи, пияцтво, вживання наркотиків, бешкетування тощо. Що стосується порушення гро­ мадського порядку, то про це можуть свідчити складені компе­ тентними органами та реалізовані у належному порядку акти, рапорти, постанови про притягнення до адміністративної відпо­ відальності та інші процесуальні документи.

9. Кримінально-правові наслідки невдалого поручительства колективу покладаються на винну особу. Якщо колектив на протязі року переконається, що взята на поруки особа не виправ­ дала його довір'я, він має відмовитись від свого поручительства (ст. 13 КПК України). Така відмова у вигляді протоколу за­ гальних зборів колективу направляється в той орган, який пе­ редавав особу на поруки. У протоколі необхідно ґрунтовно ви­ класти причини відмови: описання вчинених порушень, заходи виховного впливу, які застосовувались для перевиховання цієї людини, реагування на них з боку взятого на поруки. При наявності документів, що підтверджують негативну поведінку вказаної особи (протоколи, акти про порушення громадського порядку, накази тощо), вони прикладаються до протоколу за­ гальних зборів. Відновлення справи проводиться у касаційному порядку, передбаченому ст. 383—395 КПК України.

10. Звільнення від кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, здійснюється за постановою прокурора або слід­ чого за згодою прокурора виключно судом і при наявності всіх формальних підстав для нього не носить обов'язкового характеру. Це право суду, а не його обов'язок.

Вирішуючи питання про можливість виправлення та пере­виховання в колективі особи, яка вчинила злочин, без притяг­нення її до кримінальної відповідальності, суд може взяти до уваги:

• обставини вчинення злочину та ступінь вини;

• дані, що характеризували особу до вчинення злочину;

• психофізичні її особливості;

• обставини, що свідчать про дійсний осуд свого вчинку, а не вимушене визнання своєї вини заради звільнення від відпо­ відальності;

• поведінку винної особи після зборів членів колективу про взяття на поруки до судового розгляду справи;

• факт застосування раніше до винної особи одного з видів звільнення від кримінальної відповідальності за вчинений зло­ чин;

247

— підхід до прийняття колективом рішення про передачу йому винної особи для перевиховання (відповідальний чи фор­мальний).

11. У рішенні про звільнення особи від кримінальної відпо­відальності у зв'язку а передачею на поруки колективу суд визначає умови, які ставить колектив працівнику, а також ви­моги до керівництва підприємства, установи та організації від­носно додержання умов у колективі, які дозволяють останньому виконати свій обов'язок або своєчасно повідомити відповідні органи про неспроможність колективу впливати на поведінку взятої на поруки особи.

С т а т т я 48. Звільнення від кримінальної відпо­відальності у зв'язку із зміною обста­новки

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або се­редньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розсліду­вання або розгляду справи в суді внаслідок зміни обста­новки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпеч­ність або ця особа перестала бути суспільне небезпечною.

* * *

1. Зазначене в ст. 48 звільнення від кримінальної відпо­ відальності застосовується, в першу чергу, при наявності основ­ них умов, що вказані в ст. 47, а саме:

• щодо діяння, яке має ознаки злочину, наслідки якого не були тяжкими;

• щодо особи, що вчинила злочин вперше.

Що стосується ступеню тяжкості злочину, то від криміналь­ної відповідальності за цією статтею звільняються особи, що вчинили злочин невеликої та середньої тяжкості (ч. 2, 3 ст. 12). Вчинення вказаною особою злочину вперше означає відсутність судимості за раніше вчинений злочин та порушеної проти неї кримінальної справи (див. коментар до п. 2 ст. 45).

2. При наявності вказаних вище підстав притягнення особи до кримінальної відповідальності може вважатися недоцільним в умовах певних змін обстановки, що настали на час розслідування справи або її судового розгляду.

Ст. 48 передбачає дві самостійні, хоча і наближені одна до одної зміни обстановки:

• настання умов, коли в значній мірі змінюється уява про суспільну небезпеку вчиненого діяння;

• втрата суспільної небезпечності особою, яка його вчинила.

3. Що стосується втрати суспільної небезпечності діяння зміна обстановки може виразитися у:

— значних змінах у соціально-економічних, політичних, мо­ ральних умовах життя суспільства в масштабах всієї країни;

248

— суттєвих змінах умов життя групи людей (у регіоні, на підприємстві, в установі, у трудовому колективі).

Ці зміни впливають на суспільну правосвідомість, яка в нових умовах не сприймає як суспільне небезпечне діяння, вчи­нене в інших обставинах, яке становило значну небезпеку для суспільства в момент вчинення. Зміни обстановки повинні бути настільки суттєвими, що під їх впливом відпадає суспільна небезпека не якогось конкретного діяння, а всіх злочинів даного виду.

Наприклад, в умовах проведення економічних реформ в Україні ще до прийняття чинного Кодексу, де не передбачена відповідальність за спекуляцію, порушення правил про валютні операції справи цієї категорії закривались з цієї підстави.

Зміна обстановки, що тягне за собою усунення суспільної небезпеки діяння, може виявлятися у зникненні особливих умов місця та часу, що надали діянню злочинного характеру. Напри­клад, не може вважатися суспільне небезпечною ловля риби у заборонених місцях, якщо надто зростаюче поголів'я в умовах недостатності кормів знаходиться на межі масової погибелі, або з урахуванням цих обставин відлов риби в цих місцях невдовзі після цього був дозволений офіційно.

4. Втрата суспільної небезпечності діяння зовсім не означає відсутності підстав кримінальної відповідальності, бо на час вчи­ нення діяння складало склад злочину та було підставою щодо кримінальної відповідальності. І ця підстава збереглась, оскільки кримінальний закон не змінився і діяння продовжує формально залишатись протиправним. Тому для застосування ст. 48 необ­ хідно встановити, в чому конкретно виразилась зміна обстановки і чому вона потягла за собою втрату суспільної небезпечності вчиненого діяння.

