6. Християнська церква ренесансної доби: католицька реакція та

протестантизм.

Домінування такої форми соціального контролю як страх в пері­од посилення кризових явищ в культурі Ренесансу обумовлює хара­ктер і особливості їх розв’язання і в сфері міжособистісних відносин. А тому й спроби повернення до культури сорому, якій відповідала пра­ктика раннього, «чистого» християнства здійснюється відверто наси­льницькими методами, спрямованими на обмеження індивідуальної свободи. В Італії таку першу спробу здійснив Джіроламо Савонаролла -«красномовний домініканець». Очоливши республіканський уряд у Флоренції, Савонаролла розпочинає справжню війну проти вседоз­воленості, моральної деградації і розбещеності. Ісуса Христа бу­ло проголошено синьйором і королем Флоренції. Із підлітків була організована міліція, якій було надано право втручатись в самі інтимні сторони людського життя, здійснювати жорсткий контроль за виконанням громадянами десяти заповідей віри та церковних на­станов. Свої палкі виступи за чистоту помислів і вчинків, в яких змальовувались картини страшного божого суду над віровідступника­ми, Савонаролла поєднував з видовищними акціями, на яких привселюд­но і урочисто спалювались книги, витвори мистецтва, предмети розко­ші, які на його думку відволікали людину від Бога.

Савонаролла зовсім не був фанатиком. За його підтримкою монастир, котрим він керував знаходить кошти для придбання бібліотеки Медічі з її величезним зібранням стародавніх рукописів. Діяльність Савонаролли була спрямована проти ренесансного поклоніння античності, морального релятивізму та релігійної індиферентності гуманістів. Хоча рух, очолюваний Савонароллою об’єктивно сприяв збереженню позицій Римської церкви у суспільстві, його смілива і різка кри­тика духівництва і особисто папи Олександра XI стала причиною того, що на Вселенському соборі Джіроламо був оголошений єретиком і засуджений до подвійної страти(шибениця на вогнищі).

Проте головним оплотом католицької реакції стає не Італія, а Іспанія, де феодальний устрій на протязі всієї епохи залишався законсервований, а відтак і ренесансний рух мало торкався ос­нови суспільства. В цій країні позиції католицької церкви як опо­ри феодальних порядків залишались досить впливовими. В самій же Італії з кінця ХУ століття в економічному і політичному житті наростають негативні тенденції, викликані переміщенням тор­гових шляхів в зв’язку з відкриттям Америки (1492 р.) і нового шляху до Індії (1498 р.). Торгівельна перевага Північної Італії поступово зникає і переходить до Іспанії, що дає змогу останній поширити свою політичну і ідеологічну експансію на ряд країн Західної Європи.

Діяльність іспанської інквізиції починається з боротьби проти книг, в яких зустрічались «єретичні думки» та їх авторів. Гоніння на книги набирає сили у 1526 р., коли вийшов наказ папської курії, ад­ресований іспанській інквізиції: не пропускати в Іспанію лютеран­ських книг. Великий інквізитор Адріан надав інквізиції владу цен­зора. З 1527 р. почали видавати спеціальний дозвіл на друкування книг, а в 1536 р. супрема(вищий трибунал)оголосила, що без її дозволу не маже бути надрукована жодна книга. Книги, які були внесені в спи­сок “заборонених книг” вилучалась з усіх бібліотек, в тому числі і з приватних і в урочистій обстановці спалювались. В 1558 р. королівська влада Іспанії видала закон, згідно якому на тих, хто продавав або переховував заборонені книги чекала смертна кара та конфіска­ція майна.

