3. Україна у складі Російської імперії: вплив української культури на російську; культурна катастрофа України хуііі-хіх ст.; нацiонально-культурне життя Надднiпрянщини та Галичини в XIX ст.

Поразка вiдчайдушної спроби Мазепи вивiльнитися з-пiд впливу Росiї шляхом укладання союзу з королем шведським Карлом XII призвела до хвилi жорстоких репресiй та рiзкого обмеження автономiї Гетьманщини. Значних втрат зазнала й українська культура. Спеціальним указом Петра I від 1720 року було заборонено українське книгодрукування, а в київськiй та чернiгiвськiй друкарнях дозволявся лише передрук церковних книг за умови їхньої цiлковитої тотожностi з росiйськими виданнями.

Масований і відвертий наступ на українську культуру з боку царату, спрямований на її нівелювання, спонукає відтік у пошуках кращого застосування своїх здібностей та знань значної частини української творчої еліти до Росії, в якій на цей час в руслі петровських реформ значно посилюється інтерес до розбудови власних освітніх закладів, книгодрукування, церковної реформи тощо. Так, ініційована московським патрiархом Никоном у другiй половинi XVII століття церковна реформа робилася руками та інтелектом українців. Тому й не дивно, що з кінця ХУІІ і майже на протязі всього ХУІІІ століття всі вищі духовні посади займали українці. Дійшло навіть до того, що за права великоросів вступився Святий Синод і в 1754 році Єлизавета повеліла, щоб на архиреїв висвячували й великоросів. Коли з 1721 року в Росії засновувалась широка мережа шкіл учителями туди пішли майже самі українці. Саме вони заклали перший в Росії вищий навчальний заклад – Слов’яно-греко-латинську академію на зразок своєї Києво-Могилянської. Перший московський буквар 1634 року був простим передруком нашого букваря 1621 року. ”Синопсис” І. Гизеля 1674 р. був основою російської історіографії до початку ХІХ століття, а ”Граматика” М. Смотрицького 1619 р. - російської філології аж до 1775 р. Українська вимова проявлялась в мові російської інтелігенції майже до середини ХІХ століття.

Згодом росiйський уряд перейшов вiд утискiв до лiквiдацiї iнституту гетьманства, i зрештою до цiлковитої лiквiдацiї залишкiв автономiї (1783). Вiдтодi Україна (за винятком Галичини, що пiсля поділу Польщi 1772 - 1795 рр. опиняється в складi Австрiйської монархiї) набуває статусу звичайної росiйської провiнцiї, особливiстю якої порiвняно з центральними росiйськими губернiями була послiдовна боротьба за викорiнення всiх залишкiв мiсцевої самобутностi. Саме урядовi заборони книгодрукування українською мовою зробили національну лiтературу впродовж усього XVIII ст. рукописною, а витiснення української мови з шкiл разом з рiзким скороченням мережi останнiх призвело до рiзкого падiння письменностi. Спецiальним актом 1802 року було заборонено навiть будувати церкви в українському стилi, й натомiсть наказувалося зводити храми за типовими для всiєї Iмперiї проектами.

Ліквідація Гетьманщини стала переломним і водночас трагічним моментом розвитку української культури, початком культурної катастрофи в Україні. В українській історіографії мірилом прогресу українського історичного процесу вважається зв’язок України з Західною Європою. Від Київської Русі до кінця ХУІІІ століття. Україна становила собою складову частину Західної Європи. Вона проходила з нею спільно найважливіші культурні рухи – Ренесанс та Реформацію. Переяславські статті 1654 р. М. Драгоманов, зокрема, вважав доказом українського конституціоналізму і порівнював їх з англійською “Великою хартією вольностей” (Magna Carta, 1215 р.), проте саме їх віроломне порушення з боку Москви стало, на його думку, прирекло Україну на тривалу політичну і культурну ізоляцію від Європи.

Викорінювання елементів української державності супроводжувалася русифiкацiєю залишків нацiональної елiти, котра чисельно фактично розчиняється в еліті, що цілеспрямовано формувалась з заїжджих великоросів. Одержавши права росiйського дворянства та широкi можливостi для кар’єри у швидко зростаючiй iмперiї, нащадки козацької старшини поступово вiдходили вiд власного народу, його мови й культури. З кiнця XVII столiття державною культурною полiтикою Російської Iмперiї стає відкрите нищення власне української культури. Церква ж, що ранiше була в Українi одним iз стовпiв нацiональної самобутностi та культури, особливо - «високої», тепер, ставши часткою загальноросiйської церкви, фактично перетворюється на елемент державного механiзму й також починає працювати на нiвелювання духовного, культурного життя, викорiнення української самобутностi.

Позбавивши Наддніпрянську Україну автономії, Російська Імперія фактично привласнила не тільки левову частку здобутків культури українського народу, його культурну еліту, а й цілий період його історії – Київську Русь. Єдине, що не могла вона відібрати поки що, так це його “низову”, народну культуру, котра, однак, все більше і більше ставала селянською з характерними для неї рисами – консерватизмом, стійкістю традицій та звичаїв, великою роллю сімейно-родинних зв’язків, замкнутістю побуту та слабкістю міжкультурних контактів, домінуванням фольклорно-етнічного начала в мистецтві тощо.

Попри всі негативні наслідки, котрі були пов’язані з нищенням української культури, українству відкривається історичний шанс створити на новій основі, на власному народно-етнічному грунті літературну мову, зростаючу на народному грунті ”високу” культуру, національну еліту. У 1798 році у Петербурзі вийшла друком «Енеїда» Iвана Котляревського - травестiя живою українською мовою класичної поеми Вергiлiя. Цю дату прийнято вважати за початок вiдродження нового українського письменства. В мiстах України (насамперед - у Харковi, де з iнiцiативи громадян 1805 року вiдкрито унiверситет), а також у Петербурзi й Москвi виходять етнографiчнi збiрники, iсторичнi дослiдження, першi спроби оригiнальної україномовної поезiї та прози. Поява ж в 1840 році першого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка остаточно ствердила нацiональну лiтературу в її правах.