5. Найбільш поширеною є зміна обстановки в житті кон­ кретної людини, яка свідчить про втрату цією особою суспільної небезпеки. Зміна обстановки розуміється при цьому вузько: вона стосується умов життя та діяльності особи як у момент скоєння нею злочину, так і після цього. Про втрату суспільної небезпеки особою, що вчинила злочин, свідчать не тільки об'єктивні умови її життя (зовнішні), але й правильна, об'єктивна оцінка своєї поведінки після вчинення злочину, а також спосіб життя та сумлінне виконання своїх професійних та громадських обов'язків (приватні). Збереження суспільної небезпечності діяння у такому випадку не е перешкодою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Характер змін, що пройшли в обстановці, в якій знаходиться особа, можуть бути різними, але у всіх ви­ падках вони повинні розривати ту сукупність чинників та умов, в яких було вчинено злочин. Мова йде про такі зміни в її особистості, які доводять факт виправлення і свідчать про віро­ гідність невчинення нею злочинів у майбутньому.

Найбільш типовими ситуаціями, коли зміна обстановки по­в'язана з зовнішніми умовами, е, наприклад, перебування особи на час розслідування чи розгляду справи судом в армії, в іншому трудовому колективі або колективі учнів, усунення з посади тощо.

249

Зміною умов, пов'язаних з особою злочинця, можуть вважа­тися, наприклад, одруження, розрив відносин з кримінальним середовищем, під впливом якого був вчинений злочин, розір­вання шлюбних відносин, ускладнення яких стало психологічною причиною злочину, тяжке захворювання, вагітність, вчинення корисного або героїчного поступку, які свідчать про втрату осо­бою, що вчинила злочин, суспільної небезпеки.

6. Цю підставу звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від дійового каяття (ст. 45), з'явлення із зізнан­ ням, активного сприяння розкриттю злочину, тобто обставин, що пом'якшують відповідальність (ст. 66). Останні передбачають, в основному, позитивну поведінку винної особи у взаємовідносинах з правоохоронними органами та судом. Для звільнення від кри­ мінальної відповідальності за ст. 48 має бути саме втрата винним суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

7. Вкрай недопустимим є розширене тлумачення вказаної норми закону, оскільки це може привести до безпідставного звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочин. Наприклад, не можна вважати зміною обстановки. факт відбуття покарання особою в місцях позбавлення волі за інші вчинені ним злочини. По змісту закону головним для звільнення особи від кримінальної відповідальності є та обставина, що особа, яка вчинила суспільне небезпечний злочин, перестала бути су­ спільне небезпечною. Перебування ж особи в місцях позбавлення волі та відбуття нею покарання за вчинення злочину не може свідчити про те, що вона позбавилась небезпечних для суспіль­ ства звичок.

8. Вказаний вид звільнення від кримінальної відповідаль­ ності е факультативним. Тобто це е право, а не обов'язок суду. При цьому суд враховує також характер вчиненого злочину, тяжкість завданої шкоди, час, що пройшов з моменту вчинення злочину, а також важливість обставин, що свідчать про зміну обстановки та усунення суспільної небезпеки діяння або особи, що його вчинила.

9. Звільнення від кримінальної відповідальності є остаточним і безумовним, тобто не ставиться у залежність від наступної поведінки особи, що звільняється або від будь-яких інших обста­ вин та умов.

10. Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 48 здійснюється лише судом у порядку, передбаченому ст. 7 КПК України, на момент розгляду яким і дається оцінка зміни обстановки.

Стаття 49. Звільнення від кримінальної відпові­дальності у зв'язку із закінченням строків давності

1. Особа звільняється від кримінальної відповідаль­ності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набран­ня вироком законної сили минули такі строки:

250

1. два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2. три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обме­ ження або позбавлення волі;

3. п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4. десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

2. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчи­ нила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років.

3. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій Та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.

4. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із за­ коном може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе за­ стосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.

5. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437—439 і частині першій статті 442 цього Кодексу.

* * *

1. Під давністю притягненая до кримінальної відповідаль­ ності розуміється закінчення вказаних у кримінальному законі строків після вчинення злочину, внаслідок чого особа, яка його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності.

2. Звільнення від кримінальної відповідальності за цією статтею здійснюється не тому, що вчинене не містить ознак злочину, а тому що через тривалий проміжок часу, як правило, має значно менший громадський резонанс та суттєвим чином відбивається на досягненні мети покарання. Чим менше цей строк, тим ефективніше реалізується ідея невідворотності пока-

251

рааая, досягаються цілі загального і спеціального запобігання. Навпаки, сплив значного часу послаблює виховне і запобіжне значення покарання, а в ряді випадків робить застосування його недоцільним і таким, що суперечить принципу гуманізму. Особа, яка в минулому вчинила злочин, може виправитися, тому з часом розслідування справи правильний розгляд її судом, стає утрудненим, а інколи навіть неможливим.

3. Для застосування інституту давності притягнення до кри­ мінальної відповідальності необхідна наявність наступних перед­ бачених законом умов:

• сплив встановлених ст. 49 строків;

• відсутність обставин, що порушують їх перебіг;

• згода обвинуваченого на звільнення від кримінальної від­ повідальності за цією підставою.

4. Законом передбачено два види строків давності: диферен­ ційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину, та загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства або суду.

5. Тривалість строків давності по чинному кримінальному законодавству, на відміну від Кримінального кодексу 1960 року, в основному, поставлена у залежність не від строку покарання, передбаченого заковом за вчинений злочин, а від класифікації злочинів, передбачених ст. 12.

Згідно зі ст. 49 особа, що вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

• два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

• три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбав­ лення волі;

• п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяж­ кості;

• десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;

• п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

При вчиненні кількох злочинів, різних по тяжкості, строки давності для кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю.

6. Чинним Кодексом на відміну від попереднього встановлено правила обчислення строків давності. Початок обчислення — день вчинення злочину, кінець — набрання вироком законної сили. Тобто будь-які процесуальні дії по притягненню особи до кримінальної відповідальності не припиняють сплив строків дав­ ності. Обчислення їх проводиться аж до набрання вироком суду законної сили у порядку, передбаченому ст. 401 КПК України.

Днем вчинення злочину вважається такий, упродовж якого винний здійснив діяння, що входить до об'єктивної сторони складу злочину, незалежно від того, є цей склад формальним чи матеріальним. Наприклад, при вчиненні такого злочину з мате-

252

ріальним складом як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, днем вчинення злочину вважа­ється день спричинення смертельного ураження, а не день юри­дичних наслідків злочину, який може настати через значний проміжок часу після вчинення діяння.

