6. Тоталітаризм як різновид культури сорому в умовах “атомізації” суспільства.

У Франції, де соціальна поляризація набувала небачених розмі­рів а безкінечні війни і непомірно марнотратна монархічна влада не­впинно вели до люмпенізації та погіршення умов життя абсолютної бі­льшості населення, соціальний протест приймає суперечливі, парадокса­льні і навіть спотворені форми, які далеко не завжди відповідали об’єктивним потребам буржуазного суспільства. «Усереднений», «атомізований» індивід, вимушено опинившись в рамках «удаваної колективності», породженою тогочасною суспільною ситуацією , вбачає в ній загрозу сво­єму існуванню. А тому він прагне до відновлення «справжньої колектив­ності», яка б відповідала станово-корпоративним формам існування су­спільства в минулих епохах. Зберігаючи колективістську ментальність, з якою в повній мірі узгоджуються просвітницькі гасла «свободи, рівності та братерства», такий індивід в новій суспільній ситуації на­магається поширити її вимоги вже не на конкретний суспільний стан, а на все суспільство.

В той час коли англійське суспільство від культури сорому пе­реходило до чуттєвої культури, поступово розширяючи рамки людської свободи, у французькому суспільстві набирає розмаху тенденція до реані­мації культури сорому в нових історичних умовах, яка в масовій свідо­мості ототожнювалась з періодом стабільності, загальної солідарно­сті і соціальної безпеки.

Подібні соціальні настрої найбільш виразного ідеологічного оформлення набувають в поглядах Руссо. Ідеалізуючи первісні (родоплемінні) відносини, Руссо вважав, що лише знаходячись в “природному” стані, люди могли жити вільно і щасливо, бути здоровими і гармонійно роз­винутими. «Природний» стан Руссо змальовує як втрачений людством «золотий вік» загального щастя. На зміну ж йому приходить заснована на приватній власності цивілізація, яка веде до нерівності і втра­ти свободи. А тому, на думку Руссо, наука, мистецтво - вся культура не тільки не на користь людині, а навпаки, - лише закріплюють біди і рабство, що існують у суспільстві. Культура не збільшує щастя, знання не приносить користі і навіть морально псує людину.

У відношенні Руссо як виразника настроїв носіїв корпоративної моралі до культури в цілому проявляється неприйняття нових со­ціальних інститутів та ліберальних цінностей, формування яких часто носило формальний, неорганічний характер, котрий посилювався прірвою між правлячою елітою і основною масою населення. За цих умов суспільні зв’язки продовжували здійснюватись в контексті старих «фаміліарних» норм і принципів, носили особистий, персонофікований характер. З одно­го боку в масовій свідомості це проявляється в міфологемі «доброго і справедливого правителя», з другого - в прагненні до усуспільнен­ня влади на шляху до ідеального суспільного стану. Його умовою, згідно Руссо, повинно стати «повне відчуження кожного з членів асоціації зі всіма його правами на користь общини».⁶  Відношення ж членів общини між собою повинно бути «настільки можливо малим», а відношення їх всіх до цілого, - «настільки можливо великим», щоб кожний громадя­нин був повністю незалежним від всіх інших і абсолютно залежним від «громадянської общини, оскільки лише сила Держави дає свободу його членам».⁷ 

Таким чином, община у Руссо, долаючи властиву для неї автаркічну замкнутість і об­меженість гіпертрофується до розмірів держави, поєднуючи в собі ри­си і функції того і іншого. Однією з таких функцій держави стає фун­кція легалізованого насильства, яке виправдовується Руссо в дусі патерналістської ідеології - насильство є благом для тих, до кого воно застосовується, оскільки в кінцевому результаті це робиться заради їх свободи.

Якобінська диктатура у французькій революції 1789-1794 р.р. стає періодом практичного втілення ідей Руссо. Вона зі всією очевидністю демонструє настільки далеким були ідеали “свободи, рівно­сті і братерства» від породженого нею реального суспільного стану. Прийнята Національним зібранням Франції 26 серпня 1789 року “Декларація прав людини та громадянина” була присвячена правам людини, котрі були названі в ній “природними”, “невід’ємними” – свобода, власність, безпека та спротив гнобленню. Якщо у людини не буде зовнішніх перешкод на шляху до реалізації цих прав, вона буде здатною досягнути повного щастя. Гарантом же відсутності цих перешкод, на думку авторів “Декларації”, повинна стати держава – “мета кожного державного союзу полягає у забезпеченні природних та невід’ємних прав людини, а революція шляхом насильницьких дій створила державу, котра взяла на себе забов’язання реалізації вказаної мети”. Це були не просто роки, коли робились спроби забезпечення “невід’ємних” прав людини. Вважалось, що французький народ рухається до якогось абсолютного стану, якісно нової епохи розвитку людства. Знаком її настання стало введення нової системи літочислення, котре відтепер велось не від народження Христа, а від проголошення Французької республіки.

