Загальна частина

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання Кримінального кодексу Ук­раїни

1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громад­ ської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки люд­ ства, а також запобігання злочинам.

2. Для здійснення цього завдання Кримінальний ко­ декс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

1. Кримінальний кодекс України — це прийнятий Верхов­ною Радою України закон, який містить систему взаємопов'я­заних і взаємообумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття і принципи кримінального права України, умо­ви і підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, котрі їх вчинили.

Кримінальний кодекс України складається із Загальної та Особливої частин, норми яких нерозривно пов'язані між 'собою. При цьому, кожна стаття кодексу має самостійне значення і одночасно є складовою частиною всієї сукупності норм, що утво­рюють відповідну частину кодексу і кодекс у цілому. Тому зміст кожної статті кодексу враховує, але не повторює положення інших статей і у той же час не протирічить Інтим статтям. У зв'язку з цим, при вирішенні питання про вчинення того або іншого злочину і призначення покарання за нього слід застосовувати норми обох частин Кримінального кодексу.

Основним призначенням Кримінального кодексу, його функ­цією є забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та гро­мадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

125

Таким чином, об'єктами кримінально-правового захисту є:

а) права і свободи людини і громадянина, під якими розу­ міються закріплені у Конституції і законах України можливості певної поведінки (дії чи бездіяльності) індивідів. Кожне кон­ кретне право чи свобода суб'єкта з необхідністю включає ком­ плекс повноважень, а саме:

— право поводити себе певним чином (право на власну по­ ведінку);

— право вимагати певної поведінки від інших суб'єктів (право на чужу поведінку);

— право звертатися до певних органів держави за захистом у випадках порушень чи утруднення реалізації вказаних повно­ важень (право на домагання).

Кримінально-правовий захист прав і свобод людини і гро­мадянина здійснюється шляхом визнання Кримінальним кодек­сом злочинами кола діянь, що роблять неможливим або утруд­нюють реалізацію повноважень, які входять до змісту прав і свобод людини і громадянина, та визначення покарання за вчи­нення таких діянь;

б) власність — матеріальні і нематеріальні об'єкти, по відно­ шенню до яких суб'єкт на законних підставах має права (повно­ важення) володіння, користування і розпорядження:

— право володіння — передбачена законом можливість фак­ тичного перебування об'єктів власності у певних суб'єктів (влас­ ників);

— право користування — передбачене законом повнова­ ження власника експлуатувати об'єкти права власності з метою одержання певних матеріальних, культурних та інших вигід;

— право розпорядження — надана власнику можливість за власним розсудом вирішувати долю належних йому об'єктів влас­ ності.

Кримінально-правовий захист власності полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що роблять не­можливим або утруднюють реалізацію вказаних повноважень власника та визначенні покарання за вчинення таких діянь;

в) громадський порядок — стан суспільних відносин, що від­ повідає правилам і умовам, встановленим нормами права.

Таким чином, у кримінальному праві поняття громадського порядку пов'язується виключно з дотриманням приписів норм права і практично є тотожним поняттю правопорядку. Слід за­значити, що у загальній теорії права громадський порядок трак­тується ширше — як стан суспільних відносин, який відповідає вимогам не лише норм права, а й інших соціальних норм: моралі, звичаїв, норм громадських організацій тощо.

Кримінально-правовий захист громадського порядку полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що приводять стан суспільних відносини у невідповідність з прави­лами і умовами, які щодо них встановлюють норми права;

г) громадська безпека — стан захищеності життєво важли­ вих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Основними об'єктами громадської безпеки є:

126

• людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­ канність, права і свободи;

• матеріальні і духовні цінності суспільства;

• конституційний устрій, суверенітет і територіальна ціліс­ ність держави.

Кримінально-правовий захист громадської безпеки полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що ставлять або можуть поставити під загрозу стан захищеності вказаних об'єктів, та визначенні покарання за вчинення таких діянь;

ґ) довкілля — природне середовище, в якому існує людство і щодо якого встановлено певний правовий режим.