7. Певну складність для визначення дня вчинення злочину має питання про обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчиненая триваючих та про­ довжуваних злочинів. Давність кримінального переслідування не­ обхідно обчислювати з моменту фактичного припинення трива­ ючих злочинів, що характеризуються безперервним здійсненням злочинного діяння, по власній волі винного (наприклад, при службовій недбалості — добровільне виконання винним тих са­ мих обов'язків, якими раніше він нехтував, заява із зізнанням тощо) або всупереч волі винного (затримання органами влади, порушення кримінальної справи та ін.).

Що стосується продовжуваних злочинів, які характеризу­ються багаторазовістю вчинених винних діянь, строк давності їх обчислюється з моменту вчинення останнього злочинного діяння, а числа тих, які складають продовжуваний злочин (наприклад, останній випадок безпідставного одержання пенсії у зв'язку з поданням підробленого документа з метою розкрадання).

Таким чином, при вчиненні і триваючих, і продовжуваних злочинів сплив строку давності починається з моменту фактич­ного, а не юридичного закінчення злочину.

8. При вчиненні кримінальне караного готування або замаху при відсутності добровільної відмови від вчинення злочину строк давності починає спливати з моменту припинення попередньої злочинної діяльності. Для співучасників злочину строк давності обчислюється з дня вчинення злочинного діяння виконавцем.

9. Строк давності обчислюється календарними роками (у випадку зупинення строку — також місяцями і днями) і за­ кінчується через передбачене ст. 49 число років у 00.00 годин останнього дня відповідного року. Наприклад, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочин серед­ ньої тяжкості, вчинений 1 вересня 2001 р., закінчиться в 00.00 го­ дин 1 вересня 2006 р.

10. У зв'язку з прийняттям чинного Кодексу, що вніс зміни у кримінальний закон, при обчисленні строків давності притяг­ нення до кримінальної відповідальності він застосовується в бік пом'якшення за конкретний злочин. Якщо ж новий закон по­ силює покарання, строк давності за такою ж умовою обчис­ люється з урахуванням закону, що діяв на час вчинення злочину або приймався (змінювався) після вчинення злочину до набрання чинності нового Кримінального кодексу України.

11. Перебіг строку давності виключає кримінальну відпові­ дальність при умові, що сплив строку давності не був пору­ шений. Враховуючи соціальне призначення цього інституту кри­ мінального права, законодавець передбачає випадки, коли перебіг давності зупиняється у разі ухилення винної особи від слідства або суду (ч. 2 ст. 49) та переривається, якщо до спливу перед­ баченого законом строку особа вчинила новий злочин (ч. З ст. 49).

253

12. Під ухиленням від слідства та суду слід розуміти .будь- які умисні дії, що здійснює особа, з метою уникнути криміналь­ ної відповідальності за вчинене діяння, яке ставить органи попе­ реднього слідства або суд перед необхідністю організувати спе­ ціальні заходи розшуку на території нашої країни, зарубіжних країн або якоїсь обмеженої місцевості. Такою, що ухиляється від відповідальності, можна визнавати особу, яка вчинила втечу після затримання, порушила підписку про невиїзд або, здогадав­ шись, що буде притягнута до кримінальної відповідальності, переховується, перейшла на нелегальне становище та утруднила виклик Гі органами слідства чи судом. Тобто особою, що ухи­ ляється від слідства або суду вважається і така, що поки не є обвинуваченою або підозрюваною у вчиненні злочину, але ви­ кликана для допиту і не з'явилась до слідчого або в суд у зв'язку з вчиненим нею злочином.

Не може визнаватися такою, що ухиляється від слідства чи суду особа, що вчинила злочин, про який ще невідомо право­охоронним органам, а також особа, причетність якої до вчи­неного злочину ще не встановлена.

13. Зупинення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності означає, що перебіг його припиняється на весь час, упродовж якого особа, що вчинила злочин, ухилялась від слідства або суду. Після затримання особи або її з'явлення із зізнанням перебіг строку давності поновлюється з дня затри­ мання або з'явлення до правоохоронних органів. У такому разі час, що сплинув до моменту ухилення від слідства або суду, підсумовується до часу, що пройшов після затримання особи або її з'явлення із зізнанням. Якщо така сума часу до моменту набрання вироком законної сили становить 15 років і давність не була перервана вчиненням нового злочину, особа звільняється від кримінальної відповідальності. У даному випадку закон перед­ бачає недиференційованвй, загальний для всіх строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що ухиля­ ються від слідства і суду. Факт свідомого ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона залишається суспільне небезпечною і це обумовлює необхідність більш суворого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.

14. Перебіг строку давності притягнення до кримінальної відповідальності переривається, якщо особа вчинила новий зло­ чин.

Умовами такого переривання строків давності та особливос­тями наслідків, які випливають з цього, є наступні:

— новий злочин, вчинений особою, повинен бути середньої тяжкості, тяжким або особливо тяжким. Якщо особою був вчи­нений злочин невеликої тяжкості, строк давності за перший злочин продовжує спливати, як і досі, а строк давності кри­мінального переслідування за новий злочин починає спливати самостійно, незалежно від першого злочину. Наприклад, якщо особа спочатку вчинила підміну дитини (ст. 148), то вчинення у подальшому зловживання опікунськими правами (ст. 167) не перериває перебігу 5-річного строку давності щодо першого зло­чину, оскільки другий злочин за класифікацією (ст. 12) від-

254

носиться до злочинів невеликої тяжкості. Отрок давності за другий злочин починає спливати з дня його вчинення;

• вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину перериває сплив як диференційованих строків давності, вказаних у ч. 1 ст. 49, так і 15-річного загального для всіх строку давності щодо осіб, які ухиляються від слідства та суду, передбачений ч. 2 ст. 49;

• у разі переривання строку давності у зв'язку з вчиненням нового злочину частина строку давності, що спливла до моменту вчинення нового злочину, втрачає своє значення і не врахо­ вується. Обчислення давності у цьому випадку починається з моменту вчинення нового злочину одночасно, паралельно та само­ стійно щодо кожного з них. Наприклад, особа, що схиляла неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324), до закінчення трирічного строку давності умисно вбила свою ново­ народжену дитину (ст. 117). Із часу останнього злочину наново починається перебіг трирічного строку давності за перший злочин та п'ятирічного строку давності за другий. Якщо після вчинення другого злочину пройшов трирічний строк, особа підлягає звіль­ ненню від кримінальної відповідальності за схиляння неповно­ літніх до вживання одурманюючих засобів, а коли мине 5-річний строк, вона звільняється від кримінальної відповідальності і за умисне вбивство своєї новонародженої дитини.