В 1534 р. виникає орден єзуїтів. Заснував його Іньїго (Ігнатій) Лойола - іспанський дворянин, який вирішив стати воїном Ісуса і боротись з єретиками з тим, щоб відновити владу Римської церкви. Згодом орден був затверджений папою Павлом ІІІ і з тих пір стає головним знаряддям церкви у боротьбі з вільнодумцями. Орден був створений на зразок військової організації. Його відмінною рисою була чисто воєнна, найсуворіша дисципліна, а головним обов’я­зком кожного члена безперечне, сліпе підкорення молодших старшим. На озброєння цієї організації був взятий принцип «Мета виправдовує засоби», який в повній мірі був реалізований в боротьбі з противниками церкви. Єзуїти навіть не зупинялись перед вбивст­вом монархів, якщо не зустрічали у них підтримку своєї діяльнос­ті. Так, в 1610 р. був вбитий французький король Генріх ІV, який мав намір виступити на боці німецьких князів проти католика ім­ператора Габсбурга. Фактично єзуїти, борючись з єресями, направля­ли діяльність інквізиції.

Незважаючи на те, що інквізиція продовжувала активно діяти навіть в епоху Нового часу, в історичному плані її справа була приречена на поразку. Вона не стала і не могла стати на перешкоді єдино можли­вого поступу історії. Народи Західної Європи створювали нове буржу­азне суспільство, якому людина, здобуваючи економічну і соціальну автономію прагнула і автономії духовної, нової моралі, яка б врахо­вувала її особистий інтерес, надавала право на самовизначення у світі.

Культура Ренесансу творить нову духовну реалію - внутрішній світ особистості, її суб’єктивність, яка належала тільки їй. Тому будь яка спроба витягнути цю суб’єктивність назовні і об’єктивізувати, зробити її тотожною з офіційною думкою вже не приводить до бажаних наслідків. Насилля, примус тут породжує роздвоєння внутрі­шнього і зовнішнього світів особистості, тим самим лише загострю­ючи усвідомлення нею своєї суб’єктивності, свого власного «Я» як особливої реальності, яка відтепер живе своїм власним життям, під­коряється лише своїм власним законам. Ренесансною інквізицією, - як пише В.А. Роменець, - «...Не усвідомлюється той факт, що реальної ду­ховної тотожності в суспільстві ніяк досягти не можна. Суб’єктив­ний світ не стає безпосередньо предметом сприймання. Він виявляє себе у зовнішніх діях, міміці, пантоміміці тощо. Як маска, він виявляє певну удаваність, і від людини обов’язково вимагають слова «відрікаюсь» і, почувши його, також удавано задовольняються. Лю­дина, яку примушують, заспокоюється тим, що це лише слово. Для тих, хто не йде відразу на зовнішній компроміс, виявляє певну стійкість, існу­ють певні засоби, за допомогою яких намагаються вплинути через тілесні страждання на дух, нібито не розуміючи того, що цей вплив і переконання ніколи не перетинаються»⁶ .

Тому католицька реакція вела не стільки до відновлення ві­ри, скільки до відновлення церкви, збереження її позицій у суспільстві, приймаючи на себе каральні функції держави по захисту суспільства від крайнього індивідуалізму та вседозво­леності, що загрожують йому розвалом і занепадом. Римська церква, разом з тим, ста­вала державою в державі, все більше віддаляючись від своєї голов­ної функції - безпосереднього впливу на свідомість людини. Віра ж, яка базується на страхові, і не стільки перед Богом, скільки перед людиною, соціальною організацією особистістю епохи Відродження вже починає усвідомлюватись як повна її протилежність, як лише примі­тивна і груба тиранія.

Криза віри знаходить своє вирішення в русі Реформації. Він став своєрідною відповіддю на виклик часу, вражаючою історичною спробою поширення ідеалів Відродження на віру, відкриття в ній шляху для совісті. Реформація починається як повернення до витоків пер­вісного християнства, відродження його вчення в новій історичній ситуації. У 1517 р. німецький теолог, професор Віттенберзького університету Мартін Лютер на знак протесту проти безупинної мо­ральної деградації католицького духівництва, найбільш обурливим проявом якої була безсоромна торгівля індульгенціями, за звичая­ми того часу прибив до дверей місцевого собору 95 тез(стверджень), які стали програмним документом нової віри – протестантизму.

