3. Гуманізм і антропоцентризм культури Ві­дродження.

Людська діяльність, як один із центральних моментів антрополо­гізму перших гуманістів тлумачиться ними як діяльність принципо­во творча. Людина Відродження звільняється від тягаря Божого або язичницько-фаталістичного визначення її поведінки. Вона стає віль­ною перед світом і з власної волі обирає свій вчинок, набуває впевненості в тому, що може зробити все, що їй забажається. Усвідомлен­ня індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення поряд з традиційного категорією фатуму(долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший, в порівнянні з фатумом, простір для реалізації безмежних, як вважалось, можливостей.

Нове буржуазне суспільство, звільняючи людину від феодальних привілеїв, від станових пут, активно стимулює процес індивідуаліза­ції. Якщо в середньовічному суспільстві для станового індивіда ви­щу цінність становить схвалення його вчинків з боку «своїх» а наявність особливої думки вважається великим гріхом і гординею, то ренесансна особистість, навпаки, будь-що прагне продемонструвати іншим саме ті якості, які відрізняють її серед інших, вказують на її оригінальність, несхожість з іншими. Її якості вже не розгляда­ються як родові, станові якості, а як виключно особистісні. Відповідно, в таких категоріях як «честь», «слава», «гідність» на перший план висуваються особистісна і діяльна основи, вони стають еле­ментами самосвідомості людини.

Сказане робить зрозумілим, чому вже перші спроби осмислення та реалізації на практиці ідеалів ренесансного гуманізму входять у протиріччя з офіційною релігійною доктриною, неминуче ведуть до послаблення ролі церкви у суспільстві, його секуляризації - виві­льнення від релігійного впливу всіх сфер суспільної життєдіяльно­сті і особистості. Впевнена в своїх власних силах особистість ре­несансного типу вже не потребує релігійних, надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу а й принижували її гідність.

Разом з тим, віра в епоху Відродження все ще продовжує залиша­тись одним із найважливіших світоглядних елементів людини. Тому ма­ло хто наважувався відкрито виступити проти неї. В цих умовах гуманістична думка була спрямована головним чином не стільки на критику релігії взагалі, скільки на модернізацію багатьох її ортодо­ксальних догматів у відповідності з новими реаліями. Так поет Петрарка намагається по-своєму витлумачити догмат втілення Бога в людині – Христі. Проте, не для того, щоб проповідувати людині її ницість, приклад якої буцімто показав сам Бог, або - святість страждання, довготерпіння а, навпаки - він використовує це як доказ ви­щої гідності людини. Адже Бог міг би втілитись і в ангелі, проте від­дав перевагу людині. А це значить, що людина своєю гідністю перевер­шує навіть ангелів. Більше того, всупереч християнському віровченню він твердить, що Бог втілився в людині для того, щоб «зробившись людиною, зробити людину Богом». «Ось вона уже Бог». Таким чином, вже навіть не містична, майбутня - воскресла і безгрішна, а реальна, земна лю­дина оголошувалась Богом - християнство переверталось з ніг на голову.

Зміст релігійної містерії змінюється докорінно, її головним героєм проголошується гуманістами не Бог, а людина. Первородний гріх заперечується взагалі як неприпустимий для вищої гідності людини. Сама ж жертва Христа позбавляється центрального для хрис­тиянства спокутного смислу і, навпаки, - слугує для прославлення людини. 3 другого боку, робиться дуже важливий для гуманістичної антропології висновок - якщо душа людини не заплямована відвіч­ним і непозбуваним гріхом, то й сама людина вільна, а її вчинки, мо­ральне вдосконалення залежить тільки від неї самої, її волі. «Бо­жий дозвіл», церковна «благодать» втрачають сенс, а разом з цим зни­кає і залежність, покірність людини церкві і її приписам. При формальному збереженні традиційно-християнського тлумачення «великого світу буття» в центрі його виявлявся не Бог, а людина, яка усвідомлювала себе істинно творчим початком буття.

В цій зміні традиційного теоцентризму антропоцентризмом і кри­ється причина як злету і розквіту, так і занепаду культури Відродження. Нове суспільство здавалось його членам завершеною формою незалежності особистості. Вона і тільки вона ставала «мірою всіх речей», її поведінка, вчинки тепер цілковито визначались лише її власним розумінням добра і зла, тобто її сумлінням. Гуманізм вбачав головний засіб стримування диких пристрастей, обмеження бажань плоті не в релігійних заборонах, а в розвитку в кожній людині мора­льного почуття. Цим самим, культура Відродження, окрилена вірою в людину, якби знімала проблему тіла і душі, на якій базувалась вся попередня середньовічна культура.

«В душі, -писав Петрарка, є свідок більш непідкуп­ний і вірний до думки інших людей - твоя совість. Її розпитай і їй вір”. Манетті також був впевнений в тому, що мудра людина “зна­йшла і відкрила, інтелектуальні та моральні доброчинності”, якими як вуздечкою «потрібно угамовувати різнорідні і численні га­небні насолоди». Гуманісти захоплюючись духовною та тілесною красою людини, її розумом волею, творчими потенціями, вважали, що гідність людини визначається не її походженням, багатством, не владою, не аскетичним знущанням над плоттю, а, насамперед, гуманістичною “вченістю”.

Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою, під якою розуміється широка, багатогранна світська освіченість, що спирається на вивчення не тільки християнських, але й греко-латинських джерел. Проте досягнути досконалості може лише той, хто любить “словесність”, вивчає науки, художню творчість та розвиває свої природні дарунки ретельною працею, котра і звеличує дух. Обдарована людина повинна вільно розпоряджатись собою та своїм часом. Багато, хто з гуманістів почав займатись науками та мистецтвом всупереч волі своїх батьків, котрі готували їм зовсім іншу життєву долю. А на це були здатні далеко не всі. Бокаччо гірко зауважує, що “вченим людям” постійно доводиться стикатись з глупством, обмеженістю, низькими звичками та забобонами натовпу. Проте, з таким же презирством вони ставляться і до тих представників знаті, котрі “вбачають вище благо в застіллях, в лінивому дозвіллі”, кажучи, що “краще б їм не витрачати сили на написання філософських трактатів та віршів, а спати, пити та веселитись”. Піко Делла Мірандола з викликом кидає їм: “Хто не філософ, той не людина”. Петрарка вважав, що “розумом і мудрістю обдаровано лише небагато освічених людей”, решта ж “дурні”, “стада обділених розумом тварин”. І вже зовсім характерне: “Освічених завжди мало, а в наш час – надзвичайно мало…Похвала черні – ганьба для освічених”. Таким чином, благородна людина – це гуманіст, “аристократ духу”.

Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Скажімо, поетами були не тільки Торквато Тассо, Аріосто, а й ті, хто не розглядали літературу як основну свою діяльність: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Вазарі та інші.

Відстоюючи право кожної людини на власну думку, право бути тво­рцем власного благородства, гуманісти, тим самим, розкривають індиві­дуалістичну спрямованість їх етичних ідеалів. З цих позицій всі загальноприйняті звичаї потребують до себе критичного підходу. Монтеманьйо, наприклад, закликав не звертати увагу на думку «натовпу неуків, чия думка рідко узгоджується з мудрістю». Загальноприйняті звичаї можуть заслуговувати на увагу лише при умові їх опори на справедливу і розумну основу. Якщо ж ні, то це всього лише «зіпсована думка», тобто звичний, але помилковий погляд. Він повинен бути відкинутим. Водночас, правом встановлювати ступінь «справедливості» і «розумності» такої основи наділена кожна без винятку людина.