15. Згідно з ч. 4 ст. 49 питання про застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом.

Необхідність особливого законодавчого вирішення питання застосування інституту давності за такі злочини обумовлена під­вищеною суспільною небезпечністю особи, яка його вчинила. Застосування або незастосування судом цього інституту прова­диться з урахуванням особливостей справи, а також поведінки винного. Закон надає суду право не застосовувати строк давності лише у випадку, коли довічне позбавлення волі (або смертна кара), як вид покарання, вказане у відповідній статті кримі­нального закону, що був чинним як під час вчинення злочину, або довічне позбавлення волі під час розгляду у суді. Якщо суд визнає неможливим застосувати інститут давності, він все ж не може призначити такій особі довічне позбавлення волі та вино­сить вирок про призначення йому міри покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк.

16. Крім вказаного вище факультативного порядку незастосу­ вання строку давності притягнення до кримінальної відповідаль­ ності, закон, у відповідності з нормами міжнародного права, пе­ редбачає обов'язкове незастосування цього інституту (ч. 5 ст. 49) щодо осіб, що вчиняли злочини проти миру, безпеки людства, передбачені ст. 437—439. Особи, що вчинили такі злочини, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності неза­ лежно від часу, що сплинув із моменту його вчинення, в тому числі за порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид, посягання на життя представника іноземної держави, — з можливим призначенням міри покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

9 2-39

255

17. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з перебігом строку притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом і є обов'язковим, за винятком факультативного рішення суду щодо осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, за які передбачена можливість призначення міри покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

18. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з закінченням строків давності передбачений ст. 11^і та ч. З, 4 ст. 7^і КПК України.

256

Розділ X ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Стаття 50. Поняття покарання та його мета

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й ви­ правлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страж­ дань або принизити людську гідність.

* * *

1. Покарання — це особлива форма державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчи­ ненні злочину. Воно полягає у тому, що засуджений зазнає певних втрат, передбачених діючим кримінальним та виправ­ но-трудовим законодавством, і має на меті виправлення та пе­ ревиховання засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а та­ кож запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і інтими особами і тягне судимість винного. Покарання — один з важливих кримінально-правових інститутів, завдяки якому знач­ ною мірою досягається ефективність норм кримінального права.

Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто певних втрат і обмежень. Це може виражатись в обмеженні пересування і спілкування з іншими членами суспільства (при позбавленні волі), права обирати рід трудової діяльності на свій розсуд (при позбавленні права зай­мати певні посади або займатись певною діяльністю), в мате­ріальних обмеженнях (ари виправних роботах, штрафі, конфіс­кації майна).

2. Кара виступає як один із засобів для досягнення ви­ правної та превентивної мети покарання. Поряд з цим вона не є єдиним засобом для досягнення такої мети. Покарання пов'язане також із застосуванням комплексу виховних, культурно-освітніх та інших заходів, направлених на перевиховання засуджених.

Караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян, їх організацій чи об'єднань, держави і суспільства в цілому. В покаранні втілюються такі принципи, як законність, гуманізм, рівність всіх перед законом незалежно від раси, політичних, релігійних та інших переконань.

3. Покарання відрізняється від інших форм державного при­ мусу тим, що воно виступає як реалізація кримінально-правових відносив між особою, яка вчинила злочин, та державою в особі

257

органів правосуддя в широкому розумінні цього слова і при­значається від імені держави.

Метою покарання є реалізація соціальної справедливості, виправлення та перевиховання засудженого, запобігання вчинен­ню засудженим нових злочинів.

Покарання не має на меті завдавати фізичних страждань засудженій особі або принижувати її гідність. Це гарантується тим, що система покарань в кримінальному праві України не знає ні тілесних покарань, ні таких, які ганьблять людину.

Стаття 51. Види покарань

До осіб, визваних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покарань:

1. штраф;

2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3. позбавлення права обіймати певні посади або зай­ матися певною діяльністю;

4. громадські роботи;

5. виправні роботи;

6. службові обмеження для військовослужбовців;

7. конфіскація майна;

8. арешт;

9. обмеження волі;

10. тримання в дисциплінарному батальйоні військо­ вослужбовців;

11. позбавлення волі на певний строк;

12. довічне позбавлення волі.

* * *

1. Вказані в статті види покарань створюють систему, під якою розуміється передбачений кримінальним законом вичерп­ний перелік покарань, що розташовані у певному порядку, за­лежно від ступеню їх тяжкості.

У перелік видів покарань ввійшли формулювання, що були і у Кримінальному кодексі 1960 року: штраф, конфіскація майна, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. У той же час, в чинному Кодексі назва деяких з них змінена:

— замість "позбавлення військових, спеціальних звань, ран­ гів, чинів, кваліфікаційних класів і державних нагород" — "позбавлення військового, спеціального звання, рангу> чину або кваліфікаційного класу";

— замість "позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю" — "позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю";

258

• замість "виправних робіт без позбавлення волі" — "ви­ правні роботи";

• замість "направлення в дисциплінарний батальйон" — "тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців".

Введені нові види покарань: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі.

Виключені такі види покарань, як громадська догана та позбавлення батьківських прав.

Ст. 51 повинна застосовуватись з урахуванням ст. 98, яка встановлює перелік видів покарань, що призначаються неповно­літнім злочинцям.

2. Збільшення переліку видів покарань у чинному Кодексі та їх розмаїття обумовлене конкретними історичними факторами, що склалися на час його прийняття, а саме особливостями соціальних, політичних, економічних та культурних правовід­ носин, і покликане створити передумови для досягнення мети покарання, що зафіксована у ч. 2 ст. 50. Це відображає загальну тенденцію розвитку інституту покарання: застосування суворих видів покарань за тяжкі злочини і водночас розширення сфери застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі сто­ совно менш небезпечних злочинів.

