4. Людина в світі науки і техніки: від матеріально-технічної орієнтації ку­льтури до гуманітарної.

Безперечно саме ХХ століття, з властивою йому масштабністю соціальних та технологічних перетворень, породило небачений досі, грандіозний та незвичайний розмах насилля на наруги над людським життям, котрі набувають апогею в комуністичних та гітлерівських злочинах проти людяності. Проте, одне висвітлює інше. В минулі століття насилля було умовою існування та функціонування суспільної системи(без рабства неможливим був би розквіт античної культури, без кріпацтва – середньовіччя). В сучасній же західній культурі насилля однозначно сприймається як грубе порушення норм людського буття. Розвиток демократії та гуманізму, усвідомлення прав особистості ведуть до того, що громадська думка західного світу повсюди повстає проти насилля та репресій. Створення умов для збільшення свободи – одне з найзнаменніших досягнень сучасної західної цивілізації.

Ті зміни, які сьогодні мають місце у сфері культури відомі американські футурологи Д. Несбіт і П. Ебурдін у сво­їй праці “Що нас чекає в 90-і роки. Мегатенценції. Рік 2000” характеризують як велике культурне відродження, тріумф індивідуальної відповідальності над анонімністю колективу. “Відродження особи­стості, -пишуть вони, -свідчить про вмирання колективу». Натомість ...«загальною характерною рисою кінця XX ст. став тріумф особистості. Знаходячись під загрозою тоталітаризму на протязі всьо­го століття, людина зустрічає нове тисячоліття більш могутнішою, ніж будь-коли». Від себе ж додамо, що, незважаючи на постійні рецидиви тоталітаризму, конфлікти на етнічно­му і релігійному грунті, які в кінці XX ст. постійно дають про себе знати і, на жаль, не обминули і Європу, дані автори в своїх оптимістичних оцінках майбутнього людства далеко не поодинокі. В кінці ХХ століття, як вважає більшість дослідників, західна культура все впевненіше знаходить шляхи вирішення тих проблем, котрі ставили ще на початку століття під сумнів можливість її подальшого існування взагалі. Це пов’язано з широкомасштабними соціокультурними зрушеннями, що відбуваються сьогодні на Заході і отримали назву постмодернізму. Сутність його полягає в спробах обгрунтування того, що західна культура на сьогоднішній день вже проминула найнебезпечнішу, кризову фазу свого розвитку. У всякому разі, культурологи говорять про досить обнадійливі постмодерністські тенденції, котрі відкривають перспективи зростання загальнолюдських цінностей, ідей гуманізму в майбутньому ХХІ столітті.² 

Чим же можна пояснити таку разючу переміну в оцінках вчених про перебіг соціокультурного процесу в XX столітті? Дійсно, науково-технічна цивілізація розглядаєть­ся багатьма мислителями XX ст. як апофеоз нігілістичного руху, що заперечує і відкидає культурні здобутки попередніх поко­лінь. Їх втрата в погоні за підкоренням предметного світу обертається в кінцевому рахунку “смертю Бога”, яка одним із перших була зафіксована Ф. Ніцше. Адже індустріальна епоха і породжена нею науково-технічна цивілізація знає переважно матеріальну працю, роботу в чітко визначений час, природну необхідність і операціональне мислення. Розвиток матеріального виробництва, розподіл праці веде до спеціалізації людських здібностей. Складається ситуація, в якій людина на протязі всього свого трудового життя ви­мушена виконувати одну або декілька операцій, що породжує відсутність творчих моментів в її праці. Тим самим вона потрапляє в технологічне підкорення машині, стає її придатком.

Так, амери­канський соціолог Т. Веблен на початку XX ст. приходить до висно­вку, що «...Дисципліна машинної індустрії впроваджує в образ жит­тя і мислення робочого одноманітну послідовність і механічну точність. Результатом останнього в інтелектуальному житті є те, що людина вдається до понять вимірюваних причин і наслідків і в той же час починає ігнорувати і пригноблювати такі духовні здібності, які не потрібні для цього».³  Звідси людські цінності і вся культура в цілому набувають матеріально-технічну орієнта­цію. Гуманітарна проблематика в культурі відходить на задній план, а на роль лідера висувається комплекс фізико-математичних знань, які безпосередньо забезпечують потреби матеріального виробництва. Таким чином, сам характер розвитку виробництва, який здійсню­ється в першу чергу за рахунок удосконалення машин і технології сприяє поширенню кризових явищ у сфері культури в ХХ ст. через постійне відтворення людини маси, участю якої є існування в десакралізованому світі, котрий підкорений науково-технічному маніпулю­ванню і втрачає по цій причині свій вищий сенс.

