3. ”Людина маси» як соціокультурна основа тоталітаризму.

Відомо, разом з тим, що прискорення процесу демократизації суспільства, яка не підтримана стійкими демократичними традиціями і культурою, заснованою на повазі прав меншості, в тому числі і ок­ремої особистості, - може призвести до самої гіршої форми тиранії - тиранії натовпу, черні, охлократії, на зміну якої може прийти ще більш жорстока тиранія держави, правлячої особи. До такого висновку приходить відомий політичний мислитель А. де Токвіль в сво­їй знаменитій праці «Про демократію в Америці», аналізуючи французьку революцію 1789 р. В XX ст. цей висновок знаходить своє підт­вердження на прикладі ряду країн Центральної та Східної Європи, які на той час лише починали інтенсивно просуватись на шляху до ринкової економіки, і політична й економічна культура яких зали­шалась традиційною, просякнутою феодальними і родовими традиціями.

Процес росту особистісних якостей людини, стимуляція їх товарно-грошовими відносинами тут з самого початку проходить дуже важко. Науково-технічна модернізація набуває форсованого характеру. Обвального, нестримного характеру набуває і процес масовізації й атомізації цих суспільств. Масовий індивід, котрий поки що “не доріс” до капіталістичного індустріального ринку, опинившись у світі аб­страктних й незрозумілих для нього товарно-грошових відносин і розподілу праці, заповнює авансцену суспільного і політичного життя. Залишаю­чись в рамках традиційної культури, людина прагне до тісних, локальних, особистісних форм суспільних зв’язків. На потужну індукцію ззо­вні анонімної ринкової культури вона відповідає протестом проти ці­єї культури при одночасному сприйнятті і засвоєнні її суто зовніш­ніх форм і благ. З одного боку цей процес був спрямований проти абстрактних, вільних форм ринкової економіки, проти найбільш очевид­них його носіїв, з другого - проявляється в намірах уникнути виснажливої повсякденної конкурентної боротьби за своє існування і пов’язаної з нею відповідальності за рахунок перекладення її на суспільство, колектив і державу, яка їх представляє.

Відсутність “внутрішньої” свободи кожного індивіда веде до відмови від “зовнішньої” свободи (політичних прав), яка в цих умовах стає для нього тягарем. Таким чином, відтворюється, якщо користуватись терміно­логією Е. Фромма, стан психологічної або культурної «безпеки в нес­вободі», в яку «тікає» людина від нестерпної їй свободи. Людина тікає в минуле, «провалюється» через товщу століть, змітаючи на своєму шля­ху слабкі поверхневі культурні прошарки і інститути просвітництва, правосвідомості, поваги до особистості і навіть характерної для класового традиційного суспільства поваги до статусу. (Як тут не згадати теорію “золотого віку” людства Ж.-Ж.Руссо !). Це було повер­ненням до культури сорому в її первісному стан, не збуреної більш пізніми поривами особистості до своєї емансипації, повторним від­криттям в собі ірраціональних імпульсів родової свідомості з її язичництвом і тотемізмом.

В своєму протесті проти новацій атомізований індивід гостро відчуває необхідність повернення в рятівне коло колективності. Умо­ва такого “колективного спасіння” від бід, які несе ринковізація суспільства вбачається в тотожності, однаковості всіх як носіїв комплексу природних, природжених “від віку” потреб («рівність у спожи­ванні»). Стимулом об’єднання в коло “своїх” стає протиставлення себе «чужим», яке в масовій свідомості проявляється в почутті приналеж­ності до певного класу, нації, партії, які обов’язково повинні бути єдині в своєму роді, неповторні, які є носіями абсолютної істини і знають як їх втілити в дійсність.

За цих умов впровадження демократичних інститутів влади неми­нуче веде до розколу суспільства на “своїх” і “чужих”, більшість і меншість, до утвердження в їх стосунках принципу ”Хто не з нами, той проти нас”. По відношенню до тих, хто не поділяє загальноприйняті погляди, норми більшість виявляє крайню ворожість і агресивність, а їх точка зору з самого початку, апріорно оголошується хибною і шкідливою.