Перше поколiння «нових» українських лiтераторiв розглядало власну творчiсть здебiльшого як окрему, поруч з «московською», частину «загальноросiйського» культурного процесу (причому, за переконанням багатьох iз них, частину безумовно древнiшу й більш «питому», менш зiпсовану чужоземними запозиченнями, анiж великоруська культура пiсля реформ Петра I, й не ставило перед собою загальноукраїнських завдань. Та вже їх наступники, насамперед - Тарас Шевченко та його товаришi - члени Кирило-Мефодiївського братства, котрі від «панслов’янських» iдей Коллара, Шафарика та iн. досить швидко переходять до української нацiональної iдеологiї й вперше вiд часiв гетьмана Мазепи гостро ставлять ключовi проблеми iснування самостiйної української культури та української нацiї.

Суспiльно-полiтичнi та культурнi погляди «братчикiв» вiдбилися в «Книзi битiя українського народу» та в зрiлих і довершених поетичних творах Тараса Шевченка. Недовга дiяльнiсть Братства, розгромленого росiйською полiцiєю, з наступним арештом та засланням «братчикiв», започаткували пiвторастолiтнiй перiод, коли в умовах бездержавностi чи псевдодержавностi українськi лiтератори та митцi покладали на себе та свою творчiсть не тiльки й не стiльки суто мистецьку роль, скiльки завдання “будити народ”.

Українська література та мистецтво уже самим фактом свого існування в тих умовах заявляє про себе як щось набагато більше, аніж просто література та мистецтво. Вони залишаються ними лише по формі, змістовно ж вже набувають якісно нового суспільно-політичного наповнення і починають відігравати виняткову роль в боротьбі проти соціального та національного гноблення. В силу цього українські й митці, хто більшою, хто меншою мірою, вже не могли бути просто митцями. Сама ситуація робила їх суспільними діячами, лiдерами свого народу. Кожний народ у якості свого національного пророка, месії висуває якусь конкретну історичну постать, котра в найбільшій мірі своєю діяльністю і життям зуміла утвердити чи відобразити її ідеали, найзаповітніші мрії та сподівання. Для євреїв такою постаттю є Мойсей, англійців - Кромвель, американців - Дж. Вашінгтон … Для українців й досі саме таким месією є постать поета та митця Т.Г. Шевченка, котрий на власному епічному грунті нашого народу – козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки – “Кобзар”, сформував не тільки українську словесність, а й українську свідомість.

Як можна судити з росiйської державної полiтики щодо української культури, імперiя всерйоз сприймала цю культуру як серйозну небезпеку своїй присутності в Україні. Урядовi заходи були скерованi на подальшу русифікацію краю, а згодом - i на прямi адмiнiстративнi заборони (закриття першого україномовного часопису «Основа», закриття приватних недiльних шкiл з українською мовою викладання та заборона українського друку циркуляром 1863 року, пiдтвердження й посилення цiєї заборони Емським указом 1876 року тощо). У випадках, коли дiяльнiсть українцiв набувала не суто фольклорно-етнографiчного, а полiтичного забарвлення, вона нещадно каралася.

За таких умов українська культура розвивалася майже виключно як альтернативна загальноiмперськiй, виключно на кошти й за активної пiдтримки українських громад та окремих ентузiастiв. Так, друге видання «Кобзаря» Тараса Шевченка(1860) вийшло коштом вiдомого садiвника й промисловця Платона Симиренка, кошти на спорудження пам’ятника Котляревському в Полтавi (1903) збирали передплатою серед усiх свiдомих українцiв. Українськi театри вимушені були діяти на суто комерцiйних засадах, що відповідним чином спонукало їх формувати репертуар вистав неглибокого, суто розважального характеру і нерідко принижуючих гідність свідомих українців - на кшталт “Шельменка-денщика”. З iншого боку, патрiотично настроєним українським науковцям – iсторикам, географам - подекуди вдавалося, розгорнувши активну дiяльнiсть у мiсцевих «загальноросiйських» установах(зокрема, в Пiвденному вiддiленні Iмператорського географiчного товариства), перетворювати їх на фактично українськi. Стан української культури в цей час характеризується однозначною домінантою його націєтворчої та націєохоронної функцій. Видатний полiтичний мислитель початку XX стол. В. Липинський, наприклад, у своїх поглядах цілком свідомо редукував національну культуру до “суми певних суспільних вартостей”, що показали себе найкращим чином в боротьбі за самозбереження та існування нації. Така концепцiя часто не йшла на користь розвитковi власне мистецтва, зводила його до iлюстративно-просвiтницької ролi. Звiдси - й ставлення до тих митцiв, якi робили спроби заговорити про самоцiннiсть мистецтва, як до декадентiв, мало не зрадникiв нацiональної справи.

Пропагандистське, просвітницьке бачення ролі українського мистецтва значною частиною творчої інтелігенції нерідко призводила до невтішних наслідків. Спроби стилізації його під “народну” культуру перетворювали останню в різновид масової культури, котра однак самим народом сприймалась важко, натомість культурних потреб творчої еліти ніяким чином не задовольняла. Тому наддніпрянська інтелігенція для власних інтелектуальних потреб використовувала переважно здобутки російської “високої” культури.

З другого боку, такий підхід значною мірою стримував потяг українського мистецтва до вирішення давно назрілої проблеми його індивідуалізації, пошуків нових форм та жанрів вираження художнього слова. Майже до кінця ХІХ століття, і починаючи з князівської доби, українська література залишається епічною. Образ Шевченківської Катерини за своїм трагізмом та всією гамою переживань, глибиною співчуття, котрі він викликає у читача без сумніву є одним з найпомітніших в українській літературі. Однак, розкриваючи долю Катерини, збезчещеної і сплюндрованої чужинцем, Шевченко має на меті насамперед показати долю всієї України, всього її народу, котрий тяжко страждає, зазнає утисків під колоніальним та соціальним ярмом російського царату. Типізація головних героїв, принципове виведення конкретного образу з загального, їх нерозривний, але й односторонній зв’язок в епічному творі стають головною умовою досягнення творчого задуму.

