4. Передумови процесу індивідуалізації людини в первісному

суспільстві.

Беззапере­чне підкорення індивіду в своїх діях і навіть думках суспіль­ній волі - найбільш суттєва риса поведінки людини в умовах характерних для общинного типу соціальної регуляції. Особливу нетерпимість до будь-яких проявів вільнодумства проявляє колектив в період розпаду родових від­носин, коли виникнення додаткового продукту і розподіл праці створюють реальні передумови матеріальної і духовної автоно­мії індивідів. І якими б не суперечливими були колективні уявлення, в яких суспільство висловлювало свої судження про себе, в одному відношенні воно було категоричним, а саме - в ствердженні абсолютної правоти своїх поглядів. Зокрема, серед африканських племен, котрі ще кілька десятків років тому знаходились на стадії переходу від родової до землеробської общини найбільш поширеними прислів’ями були прислів’я на кшталт -«Більшість завжди правдива». І навпаки, «Розум однієї людини схо­жий на дірявий мішок». В них з рівною силою проголо­шена імперативність громадської думки і засуджено потяг до духовної незалежності».⁷ 

Ведучи мову про передумови процесу індивідуалізації первісного індивіда, окрім впливу на нього суб’єктивно-свідомих та суто економічних чинників(перехід від привласнюючого господарства до виробничого, від камінних знарядь праці до металевих, підвищення продуктивності праці, поява додаткового продукту, що в кінцевому рахунку веде до соціального розшарування та виникнення класів, державних інститутів тощо), на нашу думку, варто звернути увагу і на ту обставину, що навіть на самих ранніх етапах існування суспільства повної, абсолютної рівності між усіма його членами не існувало. Мова йде виключно про жерців-вождів, котрі виступали як перші в історії організатори колективних дій людей. Останні завжди тісно переплітались з первісним ритуалом та магією. При всьому тому, що вони були колективними діями, спрямованими на консолідацію роду, та відчуття кожним невід’ємною часткою “ми”, “своїх”, що головне їх призначення полягало в блокуванні індивідуалістичних спроб членів общини повернення до тваринного стану, саме вони й допомагали робити жерцям-вождям перші кроки до людської індивідуалізації, в напрямку божественної реальності. Адже жрець уже в силу специфіки своєї суспільної ролі, наближеності до богів явним чином виділяється з “ми”, “свої”, піднімається на своїми одноплемінниками, стаючи посередником між профанним та сакральним світами. Жрець якби “зависав” між цими двома світами, однозначно не належачи до жодного з них. Первісна людина була переконана в тому, що людське саме по собі немає ніякого значення і якщо чогось варте, то лише за умови наповненості його сакральним змістом. Владарювання людини над людиною не просто неможлива. Така влада є викликом світу богів, нехтування ним. Тому царствувати міг тільки той, хто сам був пов’язаний з сакральним світом, отримав санкцію на владу від богів, був гідний цього.

Залишаючись людиною, вождь-жрець в силу своєї приналежності до сакрального світу, вже повною мірою нею не був. Він усвідомлює свою нетотожність іншим, надлюдськість, сакральність, а відтак і здатність нав’язувати та диктувати лише в силу свого суспільного призначення одноплемінникам свою точку зору, своє бачення та оцінку того, що відбувається. Остаточне вирішення завжди залишається за ним, адже вустами жерця говорять боги, сповіщаючи свою волю. Влада, котра підносила вождів-жерців над простими смертними робила їх головними упорядниками, а нерідко й творцями, міфологічних вірувань, ритуалів, магічних обрядів. Проте, цілком очевидно, що й першими людьми, котрі виступили проти міфологічних регулятивів були саме вони. По мірі відчуження частини додаткового продукту, котрий належав всьому колективу у власність вождів, їх соціальне становище вже починає прямо суперечити міфологічній ідеї кровної спорідненості та первісної рівності. Починається “удосконалення” міфу. Спроби “удосконалення” міфу у новій соціальній ситуації, котрі починаються з переорієнтації його від материнського до батьківського права(перехід від матріархату до патріархату) триватимуть ще досить довго, однак, зрештою вони неминуче наштовхуються на межі, вийти за котрі можна лише заперечивши даний тип світогляду в самій своїй основі. Спалахи самосвідомості та самототожності, долаючи колективізм первісної общини, набувають свою стійкість та ідейну завершеність у якісно новому типі світогляду характерному вже для ранньокласових та античного суспільств – філософії.