Процес створення монолітної єдності мільйонів в такому тоталітарному, по своїй суті, суспільстві, потребує особливого типу іде­ологію, яка в своїх різних формах набуває значення масової ідеї. Норми і цінності родової свідомості, включаючи і його ірраціональ­ні імпульси до самозбереження, вміло приховуються за наукоподібни­ми, псевдопрогресивними формулами надраціональності і надіндустріалізму, які, проте, зрештою повинні сприйматись на віру.

Саме в вірі найбільш виразно проявляється міфоутопічна суть тоталітарної ідеології. Тоталітаризм як різновид культури сорому не міг обійтись без надособистісних імперативів, а відтак і без їх ідеологізації. Проте, в добу науково-технічних революцій для нього однаково неприйнятним є повернення як до примітивних міфологічних вірувань, так і до хри­стиянського монотеїзму, який ніс на собі відбиток гуманізму і пер­соналізму Відродження і Нового часу. Покладаючи відповідальність людини за свої вчинки в першу чергу перед Богом, релігія, тим са­мим, стримувала світську владу, державу на шляху до встановлення нею повного, всеохоплюючого контролю над суспільством і індивідом. Принагідно зазначимо, що саме в цьому полягає одна з причин відвер­то антирелігійної спрямованості деяких тоталітарних режимів.

Позбавляючи людину релігійних регулятивів, від віри у можли­вість щасливого життя в потойбічному світі, тоталітарна ідеоло­гія на заміну їй пропонує знову ж таки віру, але вже в те, що ство­рення суспільства справедливості, соціальної гармонії можливо тут, на землі. Умовою такої віри стає вимога повного відречення від особистісного, власного “Я”. Людина, яка згідно з християнським світогля­дом була часткою Бога, істотою спорідненою з Богом, а відтак і са­мою по собі вищою цінністю, повинна була стати сліпим знаряддям в побудові «земного раю». Бог поступається місцем вождю, харізматичному лідеру, індивідуальні якості якого на тлі безликої уніфікованої маси, нерозвиненості критико-рефлексивного мислення гіпертрофуються настільки, що його особа в масовій свідомості набуває риси надлюди­ни, постає в сакральному ореолі.

Разом з тим, в такому суспільстві лідер, у всякому разі за його життя, не може утверджувати свій авторитет виключно на основі своїх індивідуальних якостей. Адже він повинен був залишатись часткою ма­си, бути її представником. Тому основним джерелом його авторитету стає обожнення певних надособистісних цінностей, У Німеччині це бу­ла ідея вищого призначення раси і нації, у Радянському Союзі - ідея підкорення об’єктивним законам суспільно-історичного розвитку, в Іспанії – ідеал “справжнього” християнського суспільства.

По мірі того, як збільшувалось число “вічно живих” «основополож­ників» їх послідовники були вимушені подавати себе, головним чином, виразниками і реалізаторами їх ідей. В кінцевому рахунку маса повинна була підкорятись певному ідеальному принципу, вищій меті, а не просто лідеру, чи навіть державі, яка сама тлумачилась лише як за­сіб досягнення імперативів історії і її законів.

Даний феномен є ще одним доказом на користь того, що суспільст­во, в якому панує тоталітарний режим залишається глибоко традиціоналістським по своїй суті, звернений до минулого. Саме йому тоталітар­не міфоутопічне світобачення відводить головне місце в історії. Минуле неодмінно ідеалізується, обростає легендами, набуває статусу сакрального. Натомість сучасність є лише профанним часом історії, проміжком між героїчним минулим і запрограмованим ним же тільки на успіх у вирішенні неодмінно грандіозних завдань, які стоять пе­ред суспільством, нацією, народом, майбутнім.

Авторитет «основоположника», героїзм його соратників та епохальність викликаних ними подій не можуть бути перевершені ні сьогоднішніми, ні навіть майбутніми поколіннями. Єдине, що може бути їм дозволене - це лише підтверджувати , конкретизувати, популяризувати, те, що вже було сказано, “геніально” передбачено, довершувати те, що було роз­почато до них. Добре те, що вже було. Те, що не вписується в “прокрустове ложе” “єдино вірного” вчення і накресленого ним “магістрального шляху” простіше проголосити “деформацією”, відхиленням від нього, аніж виз­нати його помилковість. Новації в культурі не помічаються до тих пір, поки не набудуть масового поширення, стануть усталеними і будуть сприйматись як вже давно відомі.

