Література

1. Кууси П. Этот человеческий мир.М., 1988.-С.110-115.

2. Поршнев Б. Социальная психология и история.М., 1979.-С.417.

3. Кон И.С. В поисках себя.М., 1984.-С.296-297

4. Юнг К. Архетип и символ. М., 1991.-С.15

5. Становление классов и государства.М., 1976.-С.34-35

6. Артемова О.Ю. Дети в обществе аборигенов Австралии// Этногра-

фия дества. Традиционные методы воспитания детей у народов

Австралии, Океании и Индонезии. М., 1992.-С.37.

7. Иорданский В.Б. Хаос и гармония.М.,1982.-С.35

8. Цит.по кн. Борев Е.Эстетика.-М, 1988.-С.323-324.

Тема 2

Культура античного суспільства.

1. Соціокультурні характеристики людини античності. Особливості общинно-групового типу соціальної регуляції в період античності.

2. Антична міфологія: від надособистісних регулятивів до особистісних.

3. Політико-правовий уст­рій античного полісу.

4. Людина пізньої античності: від грома­дянина до підданого.

5. Християнство як форма подолання пізно-античного індивідуалізму.

6. Феномен античного мистецтва.

Античність є культурним та історичним фундаментом суча­сної Європи. Величезна культурна спадщина стародавньої Греції та Риму цілком справедливо вважається колискою європейської цивілізації. Саме античний світ заклав основи європейських філософських, правових, політичних, ху­дожніх та наукових систем, котрі виникнули набагато пізніше.

Динамізм і велич античної культури не можна відокреми­ти від динамізму суспільного життя, яке в порівнянні з життям первісно-общинного і ранньокласових суспільств Сходу надав величезні можливості для становлення і розвитку людини, яка вперше тут відчула себе особистістю, вільною і незалежною іс­тотою.

1. Соціокультурні характеристики людини античності. Особливості общинно-групового типу соціальної регуляції в період античності.

На ранніх етапах становлення античної цивілізації доміну­ючим типом соціальної регуляції залишається общинно-груповий тип. В історії Греції, наприклад, цей період носить назву архаїчного(УІІІ-УІ ст. до н.е.). Основною формою обгрунтування вимог суспільства до індивіду тут залишається міфологія, яка вдаєть­ся до надособистісних регулятивів, котрі мотивують вчинки людини. У відповідності з традиціями міфологічного образу мислення, античні греки покладали відповідальність за все, що з ними трапляється у житті на богів. Достатню кількість свідчень цього можна знайти, наприклад, у Гомера. Його герої навіть свої власні помилки пояснюють втручанням богів. Так, Агамемнон, зазнавши поразки в бою з троянцями, з сумом зазначає, що того хотів Зевс. Греки вважали, що доля кожного визначена наперед богинею долі – Мойри, і ніхто не в силах відвернути те, що з ним повинно статись. Не тільки смертні люди, але й навіть безсмертні боги не можуть уникнути напередвизначеності долі. Ананке(доля, рок, необхідність, неминучість, невідворотність) панує над усім світом.

Греки вважали відсутність полісів у інших народів рисою варварства, їх моральної недорозвиненості (Арістотель). Вважалось що інакше люди жити не можуть. Жити по-людськи, - означає жити в полісі, приймати участь в полісному житті. Бути людиною для греків означало бути вільним громадянином, належати до спільноти громадян полісу. Раби, котрі не мали права приймати участь в житті полісу, людьми не вважались.

В процесі формування давньогрецьких полісів на зміну родоплемінним спільнотам приходить об’єднання людей по місцю поселення. Поліс (перекладається як “місто”, а латинською “сivitas”(громадянська община) - є специфічною для античності формою організації суспільства, на основі котрої здійснюється вихід за вузькі рамки племінної свідомості. Необхідність в збереженні общини-поліса спершу була обумовлена не стільки економічни­ми причинами, скільки причинами військовими. Така община, на думку К. Маркса, була організована насамперед по-військовому, як вій­ськова організація, котра є однією з умов її існу­вання як власниці.

Другою причиною збереження консолідації общини було спі­льне володіння нею рабами-військовополоненими, тут община вис­тупає як опора жорсткої рабовласницької експлуатації рабів. А тому ні захоплення чужих земель, ні навіть перетворення в ра­бів іноплемінників поки що не могли суттєво підірвати підва­лини первісної демократії.