3. Система видів покарань є відкритою, змінюваною у залеж­ ності від конкретних історичних етапів життя країни, що ви­ являється через правотворчість законодавця у її змінах. Але стосовно правоохоронних, правозастосовчих органів, навпаки, є замкненою, обов'язковою та завершеною, що не підлягає будь- яким змінам, скороченням, доповненням та забезпечує єдність караної політики. Для суду, який єдиний має право піддати кримінальному покаранню особу, визнану винною у вчиненні злочину, в законодавстві встановлені обов'язкові межі та порядок застосування окремих видів покарань (наприклад, про позбав­ лення волі на певний строк йдеться у ст. 63, про довічне позбавлення волі — у ст. 64 та щодо інших — у ст. 53—62). Разом з тим, основною функцією системи покарання е диферен- ційовано-індивідуальний підхід до призначення покарання осо­ бам, що визнані винними у вчиненні злочину.

З цього приводу Верховний Суд України у постанові Пле­нуму "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" від ЗО травня 1997 р. № 7 зазначив, що кри­мінальне покарання найбільш істотно обмежує конституційні пра­ва і свободи людини та громадянина. Тому воно повинно при­значатись засудженим у суворій відповідності з вимогами закону про його загальні начала та мету з урахуванням обставин кон­кретної справи і даних щодо особи підсудного. При призначенні покарання неприпустимо зважати на обставини, не передбачені законом. Наприклад, на статистичні дані про кількість засуд­жених, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, на динаміку або структуру покарань за попередні періоди тощо.

4. Чинним Кодексом змінена послідовність видів покарання. На відміну від попереднього кодексу законодавець побудував пере­ лік видів покарань на підставі переходу від більш м'якого до най- суворішого (у Кримінальному кодексі 1960 року, навпаки — від

259

більш суворого до найбільш м'якого). У такому ж порядку зростаючої тяжкості розташовані альтернативні санкції до кон­кретних видів злочинів в Особливій частині Кодексу. Наприклад, за вчинення хуліганства без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 206 Кримінального кодексу 1960 року) передбачалось покарання у ви­гляді позбавлення волі на строк до одного року, або виправні роботи на той же строк, або штраф від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати. Ч. 1 ст. 296 (хуліганство) перелічує види покарань у зворотному порядку: штраф до п'ят­десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років.

5. Визначені у переліку види покарання перебувають між собою у певному співвідношенні: одні застосовуються лише як основні, інші — тільки як додаткові, а окремі можуть бути як основними, так і додатковими. Межі їх застосування виділено законодавцем в окрему ст. 52.

6. За можливістю визначення строку види покарання можна згрупувати у строкові та разові. До строкових відносяться позбав­ лення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ ністю, громадські роботи, виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Разовими видами покарання є штраф, позбавлення військового, спеціального зван­ ня, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також конфіскація майна.

7. Зазначені у ст. 51 види покарань дозволяють суду по можливості ефективно використати різні заходи впливу на за­ судженого у сполученні:

• впливу на психологічну структуру особи шляхом ізоляції від суспільства, що є найбільш вразливим для засудженого видом покарання (арешт, обмеження волі, утримання військовослуж­ бовців в дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на пев­ ний строк, довічне позбавлення волі);

• позбавлення майнових вигод (штраф, конфіскація мяйня, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців);

• обмеження особистих немайнових прав та інтересів (гро­ мадські роботи);

• обмеження можливостей у майбутньому упродовж певного строку виковувати роботу за професією (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).

8. Покарання за колом засуджених, до яких вони можуть бути застосовані, класифікуються на такі види:

• загальні, тобто ті, що застосовуються до будь-якої особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину (позбавлення волі на певний строк, штраф, конфіскація майна);

• спеціальні, що застосовуються лише до обмеженої групи винних осіб;

260

• позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (стосуються лише військовослужбов­ ців);

• позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю щодо посадових осіб та інших, які вико­ ристали своє посадове становище для вчинення злочину;

• громадські роботи, до яких не притягаються інваліди І та П груп, вагітні жінки, особи, що дрсягли пенсійного віку, війсь­ ковослужбовці строкової служби;

• виправні роботи, які не можна застосовувати до вагітних жінок та жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, неповнолітніх до 16 років та таких, що дрсягли пенсійного віку, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвока­ тів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування;

— службові обмеження та тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців;

• арешт, який не застосовується щодо неповнолітніх віком до 16 років, вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до семи років;

• обмеження волі, що не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок та таких, що мають дітей до 14 років, осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби, інвалідів І та II груп;

• довічне позбавлення волі, яке не застосовується щодо неповнолітніх до 18 років, осіб, яким понад 65 років, та вагітних жінок.

9. Чинний Кодекс по-новому вирішує питання відповідаль­ ності за злісне ухилення від відбування покарання. Якщо Кри­ мінальний кодекс 1960 року в Загальній частині передбачав за злісне ухилення від відбування покарання у вигляді виправних робіт (ст. ЗО) та штрафу (ч. З ст. 32) заміну невідбутого пока­ рання іншим та зовсім не передбачав такої відповідальності за злісне ухилення від деяких іипттг покарань, то чинний Кодекс вводить ст. 389, 390, згідно з якими за ухилення від виплати штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, громадських чи виправних робіт, обмеження чи позбавлення волі такі особи притягуються до кримінальної відповідальності.

10. Суд, а також установи та органи, що виконують рішення суду в кримінальних справах, зобов'язані рахуватися з волею законодавця щодо караної політики і застосовувати всі необхідні заходи щодо її найбільш ефективної реалізації.

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, ви­правні роботи, службові обмеження для військовослуж­бовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисцишгінар-

261

ному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

2. Додатковими покараннями є позбавлення військо­ вого, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікацій­ ного класу та конфіскація майна.

3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену стаття­ ми 389 та 390 цього Кодексу.

* * *

1. Покарання — це особлива міра державного примусу за скоєний злочин.

Залежно від порядку призначення закон виділяє:

• покарання, що призначаються тільки як основні;

• такі, що застосовуються лише як додаткові;

• покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

2. Основні покарання — це такий вид покарань, які не можуть призначатися на додаток до іншого покарання. Вони мають самостійне значення і завжди вказані в санкції норм Особливої частини Кодексу.