Справжній прорив, причому на рівні кращих зразків світової літератури, у показі багатства суб’єктивних проявів внутрішнього світу людської особистості, неповторного сплаву її вольових та духовних якостей здійснює у своїй ліриці та драматичних творах Леся Українка. Динамiчнiстю своїх творів, логічною переконаністю дiалогiв, глибиною думки, вольовим описом їх героїв, «пророкуючим» розумiнням форми, повної символіки, доступної лише для модерного театру кінця ХХ століття, Леся Українка набагато випередила своїх сучасникiв. Її глибоко особиста драма – важка, невиліковна хвороба – стає величною проекцією вселенської драми боротьби за самовизначення людини у світі. Своїми творами, особистим життєвим прикладом вона переконує, що для хоробрих духом неможливе стає можливим, нездiйснене стає здiйсненим.

Я на гору круту крем’яную

Буду камiнь важкий пiдiймать,

I, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать…

Своїми думками про волю у власному концептуальному тлумаченні страждань міфологічного Сізіфа Леся Українка ще в 1890 році передбачила думки мислителiв-екзистенціалістів, котрі один з них – французький письменник Альбер Камю лише повторить згодом у своєму знаменитому есе “Міф про Сізіфа”. Наполягаючи на гармонійної єдності внутрішньої і зовнішньої сторін людського буття у своїй концепцiї Сiзiфової працi, вона в дусі кращих традицій західноєвропейського персоналізму розкриває своє розуміння сутності людської свободи:

“Хто визволиться сам, той буде вiльний,

Хто визволить кого - в неволю вiзьме. ”

Творчість Лесі Українки стає знаменною віхою в багатьох відношеннях. Вона не тільки засвідчила наявність якісно нових тенденцій в розвитку української літератури, котрі були продовжені в творчості видатних майстрів соціально-психологічної драми та новели І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника, Л. Мартовича, В. Винниченка та ін., а і сам факт відродження власної творчої еліти а з нею й “високої” культури, намітила зростаючий рух до відновлення зрілості та культурної повноти українського суспільства.

Набагато кращою, і що теж важливо, більш вiдкритою до Європи, в порівнянні з Наддніпрянською Україною, була в ХІХ столітті соціокультурна ситуація була в українській Галичині, котра пiсля поділу Польщi опинилася в складi Австрiйської монархiї як частина так званого «Королiвства Галiцiї та Лодомерiї». Оскільки панiвнi позицiї на цих землях належали полякам, нацiональне вiдродження тут вiдбувалося пiд знаком боротьби за рiвне з ними становище. Вiденський уряд бiльш-менш толерантно ставився до українства, вбачаючи в ньому противагу щодо польського сепаратизму. Водночас на грошi росiйського уряду пiдтримувався й рух українцiв-«москвофiлiв», зорiєнтований на штучне насаджування росiйської мови та пропаганду єдностi схiдних слов’ян пiд росiйською зверхнiстю. В умовах порiвняно лiберального полiтичного режиму українцям у Галичинi вдалося досягнути значно бiльшого, анiж їхнiм братам на Надднiпрянщинi. Тут функцiонувала мережа культурно-просвiтницьких iнституцiй (з них товариство «Просвiта» 1914 року нараховувало 37 тисяч членiв i утримувало 3 тисячi народних читалень), вiльно виходила українська преса, коштом уряду дiяло декiлька українських гiмназiй та унiверситетських кафедр. Велике значення для нацiонального вiдродження мала й патрiотична позицiя греко-католицької церкви. Саме в Галичинi могли друкуватися тодi письменники з Наддніпрянщини, виходили численнi переклади творiв свiтового письменства на українську мову, котрі були забороненi в Росiйськiй iмперiї.

Українство в Галичинi було значно ціліснішим як в соціальному, так і культурному аспектах. Якщо на Наддніпрянських містах автентична українська культура вже остаточно була витіснена на другорядні позиції, однозначно ототожнювалась з сільською, архаїчною та мало пристосованою до міського життя, то в Галичині міська культура практично ніколи не припиняла свого існування. Більш того, незважаючи на значний інокультурний та іномовний тиск, вона не тільки зуміла вижити, а й органічно засвоюючи чужі впливи, поступово та неухильно нарощувати свій потенціал. Галицьке мiське «койне» значною мірою змогло компенсувати однобічність старанно виплеканої «щиро народної», однак сільської мови надднiпрянської белетристики, вплинувши на формування сучасної лiтературної української мови, придатної й до художньої творчостi, й до науки і до полiтики. Серед галицької iнтелiгенцiї навіть формується концепцiя українського «п’ємонтизму», особливого призначення Галичини, котра, подiбно до П’ємонту в Iталiї, повинна була стати культурним та політичним стрижнем, завдяки якому й довкола якого згодом утвориться незалежна Українська держава. В руслi iдеї «п’ємонтизму» в Галичинi створювалися культурнi, освiтнi, науковi, полiтичнi, навiть спортивнi та напіввійськові органiзацiї, що намагались своєю дiяльнiстю охопити в майбутньому всю Україну.

Однак, вплив Галичини на процеси державотворення в Україні так і не мав вирішального значення. Особливо в 1920-1930 –і роки, коли близько 80% населення України опинилось за так званою ”залізною завісою” в майже повній культурній та інформаційній ізоляції від українців по той бік кордону. Коли ж всі українці нарешті об’єднались під зверхністю радянської імперії, зусиллями офіційної пропаганди все західно-українське стійко асоціюювалось у свідомості вихованих в дусі так званого пролетарського інтернаціоналізму зросійщених східняків з ненависним і лякаючим їх буржуазним націоналізмом, бандерівським рухом(“бандерівщиною”) тощо.

4. Українська культура в ХХ ст.: вiдродження й загибель Української держави; від “культурного ренесансу” до “розстріляного відродження”; культурна політика радянської епохи та її наслідки; українська культура на зламі століть: проблеми та перспективи.

Короткочасне відродження української державності(Українська народна республіка, Гетьманат, Директорія), її поразка засвідчили наявність серйозних та невирішених проблем в культурній та соціальній сфері українського суспільства як і організаційну слабкість, недосвідченість та політичну незрілість новоявленої політичної еліти, більшість якої за фахом складали митці, літератори та вчені гуманітарії.

