4. Людина пізньої античності: від грома­дянина до підданого.

Остаточно право стає сферою виключно людської діяльності з елліністичного періоду в Греції та за часів Імперії у Римі, коли в умовах поглиблення суспільних протиріч та невпинної соціальної поляризації рівність громадян починає суперечити їх економічній нерівності, а концентрація багатств та влади в руках обмеженого кола людей дає можливість ос­таннім поставити державу на службу своїм власним інтересам... Судові процеси перестають бути привселюдним видовищем, а тому зменшується роль емоцій. Натомість зростає значення всебічного і досконалого знання права, уміння його тлумачити у відповідно­сті з кожним конкретним випадком. В новій соціально-політичній ситуації право пориває зі своєю прадавньою основою, звичаєвим, заснованим на звичаях предків, правом, і все більше відображає процес індивідуалізації суспільного життя.

Особливо рельєфно процес індивідуалізації проявляється в імперському Римі. З самого початку свого існування Рим постав як воєнізова­на держава. Дана обставина в значній мірі визначала як весь устрій життя ри­млян, так і їх менталітет. Серед особистісних якостей людини найбільш цінувались мужність, стійкість, вірність обов’язку, сміливість. Римський історик Цицерон, наприклад, наводить вражаючі приклади з римської історії, зокрема Пунічних війн, дотримування будь-що обов’язку, хоч він міг бути спрямований саме проти даної людини і міг привести до її загибелі. Так, римський пол­ководець і політичний діяч Марк Атілій Регул, взятий у полон, був посланий пунійцями в Рим для переговорів про обмін полоне­ними і зайняв позицію, не вигідну для Карфагену, і хоча Регула стримували близькі і друзі, він повернувся як полонений до сво­їх ворогів, які закатували його до смерті. Цицерон наводить і ін­ші факти виявів обов’язку та чеснот римлян. Так, коли перебіжчик від Пірра пообіцяв сенату, що він дасть своєму царю отруту і умертвить його, сенат видав перебіжчика його царю, не схвали­вши наміру злочинного вбивства у скрутний для себе час навіть могутнього ворога, який пішов війною на Рим.

Для римлянина вищої гідністю було служити civitas. В службі Риму вищою нагородою для індивіда є honos(пошана, всенародне схвалення). Одне з центральних місць в шкалі цінностей римлян займала свобода – libertas. В її честь був навіть споруджений храм в ІІІ ст. до н.е. Проте, свобода тут вже розуміється насамперед як економічна незалежність, як право на володіння певною ділянкою землі. Дуже важливим її аспектом була свобода від тиранії царської влади. Влада для римлян це res publica, справа народу.

Сувора реальність вимагала від громадян не тільки заліз­ної військової дисципліни, а й усвідомлення того, що в захисті своєї держави вони можуть покладатись лише на свої власні си­ли. Тому в римській міфології боги, як вважали римляни, лише до­помагали їм перемагати своїх ворогів, виказуючи цим свою особ­ливу прихильність до Риму. Саме він, його непереможний народ і навіть герої, котрі існували реально і загинули в боротьбі за йо­го славу і велич, знаходяться в центрі міфології Древнього Ри­му.

З переходом Риму до гегемонії в латинському союзі, розкладом сільських общин і роззосередженням міських, на зміну республіканському політичному устрою, до якого він був близький о середини І ст. н.е., приходить епоха імперії. 3 падінням ос­танніх родових авторитетів і заміною їх авторитетом держави, індивід повністю пориває з полісним колективом і переходить на шлях індивідуалістичного розвитку. На місце громадянина приходить підданий, який тепер залежить тільки від імператора. Останній в своїй особі підміняє римський народ, стає джерелом права і гарантом існуючого порядку.

Якщо головною причиною кризи давньоримської моралі була криза полісу, то її наслідком – докорінна ламка давніх норм та традицій. ”Це явище, - як вважає відомий дослідник античності С.Л. Утченко, - цілком закономірне та природне. Немислимо було керувати величезною державою і утверджувати свою не тільки матеріальну, а й духовну перевагу за допомогою моралі, котра виникла в маленькому латинському містечку і була розрахована лише на його громадян. Давньоримська мораль в силу своїх специфічних рис взагалі могла зберігатись лише серед громадян, котрі мають однакові права”.³ 

Якщо для громадянина держави-полісу був характерний безпосе­редній зв’язок з системі «община-громадянин», то для підданого мотивація його вчинків майже повністю вичерпується зв’язками в системі «імперія-підданий», тобто зв’язками підлеглості. Нова соці­ально-політична ситуація вимагав певних коректив і в системі релігійних вірувань римлян, які здійснюються в напрямку встанов­лення обов’язкового імператорського культу. Необмежена влада ім­ператора починає сприйматись як наслідок опіки богів. Першим таким божеством був проголошений вже після його смерті Юлій Це­зар. Розповсюджуються легенди про божественне походження і його наступників.

