1. Соціокультурні характеристики людини Новітнього часу. Кризові явища в культурі.

Процес формування приватних власників, а відтак і приватновласницької орієнтованості індивідуальної поведінки стає одночасно і процесом, в ході якого індивід остаточно пориває пуповину зв’язку з традиційним суспільством. Людина починає усвідомлювати себе в якості активної одиниці, самостійного суб’єкта діяльності, який відтепер вимушений був брати на себе всю відпові­дальність за наслідки свого господарського і соціально-культурного спілкування.

Разом з тим, відокремлення від колективу, нові форми індивіду­альної діяльності спочатку впливають на індивіда деградуюче, поро­джують егоїстичність і односторонність в його розвитку. Проте, яким би обмежуючим, ізолюючим індивідів один від одного не був вплив приватновласницьких відносин, без сумніву, саме приватновласницький егоїзм стає потужним поштовхом до індивідуалізації індивіда, знаменує собою більш високу історичну ступінь особистісного розвитку. Збіднення одиничних емпіричних індивідів, відчуження від власної сутності стає одночасно передумовою ускладнення, збагачення дійсної людської сутності, реальних суспільних відносин. Адже процес відособлення став висхід­ним пунктом особистісного розвитку. Індивід в масовому масштабі усвідомлює на рівні глибинних переконань, що його вла­сний інтерес, його власне благо не можуть бути тотожними колектив­ним, суспільним. Виникаючі протиріччя між емпіричними інтересами ін­дивіда і суспільними вимогами, відображеними в законах, релігії, мо­ралі, між існуючим і належним надають трагічності його буттю, характеризують його як саморозірвану істоту, але одночасно це примушує його безупинно шукати все нові і нові шляхи взаємоузгодження між почуттям і розумом, своїми власними інтересами і інтересами суспільства. Водночас цей процес супроводжується активним засвоєнням соціа­льно значимих норм і цінностей, стає більш тіснішим зв’язок між зо­внішнім і внутрішнім, соціалізацією і інтеріоризацією.

Ринкова культура, яка характеризується домінуванням товарно-грошових відносин над усіма іншими веде до витіснення тих установ і форм спілкування, які несуть в собі безпосередньо людський сенс такими, котрі самі по собі є механістичними, формальними ведуть до ціннісної абсолютизації грошей. Німецький соціолог Г. 3іммель, який на рубежі ХІХ-ХХ ст. один з перших вдається до аналізу причин зміни шкали цінностей у суспільстві, пов’язує їх з прискореним розвитком товарного типу господарства. В своїй праці «Філософія грошей» він писав: «Сьогодні, як це мало місце в час занепаду, усі людські від­носини і об’єктивна культура пройняті інтересом до грошей. Іронія історичного розвитку полягає в тому, що внаслідок атрофії змістов­них життєвих цілей місце їх зайняла цінність, котра є лише засо­бом і нічим більше».

Завдяки функціонуванню грошей твориться стиль життя, в межах якого нейтралізується мотивація людської поведінки, базованої на традиційних цінностях. Раціоналізм Нового часу, який виконував ідеологі­чну функцію захисту суспільного, загального інтересу внаслідок об’є­ктивного процесу капіталізації сфери матеріального виробництва і неухильної атомізації суспільства втрачає свою ідеологічну спрямо­ваність і тепер, навпаки, починає ”працювати” на розрив традиційних зв’язків і посилення індивідуалістичних орієнтацій. Намагання від­стояти розум, не впадаючи в ідеологію, однак, веде до вихолощення об’єктивістської суті раціоналізму; натомість він набуває суб’єкти­вістського тлумачення і проявляється в «сурогатних» його формах - утилітаризм, практицизм, прагматична доцільність.

Інститут грошей як засіб регуляції механізмів високоспеціалізованого товарного виробництва підпорядковує собі дедалі більше елементів навколишньої дійсності, які безпосередньо визначають со­ціальний статус, умови життєдіяльності людини. Капіталістичний спосіб виробництва в порівнянні з попередніми епохами створює найбільш сприятливі умови для узгодження інтересів суспільства і особисто­сті в життєво важливій для них сфері - виробничій. Тим самим значно розширюється простір для прояву індивідуальної свободи і ініціати­ви. Суспільство і її інституалізована форма - держава погоджується на значне обмеження сфери надособистісного контролю, зовнішнього примусу, який породжував анонімну колективну відповідальність; натомість - значно розширюється сфера дії регулятивів особистісних, що спри­яє поглибленню процесу інтеріоризації соціальних норм.