Складність ситуації полягала в тому, що на той час селянство було мало не єдиною силою, на котру можна було б реально опертись в розбудові української держави. Президент УНР відомий історик та науковець М. Грушевський у своїй статті “Ідея самостійної держави та носіїв в українському національно-визвольному русі” у якості “головної підстави” Великої України розглядає селянство. М. Грушевський називає його синонімом українства, оскільки воно, як усі інші, ніколи не зраджувало свою національність, ”від нього черпався матеріал для національного будівництва”, а тому чим “сильнішим економічно, культурно, політично воно буде, тим певнішою і сильнішою буде Україна”. Козацтво як таке на той час існувало лише в історичній та значною мірою міфологізованій пам’яті народу, і оскільки неможливість його буквального відродження було вже очевидно всім, романтичному міфу про козаччину приділялася ідеологічна роль генератора соціальної активності.

Основним наслiдком цього короткого перiоду для розвитку української культури стало знесення всiх адмiнiстративних заборон часiв царату. З’являються сотнi нових видавництв i театральних труп, тисячi видань, українська мова на правах державної вперше входить у середню й вищу школу. Більш виваженою та поміркованою стосовно національної культури була політика гетьмана П. Скоропадського, котрий, спираючись на досвiдченi адмiнiстративнi кадри старого режиму, пiшов не шляхом українiзацiї вже існуючих проросiйських iнституцiй, а створення нових українських. Протягом лише перших семи мiсяцiв було вiдкрито два українськi унiверситети, десятки гiмназiй, органiзовано Нацiональну Академiю Наук, законодавчо оформлено автокефалiю православної церкви в Українi.

Однак, незважаючи на ці очевидні успіхи, авторитет української влади неухильно падав. Серйозні прорахунки української влади в соціальній політиці, котра обмежувалась у своїх спробах повести за собою селянську масу здебільшого культурно-просвітницькими заходами на тлі незрілості та недосформованості української нації – наслідок русифікаторської політики царату, – призвели до того, що вона швидко вичерпала свій державотворчий запал і зрештою, втративши контроль над країною, поступається більшовикам.

Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола, котрі були дуже важливою силою в Радянськiй Українi 20-х рокiв, зробили висновки з невдалої спроби відновлення української державності і користуючись удаваним лібералізмом більшовицького режиму у перші роки після громадянської війни почали активно впроваджувати стосовно української культури політику державного протекціонізму. Продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв. Мирилась, поки що, влада й з існуванням Української Автокефальної Православної Церкви. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук.

Абсолютна більшість національно свідомої інтелігенції на той час чітко усвідомлювала, що без відродження української культури в містах подолати меншовартість української нації не вдасться. Голова Академії наук М. Грушевський, залишаючи провідну роль тут за селянством, писав у 1926 році: ”Тільки тоді, коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти, та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною”.¹⁷

Погляди М. Грушевського в головній своїй меті поділялись досить незначною, хоча й впливовою частиною місцевої більшовицької владної верхівки та діячів культури, котра, однак, у повній відповідності з марксистсько-ленінським вченням в якості суб’єкту, рушійної сили “українізації” розглядала пролетаріат, в той час як селянству приділялась роль її об’єкту. Мова йде про так званий “проект Скрипника-Хвильового», обгрунтування котрого дав ще у 1920 році М. Скрипник. У своїй статі «Донбас та Україна» він доводив, що зрусифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише «коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному». Натомість, офіційна точка зору Московського режиму щодо “українізації” була представлена “проектом Сталіна-Кагановича”, головною і єдиною метою котрого було розширення соцiальної бази нового режиму серед неросiйських народiв СРСР. Керiвництво ВКП(б) приймає 1923 року рiшення про «коренiзацiю», тобто полiтику укорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. Згідно з цією політикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, з тим, щоб стати зрозумiлiшими, та, на тлі гонінь царату в недалекому минулому на все “неросійське”, -«своїми», ближчими до мiсцевого населення. Кремлівським ідеологам, очевидно, була відома думка єзуїта П. Скарги, котрий вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Режим поки що змушений був миритись з можливою загрозою для себе, котра крилась у відродженні національних культур. Усвідомлюючи сам факт небаченого зростання національної свідомості, імпульс якому дали ще Визвольні змагання, їхню волю будувати свою власну культуру і власне майбутнє, більшовики, загалом вдало, спрямували її в русло розбудови соціалізму. Набагато важливіше для них було, сплативши “українізацією”, привернути на свій бік, «соцiалiзувати» творчу й наукову інтелігенцію, селянство, інтегрувавши все в єдиний державний органiзм. Завдання, котре стояло перед владною верхівкою полягало в тому, щоб з України, де була встановлена радянська влада, зробити радянську республіку, в якій вже живуть не просто люди, котрі підкоряються радянській владі, а радянські люди. Адже, відповідно до сталiнської концепцiї культури в соцiалiстичному суспiльствi, культура могла бути «нацiональною» лише за формою, проте «соцiалiстичною за змiстом». Як показали подальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк.

“Українiзацiя”, оскільки вона була зведена у ранг державної й партiйної полiтики бiльшовикiв, відповідно й проводилася по-бiльшовицьки – жорсткими адмiнiстративними заходами, що нерiдко викликало глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства, а намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв дещо скептичне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Були й серед більшовицького керівництва теоретики, котрі вважали впровадження української мови – мови “нижчої культури села” боротьбою проти “вищої культури міста”, отже явищем реакційним. Адже в майбутньому “передова російська культура поглине українську культуру разом з мовою”.

Так чи інакше, показники українізації у другiй половинi 20-х рокiв вражали своїм розмахом: письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського - вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, за винятком деяких важливих предметів, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови. У 1927 році вже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На 1929 рiк цiлком українськими стали 80% середнiх шкiл та 30% вищих навчальних закладiв; україномовнi видання складали бiльше половини від їх загальної кiлькостi. Влада вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це - у масштабах, ранiше для української культури небачених. Натомість від української інтелігенції режим вимагав повної лояльності. Намагаючись підпорядкувати її діяльність своєму впливу, він ініціює створення творчих спілок селянських письменників “Плуг”(1922-1932) та пролетарських – “Гарт”(1923-1925), котрим у літературному житті першої половини двадцятих років належить провідне місце. З другої половини письменників об’єднують у Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП), члени котрої, сповідуючи стосовно великої групи талановитих митців, що не погоджувались з окремими особливостями побудови нового суспільства, гасло “союзник або ворог” та відкидаючи загальнолюдські цінності, мали на меті створення “єдиної інтернаціональної пролетарської літератури”. Разом з тим, бурхлива та гостра ідейно-естетична боротьба, яка була характерна для художньо-мистецького життя двадцятих років, викристалізовувалась в десятки настільки різних по своєму ідейному спрямуванню об’єднань, що контролювати їх владі було вже майже не під силу: спілка “Лівого фронту”(Аспанфут – Комункульт – Нова генерація), техномистецька група “А”, група конструктивістів “Авангард”, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), ”Ланка”, ”Марс”, ”Пролітфронт”, група неокласиків тощо. Поряд з реалістичними та романтичними напрямками з’являються і модерністські течії.