До покарань, що можуть призначатись тільки як основні, належать: громадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Суд має право призначити лише одне з цих покарань — самостійно або разом з додатковими. Поєднання двох або більше основних покарань не допускається. Винятком із цього правила можуть бути лише деякі випадки, коли за вчинення кількох злочинів або за су­купністю вироків призначаються покарання різних видів і закон не передбачає можливості їх заміни.

Так, основні покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно (ч. З ст. 72).

3. Додаткове покарання це таке, що призначається тільки як доповнення до основного.

262

Тільки як додаткові можуть призначатись такі покарання:

• позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

• конфіскація майна.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу» чину або кваліфікаційного класу застосовується за тяжкий чи особливо тяжкий злочин до осіб, які мають військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас (ст. 54).

Конфіскація майна полягає в примусовому безоплатному ви­лученню у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

Конфіскація майна застосовується за скоєння тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною Кодексу (ст. 59).

На відміну від конфіскації майна, в санкціях статей Особ­ливої частини Кодексу не передбачаються позбавлення війсь­кового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Вони застосовуються з урахуванням конкретних обставин справи та особи винного за наявністю підстав, вказаних у ст. 54.

4. До покарань, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові, належать штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і викону­ються самостійно (ч. З ст. 72).

5. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках викону­ ються самостійно (ч. 4 ст. 72).

Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції відпо­відної статті Особливої частини Кодексу (ч. З ст. 53).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призна­чене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статей Особливої частини Кодексу за умови, що з урахуванням ха­рактеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнав за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ч. 2 ст. 55).

6. За ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, тобто за ухилення від сплати штрафу або позбавлення, права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, ухилення від відбування громадських чи виправних робіт, засуд­ жені несуть відповідальність за ст. 389, а за ухилення від від­ бування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі — за ст. 390.

263

Стаття 53. Штраф

1. Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу.

2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподат­ ковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

3. Штраф як додаткове покарання може бути при­ значений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.

4. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадсь­ ких робіт за один встановлений законодавством неоподат­ ковуваний мінімум доходів громадян, або виправними ро­ ботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

, * * *

1. Стаття зберігає визначення штрафу, згідно з яким із засудженого на користь держави стягується певна сума грошей. У переліку видів покарання штраф стоїть на першому місці. Вже з цього можна зробити висновок, що законодавець вважає його ефективним видом покарання, який з урахуванням обставин справи та особи винного може знайти широке застосування у судовій практиці. Підтвердження цьому дає простий підрахунок: якщо питома вага такого виду покарання, що згадується, в основному, як альтернативне, у санкціях статей та їх частин Кри­ мінального кодексу 1960 року складає біля 29 відсотків, то у чинному Кодексі — більш ніж 33 відсотки, тобто третина.

Штраф має психологічний вплив на засудженого, підтвер­джуючи докір держави особі, яка • вчинила злочин, та тягне за собою суттєві матеріальні наслідки, що можуть зробити неви­гідним та небезпечним вчинення значної кількості майнових та інших злочинів. Суд повинен обов'язково розглядати можливість призначення штрафу у випадках, коли цей вид покарання пе­редбачений відповідною статтею Особливої частини Кодексу.

2. Як і раніше, штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як основний він накладається у випадках і межах, встановлених Особливою частиною Кодексу. В якості додаткового покарання штраф може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено як додаткове по­ карання у санкції певної статті Особливої частини Кодексу. На

264

час чинний Кодекс має лише дві статті, що передбачають штраф як додаткову міру покарання. Це ч. І ст. 144 (насиль­ницьке донорство) та ч. 2 ст. 367 (службова недбалість).

3. Законом передбачені і деякі інші випадки застосування штрафу як міри покарання:

— суду надане право при наявності певних умов призначити винній особі більш м'яке покарання, що не зазначене санкцією Особливої частини Кодексу, за якою ця особа обвинувачується (ст. 69). Таким більш м'яким видом покарання може бути і штраф, межі якого визначаються ст. 53.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами кримінального покарання" від 22 грудня 1995 р. № 22, якщо санкція статті закону не передбачає штрафу, він може бути призначений як основне покарання лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності зазначених у законі підстав:

• виправні роботи можуть бути судом замінені на штраф, якщо після винесення вироку особа стала непрацездатною (ст. 57). При цьому законом передбачений розрахунок — один місяць ви­ правних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян;

• згідно зі ст. 77 у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням суд може призначити особі додаткові покарання, в тому числі штраф у межах, передбачених ст. 53;

• особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання при певних умо­ вах може бути замінена судом на більш м'яке покарання, яким може бути штраф (ст. 82) в межах, передбачених ст. 53;

• вирішуючи питання про звільнення від відбування пока­ рання у виді обмеження або позбавлення волі на строк до 5 років вагітних жінок та таких, що мають дітей до 3 років, суд може замінити покарання більш м'який, яким може бути і штраф (ч. 4 ст. 83) в загальних межах, передбачених ст. 53;

• більш м'яким покараннях (в тому числі штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (ст. 85 та 86).

4. Стаття, що коментується, регламентує штраф не в кон­ кретній сумі гривень, а у вигляді суми, яка відповідає певній кількості неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, офі­ ційно встановленого державою. Загальний розмір становить від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­ мадян. Але в цій же статті передбачено, що розмір штрафу в інших статтях Особливої частини Кодексу може бути вищим. Законодавець надав суду можливість самостійно вирішувати в кожній справі розмір штрафу та зазначив критерії такого роз­ суду:

• залежно від тяжкості вчиненого злочину;

• з урахуванням майнового стану винного.

Штраф не повинен перетворитися ні в засіб відкупу від покарання, ні в засіб повного матеріального спустошення засуд­женого.

265

5. Закон передбачає ситуацію, коли засуджений не може сплатити штраф. У таких випадках суд замінює йому штраф покаранням у виді громадських або виправних робіт. При цьому вживається розрахунок: десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Або один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неопо­ датковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років. Порядок заміни передбачений ст. 410 КПК України.

