3. Політико-правовий зміст новоєвропейського абсолютизму.

В епоху Нового часу проблема віри постає вже як суто соціологічна проблема: оскільки релігія здатна панувати над умами людей, то вона стає значною політичною силою. Уже мислителі пізнього Відродження Макіавеллі, Марсілій Падуанський і Дж.Боден попереджали, що чисто поліце­йського контролю за поведінкою підданих явно недостатньо. А тому во­ни закликали до відродження, нехай і штучного, культури сорому шляхом «міфологізації» регулятивів конвенціональної моралі у суспільстві. Священики, що залякували прихожан “муками пекла”, доповнювали полі­цію і тюрму. В свою чергу законодавці повинні були знову «згадати» про Бога, від якого нічого неможливо приховати і який постійно на­гадував про неминучість покарання за порушення законів.

Віра стає обов’язком кожного громадянина. Причому сповідувати потрібно було лише одну релігію. Навчені гірким досвідом громадянсь­кої війни в Англії та релігійних війн у Франції та Німеччині світ­ські правителі Європи вбачали у свободі совісті лише джерело анар­хії і безвладдя в державі, уникнути якого було можливо тільки при умові повної уніфікації релігійно-церковного життя.

В ХУІІ ст. таку уніфікацію проголошували через культ королів­ської особи. Розпад внутрігрупових, станово-корпоративних соціаль­них зв’язків “по горизонталі» компенсується укріпленням зв’язків «по вертикалі», які будуються - вже на індивідуальній основі, на відно­шеннях підданого і государя.

Середньовічна держава було децентралізованою та становою, що, зокрема, проявлялось в тому, що навіть найважливіші державні функції передавались певним станам та недержавним організаціям: лицарству – армія, суд, податки; церкві – суд, податки, освіта; міським комунам – суд, поліцейський контроль, податки; крупні феодали мали свою власну дипломатію. З початком Нового часу більшість цих функцій вже зосереджувалась в руках центрального уряду а в ХУІІІ-ХІХ століттях середньовічна політична система остаточно припиняє своє існування.

Процес централізації мав два важливих аспекти. З одного боку, влада переходила від представників станів до якісно нового суспільного прошарку – державних службовців(чиновництва), котрі в залежності від темпів розвитку буржуазних реформ призначались урядом, або ж обирались населенням. З другого боку, відбувається докорінна переоцінка та переосмислення поняття суверенітету – верховної влади, джерела влади. Ще в першій половині ХУІІ ст. абсолютизм королівської влади відстоюється голов­ним чином релігійними доводами, котрі склали основу т.з. “патріархальних теорій”, де монарх оголошується намісником Бо­га на землі. Один з її варіантів викладений у творі одного з прибічників англійського короля Карла І- баронета Роберта Фільмера «Патріарх, або природна влада королів» (1646), в якому необмеже­ність королівської влади обґрунтовується тим, що він буцімто є спад­коємцем біблійної першої людини – Адама, якого Бог наділив не ті­льки батьківською, але й королівською владою над своїми нащадками. Від Адама ця влада перейшла до старшого в роді і зрештою її носіями ста­ли королі.

В ХУІІІ столітті пануючою стає ідея суспільного, народного суверенітету, котра простежується в основних формах держави Нового часу – абсолютної монархії(ХУІІ-ХУІІІ ст.)та парламентській державі(ХУІІІ-ХІХ ст.). Народ служив королю, але й король служив народу, повинен був прагнути до блага своїх підданих. Проте він був не тільки “слугою народу”. Король насамперед служив Богу, відповідав за своїх підданих не тільки перед ними, а насамперед перед Богом. Зв’язок короля та народу встановлюється Богом, а тому є нерозривним, навіть не зважаючи на взаємне незадоволення одна одною сторін.

Щоправда, абсолютизм так і не став логічним завершенням боротьби з феодалізмом. Реалізувавши в інтересах необмеженої влади короля в початковому вигляді принцип юридичної рівності людей і підкоривши своїй владі навіть церкву в католицьких країнах, абсолютизм зберіг багато привілеїв дворянства та духовенства, котрі остаточно були знищені разом з ним в ході революцій ХУІІ ст.(Англія), ХУІІІ(в Франція), ХІХ ст.(решта Європи).

