2. Антична міфологія: від надособистісних регулятивів до особистісних.

Якщо, - з одного боку, суспільне життя в полісі, яке безпосередньо торкалось проблем, пов’язаних з його консолідацією та захистом від внутрішніх та зовнішніх ворогів, вело до посилення суспільних зв’язків та залежностей, котрі впливали відповідно на свідомість та поведінку особистості, то, з другого боку, воно стимулювала індивідуалізацію свідомості, виокремлення людини з середовища громадян як самостійного суб’єкта, котрий вимагає свободи діяти у відповідності зі своїми інтересами, власною волею. Старі міфологічні нормативи, які практикувались в первісній общині в умовах нової соціальної ситуації поступово слабшають, втрачають своє значення головних регуляторів поведінки людей.

З виникненням критично мислячої свідомості, здатної зада­вати питання про те, чи є все існуюче у всіх відношеннях нале­жним, виправданим і єдино можливим, індивід поступово вихо­дить з-під прямого контролю суспільства, знаходить простір для широких соціальних контактів, отримуючи разом з цим певну поведінкову автономію. Це породжує необхідність в перебудові мі­фологічних нормативів з урахуванням орієнтації особистості не тільки на спільний, груповий, а й на особистісний інтерес. В самій міфології цей процес знаходить своє відображення в індивідуалізації і відособленості богів, їх антропоморфізації.

Якщо під впливом тотемізму тваринне спочатку переважає в образах божеств, то вже в розвинутому античному світоспогляданні боги в людській подобі висуваються на перше місце, а їх тваринна ознака відходить на задній план. Боги в образі людини мають лише одну рису, яка докорінно відрізняє їх від людей - безсмертя. Протиставлення божественного і людського в атрибуті безсмертя - єдино можливе протиставлення людей та богів, котрі набувають людські риси. Світ грецьких богів і богинь є таким же як і світ людський, тільки ідеалізованим. Люди є сме­ртними богами, а боги безсмертними людьми(Геракліт).

Рим в період свого становлення і процвітання як міста-держави, на відміну від Афін, не створив високої культури. Тому і римська міфологія в цілому була більш примітивною, аніж грецька. Саме під впливом грецької культури в Римі боги стають ан­тропоморфними(їх спочатку уявляли у вигляді невизначених сил), будуються храми. По цій же причині нерідко за зразок брались грецькі боги, з якими ототожнювались римські: Юпітер з Зевсом, Лібер з Вакхом, Діонісом, Юнона з Герою, Венера з Афродітою. Проте в римському Пантеоні богів було значно більше, аніж в грецькому. ”Наша країна, зазначав римський письменник Петроній, - до такої міри захаращена богами, що у нас легше знайти бога, аніж людину”. Не було явища, котре не знаходилось би під невтомним поглядом небожителів.

Міфоло­гія в тій якості, якої вона набуває в класичний період антич­ності вже перестає слугувати суспільству основною формою об­грунтування його вимог до особистості, яка в цей час суттєво переосмислює проблему зв’язку людини і світу. Виходячи з пев­ного її вирішення, людина як «малий світ» намагається самостійно визначати магістральний характер свого місця у «світі великому». Поступове послаблення регулятивної ролі міфології веде до того, що в класичний для античності період суспільство вже по­чинає усвідомлювати себе суб’єктом соціальної дії. Люди­на несе відповідальність за свої вчинки вже не стільки перед богами, скільки перед людьми. Так, в відомій трилогії Есхіла “Орестея” Орест мститься за вбивство батька, вбиваючи свою матір. За це його переслідують Ерінії – демонічні охоронниці матери­нського права, за яким вбивство матері - найважчий злочин. І, хоча Орест здійснив свій вчинок за настановою Аполлона, котрий захи­щав новий порядок оснований на батьківському праві, вибір його обумовлений особистими переживаннями, розумінням ним понять «добра» та «зла» через призму своїх власних інтересів. Якщо доля героїв Гомера цілком залежала від богів, то доля Ореста - від людей. Афіна ставить питання на голосування членів аеропагу (афінських присяжних) - голоси розподіляються порівну за виправдання і за засудження; тоді Афіна, як головуюча, подає свій голос за Ореста і оголошує його виправданим.

Якщо уявлення про долю(ананке) в минулому прирікало людину на повну пасивність, то з розквітом та ускладненням суспільного життя в полісі в античну культуру проникає дух агону – боротьби, змагання, випробування. Людина починає відмовлятись від пасивного фаталізму. Вона вже бере на себе сміливість самостійно тлумачити настанови долі та знаки божественних велінь, а оскільки подібні тлумачення, як правило, неоднозначні, постільки перед нею відкривається можливість вибору свого власного способу дій. В надрах античного суспільства складаються реальні передумови для формування взаємовідносин в системі «особистість-суспільство», функціонуючої на основі авто­номної моралі, яка дає людині право на особисту автономію і самостійний вибір.