Наприклад, якщо особа була засуджена до штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та штраф не могла сплатити, громадські роботи їй не можуть бути призначені, тому що при вказаному в законі розрахунку суму штрафу можуть покрити громадські роботи строком 500 годин, тоді як мак­симальний строк громадських робіт за ст. 56 становить лише 240 годин. У такому випадку штраф може бути замінений лише виправними роботами, яких, щоб погасити штраф, повинно бути 12,5 місяця, що відповідає граничному розміру виправних робіт (2 роки), передбаченому ст. 57.

6. Загальною частиною чинного Кодексу, на відміну від Кримінального кодексу 1960 року, не передбачені дії, які необ­ хідно здійснювати в разі злісного ухилення від сплати штрафу. Оскільки такі випадки не виключені, примушення до виконання судових рішень забезпечується шляхом притягнення до кри­ мінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389.

Стаття 54. Позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфі­каційного класу

Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

* * *

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чи­ ну або кваліфікаційного класу може призначатися лише в якості додаткового покарання і тільки в разі засудження особи за тяжкий або особливо тяжкий злочин, тобто за злочин, за який відповідно до ч. 4 ст. 12 передбачено покарання у вигляді по­ збавлення волі на строк не більше десяти років, або за злочин, за який відповідно до ч. 5 цієї ж статті передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довіч­ ного позбавлення волі.

Суд може застосувати дане додаткове покарання до особи, яка засуджується за тяжкий або особливо тяжкий злочин, неза­лежно від того, обумовлено це у санкції відповідної статті чи ні.

2. Військовими є звання, перераховані в Законі України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 бе­ резня 1992 р.

266

Наприклад, у Збройних силах України, Службі безпеки Ук­раїни, прикордонних та внутрішніх військах, військах цивільної оборони України є військові звання: лейтенант, капітан, майор, полковник, генерал-майор та іи.

3. В органах внутрішніх справ України встановлені спеціаль­ ні звання: майор міліції, полковник внутрішньої служби та ін. Спеціальні звання мають органи податкової та митної служби України.

4. Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. встановлені різні ранги, в залежності від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймає особа (наприклад, особам, які обіймають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєний 3, 2 чи 1-й ранг). Ранги встановлені також у дипло­ матичній службі (надзвичайний і повноважний посол; радник першого класу, аташе та ін.).

5. В органах прокуратури встановлені класні чини (юрист І кла­ су, радник юстиції та ін.).

6. Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, а також судовим експертам.

Про позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу суд повідомляє органу, який його присвоїв, шляхом надіслання копії вироку після набрання ним законної сили, після чого цей орган вносить відповідні зміни до документів, застосовуючи заходи щодо позбавлення засуд­женого відповідних прав і пільг, про що останній, в свою чергу, повідомляє суд.

7. Суд не в праві позбавляти засудженого вчених ступенів і вчених звань, а також почесних звань як колишнього СРСР і України, так і інших держав. Суд також не вправі позбавляти засудженого державних та інших нагород України, державних та інших нагород колишнього СРСР, а також знаків відзнаки інших держав, включаючи і держави СНД.

Стаття 55. Позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю

1. Позбавлення права обіймати певні посади або займа­ тися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займа­ тися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за поса­ дою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні по­ сади або займатися певною діяльністю.

267

3. При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбав­лення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчис­люється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додат­кове до інших основних покарань, а також у разі засто­сування статті 77 цього Кодексу — з моменту набрання законної сили вироком.

* * *

1. Позбавлення права обіймати певні посади тягне за собою звільнення засудженого з посади, яку він займав під час вчи­ нення злочину, і позбавлення його на певний строк права зай­ мати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях.

Позбавлення права займатися певною діяльністю — це забо­рона засудженому упродовж певного строку займатися тією ді­яльністю, у зв'язку з якою ним було вчинено злочин.

Під певними посадами розуміється коло посад, які визначені нормативне або мають ідентифікаційні ознаки, що дозволяють точно визначити зміст судової заборони.

Заборона займатися певною професійною діяльністю поширю­ється на вид діяльності, щодо здійснення якої необхідна про­фесійна підготовка або ця діяльність включає види робіт, що потребують спеціальної підготовки чи дозволяють здійснювати певні дії, приймати рішення, характер яких встановлюється нормативно-правовими актами.

2. Вказаний вид покарання має суттєвий психологічний вплив на засудженого. Основними рисами караного змісту цього покарання є тимчасове позбавлення Гарантованих захистом дер­ жави конкретних суб'єктивних прав на певний рід діяльності, на професію та тимчасове обмеження правоздатності, тому що зло­ чинне використання прав та повноважень за посадою ставить під сумнів можливість обіймати таку посаду чи займатись певною діяльністю. Засуджений на досить значний час позбавлений мож­ ливості займатись обраною ним справою, "випадає" із звичного для нього середовища, втрачає набутий авторитет, репутацію. Переривається спеціальний трудовий стаж, зменшується оплата праці, наявність судимості у майбутньому може стати перепоною в одержанні нормальної роботи.

При позбавленні права керувати транспортними засобами на строк більше ніж один рік засуджений може бути допущений до такого виду діяльності лише у випадку проходження ним ква-

268

ліфікаційного випробування після спливу строку покарання, тоб­то позбавлене право не поновлюється, а здобувається знову.

3. До посад, що забороняються для обіймання засудженим, можуть входити платні і безоплатні, постійні і тимчасові, виборні і ті, що заміщуються за призначенням, керівні і рядові. До переліку діяльності, якої може позбавити суд, відносяться як службова (наприклад, лікарська, ветеринарна тощо), так і не службова (скажімо, керування особистим транспортом).

4. Підставами для призначення судом покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю е такі обставини, коли:

• злочин пов'язаний із займаною посадою, професійною або іншою діяльністю особи і саме цю посаду або цю діяльність використала винна особа при вчиненні злочину;

• характер злочину, особа винного та інші обставини справи свідчать про неможливість збереження за винним права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю.

5. Позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю може бути як основним, так і додатковим видом покарання, і застосовується у випадках, коли це перед­ бачають санкції відповідних статей. Особлива частина Кодексу закріплює практику застосування даного виду покарання в якості основного і додаткового, коли вчинення злочину пов'язане з посадовим станом засудженого або характером його професійної діяльності. Цей вид покарання частіше застосовується до осіб, що вчинили злочини, пов'язані з лікарською або іншою медичною, педагогічною діяльністю, виконанням інженерних обов'язків, а також до осіб, що займають посади, які їм дозволяють приймати юридичне значиш рішення на державній службі, в структурах, де займаються підприємницькою діяльністю.