Конкуренція як неодмінна риса ринкової культури, поділ праці, ускладнення форм людської взаємодії обумовлює кількісне збільшен­ня варіантів індивідуальної дії, які необхідні для досягнення мети. Життєві цілі людей стають все більш важкодоступними і вимагають для свого здійснення засобів, які вже далеко не завжди узгоджують­ся з усталеними нормами культури сорому, християнською мораллю.

З’являється можливість поставити на службу культурі ті нахили людини, які в очах суспільства традиційно вважались не моральними. Суспільство свідомо йде на те, щоб визнати соціально корисними суто егоїстичні наміри особистості. «...Навіть найбільш егоїстичні схильності, -писав Г.Зіммель у своїй праці «Соціальна диференціація», -котрі реалізуються у соціально визначених рамках, змушені платити певний борг моральності. Мета соціалізації полягає в тому, щоб цей борг все збільшувався».

Соціокультурна ситуація, яка складається в суспільстві на поча­тку XX століття певною мірою відтворює соціокультурну модель рене­сансного суспільства. Як і в епоху Відродження в Новітній час люди­на стає “мірою всіх речей», творчим початком буття з її можливостями майже безмежного вибору способу діяння. Проте, на відміну від ренесансного суспільства, сучасне суспільство значно далі просунулось в процесі секуляризації багатьох важливих галузей знання та мислення. Раціоналізм Нового часу, який виникає як відповідь на потреби експериментального пізнання природи, вже уне­можливлює повернення суспільної свідомості у XX столітті до панте­їстичного світосприйняття. Відновлюючи ідею про рівну важливість ко­жного індивідуального існування, новітня система культури, з огляду на її утилітаризм і прагматизм, виявляється надто далекою від рене­сансного антропоцентризму і гуманізму. Людина Новітнього часу вже не претендує на те, щоб бути винятковою, богорівною істотою, яка стоїть в центрі світу, більш реалістичніше без ейфорії оцінює свої можливості і місце в світі.

Якщо в рамках ренесансної культури залишається поки що можли­вим компроміс між буржуазним способом життя, що тільки-но зароджувався, з його орієнтацію на природне буття як на справжню реальність і минули­ми середньовічними цінностями, зорієнтованими на духовність, на Бо­га як найдосконалішого її вияву, то вже розвинута ринкова культура XX ст. вдається до приниження божественно-духовної реальності, набуваю­чи суто атеїстичні риси.

Продовжуючи порівняльний аналіз цих двох культурних епох, слід також зазначити, що прояви ренесансного індивідуалізму мають зде­більшого елітарний характер, в той час як основна маса населення у своїх вчинках і намірах залишається в рамках традиційно-християн­ського світогляду. В новітню епоху секуляризований індиві­д стає масовим явищем.

Сучасність вперше в історії створює передумови для чіткого ро­змежування надособистісних регулятивів (конвенціональної моралі) і особистісних (автономної моралі). Вивільнившись від Бога, від будь-яких абсолютів, категоричних імперативів, усереднений, масовий інди­від XX століття в багатьох життєво важливих для нього сферах жит­тя отримує можливість діяти усвідомлено-добровільно, керуючись ли­ше своїм власним розумінням добра і зла.

Німецький філософ кінця ХУІІІ-початку XIX ст. Іммануїл Кант вважав людину жителем двох світів: почуттєво сприймаємого, в якому вона як чуттєва істота підкорена законам природи, і умоосягаємого, де вона вільно підкоряє себе законам розуму, тобто моральному закону. Мораль Кант виводив із автономії волі, яка визначається не зовніш­німи причинами - будь це природна необхідність або навіть божественна воля, - а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим і єдино можливим. А тому, згідно Канту, саме розум, тобто здатність людини раціонально осмислити факт об’єктивного про­тиріччя між тілом і духом і розв’язати його на користь останнього в майбутньому повинний стати визначальним елементом в структурі морального вчинку, його умовою.