Стародавня Греція ніколи не створювала єдиної держави. Греки об’єднувались в поліси в першу чергу по етнічним, культурним чинникам, і лише в останню чергу – політичним. Греція зупинилась лише на першій стадії формування держави і не захотіли йти далі. Чому греки дотримувались саме такої точки зору на державу? Адже всі інші цивілізації-держави стародавнього світу прагнули вийти за етнічні рамки, воюючи один з одним з метою захоплення земель своїх сусідів. Тисячоліттями панувала точка зору, що чим більша держава, тим стабільнішою вона є. І навпаки, незначні розміри держави однозначно розцінювались як риса її слабкості. На незначній території Стародавньої Греції (включаючи її колонії, вона займала близько 120-150 тис. квадратних кілометрів з населенням не більше 3 мільйонів чоловік)протягом кілька століть існувало декілька сот полісів. В середньому кожний з них займав територію не більше 300 квадратних кілометрів і приблизно мав 10-15 тис. населення. Один з найбільших полісів Афінський(самою великою за територією була Спарта) мав лише 2,5 тис. квадратних кілометрів території і був розташований на невеликому півострові Аттика.

Між полісами постійно точились війни, котрі могли бути жорстокими та кровопролитними. Переможені міста руйнувались, боєздатне населення винищувалось, жінки та діти продавались в рабство. Однак, випадки приєднання території переможеної держави до поліса переможця були дуже рідкими. В історії Афін, зокрема, відомий лише один, коли вони поглинули розташований неподалік від Аттики крихітний острів, і відповідно державу Саламін. І це незважаючи на те, що Афіни тривалий час очолювали морський союз, в котрий входило більше ста полісів-держав. Подібний ряд прикладів можна було б ще довго продовжувати. Проте, нас повинно більше зацікавити причини подібної логіки, котрі безпосередньо витікали з самих глибин світогляду та самовідчуття стародавніх греків.

Відсутність будь-яких суттєвих суперечностей в античному класичному полісі між його громадянами та державними інститутами була обумо­влена майже повним збігом суспільного та політичного життя, оскільки тут держава є дійсним і єдиним змістом життя та волі громадян. Держава ще не набуває видимості самостійно­го існування, вона існує в самому полісі і для полісу, є безпосереднім представником і виразником інтересів більшості гро­мадян. Така держава-поліс для грека та римлянина була мало не єдиним місцем, де він почував себе у небезпеці знаходився під захистом богів, котрі опікувались містом (як, наприклад, Юпітер – Римом, Афіна Паллада – Афінами) і міг жити повноцінним життям. Сама думка про об’єднання їхнього рідного полісу з іншими була нестерпна для античної людини. Вона добре знала ту ціну, котру доводилось платити народам далекосхідних цивілізацій – сирійцям, персам, єгиптянам за велич та славу своїх тиранічних імперій. Полісне життя з його духовною та економічною автаркією, незалежністю та свободою були для неї вищою цінністю, оскільки поліс був головною умовою її власної свободи, міг гарантувати їй захист своїх громадянських прав та майнових інтересів. В умовах, коли громадянський колектив виступає верхов­ним власником землі, здобуваємих війною здобичі та рабів, держава-поліс фактично виступала засобом реалізації його волі і була надійним гарантом підкорення на основі правової норми поведін­ки окремих індивідів соціально необхідним зразкам.

Античну людину робила громадянином лише приналежність до певної групи, фамілії, общини, роду. Кожна людина прагнула стати членом якоїсь маленької групи, соціальної мікрообщини. Для полісного індивіда самим страшним покаранням було вигнання з рідного міста, те, що римляни називали “позбавленням вогню та води”, тобто позбавлення громадянських прав. В грецьких містах для цього була розроблена спеціальна процедура остракізму – відправлення у вигнання осіб, по закону невинуватих, але небезпечних своїм впливом.

Полісне життя давало людині те, що наповнювало її життя як вільного громадянина вільного полісу реальним сенсом, розкривало в повній мірі переваги її полісного буття – дозвілля, головною метою якого було спілкування з такими ж як і вона вільними людьми. Греки, зокрема, його проводили відвідуючи театри, палестри та гімнасії, де вони займались фізичними вправами, приймали участь у філософських роздумах та діяльності філософських шкіл. Концентрованим виразом спілкування греків було застілля. В спокійній, розміреній бесіді за столом з вишуканими стравами та винами у супроводі музики та співу вони не просто отримували чуттєву насолоду, а й усвідомлення того, що саме в цей час їм у всій своїй безпосередності відкривається гармонія та краса світу, часткою котрого вони мають щастя бути, наступає момент поєднання земного та божественного, максимальне наближення людини до свого ідеалу, вищого сенсу свого існування.