Отже, об'єктом кримінально-правового захисту є не природне середовище взагалі, а лише ті його складові частини, щодо яких нормами права встановлені певні стандарти і нормативи, а злочи­нами визнаються лише прямо передбачені Кримінальним ко­дексом діяння, що порушують ці стандарти і нормативи.

Кримінально-правовий захист довкілля полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, які приводять до порушення встановлених нормами права стандартів і нормативів природного середовища, та у визначенні покарання за вчинення таких діянь;

д) конституційний устрій України — система соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлені Конс­ титуцією України. Кримінально-правовий захист конституційного устрою України здійснюється шляхом визнання Кримінальним кодексом злочинами діянь, які посягають на соціальні, еко­ номічні і політико-правові відносини, що встановлені Консти­ туцією та у визначенні покарання за вчинення таких діянь;

е) забезпечення миру і безпеки людства — діяльність, спря­ мована на:

• збереження миру;

• попередження виникнення регіональних і глобальних воєн­ них конфліктів;

• запобігання виникненню ситуацій (наприклад, внаслідок нераціонального природокористування, проведення ризикованих наукових експериментів тощо), які можуть поставити під загрозу саме існування людства.

Кримінально-правова охорона цієї діяльності здійснюється шляхом визнання злочинами діянь, що ставлять під загрозу збереження миру, сприяють виникненню або продовженню регіо­нальних і глобальних воєнних конфліктів, або сприяють виник­ненню ситуацій, які можуть поставити під загрозу існування людства або його частини, і у визначенні покарання за їх скоєння;

є) запобігання злочинам — система державних і недержав­них заходів, що спрямовані на усунення або послаблення причин і умов злочинності та корекцію поведінки осіб, схильних до вчи­нення злочинів. Чітке визначення Кримінальним кодексом ознак діянь, що визнаються злочинами, і встановлення мір покарання за їх вчинення є одним з ефективних заходів запобігання зло­чинам.

5 2—39

127

2. Кримінальний кодекс України забезпечує охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам шляхом, по-перше, визначення ознак тих суспільне небезпечних діянь (дії або бездіяльності), які визнаються злочинами, і, по-друге, шляхом встановлення виду і міри покарання, що повинні застосовуватись до осіб, що вчинили злочин. Таким чином, Кримінальний кодекс, визначаючи певні діяння як злочини і призначаючи покарання за їх вчинення, забороняє здійснення таких діянь під загрозою застосування певного покарання.

З цього випливає, що будь-яке діяння, що прямо не визна­чається Кримінальним кодексом як злочин, навіть за умови його суспільної небезпеки і виникнення в його результаті шкідливих наслідків, не тягне за собою кримінально-правового покарання.

С т а т т я 2. Підстава кримінальної відповідальності

1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинен­ ня особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

2. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

3. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

* * *

1. Кримінальна відповідальність є найтяжчим видом юри­дичної відповідальності, правовим наслідком вчинення злочину і полягає у застосуванні до особи, яка вчинила злочин, державного примусу у формі покарання, передбаченого чинним Кодексом.

Соціальна та юридична сутність кримінальної відповідаль­ності полягає у тому, що вона:

• є реакцією держави на вчинений особою злочин;

• є офіційною державною оцінкою в обвинувальному вироку СУДУ діяння як злочину, а особи, що його вчинила, як злочинця;

• обумовлює настання певних несприятливих наслідків для особи, що вчинила злочин, у вигляді передбачених чинним Ко­ дексом санкцій.

Для того, щоб вчинене діяння стало підставою виникнення кримінальної відповідальності, необхідно, щоб воно відповідало ознакам складу певного злочину, передбаченого чинним Кодексом.

Склад злочину — сукупність передбачених чинним Кодексом об'єктивних і суб'єктивних ознак, при наявності яких діяння визнається злочином. Інакше кажучи, склад злочину відіграє роль своєрідної юридичної моделі видів злочинів.