Оскільки соціальною базою функціонування культури сорому є індивід з недостатнім розвитком особистісного начала, спонтанно-автоматичні спроби відтворення її в тоталітарному суспільстві допов­нюються процесом так званого “спрощення культури”, який вже цілесп­рямовано здійснюється засобами організованого духовного виробницт­ва. Його мета полягала у відчуженні мас від інтелігентської книж­ної культури, тих релігійних, мистецьких, наукових цінностей, який був притаманний яскраво виражений персоналізм. Відкидаючи їх як індиві­дуалістичні, буржуазні, тоталітарна ідеологія тим самим блокувала мо­жливість плюралізму у сфері культури і створювала умови для пере­ходу до жорсткої централізованої системи агітації та пропаганди. Цьому сприяла поява в XX ст. якісно нових потужних технічних засобів комунікації, які в порівнянні з традиційними(зокрема друкуванням)бу­ли набагато ефективніші в плані усереднення і централізації поширю­ваної інформації.

Ця сторона процесу доповнюється і іншою - вищі культурні цінно­сті людства спотворюються, примітивізуються, ототожнюються з тим, що, буцімто дане простій людині “від роду”, без особливої підготовки і вже тільки на цій підставі вона є носієм справжньої моральності і добра. Такий підхід передбачає, що народ, нація, трудящі, пролетаріат тощо, завжди праві і за будь-яких обставин виступають “авангардом” суспільства по принципу “Голос народу - голос Божий”, або “Класовий ін­стинкт не може бути помилковим”. Тим самим, масовий індивід набуває стану емоційно-психологічної готовності до автоматичного, рівного некритичній вірі, засвоєння будь-яких істин, які буцімто відповіда­ють його інтересам. Почуття соціальної і культурної меншовартості змінюється ілюзорним почуттям “хазяїна власної долі”, усвідомленням своїх переваг у порівнянні з тими, хто не зараховував себе до ма­си, стояв у соціальному і культурному плані вище над нею.

В результаті такої ідеологічної обробки масовий індивід волю держави, політичного лідера автоматично ототожнює зі своєю власною, що штовхає його на прикладення максимуму зусиль у справі реаліза­ції поведінкових імперативів тоталітарної системи.

Зворотною стороною процесу “спрощення культури”, його закономір­ними і не тільки моральними, а й соціальними наслідками є формуван­ня негативної установки по відношенню до знання, книжної культури взагалі і до інтелігенції, зокрема. Вищий культурний шар суспільства, люди освічені, здатні мислити критично, а відтак і сумніватись у “простоті” устрою оточуючого світу викликають своєю інаковістю підозру, недовіру, стають потенціальними “чужинцями”, неблагонадійними.

Якщо в умовах демократії взаємодія особистості і інститутів вла­ди стає більш опосередкованою, формалізується, то в тоталітарному - на­впаки,- держава прагне надати стосункам з індивідом безпосереднього, “родинного” характеру, максимально використовуючи як регулятиви, так і термінологію конвенціональної моралі. Так, держава, керівна політична партія уособлена не просто обтяженим вищими повноваженнями політиком, а людиною, яка неодмінно повинна викликати у людини маси почут­тя безмежної довіри, синівської любові і поваги і прибирати на себе, таким чином, ідеологічні кліше на зразок «батька народу», «вождя», «товариша і друга». В свою чергу, об’єднуюча в одну єдину “сім’ю” своє суспільство, влада прагне всіма засобами продемонструвати, що вона робить все можливе, а ще більше неможливе для того, щоб кожна люди­на в ній жила заможно і щасливо.