Слід відмітити, що коли йде мова про кризові явища в культурі XX ст., то тут насамперед мається на увазі занепад духовної культури, який в першу чергу ототожнюється з прогресивно зростаючою дегуманізацією суспільного життя. Так, в Західній філософії, починаючи від О. Шпенглера і закінчуючи Г. Маркузе, культура виступає синонімом духовної культури і пов’язується з саморозвитком людини в історії, який реалізується через прагнення до трансісторичних цінностей, є сферою духовної праці, свободи, неопераціонального мислення. Натомість, матеріально-технічний аспект культури – цивілізація виглядає сферою стандартного, стереотипного, всьо­го того, що диктується соціальною необхідністю. Саме такий підхід дає можливість чітко розмежувати причини і наслідки соціокультурного процесу, показати його суперечливість і неоднозначність.

Проте, уже на середину XX ст. утилітарно-техніцистський під­хід до культури спричиняє кризу росту виробництва і насамперед науки, яка обслуговувала його потреби. Подальший розвиток вироб­ництва і науки стає можливий лише за умови переходу їх у нову якість, суть якого полягає у повороті матеріально-виробничої сфери до людини, у злитті її з духовною культурою. Науково-техні­чна революція вириває людину із технологічного підкорення машині. Вона перестає бути лише її «одухотвореним гвинтиком» і почи­нає сама здійснювати контроль за її роботою. Відбувається “олюднення” техніки. Техніка і технологія в XX ст. настільки ускладню­ється, що для її обслуговування потребується людина, яка володіє не тільки спеціальними знаннями, а й комплексом гуманітарних знань, здатними стимулювати творчу діяльність людини.

Сьогоднішнє суспільство, проминувши індустріальну стадію сво­го розвитку вступає в інформативну стадію, на якій найбільш цінні ресурси зосереджуються не в засобах виробництва, не в землі, а в людях. Сутність нової культури виростає з руйнації характерних для класичного індустріального суспільства систем, котрі лише здатні формувати життя особистості зовнішньо. Людина перестає бути обов’язковим елементом технологічної, економічної або політичної систем , де її діяльність жорстко визначалась зовнішніми по відношенню до її особистої культури якостями. Ця жорстко детермінована схема не просто слабшає, - виникає принципово нова ситуація, котра свідчить про те, що соціально-економічне зростання залежить уже від стану духовного світу особистості, від її розвитку та соціокультурної орієнтації.

Подібна ситуація пов’язана насамперед з докорінним переворотом в системі “людина-виробництво”. Сучасна економіка має інноваційний характер. Це означає, що матеріальні та речові фактори виробництва перестають бути основним носієм цінностей, оскільки потребують заміни вже через кожні 3-4 роки. Знаряддя праці, машини, станки, виробничі лінії, різноманітна техніка змінюється щоденно. Головним же фактором оновлення виробництва та отримання прибутку є вже люди, в першу чергу їх інтелектуальні та творчі здобутки, а не їх колективна мускульна сила. Розвиток особистісних якостей людини, її творчих здібностей та можливостей сьогодні стає найбільш вигідним вкладенням капіталу. Комп’ютери та електронні засоби зв’язку здійснили справжню революцію, котра означає перехід до якісно нового типу суспільства(котре називають по різному: “постіндустріальним” “інформаційним” “електронним” тощо). Внаслідок цих змін особистість набуває все більшої незалежності від економічних, базисних відносин. Як показав Д. Белл, в сучасному інформаційному суспільстві саме людський вибір є вирішальною детермінантою суспільно-історичного розвитку.

Духовна культура, яка для масо­вого індивіда індустріальної епохи видавалась чимось зайвим, малозначущим, або навіть перешкодою на шляху до ефективного і швидкого “предметного оволодіння” світом, в кінці XX ст. стає важливою запорукою успіху у будь-якому починанні. Більше того, на чільне місце в духовній культурі сьогодні виходить, здавалось би, дуже далекий від вузькопрофесійних здібностей кожної окремої лю­дини такий вид діяльності, як мистецтво. Справжня своєрідність ос­таннього полягає в тому, що воно здатне розвивати людські здіб­ності універсально і всесторонньо, організовувати сферу чуттєво­го сприйняття людиною оточуючого світу. Причому мистецтво як фо­рма художнього, естетичного, чуттєвого засвоєння світу дає прин­ципово інше бачення світу, покладаючись виключно, на уяву, фантазію, інтуїцію. Останні, як відомо, співвідносяться з дологічним рів­нем мислення відображення світу, який історично і генетично пере­дує власне теоретичному, формально-логічному мисленню. Пізнаючи за допомогою мистецтва світ як систему, всі елементи якої знаходяться в гармонійній єдності, людина “обхідним шляхом” може пізнати те, що виявляється недоступним для раціонального мислення. Розвиваючи в людині фантазію, уяву, інтуїцію мистецтво дає певний спектр асоціацій, виводить наше мислення за рамки “банальної реальності”, долаючи зашкарублі стереотипи тоді, як звичайні фо­рмально-логічні ходи думки нерідко заводять у тупик.