Всього санкції статей Особливої частини Кодексу передба­чають 24 випадки застосування позбавлення права обіймати пев­ну посаду або займатись певною діяльністю як основного виду покарання, та 115 випадків як додаткового. Ч. 1 ст. 175 (неви­плата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат) передбачає застосування цього виду покарання в якості як основного, так і додаткового до альтернативного по­карання у вигляді позбавлення волі.

6. Позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ч. 2 ст. 55) може бути застосовано як до­ даткове покарання і у випадках, коли воно не передбачене в санкціях Особливої частини Кодексу.

Умовами такого застосування є переконання суду в не­можливості збереження за винного особою права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю а урахуванням:

— характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку з заняттям певною діяльністю;

• особи засудженого;

• інших обставин справи.

При цьому посилання на ч. 2 ст. 55 у вироку суду є обо­в'язкових.

269

Крім того, ст. 77 передбачає застосування як додаткового покарання позбавлення права обіймати певні посади та займатись певною діяльністю при звільненні від відбування покарання з випробуванням.

7. Вид покарання, що розглядається, є строковим. У ч. 1 ст. 55 розмежовані строки основного виду цього покарання — від двох до п'яти років та додаткового — від одного до трьох.

Строк позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю, призначений у якості основного пока­рання, обчислюється з моменту вступу вироку в законну силу. Строк даного виду покарання при його призначенні в якості додаткового до покарання, не пов'язаного з позбавленням або обмеженням волі (штраф, громадські та виправні роботи, служ­бові обмеження для військовослужбовців), або при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 77) також обчис­люється з моменту вступу вироку в законну силу, тому що саме з цього часу починає здійснюватися потенціал додаткового пока­рання. Коли таке покарання призначається додатковим до інших видів покарання, що пов'язані з обмеженням або позбавленням волі, строк починає спливати з моменту відбування основного покарання, хоча поширюється на весь час відбування і основного покарання.

Наприклад, за незаконне проведення дослідів над людиною (ч. 2 ст. 142) лікар може бути засуджений до позбавлення волі на 5 років з позбавленням права обіймати керівні посади в лі­карських установах, пов'язаних з функціями лікування населен­ня, а також займатись лікарською діяльністю строком на 3 роки. Заборона на зайняття вказаних посад та на вид діяльності діє упродовж всього строку як основного, так і додаткового пока­рання (в даному випадку упродовж 8 років). Адміністрація уста­нови, де відбуває основне покарання така особа, не може притя­гувати її до роботи, виконання якої їй заборонено за вироком суду.

8. Засуджена до виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінар­ ному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк особа може бути частково або повністю звільнена від відбування додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю у разі умовно-дострокового звільнення від відбування основного покарання (ч. 1 ст. 81).

Від цього покарання, як додаткового, може бути звільнена особа, яка відбуває основне покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк, якщо невідбута частина основ­ного покарання їй буде замінена на більш м'яке (ч. 2 ст. 82).

Умовнр-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким щодо позбав­лення права обіймати певні посади або займатись певною діяль­ністю, призначеного як основного покарання, законом не перед­бачені. У той же час, повністю або частково може бути звіль­нений від позбавлення права обіймати певну посаду або займа­тися певною діяльністю у виді як основного, так і додаткового покарання засуджений, що звільняється на підставі закону Ук­раїни про амністію або акта про помилування (ст. 85).

270

9. Прийнявши рішення про позбавлення права обіймати певні посади, суд має сформулювати у вироку це так, щоб засуджений не мав права займати вказані посади в будь-якій галузі господарювання, а також посади, однакові за характером з тими, використовуючи які він вчинив злочин. Позбавлення права займатися певною діяльністю тягне також заборону для засудже­ ного займати пов'язані з нею посади. Наприклад, директор нав­ чального закладу, засуджений за ч. 2 ст. 134 до позбавлення права обіймати керівні посади в установах, пов'язаних з педа­ гогічною діяльністю, може бути позбавлений також права займа­ тись педагогічною діяльністю весь строк основного покарання та строк додаткового покарання. Згідно з постановою Пленуму Вер­ ховного Суду України "Про практику призначення судами кримі­ нального покарання" від 22 грудня 1995 р. № 22 (зі змінами, вне­ сеними постановами від 3 грудня 1997 р. № 12 та від 26 травня 1999 р. № 7) рішення про позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю має бути чітко сформу­ льоване в резолютивній частиш вироку з тим, щоб не виникло ніяких сумнівів при його виконанні.

10. У санкціях чинного Кодексу, за винятком двох статей, не зазначається характер посад або вид діяльності, виконання яких засудженим суд може заборонити.

Серед винятку:

• санкція ст. 286 за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транс­ портними засобами, передбачає як додаткове покарання позбав­ лення права керувати транспортними засобами на строк до трьох років;

• санкція ст. 287 за випуск в експлуатацію технічно не­ справних транспортних засобів або інше порушення їх експлуа­ тації передбачає як додаткове покарання позбавлення права обій­ мати посади, пов'язані з відповідальністю за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів на строк до трьох років.

Відсутність в санкціях Особливої частини Кодексу прямих вказівок на характер посад, види діяльності чи коло підприємств, на роботу в яких може накладатися заборона, підвищує відпо­відальність суду щодо точного формулювання у вироку цієї міри покарання.

11. Та обставина, що на момент постановлений вироку винна особа вже не займала посаду або не займалася діяльністю, з якими було пов'язане вчинення злочину, не перешкоджає призна­ ченню судом розглядуваного додаткового покарання. В згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду України вказано, що позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначене судом, як додаткове покарання, незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністра­ тивного стягнення. Разом з тим, призначити таке додаткове по­ карання особі, яка не має права керувати транспортними засо­ бами, суд не вправі.

12. Ухилення від відбування розглянутого виду покарання тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 389.

271

Стаття 56. Громадські роботи

1. Громадські роботи полягають у виконанні засудже­ ним у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.