Щоправда, на відповідну “батьківську любов” і справедливість з бо­ку держави можуть розраховувати лише ті, кого вона зараховує до чле­нів великої «сім’ї» - «своїх». Ті ж, хто по якимось причинам не відповідають жорстким вимогам конформності, не дотримуються групових норм приймають, викликаючи до життя у маси ірраціональні родові інстинкти, образ зовнішнього, «племінного» ворога, опиняються в стані «чужих» і оголошуються зрадниками, відступниками. З точки зору тоталі­тарної свідомості з втратою людиною статусу «свого» вона припиняє своє існування як власне людина, стає «нелюдом» і стосовно неї пере­стають бути чинними загально прийняті закони та норми. Чи не цим можна пояснити вражаючу жорстокість і відсутність у маси людянос­ті і співчуття до жертв репресій, які здійснювали тоталітарні режими у Радянському Союзі, Німеччині, Італії, Іспанії? Ця обставина в поєд­нанні з притаманною тоталітарному індивіду «волею до підкорення» штовхає її під дією наказу на страхітливі злочини. Відомий європейський соціальний філософ XX ст. Е. Канетті у своїй праці “Маса і влада»(1960), досліджуючи соціально-психологічні механізми переродження звичайних добропорядних громадян у вбивць і садистів, звертає увагу на те, що воно здійснюється, не зачіпаючи інші, цілком буденно-людсь­кі сторони їх особистості. А тому, поставлені перед результатами сво­їх діянь, вони відмовляються визнавати свою власну провину, щиро вва­жаючи, що вони лише виконували наказ і не виходили за рамки дозволе­ного.

Наведемо ще одну важливу точку зору яка певним чином характеризує масового індивіда, котру дає в своїй книзі “Натовпотворення” відомий французький соціолог Г. Ле Бон: ”… одним лише фактом своєї приналежності до організованої маси людина спускається на декілька щаблів нижче по драбині цивілізації. Як одинична істота вона, можливо, була освіченим індивідом, в масі ж вона – варвар, -тобто істота, обумовлена первинними покликами. Для неї характерна спонтанність, імпульсивність, дикість, а також і ентузіазм та героїзм примітивних істот”.

Паразитуючи на реанімованій культурі сорому, тоталітарні системи досягають по­вного всеосяжного контролю над індивідом. Практично на протязі всьо­го життя його поведінка жорстко регламентується різноманітними фо­рмами колективності: дитячі і молодіжні організації, політичні рухи і партії, професійні спілки тощо. Останні мають місце і в демократи­чному суспільстві, де вони є невід’ємними складовими так званого «громадянського суспільства», приймають на себе функцію противаги офіційній владі в її намаганнях обмежити свободу особистості. У тоталітарному суспільстві вони лише формально є громадськими організаціями, рухами. В дійсності ж вони створюються по ініціативі держави і по своїй суті є державними утвореннями. Головне ж їх завдання полягає в поширен­ні впливу режиму на ті сфери життя особистості, які в умовах демок­ратії є виключно її приватною справою.

Індивід, таким чином, потрапляє під подвійний контроль. Авторитет сили тоталітарної держави доповнюється силою авторитету колективу, громадською думкою. Колективізм, який утверджує принцип “Один за всіх, і всі за одного”, стає школою виховання тоталітарного індивіду. В свою чергу, влада всіляко закріплює роль колективу у суспільстві, передаючи йому свої певні функції, прив’язує людину до нього, стримуючи її со­ціальну мобільність, наприклад, через паспортну систему і трудове законодавство, яке сприяло тим, хто тривалий час працював на одному місці.

З огляду на вище сказане, можна зробити висновок, що європей­ський континент в XX ст. стає ареною боротьби двох взаємовиключаючих одна одну, на перший погляд, головних тенденцій культурно-істори­чного розвитку - рівноправно-колективістську і конкурентно-індивідуаліс-тичну. І якщо перша продемонструвала свою повну неспроможність і анахронічність як одного з можливих варіантів подальшого розвитку людства, то друга, і в цьому полягає заслуга XX століття, -довела на практиці свою життєздатність і історичну перспективність, але ли­ше за умови органічного поєднання з першою. Результатом такого поєд­нання є демократія, про яку можна говорити як про форму переходу лю­дства від культури сорому до культури совісті, що поступово утверджується в людських стосунках. Свідченням подальшого просування суспіль­ства в цьому напрямку повинно бути поступове вивільнення все нових сфер нашого життя від регламентуючого контролю їх з боку держави(суспільства), гуманізація суспільного буття, утвердження свободи та рішуче засудження насилля над людиною у будь-яких її проявах.