128

Елементами складу злочину є:

• об'єкт злочину — це те, проти чого спрямований злочин, тобто те, чому він спричиняє або може заподіяти шкоду. Як об'єкт злочину можуть виступати цінності, перераховані у ч. 1 ст. 1;

• об'єктивна сторона злочину — це те, як злочин вияв­ ляється у реальній дійсності. Вона охоплює вчинене діяння, злочинні наслідки та причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засіб та обставини вчиненого діяння;

• суб'єкт злочину — це фізична особа, яка є осудною і досягла встановленого чинним Кодексом (ст. 22) віку криміналь­ ної відповідальності за даний злочин. У деяких випадках для визнання особи суб'єктом злочину крім осудності і встановленого віку необхідна наявність деяких інших, спеціальних ознак (так званий спеціальний суб'єкт), наприклад, належність до інозем­ ного громадянства, певне службове становище тощо;

— суб'єктивна сторона злочину — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої чинним Кодексом, та наслідків, що настали або можуть настати в ре­ зультаті її дії чи бездіяльності. Суб'єктивна сторона злочину виражається у вині суб'єкта, яка може бути у формі умислу або необережності. Сутність різних видів умислу та необережності визначається у ст. 24 і 25.

Відсутність у діянні хоча б однієї з ознак, що входять до складу злочину, виключає можливість кваліфікувати це діяння як злочин, а тому не дає підстав для кримінальної відповідаль­ності.

З викладеного випливає, що саме лише бажання особи вчи­нити певне суспільне небезпечне діяння, її переконання у не­обхідності і обґрунтованості таких діянь, висловлювання про бажання їх вчинити, якщо вони не супроводжуються певними діяннями, спрямованими на їх реалізацію у дійсність, не є злочинами і не можуть бути підставою для виникнення кри­мінальної відповідальності.

2. Ч. 2 ст. 2 чинного Кодексу дослівно відтворює положення ч. 1 ст. 62 Конституції України і по суті закріплює основний принцип кримінального права демократичної правової держави, у відповідності з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це означає, що для визнання особи такою, що вчинила злочин і піддання її встановленому пока­ранню необхідно:

• по-перше, набуття законної сили відповідного обвинуваль­ ного вироку суду щодо даної особи;

• по-друге, щоб суд, який виніс обвинувальний вирок, був створений у відповідності з встановленим законом порядком;

• по-третє, щоб дана категорія справ входила до юрисдикції суду, що її розглянув;

• по-четверте, щоб розгляд справи у суді здійснювався у відповідності зі встановленою кримінально-процесуальним законо­ давством процедурою.

5* 129

3. Положення ч. З ст. 2 втілює у кримінальне законодавство положення ч. 1 ст. 61 Конституції України, у відповідності з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідаль­ності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Застосовуючи це положення чинного кодексу, слід мати на увазі, що йдеться про неможливість притягнення особи більше одного разу до кримінальної відповідальності не за вчинення одного й того ж самого діяння, а за вчинення одного й того ж самого злочину, тобто за те діяння, що має ознаки складу одного злочину. В той же час, можливі ситуації, коли одне й те. саме діяння має ознаки складів декількох злочинів, наприклад, ху­ліганства і умисного знищення або пошкодження майна. У цьому випадку особа притягається до кримінальної відповідальності за декілька злочинів, хоча вони вчинені одним діянням.

130

Розділ II ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

С т а т т я 3. Законодавство України про криміналь­ну відповідальність

1. Законодавство України про кримінальну відпові­ дальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, вклю­ чаються до нього після набрання ними чинності.

3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.

4. Застосування закону про кримінальну відповідаль­ ність за аналогією заборонено.

5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких на­ дано Верховною Радою України.