Насилля над особистістю притаманне будь-якій общині, але її на­силля не йде в ніяке порівняння з насиллям держави, яка сама перет­ворилась в общину і знищила всі які б то не було автономні соціаль­но-економічні і політичні спільноти усередині себе. Замість очікувано­го відновлення і укріплення особистісних форм суспільних зв’язків, братського єднання, навпаки - прискорюються процеси втрати особисті­стю своєї соціальної самоідентифікації і атомізації суспільства. Ін­дивід повністю позбавляється захистно-опосередковуючих ланок в йо­го стосунках з державою, що стала всемогутньою, і в своїй безправнос­ті і безпорадності якби «розчиняється» в ній, стає абсолютно залеж­ним від її опіки і прихильності.

Відсутність внутрішньої індивідуальної свободи, свободи в єди­ному числі створює порожнину, в яку відразу спрямовується ззовні на­сильство, яке нерідко сприймається як звільнення. Проте існує суттєва різниця між та­ким звільненням і дійсним звільненням свого морального і творчого «Я», яке робить людину «несвободною від своєї свободи». Ця різ­ниця приблизно така ж, що і між виразами «кров з молоком» і «молоко з кров’ю», «радість через силу» і «сила через радість». Виданий в самий розпал якобінської диктатури “закон про підозрілих” давав право карати кожного, хто не тільки активно бореться проти Республіки, але й тих, хто активно не виступає на її захист. «Свобода, -закликав один з вождів якобінців Сен-Жюст, - має перемогти будь-якою ціною. Ви по­винні карати не тільки зрадників, але й байдужих, ви повинні карати будь-кого, хто є пасивним в Республіці і нічого не робить для неї».

Така община-держава не може терпіти усередині себе будь-якої по­доби громадянського суспільства, добровільних союзів, які існують самі по собі. Вона визнає тільки підданих, які їй потрібні лише як об’єкт споживання. Тільки держава володіє виключним правом бути з’єднувальною ланкою між окремими індивідами, захищати їх інтереси. Будь яка коаліція, що виникає у суспільстві без санкції держави ста­новить для неї загрозу і повинна бути знищена у зародку.

У вітчизняній літературі, особливо минулих років, витоки якобін­ської диктатури 1793 р. звичайно вбачаються в буржуазному характе­рі французької революції з притаманним йому, як і цілій епосі, нату­рально-механістичним тлумаченням дійсності, в якій роль і місце лю­дини оцінюється з суто об’єктивістських вузькотехнологічних позицій. Це вірно, але лише певною мірою. Сутність цього явища, його гли­бинні причини, на нашу думку, насамперед полягають в процесах масовізації суспільства, котрі були викликані руйнуванням локальних спільнот, ро­змиванням територіальних і соціальних кордонів. Як наслідок цього складаються передумови для формування якісно нового типу культури - масової культури. У напівфеодальній Франції кінця ХУІІІ ст. вона ви­никає на старій ідейній основі культури сорому з її традиціоналізмом, нетерпимістю до будь-яких проявів людської автономії, праг­ненням до повної уніфікації суспільного життя.

Авторитаризм конвенціональної моралі, який тримався на силі гро­мадської думки, неписаних законах «свого кола», круговій поруці, цехо­вій солідарності, віковій звичці «жити, як всі», багаторазово помножую­чись в результаті «злиття» з масовою культурою, потребує вже інституалізації в конкретних владних структурах - державі, а відтак набу­ває нової якості і трансформується в тоталітаризм. Останній можна ро­зглядати як специфічну форму існування культури сорому в умовах масовізації суспільства. На місце «горизонтального», здебільшого завуальованого, «тихого», «повсякденного», «неактивного» насилля традиційних суспільств приходить “вертикальне” всеохоплююче в своїй тотальності і паралізуюче волю і ініціативу людини насилля держави, котра готова в будь-яку хвилину пожертвувати нею як річчю задля абстрактного “всезагального” блага.

Перші симптоми тоталітаризму проявляються вже в абсолютизмі ХУІІ-ХУІІІ ст., в його особливому способі управління людьми, прагненні до повної регламентації, підрахунку і навіть спробах прогнозування суспіль­них процесів. Проте головний вододіл між абсолютизмом і тоталі­таризмом як різновиду культури сорому пролягає через утвердження в останньому егалітарної (зрівняльної) моделі суспільного розвитку.