Сталiнська модель побудови соцiалiзму, прийнята до енергiйного виконання в «рiк великого перелому» (1929), стала початком кінця “українського відродження” 20-х років. Укріпивши свою владу в суспільстві більшовики перейшли до відкрито насильницьких методів у реалізації планів соціалістичного будівництва. На той час потреба в офiцiйній «українiзацiї» шляхом завоювання на свiй бiк селянства стає вже неактуальною; селянство почали «завойовувати» примусовою колективiзацiєю, а потiм - штучним голодом. Тим більше, що процес “українізації” починав виходити з-під контролю, а дедалі наполегливіші вимоги українців до культурної самостійності незабаром могли перерости в вимоги політичні. Критика московською владою найенергiйнiших здiйснювачiв «проекту Скрипника-Хвильового» (нарком освiти О. Шумський, М. Хвильовий, економiст М. Волобуєв, старе керiвництво ВУАН) переростає у відкриті переслiдування. Накладають на себе руки найвiдомiшi «нацiонал-комунiсти» - Микола Хвильовий та Микола Скрипник. З початком тридцятих рокiв розпочинається масове нищення спершу старої, а згодом i нової української iнтелiгенцiї. Його початок знаменував процес «Спiлки визволення України», коли 1930 року за очевидно сфабрикованою справою було засуджено велику групу провiдних українських дiячiв доби УНР на чолi з академiком Сергiєм Єфремовим. У 1933 році розгромлено знаменитий театр «Березiль», згодом заарештовано його керівника та режисера Леся Курбаса, драматурга Миколу Кулiша (обох розстрiляно на Соловках у 1937 роцi). У 1931 році було розформовано створену Михайлом Грушевським iсторичну секцiю ВУАН, припинено її видання, а сам М. Грушевський змушений був виїхати до Москви. Протягом 30-х рокiв гуманiтарнi установи ВУАН було розгромлено практично цiлковито. Закрито Iнститут української наукової мови, з 85 вчених-мовознавцiв було розстрiляно 62. Знищено було майже всiх спiвробiт-никiв Iнституту фiлософiї. За підрахунками істориків літератури, 1930 року друкувалось близько 259 українських письменників; у 1938 – лише 36 з них; своєю смертю померло тільки 7. Не випадково літературознавець Ю. Лавріненко назвав двадцяті-тридцяті роки “Розстріляним Відродженням”. Борючись з усiма проявами так званого «нацiоналiзму» в культурi, комунiстична влада України скерувала свiй удар не лише проти певних осiб, але й проти цiлих мистецьких стилiв. «Буржуазно-нацiоналiстичним» було оголошено стиль українського бароко. В результатi було не лише фiзично знищено кiлькох талановитих архiтекторiв, але й зруйновано сотнi найцiннiших архiтектурних пам’яток. В самому лише Києвi було знесено Золотоверхий Михайлiвський собор та церкву Богородицi Пирогощої 12 ст., численні пам’ятки доби гетьманства. Нищилася владою i традицiйна народна культура. Оскiльки ця культура значною мiрою спиралася на християнськi традицiї та моральнi цiнностi, протягом 30-х рокiв було майже тотально придушено релiгiйнi органiзацiї.

Більшовицькі керівники добре усвідомлювали, що збереження та розвиток власної української культурної еліти загрожувало самому існуванню “єдиної та неділимої” російської імперії, різновидом котрої власне й був СРСР. Тому, паралельно з процесом українізації, Москва здійснювала масштабну русифікацію населення й цілеспрямованою демографічною політикою, котра призвела до переселення в Україну з інших регіонів імперії значних мас представників некорінного етносу, здебільшого російського, що на сьогоднішній день становлять більш як 25% громадян України. Показово, що за часів радянської влади в Україні чисельність українців збільшилась лише у 1,5 рази, а росіян у 5 разів.

Однак для більшовицького режиму проблема культури залишалась проблемою культурного будівництва та культурної революції. Залишити культуру саму на себе, “пустити її на самоплив” було для нього неприпустимим . Тому за нею не тільки продовжував здійснюватись ідеологічний та політичний контроль, його роль значно зросла. Загальною нормою, однак, стала повсюдна імітація культури. Була створена якісно нова соціалістична культура з характерним їй методом “соціалістичного реалізму”. Формально зберiгши свою iнфраструктуру й прокламовану державну пiдтримку, «українська радянська культура» у 30-тi роки невпiзнанно змiнила свiй змiст i суть, майже повнiстю омертвiвши й офiцiалiзувавшись, перетворилась на слухняне знаряддя iдеологiчної обробки власного народу чужим режимом.

Проте, остаточно покінчити з усіма здобутками “українізації” радянська влада так і не відважилась. Якщо для городян в своїй основній масі “українізація” майже не мала будь-яких серйозних наслідків а державні та партійні органи, промисловість дуже швидко русифікувались, то на селі, населення котрого завжди було україномовним, українська культурна інфраструктура залишалась існувати. Більше того, постійна необхідність режиму в висококваліфікованих кадрах для нарощення темпів індустріалізації, котрі головним чином рекрутувались з села, населення якого в кілька разів перевищувало міське, спонукала його до створення такої мережі культурно-освітніх закладів (здебільшого середніх), котрі за рівнем не поступались міським. У серединi 50-х рокiв, пiсля знищення найодiознiших елементiв колгоспної «крiпаччини», міграція сільського населення в міста настільки зростає, що вперше за кілька століть більшість городян починають становити етнічні українці. При цьому досить значна частина “нових городян” вже не була, як у 20-тi та 30-тi роки, звичайними “лімітчиками”, що приходили чорноробами на новобудови, ставали робітниками заводів та фабрик, а студентами вузів та технікумів, котрі згодом ставали квалiфiкованими робiтниками, поповнювали ряди наукової та творчої інтелігенції. Таким чином, зароджується власне масова українська культура – естрадне мистецтво, пригодницька література, кіно тощо, а одночасно з нею утворюється масовий її мiський споживач.