* * *

1. У юридичній науці і практиці поняття "законодавство" застосовується у широкому розумінні як сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які забезпечують правове ре­гулювання суспільних відносин на території держави, та у вузь­кому (власному) розумінні лише як сукупність законів, прий­нятих парламентом або референдумом. Коли йдеться про галузеве законодавство ("цивільне законодавство", "сімейне законодавство" тощо), зміст цих понять відповідно звужується і охоплює закони і нормативні акти (у широкому розумінні) або лише закони (у вузькому розумінні), що у своїй сукупності утворюють певну галузь права.

Характерною особливістю законодавства про кримінальну від­повідальність (кримінального законодавства) є те, що воно фак­тично складається з одного закону — Кримінального кодексу (див. коментар до ст. 1). При цьому, звичайно, Кримінальний кодекс ґрунтується на загальних принципах і конкретних поло­женнях норм Конституції, яка є основою усього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй протирічити. Виразом цього є те, що Кримінальний кодекс до­слівно відтворює ряд положень Конституції України (див., на­приклад, коментар до ч. 2 ст. 2).

131

У той же час суттєве значення для законодавства про кри­мінальну відповідальність мають загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Це обумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних прин­ципів міжнародного права, а також її прагненням включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжна­родного співробітництва.

При цьому слід виходити з положень ч. 1 ст. 9 Конституції України, у відповідності з якою чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім цього, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. встановлює правило, у відповідності з яким, коли міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України у формі закону, вста­новлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України. Таким чином, йдеться не про всі норми міжнародного права, а про ті з них, які містяться у міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України у формі відповідного закону України.

До числа найважливіших міжнародно-правових актів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України і які на цій підставі стали частиною національного законодавства, нале­жать:

• Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.; Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1978 р.;

• Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.; Додатковий протокол до Євро­ пейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1978 р.;

• Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами 1964 р.;

• Європейська конвенція про передачу провадження у кри­ мінальних справах 1972 р.;

• Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;

• Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.;

• Мінська конвенція про правову допомогу і правові відно­ сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.

Порядок виконання на території України зазначених Євро­пейських конвенцій визначено Інструкцією про порядок вико­нання Європейських конвенцій з питань кримінального судо­чинства, затвердженою наказами Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань 29 червня 1999 р.

132

Органами, до компетенції яких належить розгляд і ви­рішення питань, пов'язаних з виконанням вказаних конвенцій, є Міністерство юстиції України (щодо справ, які перебувають на розгляді в суді) і Генеральна прокуратура України (щодо справ, які знаходяться на стадії розслідування).

2. Після набрання чинності Кримінальним кодексом України закони України, які регулюють питання, пов'язані з криміналь­ ною відповідальністю, не можуть застосовуватися як самостійні нормативно-правові акти. Після набрання ними чинності такі закони стають невід'ємними складовими частинами чинного Кри­ мінального кодексу у вигляді його нових статей, їх пунктів або частин, або їх нових редакцій. У зв'язку з цим, як показує відповідна практика, такі закони починаються словами: "Допов­ нити статтю Кримінального кодексу..." або: "Викласти статтю Кримінального кодексу у такій редакції...".

3. Про злочинність діяння, а також його караність див. ко­ ментар до ч. 2 ст. 1.

4. Аналогія є одним із шляхів усунення прогалин у пра­ вовому регулюванні, тобто ситуації, при якій відсутня норма права для врегулювання суспільних відносин, що можуть бути врегульовані правом і потребують правового врегулювання. Для усунення прогалин у ряді галузей права, наприклад у цивільному законодавстві, може застосовуватися аналогія у формі аналогії закону, при якій справа вирішується на основі чинної норми права, що врегульовує схожі відносини, або аналогія права, при якій справа вирішується на основі загальних принципів права (справедливість, рівність, гуманізм тощо). У кримінальному зако­ нодавстві застосування аналогії неприпустимо. Тут діє принцип: немає злочину — немає і покарання, якщо немає закону, який їх встановлює.

5. Коментар до ч. 5 ст. З див. також у ч. 2 ст. 1.

С т а т т я 4. Чинність закону про кримінальну від­повідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного опри­ люднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.