Не випадково у більшості розвинутих країн, і це в першу чер­гу позначається на сфері освіти, до мистецтва давно вже переста­ли відноситись лише як до екзотики, яка лише прикрашає життя. В сучасному інформативному суспільстві на успіх може розраховувати лише людина з високими інтелектуальними здібностями, розвинутою чуттєвістю і емоційністю.

Сьогодні там можна спостерігати справжній вибух інтересу до образотворчих мистецтв, театру, танцю, музики, поезії. Так, в Японії з початку 60-х років по кінець 90-х років було збудовано більше 200 нових музеїв. В Західній Німеч­чині тільки за 80-і роки їх було збудовано близько 300; в Вели­кобританії кожні 18 днів в ці роки відкривався новий музей. В США, починаючи а 70-х років аудиторія оперних театрів майже потроїлась, а кількість зайнятих в сфері мистецтв набагато перевищу­вала загальні темпи росту зайнятості.

Переорієнтація вчорашньої людини маси на справжнє мистецт­во, справжню високу культуру прямо чи опосередковано означає і глибинні зміни особистісного світу людини в самій основі її рі­зноманітних відношень до світу і до самої себе. Адже тільки висо­ке мистецтво з його життєвими силами постійно нагадує про гід­ність людської особистості і ідеали гуманізму. Тільки справжні художні цінності містять у собі потужний моральний заряд, нагаду­ють про вищу мету “олюднення” людини.

Характер і специфіка соціокультурного процесу, який має місце у сучасному постіндустріальному інформативному суспільстві вка­зує на появу в ньому стійкої тенденції до демасовізації самої культури. Адже такий соціальний феномен, як маса є власне породжен­ням індустріальної епохи з її чітко вираженим утилітарно-прак­тичним підходом до людини, вирішення проблеми людського буття з її орієнтацією на стандартного усередненого індивіда. Сьогодні, коли на зміну анонімній колективності приходить індивідуальна відповідальність а особистість стає основою суспільства і його головним перетворювачем, розмивається сама культурна і соціаль­на основа маси, її будівельним матеріалом міг бути лише уніфіко­ваний індивід. Окремі особистості, які в своїй окремішності вбачають благо, а не недолік, об’єднуючись, вже перестають бути ма­сою і утворюють співдружність, асоціацію вільних у своїх можли­востях і вчинках людей.

Масовізацію культури небезпідставно пов’язують з розвитком у XX ст. засобів масової комунікації і інформації. Можливість зосередження в одних руках (спочатку досить коштовних)технічних засобів комунікації породжує реальну загрозу, особливо в тоталі­тарних суспільствах, перетворення маси в ідеальний об’єкт науко­во-технічного маніпулювання. Більше того, в відомих романах–антиутопіях «1984» Д. Оруелла та «Прекрасний новий світ» О. Хакслі ви­словлюються серйозні побоювання, що в майбутньому по мірі удосконалення техніки у держави будуть зростати можливості керувати інформа­цією з тим, щоб утримувати суспільство під своїм контролем, оскільки знання - дійсно сила, особливо політична. Не випадково під­час революцій або переворотів, на які було так багате XX ст., шлях до влади проходив насамперед через засоби зв’язку, радіо або телестанції.

Сьогодні стає вже очевидним, що пророкування антиутопістів не збудуться. І значною мірою завдяки небаченому прогресу у га­лузі електронних засобів зв’язку. Сучасна техніка теле- і радіокомунікацій надає можливість використання кінцевої продук­ції вузького віщання, коли передавачем інформації може бути вже окрема особа. Ці принципово нові засоби збереження і пе­редачі інформації – лазерні диски, аудіо та відеокасети - ство­рюють практично необмежені умови для поширення диверсифікованих культурно-інформативних програм, а відтак і задоволення будь-яких запитів споживача.