Однак, значна частина тих, хто мігрували до міста як тільки потрапляли у зрусифіковані міста, відразу ж “забували” про своє сільське походження, рідну мову і “згадували” про них, лише навідуючись до своїх сіл та містечок. Як влучно підмітив один з дослідників: ”Мільйони україномовних провінціалів – будівельників, сміттярів, міліціонерів та інших “лімітчиків”, що втікають із свого колгоспного “третього світу” в російськомовний “перший”, перебувають у кращому становищі, ніж аборигени Африки чи Америки, бо на відміну від них легко можуть змінити свою “шкіру”. Адже їхньою кольоровою шкірою, головною ознакою їхньої ”другосортності” й неповноцінності”, є їхня “колгоспна”, ”бандерівська” мова”.¹⁸

Що стосується “високої” української культури, то у творчому плані митцям не дозволено було відступати від “методу соцреалізму”, хоча деяким, вже добре відомим, у літературо- та мистецтвознавстві (переважно московським), дозволялось дещо “ширше” тлумачення цього методу з посиланням на творчість “прогресивних”, тобто лівих за політичними поглядами, митців Заходу. Проте, коли митець наважувався говорити про своє власне бачення, відмінне від офіційної точки хору, тих, або інших суспільно-політичних сторін радянської дійсності, то врятувати його від гонінь вже ніщо не могло.

В художній літературі та журналістиці, в залежності від рангу та місцезнаходження митців, існувала досить чітка градація ідейно-тематичного змісту, котрий вони могли розкривати у своїх творах. Скажімо, столичним, московським дозволялось піднімати питання, котрі стосувались як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни в цілому. Московським видавництвам належала прерогатива друку творів зарубіжних авторів, грунтовних теоретичних досліджень, глибоких аналітичних статей. Київські ж - не повинні були виходити за межі республіканської проблематики, периферійні – місцевої, вимушено підтримуючи на плаву розхожий радянський міф про мистецтво, яке “належить народу і повинно входити своїм корінням у мас у товщу широких мас”. Газетні матеріали мали описовий, констатуючий характер і швидше були схожі на звіти про успішно виконану роботу, котрі однак не мали нічого спільного зі справжніми проблемами. Українське офіційне мистецтво радянської доби підкреслено консервативне, розчиняється в сільській (“істинно народній”) культурі, майже цілковито редукується до етнографічно-фольклорних, ”низових” форм свого існування, стає, через засилля в ньому хореографії, котра фактично стала мистецькою візиткою України, ”шароварним” в прямому сенсі цього слова. Художні твори рясніли мертвонародженими штампами ліризму та замилування природою, красою рідного краю, які офіційно ніби то були мало не головною ознакою поетичної української натури тощо. Недоторкане для критичної думки українське мистецтво за формою та змістом відповідало тій провінційній моделі “українського мистецтва”, яка була сформована ще з часів імперії і ні в якому разі не повинна була “забруднюватись” космополітичними загальнолюдськими проблемами.

Варто зазначити, що навіть після набуття Україною незалежності культурна політика в ній якщо і зазнає якихось змін, то аж ніяк не на краще. На перший погляд, вона цілком відповідає тому розумінню ідеї культурного відродження, котра національно-демократичними силами розглядається як необхідна умови відродження національної самосвідомості та створення суспільних умов для досягнення незалежності. Особливо важливим вважалось законодавче вирішення проблеми державного статусу української мови, повернення iсторичної державної символiки, вiдновлення «нацiональних» церков – авто-кефальної православної та греко-католицької. Але закони починають працювати лише тоді, як будуть знайдені механізми, котрі приведуть його до дії. На тлі затяжної економічної та соціальної кризи розмови про відродження культури досить швидко перейшли в розмову її про порятунок, виживання. На культуру повинен виділятись порівняно високий відсоток національного доходу. Тим більше це повинна робити Україна, чия мова, культура в умовах імперсько-шовіністичної політики СРСР була на межі зникнення. В риториці програмних документів владних структур немає браку звернень до сакрального змісту поняття національно-культурного відродження, відтворення духовності та менталітету українців, хоча саме в цей час як ніколи для нас є актуальним саме практичний досвід європейських регіонів у надзвичайно важкій роботі захисту культури в умовах вільного ринку. На жаль, така ситуація трапилась навіть не з вини влади(хоча й для неї сфера культури є одним з найголовніших дієвих чинників легітимації (узаконення) її та політичного ладу), а з вини самої творчої еліти, яка сьогодні поки що неспроможна формувати будь-яку самостійну колективну думку і заявити про себе як про дійсно свідому конструктивну силу. Схоже на те, що для національно-демократичних сил державна незалежність стала головною і єдиною священною метою, самоціллю, котра у більшості випадків не була підкріплена реальними планами політичної, економічної та ідеологічної трансформації українського пострадянського суспільства.

Ситуація ускладнюється тим, що, наполягаючи на недоторканості тези про абсолютну цінність мистецтва, котрому потрібна підтримка з боку держави, національно свідома інтелігенція ідеологічно експлуатує лише консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження за рахунок обмеження демократичної відкритості суспільства. Однак, такий консерватизм має постійне тяжіння до культурної, а відтак і економічної та політичної самоізоляції. Не маючи на меті хоч якимось чином принизити культурні здобутки українського народу у минулому, зазначимо, що в умовах динамічного розвитку світового соціокультурного процесу надання переваги заходам, спрямованих виключно на відродження нашої культури є і надалі буде нагадувати спроби реанімувати безнадійно хворого. Сьогодні українська культурна еліта повинна зосередити свою увагу та зусилля, що значно важливіше, на проблемах, вирішення котрих допоможе подолати хронічне відставання нашої культури від більш розвинених, дасть змогу конкурувати з ними в тих багатьох сферах сучасного суспільного життя, де її присутність є майже непомітною. Потрібно пам’ятати, що зневага у пересічної людини до власної культури з’являється не з причини відсутності патріотизму, а головним чином через те, що вона виявляється не в змозі задовольнити її культурні запити, духовно, та й матеріально, збагачувати її.

