3. Політико-правовий уст­рій античного полісу.

Виникнення на власній рефле­ксивній основі суспільної самосвідомості, послаблення імпера­тивної влади над людьми міфологічних нормативів породжує не­обхідність в переосмислені останніх, утвердження нормативів морально-правових, як і б могли вже враховувати інтереси окре­мих індивідів. Останні, набуваючи матеріальної автономії, вима­гають для себе і автономії духовної. Як справедливо зауважує І.С. Кон: «Спадщина античності в особистісному плані, що інтересує нас, - це насамперед постановка питання про право ін­дивіда на власну думку і більш чи менш самостійний вибір жит­тєвого шляху».¹ На думку дослідника, це право базувалось не на визнанні того, що всі люди володіють однаковими здібностями і чеснотами, а на припущенні, що жодне людське судження не повинне набувати рис «божественності» і не має характеру абсолютної істини і, що взагалі на землі немає безперечних і непогрішимих інстанцій, а також безспірних суджень. Істина не предмет сліпої віри, а знання основане на логіці, на розумному (раціональному) розумінні. Таким новим шляхом самовизначення людини в античному суспільстві стає філософія – принципово інший тип світоспоглядання, який базувався на позиціях розуму та інтелекту. Філософія пропонувала людині новий тип самовизначення - не через звичку і традицію, а через власний розум. Стаючи однією з форм подолання залежності індивіду від роду, вона вперше закликає людину повірити в себе, в свої власні сили, а не в міфологіч­них богів. Побутуючі в народі міфи зазнають перегляду з пози­цій розуму, їм надається раціональне тлумачення. Відомий вираз філософа-софіста Протагора: «Людина в мірою всіх речей» ра­зом з виразом римського природодослідника Плінія: «Знання при­роди є велика невдячність» - гасла, що пов’язують принципово два предмети пізнання – великий світ природи і малий світ лю­дини, можна вважати суттю не тільки філософії а й всієї анти­чної культури в цілому. Причому, саме пізнання як одна з її голо­вних функцій набуває смисл і значення тільки в поєднанні з цін­ностями людського життя.

Нові умови породжують нові способи соціальної регуляції. Підвищення варіативності поведінки особистості по відношенню до роду передбачало вже більш високий рівень інтеріоризації(засвоєння) соціальних норм, формувало якісно новий індивідуально-особистісний контрольний механізм, заснований на почутті провини. На відміну від сорому, який спонукав людину дивився на себе очима значимих для неї інших, відчуття провини є внутрішнім і суб’єктивним і означало вже суд над самим собою. Винуватим визна­ється лише той, хто усвідомлює себе суб’єктом діяльності ті­льки в межах своєї реальної відповідальності. А тому, власне мо­ральними можна вважати вчинки тих індивідів, які підкоряються соціально значимим нормам не під тиском зовнішнього примушення, а усвідомлено-добровільно здатні підкорити своє особисте суспільному.

Разом з тим, в тих сферах життя поліса-общини, які безпо­середньо визначають його долю, суспільство як і раніш заінте­ресоване в безумовному підкоренні індивіду своїй волі. Тому, своєрідним еквівалентом міфологічних нормативів, котрі встановлювали в минулому жорстку вла­ду над індивідом, стає право. Останнє, проте, вже потребує іншого роду підтримуючої його сили - держа­ву.

Суттєвим чином змінюється і об’єкт волевиявлення анти­чного суспільства. Якщо первісна громадська думка упорядкову­вала лише відносини між колективом і індивідом, то тут вона вперше в історії набуває політичного статусу і регулює відно­сини між суспільством і державою. А сила думки громадян антич­ного полісу на державу була величезною. Разом з тим, потрібно пам’ятати, що антична політична система була демократією лише для меншості населення і лише в тій мірі, в якій це було можливо при наявності рабів, які взагалі не мали громадянських прав. Права ж чужоземців і вільновідпущеників, які знаходились під захистом держави, були значно обмежені.