Відчуття величезної дистанції, яка відділяла простих смертних від монарха, містичне поклоніння йому сприяє формуванню в масовій свідомості образу «доброго» і «справедливого» короля, який особливо ус­пішно культивується в нижчих прошарках суспільства. Під захистом влади відтворюється культ правлячої особи. В своєму бажанні бути схожим на ренесансних титанів «король-сонце» - Людовік ХІУ заявляє: «Держава - це Я», цим самим лише підтверджуючи відому істину - іс­торія повторена двічі з трагедії перетворюється в фарс. На відміну від попереднього історико-культурного періоду, де джерелом культу правлячої особи була сама особистість, її розум, ініціатива, воля, неординарність, в епоху Нового часу культ особи породжується необмеженим, абсолютним характером влади. Її ж носіями, як правило формальними, нерідко ставали особи посередні і невиразні, які були лише іграшкою в руках впливових політичних кіл. Як підмітив відомий французький соціолог Г. Тард: «В часи Людовіка ХІУ думка двору ма­ла великий вплив, значно більший, ніж думають, на рішення монарха, який бездумно підкорявся йому, думка міста не враховувалась, а думка провінцій взагалі ігнорувалась”.³ 

Процес формування сильних абсолютистських держав, який підсилює ці тенденції, вимагає докорінної перебудови державного апарату. В минулому головним елементом управлінського апарату були чиновники верховних судів, які отримували класичну освіту і вважали себе першими громадянами і представниками народу на зразок римських ма­гістратів. Вони не ототожнювали своїх інтересів з інтересами мона­рха і не перетворювались в простих виконавців його волі: в тих ви­падках, коли закон і звичаєве право суперечили волі короля, коро­лівські судді, як правило, ставали на бік закону.

Відтепер же, у Франції зокрема, важливим елементом “нової бюрократії” ставали інтенданти провінцій. Нова адміністрація проводила більш рішучу політику в інтересах влади. На доказ вищесказаному на­ведемо лише кілька настанов з ділової листування зі своїми підлег­лими першого чиновника Франції другої половини ХУІІ ст. Кольбера, які досить рельєфно характеризують політико-правові принципи де­ржавного устрою того часу і ступінь політичних і громадянських свобод: «Певний вияв публічного схвалення, -повчає Кольбер інтен­данта Орлеана Менара, -часто заводить Вас за межі, в яких Ви повин­ні триматись». Особливо неприпустимо прислуховуватись до скарг на представників влади, щоб не заохочувати невдоволених - «Було б до­сить небезпечним відступати із страху народних хвилювань, і Ви знаєте як далеко це характеру і розуму короля».⁴ 

Надмірно зацентралізована, наділена необмеженою, абсолютною вла­дою над особистістю держава, на тлі притаманного цій епосі об’єкти­вістського тлумачення людини, постає в умах мислителів своєрідним міфічним морським чудовиськом Левіафаном. Саме так тлумачить державу, уподібнюючи її будову будові живого організму, англійський фі­лософ Гоббс. В цьому Левіафані верховна влада монарха уподібнюється душі, яка дає життя і рух всьому тілу. Чиновники - нервам і сухожиллям, виконавчі і судові органи – суглобам, таємні агенти - очам держави. Нагороди і покарання порівнюються з нервовими імпульсами, які виходять від «голови» держави до його членів, а гроші - «суспільною кров’ю». Громадянський мир, добробут і багатство всіх окремих членів такого штучного організму становлять його силу і здоров’я. І навпа­ки - повстання, громадянські війни означають хворобу, за якою насту­пає безумство, розвал і загибель.

Якщо середньовічній культурі був властивий теоцентризм, а рене­сансній – антропоцентризм, то для культури Нового часу з її чітко вираженим натуралістично-механістичним баченням світу і людини в ньому центральним, структуробудівничим принципом стає не Бог і не людина, а держава. Сама вона в цю епоху стає головним гарантом нор­мального функціонування соціального організму. А тому й напрямок соціокультурного процесу в країнах Західної Європи в цей час бага­то в чому визначається особливостями внутрішньої і зовнішньої полі­тики цих держав.