З другого боку, реалізація вимог демократичної відкритості суспільства за умов ринкової економіки та відсутності належної державної підтримки, коли в першу чергу порожніють кишені традиційних споживачів високої культури – вчителів, лікарів, інженерів, науковців, змушує ту частину творчої інтелігенції, котра ще залишилась “на плаву”, орієнтуватись виключно на публіку, що здатна заплатити. Тепер вже не йдеться про те, що її треба естетично виховувати та розвивати, посилювати почуття громадянського обов’язку – головне зацікавити, привабити, щоб отримати гроші на існування. Масова культура сьогодні існує і розвивається по своїм власним, ринковим законам, які держава, навіть при всьому бажанні, в демократичному суспільстві вже не може повністю контролювати. Отож, перед національно свідомими творцями маскультової продукції в Україні стоїть дуже складне завдання – відшукати ту межу, за якою вимушене пристосування до нерозвинутих естетичних смаків масового споживача, традиційно зорієнтованого на російську та західну, значним чином американізовану, масову культуру може призвести до остаточного витіснення власне української культури з теренів нашої держави.

Парадоксальність того стану, в якому опинилась на сьогоднішній день українська культура, котра століттями живилась ідеєю незалежної демократичної української держави і, можливо, тільки завдяки цьому вижила, полягає в тому, що пасивність влади у даній сфері суспільного життя, котра нерідко виправдовується надто широким та довільним тлумаченням її демократичного аспекту, може стати каталізатором остаточного розчинення нашої культури в більш сильних і повноструктурних. Навряд чи хтось сумнівається, скажімо, в демократичності Французької держави, чи то заперечує якимось чином величезне значення та роль її культури в контексті світової культури. Однак, саме у Франції ще 1975 року був прийнятий спеціальний закон на захист власної культури, насамперед від заокеанської.

Проблемою номер один для виживання культури нашого народу є повернення її в міста саме на правах повноправного господаря, а не бідної родички. Питання мови тут є принциповим. Адже мова, як відомо, є могутнім каналом впливу одного народу на інший, канал інформаційної, а значить - культурної, економічної та політичної експансії. Переважна ж більшість міського населення нашої держави є російськомовною і, як би ми цього не хотіли не помічати, якщо і не ототожнює себе свідомо у сенсі культурної ідентичності з культурою російською, щонайменше віддає їй перевагу. За даними останнього перепису населення 1989 року, в порівнянні з попереднім, кількість українців що вважали рідною мовою російську збільшилось більш ніж на сім мільйонів. Й досі 31,7% школярів в Україні навчаються російською, а серед студентів цей відсоток ще більший – 35. 49,7% від загальної кількості періодичних видань в країні видаються російською, не кажучи вже про те, що їхні тиражі буквально “задавили” україномовну періодику. На книжковому ж ринку співвідношення україномовної і російськомовної продукції становить 4:100. Дійшло до того, що в Україні створюється маскультова продукція (шоу-бізнес, пригодницька література тощо), котра зорієнтована в першу чергу на російського споживача. І навряд чи допоможуть тут згладити гостроту проблеми ультрадемократичні заклики деяких діячів від культури вважати всю російськомовну культурно-мистецьку продукцію, котра з’являється в Україні надбанням української культури. Пошлемось тут на авторитетного російського та українського мовознавця О. Потебню: ”Єврея, цигана, фіна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зараховувати ні до якого народу, крім російського”.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються в слова, речення тощо. Однак саме в них відображені історичний досвід, знання народу – носія мови – про світ, його структуру, ставлення людей до нього та один до одного. ”Мова народу, - як зазначав німецький мовознавець та філософ В. фон Гумбольдт, - це його дух, і дух народу – це його мова”. У мові акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації, її генетичним кодом, котрий поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.¹⁹ Певна мовно-етнічна сегментність культури вважається цілком нормальним явищем для багатьох демократичних розвинутих країн. Однак, коли в країні мовний вододіл пролягає між міським та сільським населенням, де перше послуговується мовою сусідньої держави і має тенденцію до зростання виключно за рахунок другого, - такий стан далеко не може вважатись нормальним, оскільки вказує не тільки на недосформованість нації, її культури, а й на непевне їх майбутнє, як і держави в цілому.

Контрольні питання

1. Розкрийте особливості геополітичного становища Київської Русі.

2. Що стало головними спонукальними причинами прийняття Руссю православ’я? Якими були соціокультурні наслідки цього?

3. Що було характерно для еволюції політично-правової системи Давньоруської держави?

4. Назвіть суттєві відмінності в культурах Київської Русі та Заходу.

5. Розкрийте головні соціокультурні характеристики людини Київської доби за допомогою аналізу літератури та мистецтва даного періоду.

6. Яким був вплив української церкви на національну культуру в ХУІ-ХУІІ століттях?

7. Розкрийте особливості та характер взаємовідносин “низової” та “високої” культур на різних етапах українські історії.

8. Які ідеали та базові цінності українського народу проявились у феномені козаччини?

9. Чим визначається вплив української культури на російські в ХУІІ-ХУІІІ століттях?

10. Назвіть негативні тенденції в українській культурі ХУІІІ-ХІХ століть та їх причини.

11. Розкрийте особливості українського літератури та мистецтва та її роль у справі національно-культурного відродження ХІХ-початку ХХ століття.

12. Назвіть головні соціокультурні причини поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 років.

13. Які цілі переслідувала культурна політика 1920-х років більшовицької влади? Розкрийте особливості підходів “Скрипника-Хвильового” та “Молотова-Сталіна”.

14. Якими були головні наслідки культурної політики СРСР для України?

15. Назвіть головні проблеми у розвитку української культури у пострадянський період.

Література

1. Тойнби А. Постижение истории. М. , 1996. -С. 104.

2. Залізняк Л.Л. Україна в Російській імперії. -К., 1994. -С.

208-227.