Головним ідеологічним ядром протестантизму стає внутрішня готовність людини вірити. На відміну від офіційної доктрини католицтва, згідно з якою «спасіння» досягається «справами»: молитвами, дотримуванням обрядів, підношеннями церкві. Лютер проголосив, що для спасіння душі достатньо лише однієї віри і немає потреби в ніяких «справах». Віра - це виключно внутрішня справа кожної лю­дини, її совісті. Тому придбане за гроші «небесне спасіння» ретельне виконання обрядів - це лише зовнішні вияви віри і для совісті виступають лише пустими абстракціями. Між людиною і Богом не повинно бути жодного посередника. Людина як земна істота, навіть якщо вона і наділена великою святістю не повинна підмінювати Бога, бути продавцем «божої благодаті». «Кожний істинний християнин, -учив Лютер, -живий або мертвий, мав право користуватися милостями Христа і церкви за волею Божою і без будь-яких індульгенцій».

Нові принципи віри Лютера пробудили не тільки Німеччину, а й всю Європу. На бік Реформації перейшли такі відомі гуманісти, як Ульріх фон Гуттен, Меланхтон, які викривали у своїх памфлетах і палких промовах пороки римського духовенства. Через рік після свого першого виступу Лютер писав папі, що він уже не в змозі відмовитись від своїх переконань, оскільки вони вже надто гли­боко запали в серця багатьох людей. В 1521 році Лютер по ім­ператорському наказу постав перед Вормським сеймом, де заявив, що якщо його не переконають словами священного писання і доводами розуму, від своїх ідей він не відмовиться навіть, якщо його жит­тя буде у небезпеці. «Якщо не докажуть мені із Святого писання, що я помиляюсь, то совість моя Словом Божим залишиться зв’язаною. Ні Папі, ні Зібранню я не вірю тому, що ясно як день, що надто часто вони помилялись і самі собі суперечили. Ні, я не можу і не хочу відрікатись ні від чого, тому що небезпечно і недобре робити що-небудь проти совісті. На цьому я стою, я не можу інакше, хай допоможе мені Бог».⁷ 

Протестантизм, висунувши вимогу реформування, оновлення віри, закликав до істотного перегляду місця і призначення людини у світі у відповідності з потребами буржуазного суспільства, що зароджувалось. Переосмислюючи роль церкви у справі людського спа­сіння, ідеологи Реформації виходили із революційної на той час тези необхідності безпосереднього, персонального відношення кожної людини до Бога і особистої відповідальності, які, на їх думку існують в силу божественної наперед визначеності волі. Проте, ні сам Лютер, ні його послідовники не могли в повній мірі пе­редбачити всіх наслідків культурного впливу започаткованого ними руху, значна частина яких виявилась для них небажаним, часто ду­же далекими і навіть прямо протилежними їх справжнім намірам.

Поки Реформація залишається суто ідейним рухом, спрямованим на безкомпромісну боротьбу з застарілими формами релігійності, її власні глибокі протиріччя залишаються в тіні. Але, як тільки ідеї реформістів починають реально втілюватись в життя, стають регуля­торами людської поведінки їх непослідовність відразу ж стає оче­видною.

Глибока суперечність Реформації полягала в принциповій неможливості поєднання двох типів моралі - конвенціональної і автономної, віри і совісті. Остання передбачає право особистості на самостійний пошук істини, відповіді на головні смисложиттєві проблеми, результатом якого стають власні переконання. Віра в тлумаченні протестантів ж на­впаки це право заперечувала, пропонуючи вже готові відповіді, істинність яких повинна бути поза сумнівом. Внутрішня логіка розвит­ку цього протиріччя неминуче веде до зіткнення його сторін, од­на з яких обов’язково повинна поступитись місцем другій. Реформація, таким чином, виступає як спроба компромісу, примирення неосяжного духовного плюралізму Відродження і спрощеного монізму теології середньовіччя, поєднання в одному цілому ренесансного титанізму і його зворотної сторони.