Якщо Кант на початку XIX ст. з ідеєю свободи і розуму пов’язу­вав свої надії на моральне самовдосконалення людини і його філосо­фія проникнута вірою в близький прогрес людського роду в цілому, то переважна більшість мислителів XX століття вимушена була з глибокою тривогою за долю людства констатувати, що сучасна людина виявилась неготовою до свободи, недостатньо зросла, щоб бути розумною, об’єктивною, незалежною.

Поставлена часом перед проблемою вільного вибору між тілесним і духовним сучасна людина в більшості випадків віддає перевагу цінностям почуттєво сприймаємого світу, а її емоції беруть верх над розумом. За цих обставин контролююча, регламентуюча сила етичних регулятивів культури сорому містить в собі тенденцію до зникнення. Зникають і єдині, об’єднуючі людей пафосом християнської любові ду­ховні цінності, моральні імперативи. Натомість, на перший план вихо­дять чуттєві, утилітарні цінності. «Якщо віра в Бога корисна, то він існує, якщо ж ні, то немає і Бога». Матеріальна нажива, вигода стають головними моральними принципами. Зробивши їх головним смислом свого життя, людина в погоні за чуттєвими цінностями все менше стримує в собі ірраціональні пристрасті: жорстокість, заздрість, потяг до руйнування, ненависть, помсту.

«Таким чином, -писав П.Сорокін, - в світ моральних цінностей був введений принцип необмеженого релятивізму, свавілля якого породжує конфлікти і боротьбу, що в свою чергу, викликає ненависть, диктат грубої сили і кровопролиття. В хаосі конфліктуючих одна з одною норм моральні цінності перетворюються в прах, поступово втрачають свою інтегруючу силу і відкривають шлях грубому насиллю… Фізична сила стає ерзац-правом».¹ 

Кризові явища в культурі кінця XІX - початку ХХ століть, її дегуманізація посилюються процесом “масовізації” суспільства, який також пов’язується з еманси­пацією і соціальною активізацією «масової» людини, в тому рахунку і з розширенням її політичної участі. Критика «масовізації” суспільства і його наслідків, деспотизму мас, яка набуває свого поширення, починаючи з кінця XIX ст. і пов’язана з іменами Ніцше, Шпенглера, Ортеги-і-Гассета, Тойнбі, спрямована на захист елітарних цінностей від наддемократії(охлократії). В процесах масовізації вони побачили багато ре­альних симптомів моральної деградації суспільства, зростаючого його нігілізму до культурних надбань попередніх поколінь, але, виходячи з цього, ідеалізували минулі епохи, які, як здавалось їм, відмічені гар­монією людини і буття.

Головну роль в процесах творення культури ці автори відводять не всьому суспільству в цілому, а його еліті, під якою розуміється дворянство і духовенство (Шпенглер), «аристократи духу» (Ніцше), осві­чена і обдарована «творча меншість» (Ортега-і-Гассет). Маса ж мислиться як «множина людей без особливих достоїнств» (Ортега-і-Гассет), «радикальне ніщо» (Шпенглер), а відтак і радикальне заперечення ку­льтури.

Іспанський філософ Ортега-і-Гассет у своїй знаменитій праці «Повстання мас» (1930)стверджує, що у XX столітті вся влада перейшла до мас, проте маса не може і не повинна управляти навіть своєю власною долею, не говорячи вже навіть про все суспільство. Людина маси набуває психологічне почуття «господаря своєї долі», що раніше було притаманне лише привілейованим групам. Маси визначають політику і обирають політиків по своїм власним критеріям. Вони сміливо втруча­ються в справу державного управління, судочинство, мистецтво тощо, які завжди вимагали спеціальних знань. Масовий індивід проявляє кра­йню нетерпимість до тих, хто думає інакше, хто виділяється. Його нетер­пимість і самовпевненість породжує новий тип людини, яка прагне будь-якою ціною досягати мети, попираючи норми, традиції, цінності. Нова демократія, яку Ортега називає гіпердемократією, на противагу загар­тованій лібералізмом і повагою до закону старій демократії, пород­жує лише насилля, право діяти без будь-яких прав. Європа стоїть пе­ред загрозою варваризації, провісниками якої, на його думку, були фашизм і комунізм.