3. Вступний виклад з давньої історії Руси…//Записки Наукового

товариства у Львові. - Львів, 1894. -Т. 4. -С. 140-150.

4. Младшая Эдда. –Л. , 1970. С13.

5. Изборник (Сборник произведений литературы Древней Руси). -М.,

1969. - С. 199.

6. Там же., С. 213.

7. Гильфердинг А.Ф. Онежские былины: В 3-х т. -М. ;Л., 1936-

1939. -Т. - С. 131.

8. Роменець В.А. Історія психології епохи Відродження. -К. ,

1988. - С. 181.

9. Зілинський О. Духовна генеза першого українського Відродження//Європейське

Відродження та українська література 14-18 ст.-К.,1993.- С. 291

10. Київська старовина. -К. , 1992. -№6. -С. 59.

11. Яковенко Н. Українська шляхта. -К, 1993. -С. 70.

12. Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России.-М., 1989.

-С. 189.

13. Русский узел евразийства.- М.,1997. –С. 116-122; 342; 349.

14. Антонович В. Твори. -К. , 1932. -Т. 1. -С. 102.

15. Дорошенко Д. І. Нариси історії України. -Львів, 1991. -С.

344-358.

16. Залізняк Л.Від склавинів до української нації.-К.,1997.–С.9

17. Грушевський М. Історія України-Руси. Історіософія М.

Грушевського. -Т. 1. -С. LХІХ.

18. Сидоренко Н. Національна еліта як рушій творення української преси// Сучасна

журналістика і проблеми формування національної еліти. - К. ,

1996. -С. 71.

19. Іванишин І., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. -Дрогобич,

1994. С. 71-76.

Замість висновку.

У своїй праці ми намагались звернути увагу читача на один вирішальний момент, котрий проглядається у всьому різноманітті історико-культурного матеріалу. Він стосується того, що культура у всіх своїх історичних перетвореннях завжди була і залишається насамперед людською реальністю, розкриває внутрішній світ людини - її життєві цінності, нарешті, сенс її буття. І саме тому, що за культурою стоїть внутрішній світ людей даної епохи, народу, цілого регіону, вона завжди своєрідна і неповторна. Своєрідність та неповторність західноєвропейської культури чітко проглядається у далеко не послідовному, проте неухильному її наближенні, починаючи з античності і закінчуючи новітньою епохою, до позитивного вирішення безумовно центральної для неї проблеми людської свободи, у незмінному її прагненні до повноти та цілісності людського існування. Прагнення до свободи та повноти людського існування притаманне й українській культурі. Однак, якщо західна культура, залишаючись завжди людською реальністю, постійно демонструє зверненість людини до зовнішнього світу, його значення та актуальність для неї, то українська завжди характеризувалась прагненням обмежитись врегулюванням його зв’язку з людиною своєрідною третьою “символічною” реальністю, найбільш досконалим зразком котрого, як вважав виразник “народної філософії” Г. Сковорода, повинна стати Біблія; певною відчуженістю від дійсності, квінтесенцією якої стало його ж знамените - “Світ ловив мене, та не впіймав”.

Весь уклад життя українців, їх ментальність свідчить про їх постійне прагнення до самодостатності та направленість свого буття на самих себе, до духовного усамітнення, що Гоголь називав “духовним монастирем”. У цьому сенсі українська культура є позаісторичною. З самого початку вона заявляє про самоцінність людського життя, право людини на автономність та самовизначення у світі, на власний індивідуальний етичний шлях, - те, що ми могли б назвати “аморалістичною етикою”(Сковорода, Гоголь), - і залишається послідовною в утвердженні їх протягом всього свого існування. Можливо тому для українців, звиклих покладатись у всьому на самого себе, діяти осмислено, керуючись власними імпульсами душі, добровільно, спроби прориву з “малого” у “великий” світ, ігнорування власним, особистісним на користь суспільного пов’язані з гострою боротьбою мотивів, психологічним напруженням, майже завжди були рівнозначні жертовності, героїзму. Саме цим можна пояснити тривалий історіографічний ізоляціонізм та заідеологізованість української суспільної думки, мистецтва. Можливо тому, така невід’ємна риса нашого народу, як прагнення до свободи індивідуальної у нас, коли через її історичну передчасність, частіше ж через її половинчастість, логічну незавершеність в суспільно-політичній сфері життя оберталось нашою слабкістю, за яку немало поколінь заплатило несвободою, століттями іноземного панування на власній землі.

Сьогодні, коли єдність світової культури вперше за всю історію людства стала реальністю і включення в нього національних культур може призвести не тільки до подолання їх замкнутості, але й втрати їх самобутності, незалежності, тисячолітня українська культура знаходиться на дуже складному і відповідальному відрізку свого шляху, на якому їй належить знайти відповідь на черговий виклик часу. Чи буде знайдене рішення, котре б стало адекватним цьому виклику, залежить від того, наскільки добре ми, українці засвоїмо уроки історії як своєї власної, так і всього людства. Зрозуміти хто ми, куди йдемо можна лише тоді, коли остаточно розпрощавшись з міфами нашої історії, тверезо та неупереджено проаналізуємо її як світлі, так і темні сторони. Безумовно, одним з найголовніших таких уроків, який може винести наше суспільство з цього повинно стати усвідомлення того, що культура для кожного народу є найціннішим його надбанням, від примноження та розвитку якого спільними зусиллями дуже значною мірою, якщо не головною, залежить його майбутнє.

Зміст

Вступ: Культура як соціальний феномен. Методологічні проблеми періодизації

історико-культурного процесу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..3-12

Тема І. Культура первісного суспільства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ….13-27

1. Генезис культури. Стримування зоологічного індивідуалі­зму як

початок культури.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . …………………………..13-16

2. Особливості общинно-групового типу соціальної регуляції в первісну

епоху. Табу і тотем: їх природа……………………………………………….………16-20

3. Міфологія як форма ідеологічного обгрунтуван­ня надособистісних

регулятивів поведінки. Риси міфологіч­ного світогляду………………………….…20-23

4. Передумови процесу індивідуалізації людини в первісному

суспільстві……………………………………………………………………………..23-24

5. Первісне мистецтво як сугестивна форма соціально значимої інформації. ………24-26