Свобода совісті як основна ідея Реформації при умові повного розвитку цієї тези веде до заперечення віри, підриву самих основ. А тому, зіткнувшись з безконтрольною совістю і злякавшись її не менше, аніж католицизм, протестантизм жорстко обмежує сво­боду совісті рамками віри. Так, згідно лютеранському (а також ще більш жорсткому кальвіністському) вченню, людина тільки по божественній благодаті може бути обрана для вічного спасіння, незалежно від її справ і вчинків, власної волі. Швейцарський послідовник Лютера Кальвін в катехізисі для дітей «Віросповідання для школярів», під яким обов’язково повинні були підписуватись учні Женевської академії, проголошував: «Віра є особливий дар для людей обраних, яким ще до створення світу наперед визначено дося­гти вічного спасіння незалежно від їх особистих достоїнств і чеснот».

Тим самим, майже повністю вихолощувалась ідейна суть реформа­торського руху. Теза про неможливість досягнення для людини спа­сіння власними силами стала головною причиною розходжень з Ре­формацією ряду гуманістів на чолі з Еразмом Роттердамським. Остан­ні висунули вимогу про необхідність більш «широкого» розуміння християнства, яке припускає спасіння всіх доброчинних людей, незалеж­но від їх віросповідання.

Зрозумівши, що свобода совісті не тільки відкриває дорогу до перегляду найважливіших догматів християнства а й взагалі може вивести за межі релігійних пошуків, кальвіністи в боротьбі за чистоту ві­ри фактично вдаються до методів інквізиції. Саме за свої внутрі­шні переконання іспанського лікаря і філософа-пантеїста Мігеля Сервета, який впритул підійшов до відкриття законів кровообігу, було страчено кальвіністами на вогнищі. У полеміці з Кальвіном він написав твір «Відновлення християнства», де висловив відносно святої трійці міркування, що не узгоджувались як з католицизмом, так і протестантизмом.

Заганяючи совість в рамки віри і, примушуючи кожного вірити, протестантизм позбавляє людину права на суб’єктивність, уніфікує її, робить тотожною з іншими. Індивідуальне, неповторне майже повністю поглинається зовнішньою необхідністю. Тиранія держави підсилюється тиранією віри. Водночас, відхід Реформації від задекларованих нею принципів є своєрідною реакцією цього руху на загрозу крайнього індивідуалізму і морального релятивізму. Характерна для культури Ренеса­нсу віра в людину, її безмежні можливості в оволодінні природою і моральному самовдосконаленні змінюється глибокою зневірою в ній. В країнах Західної Європи створюються сприятливі умови для відновлен­ня католицизму. У Франції здійснюється спроба ввести «іспанську інквізицію». Кардинал Лотарінзький призначається папою Великим Інквізитором з наданням йому необмеженої влади в боротьбі з єрессю. Французький король Генріх II створює надзвичайний трибунал при французькому па­рламенті - «Вогненну палату», яка тільки за три роки своєї діяльності засудила 600 гугенотів (прихильників Кальвіна), багатьох з яких було страчено. Крайнім проявом релігійної нетерпимості стало масове винищення гугенотів під час Варфоломіївської ночі. Релігійні війни, які в історіографії набули назву Тридцятилітньої війни (І6І8-І648) призвели до масового спустошення європейських країн. Так чисельність мешкан­ців Парижа за цей час зменшилась з 400 тис, до 200 тис. В Німеччині чоловікам офіційно дозволялось мати кілька жінок.

Потужним імпульсом до прогресуючого розвалу ренесансної культури, яким би це не видавалось на перший погляд парадоксальним, стають ус­піхи у становленні новітнього природознавства. Найбільш визначні до­сягнення цієї епохи у сфері природничих наук - геліоцентрична сис­тема Н. Коперніка та вчення про нескінченні світи Дж. Бруно завдали ни­щівного удару по ренесансному антропоцентризму. З заміною геоцентричної системи Птоломея, що панувала на протязі всього середньовіччя, згідно з якою центром Всесвіту в Земля, на геліоцентричну систему і утвер­дженням думки про нескінченну безліч світів виникла нова картина світу, де людина з втілення вищої досконалості і вищого сенсу Всес­віту, його природного центру і справжнього володаря перетворювалась лише в одну з його піщинок, незрівнянну з безмежністю світового прос­тору.