В умовах імперії поліс перетворюється в космополіс, замість колективізму розвивається індивідуалізм, замість патріотизму – космополітизм. Якщо абсолютна більшість рядових громадян імперії втра­чає свою свободу, то панівна верхівка, навпаки, набуває свободу майже нічим не обмежену, стає понад законом. Суспільство вже здатне лише апелювати до совісті осіб, котрі уособлювали владу, до моралі, яка на той час остаточно конституюється як самостійна форма суспільної свідомості. Вперше в історії античної культу­ри так чітко і гостро постає проблема індивідуального розвит­ку людини.

Історія Римської Імперії знала немало проявів жорстокості і сваволі своїх правителів. Особливо це характерно для епо­хи Юліїв-Клавдіїв(Тиберій, Калігула, Клавдій, Нерон). Ще за часів Тиберія був відроджений старий республіканський закон, котрий перед­бачав відповідальність за приниження авторитету влади, нове і досить довільне тлумачення якого дозволяло відтепер будь-ко­го притягувати до кримінальної відповідальності за ображення пам’яті Августа і самого Тиберія. Останній та його наступники досить активно використовували цей закон в боротьбі проти сво­їх політичних противників, а то й просто для власного збагачен­ня. Самим жорстоким з них був Нерон, котрий вбив навіть свою матір, яка за­суджувала його репресії. Його вчитель філософ-стоїк Сенека був вимушений за йо­го наказом покінчити життя самогубством.

Розклад суспільного життя в Римській імперії у перші віки н.е. обумовлює кардинальні зрушення в структурі людського вчин­ку, веде до втрати цілісності людської особистості античного типу. Свобода людини, до чого прагне вся антична культура, її са­мовизначення в навколишньому світі все більше набував своїх зворотних, негативних проявів, стає формою самозаперечення лю­дського буття. Честь, доблесть, гідність - вищі цінності римсько­го громадянина-воїна епохи республіки в імперському Римі втра­чають свій сакральний статус і нерідко вже розглядаються лише як небажані перепони на шляху досягнення особистих цілей. Вбивства імператорів, війни між претендентами на престол, які спирались, як правило, або на легіони, розквартировані в провінції, або на преторіанську гвардію - особисту охорону імператора стають по­стійним явищем. Якщо Тиберій приходить до влади ще зі згоди Сенату, то через 33 роки його племінника Клавдія проголосили імператором преторіанці, кожний з яких отримав за це по 15 тисяч сестерці­їв. Для багатьох громадян і державних діячів гроші стають го­ловною життєвого цінністю. З кінці І ст. н.е, в Римі знаходились у вжитку фантастичні суми грошей. Імператор Вітелій протягом року проїв 900 млн. сестерціїв а сучасник Нерона Вібій Крісп був багатшим за імператора Августа.

Оскільки в пам’яті римського народу ще були живі уявлен­ня про моральне і належне, які корінились в натурально-общинних формах життя полісу-держави, то критика моральної розбещеності в людських вчинках набуває конкретного змісту як у філософсь­кій думці, так і в подальшій трансформації релігійних вірувань. Ця критика базується на усвідомленні глибокої суперечності структури особистості, людського буття, яке полягає в повній не­сумісності тіла і душі і як проекції цього - подвійності світу, його роздвоєності на світ природний і надприродний.

У філософії ця тенденція набуває свого втілення у відрод­женні грецьких філософських шкіл платонізму (Плотін, Ямвліх), стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). Заклик Сенеки “відвоюй себе для самого себе” потрібно розцінювати як наслідок втрати минулої єдності громадян та громадянської общини, усвідомлення необхідності пошуку нових цінностей. Сенеку можна назвати і першим римським попередником християнства, зокрема у визначенні ролі та характеру людського духу, розуміння проблеми його безсмертя. Сенеці належить і ідея великої ідеальної божої общини, котру потім вже назвали вселенської церквою. Пізно-античний ідеал філо­софа-мудреця - це свобода від влади зовнішнього світу над людиною. Якщо мудрець-стоїк не повинен прагнути до чуттєвих задоволень, шукати доброчинності не заради щастя, а заради спокою і безтурботності, байдужості до всього зовнішнього і скороминучого, то неоплатоніки наполягають на існуванні потойбічного доско­налого світу і вказують на необхідність кожній людській душі повернутись до своєї споконвічної батьківщини - божественної душі, в якій містяться всі окремі душі. Великою популярністю, на­самперед, серед міських низів, користувались і проповіді філо­софів-кініків, які закликали відмовитись від слави і власності, як від речей, які нічого не дають для щастя і є абсолютно непотрібними. Римські кініки вчили, що навіть раб, який позбавився хи­бних пристрастей вільніший від свого володаря і лише доброчин­ну людину можна назвати багатою і вільною.