Полісна форма організації античного суспільства найбільш повно відповідала його рівню розвитку. Економічною основою полісу була двоєдина форма власності: з одного боку, це власність громадянської общини, котра поширювалась на всю територію та багатства полісу, з другого – індивідуальна власність кожного громадянина. Характерно, що в суспільно-політичному житті міг приймати участь кожний громадянин, котрий мав не лише права громадянства, але й володів приватним господарством – “ойкосом” (дослівно домом). Він одночасно виступає і як господар дому, організатор - “ойконом” і як громадянин – “політес”. З точки зору закону громадяни полісу виступають повноцінними власниками – ойкономами. Хороший господар ойкосу вважався і хорошим громадянином, і навпаки, поганий ойконом не міг бути хорошим політесом.² 

По своїй природі правова норма в античному класичному полісі є не що інше, як втілення у законі узагальненої суб’єктивної думки більшості громадян, суть якої в кінцевому рахунку зводиться до більш або менш адекватного відображення об’єктивних потреб і очікувань всього колективу. Правотворчість здійснювалась за принципом широкої гласності і активної участі в ній всіх гро­мадян. Важливою рисою античної демократії був пріоритет закону над владою. Всі були рівні перед законом у політиці, управлінні, судочинстві. Закони і найважливіші рішення приймались на народних зборах, котрі виросли з племінних і родових зібрань первісної епохи. На зібраннях, крім прийняття рішень з найваж­ливіших питань суспільного життя, регулярно проводилась пере­вірка роботи всіх посадових осіб. Більшість державних посад за­міщалась по жеребу. Причому, найважливіші з них претенденти оби­рались відкритим голосуванням.

Характерно, що законотворча процедура в своїх основних рисах схожа з тією, яка практикується сьогодні в багатьох кра­їнах розвинутої демократії. Перелік питань, які виносились на зібрання (програма) готувала чергова пританія(президія), яка становила одну десяту від кількості членів Ради «500». Остання займалась поточними справами держави. Голосували підняттям рук, проте, якщо у когось були заперечення починалось обговорення.

Кожний на зборах міг виступити з промовою і, оскільки від вміння переконувати залежала і кількість прихильників політика, то ора­торське мистецтво цінувалось дуже високо. Неперевершеним орато­ром вважався Перикл - перший стратег, обраний правитель Афін (У ст. до н.е.). Про нього казали: «Якщо хтось, борючись а Периклом покладе його на лопатки, а Перикл став би доводити, що він сто­їть на ногах, то всі б повірили Периклу, незважаючи на очеви­дність становища».

Чимала заслуга в розвитку ораторського мистецтва належала саме філософам і юристам, діяльність яких була невід’ємною час­тиною освіченого суспільного життя. Якщо громадянин висту­пав з законодавчою ініціативою і, якщо присутні знаходили, що законопроект заслуговує на увагу, то він передавався на розгляд в раду(комісію) з числа членів суду присяжних. Остаточне рішення по законопроекту приймала Рада «500» через змагання сторін, які висували аргументи «за» і «проти». Однією з головних рис правосвідо­мості громадянина античного полісу було гуманне відношення до рівного собі, пошук істини, розуміння добра та зла.

Завдяки відсутності суттєвих протиріч між правом та мораллю, дієвості морально-правових норм впливу громадської дум­ки на індивіда, підтримці вимог і волі народу з боку держави, в Афінах часів розквіту полісної демократії (У-ІУ ст.до н.е.)за­кладаються основи полісної моралі, істотною рисою якої був принцип безумовного підкорення людини закону, відповідальності кожного громадянина, в тому рахунку і державного діяча перед общиною, полісом.

Громадська думка та закони свято оберігали суспільні інтереси і підкорення особистих інтересів суспільним було обов’язковим. Одним з найважливіших критеріїв оцінювально­го відношення суспільства до індивіда була ступінь його участі в громадському житті. В громадській думці склалось презирливе відношення до байдужості індивіду до подій громадянського жит­тя. Це презирство стало настільки важливим чинником відношення суспільства до особистості, що, спираючись на громадську думку, афінський правитель Солон сформулював рідкісний в світовій іс­торії закон, згідно з яким безчесним і позбавленим прав громадянства оголошувався той, хто під час повстання не підтримав жодну з сторін. Закон вимагав від кожного громадянина прий­мати участь в боротьбі, а не чекати коли долю держави вирішать інші.

Досить поширеним покаранням було символічне покарання соромом. В Греції звинувачений в наклепі повинен був носити миртовий вінок, а викритий у боягузливості – три дні сидіти на площі в жіночій одежі.

В античну епоху ставлення до особистості, котра прагне бути не схожою на інших, було досить суперечливим з боку громади. Дух агону відігравав значну роль у всіляких змаганнях – спортивних олімпіадах, змаганнях поетів, музикантів, художників, боях гладіаторів, публічних спорах ораторів та філософських дискусіях мудреців, в бурхливому політичному житті античного суспільства. Для грека та римлянина не було нічого найпочеснішого, аніж стати переможцем в будь-якому змаганні, отримати схвалення та захоплення з боку громадян та отримати лавровий вінок. Проте в тих випадках, коли ці спроби починали суперечити громадській думці, розцінювались як виклик суспільній моралі, цінностям та підвалинам суспільства, особистість була приречена на гоніння та забуття.

Стародавні греки, особливо в ранньому періоді античності, взагалі мали досить слабке уявлення про своєрідність та неповторність людської особистості. В класичній давньогрецькій мові навіть було відсутнє слово “особистість”(воно походить від латинського persona – личина, акторська маска). Вони поклонялись своїм богам, але не своїм героям, швидко забуваючи про тих, хто виділявся з загальної маси, піднімався над нею. Навіть тоді, якщо ті добивались слави своїми подвигами та самозреченим служінням суспільству. Сучасники Аристотеля уже не могли сказати з впевненістю, чи жив взагалі Левкіпп, основоположник атомізму та вчитель Демокрита, хоча їх відділяло від нього не більше одного століття. Навіть в Афінах – класичному зразку античного демократичного суспільства – народні збори карали будь-кого, хто брав на себе сміливість відступати від прийнятих в полісі порядків. Саме в Афінах в 432 р. до н.е. відбувся перший в історії процес над дисидентом: видатний філософ Анаксагор став вигнанцем, звинувачений у безбожництві. За це ж був покараний і філософ Протагор, книга котрого “Про богів”, де висловлювались сумніви з приводу їх існування, була публічно спалена на міській площі. У вигнанні помер також і Фемістокл відомий тим, що приніс афінянам історичну перемогу в морській битві біля Саламіна. Перикл – політик, з ім’ям котрого був пов’язаний самий блискучий етап афінської історії, - останні роки життя знаходився під слідством разом зі своїм другом - знаменитим скульптором Фідієм, котрого звинувачували лише за те, що серед персонажів, котрі були зображені на щиті Афіни Паллади, були обличчя схожі на нього та Перикла. Філософ Сократ, серед учнів котрого більша частина виявилась ворогами афінської демократії, був засуджений до смертної кари, хоча мотивом до звинувачення, по суті політичного, послугувало, знову ж таки, його релігійне вільнодумство. І хоча Сократ міг уникнути покарання, таємно покинувши Афіни назавжди, його переконання у своїй правоті, власне бачення істини перемагають в гострій боротьбі мотивів. Він залишається і на очах афінян приймає смертельну отруту.

Очевидно подібна доля спіткала не тільки Сократа. Проте, в античній історії він стає одним із перших, хто з такою сміливістю та силою продемонстрував право людини на самовизначення, на самостійний пошук істини, критеріїв добра та зла, власні переконання. Завдяки Сократу в суспільну думку входить принцип незалежності “справжнього мудреця” вільного від обставин повсякденного та суєтного життя. Сократ відкидає пріоритет соціального над індивідуальним, ставить суд совісті вище суду суспільства, самосвідомість особистості – вище колективної свідомості.

В класичній грецькій культурі мораль та право тривалий час тісно переплітаються, розглядаються як невід’ємні частини одного цілого. Не випадково греки вкладали в поняття закону ідею справедливості – фундаментальну моральну категорію. Закон (грецьк.-номос) наділяв кожного тим, що йому слід мати і має певний ще відтінок міфологічного фаталізму, завчасної визначеності та невідворотності відповідальності людини за свої вчинки. Натомість, у римлян право набуває вже суто земних рис, стає спе­ціалізованою сферою людської діяльності. Тут закон (латинське -lex) походить від слова “legere” - вибирати. Саме поєднання в законі цих двох ідей дозволяє вивести із такої сукупної ідеї закону - право. Закон визначається не ті­льки як сила природи, а й як розум і свідомість мудрої люди­ни, якій самій належить відшукати міру права і безправ’я. Взагалі, право в Стародавньому Римі відігравало значно важливішу роль, аніж в Греції і є найбільш суттєвою стороною політичного та культурного життя римлян. Обумовлено це було першорядним значен­ням, якого набувала довго тривала (більше двох століть) боротьба за різні закони, які виривались плебеями у своїх супротивників - патриціїв. Прошарок плебеїв у римському суспільстві був досить значним. Крім того, вони складали значну частину римського вій­ська, що в умовах постійних війн Риму із своїми сусідами об’єк­тивно надавало їм значний політичний та соціальний статус.