Ідеологія тота­літаризму завжди розрахована не на еліту, а на маси. Вони є його опо­рою і соціальною базою. Маси вбачають в тоталітарній державі вираз­ника і захисника своїх власних інтересів, добровільно стають зна­ряддям в її руках у здійсненні абсолютного контролю над усіма сферами суспільного життя. А тому в тоталітарному суспільстві, як і у всіх традиціоналістичних, архаїчних суспільних системах, «масовий» індивід переживає свою “тотальність” як цілком природний стан, а будь який замах з боку держави на його свободу, його право бути не таким, як всі сприймається ним не власне як насильство над ним, а як акт патерналістського піклування.

Тоталітарна держава новоєвропейської епохи досягає такої могутності, що перетворюється в сліпу, безжалісну силу, котра вже стає над суспільством і існує вже за своєю власною логікою – логікою насильства та примусу. Урівнюючи всіх в правах, оголошуючи їх громадянином, вона робить кожного своєю власністю, а відтак і потенціальною жертвою свого насильства. Громадян Республіки Сен-Жюста, К. Демулена, М.Робесп’єра - найбільш впливових політичних лідерів революції –тоталітарна держава урівнює з “громадянином Капетом” – королем Франції Людовиком ХУІ, котрого спочатку Установчі збори проголосили “рятівником французької свободи” на тій підставі, що він не чинив опору зборам знищувати феодальні права та привілеї, -всі вони були страчені як державні злочинці тоді, коли Державі стають непотрібними.

Подальший розвиток подій, початок яким було покладено 9 термідора (27 липня 1794 р.)контрреволюційним переворотом у Конвенті, який повалив владу якобінців, роки Директорії, її розгін Наполеоном Бонапартом, встановлення Імперії і, нарешті, реставрація влади монархі­чної династії французьких королів Бурбонів показує, що французьке суспільство, обезкровлене війнами і терором, але знайшовше сили придушити в собі “вірус” тоталітаризму, у своєму розвитку прийшло до того ж, з чого починали Англія і Нідерланди, здійснивши свої буржуазні революції. Саме в цих країнах, «імунна система» яких була здатна протистояти “вірусові” тоталітаризму, консолідувавши суспільство на основі поступового визнання ліберально-демократичних цінностей, започатковується одна з головних тенденцій соціокультурного розвитку лю­дства в Новітній час.

Якщо французька революція стала своєрідним піком хворобливого розквіту реанімованої культури сорому, то пік індивідуалізації особистості в дану епоху з найбільшою повнотою та послідовністю виражає фігура Наполеона Бонапарта. Його й досі порівнюють з такими відомими в історії особистостями, як Юлій Цезар та Олександр Македонський. Проте для самого Наполеона подібних співставлень було замало: ”Мене порівнювали з багатьма знаменитими людьми, стародавніми та новими, - якось сказав він, -але справа в тому, що я не схожий на жодного з них”.⁸  Дійсно, з числа усіх великих знаменитих історичних особистостей саме Наполеона виокремлює досі небачений індивідуалізм та егоцентризм. Насамперед тому, що реалізує він його вже в секуляризованому світі, котрий не дозволяв людині вийти за рамки людського буття в сферу сакрального, трансцендентного, або хоч якось наблизитись до нього. Божим обранцем він себе ніколи не відчував. Звідси жест, який шокував усю Європу, коли Наполеон під час коронації на імператора вихопив з рук Папи корону, котрою той хотів увінчати його, і фактично сам коронував себе, поклавши її собі на голову. Наполеон робить цей безпрецедентний серед християнських государів крок, навіть можливо не усвідомлюючи, що саме цим в новоєвропейській культурі остаточно проводиться вододіл між Церквою та Державою, Суспільством, котрі починають жити своїм власним життям, за своєю власною логікою, яка не потребує вже пояснення ірраціональними засобами.

Оголошуючи себе імператором, Наполеон повертав ситуацію дореволюційної Франції з династією Бурбонів при владі, котрі вважались помазаниками Божими. Таким себе Наполеон вже не сприймає. На владу він дивиться як на щось, що дісталась йому по праву сильного, того хто по своїм особистісним якостям якнайкраще відповідає образу обдарованого здібностями державного діяча та полководця. Індивідуалізм Наполеона вже не йде в ніяке порівняння з ренесансним, – це індивідуалізм людини, котра вже чітко усвідомлює свою обмеженість, породженою тісною пов’язаністю з зовнішнім світом. Наполеон в своїми вчинками егоцентриста цілком відповідав духу розумного егоїзму, котрий був узаконений Просвітництвом. Проте в своєму сходженні до вершин влади він потребує і знаходить опору в своїх підданих, котрих хоче бачити вільними, а не рабами, хоче щоб ті підкорились добровільно його блискучому генію. Свій розум і егоїзм він прагне підсилити розумом та егоїзмом своїх підданих, замкнувши їх на собі. Іншого шляху свого возвеличення для нього вже й не існує. Для нього, як і для всієї епохи свобода – це лише усвідомлена необхідність, лише підкоряючись котрій і можливо утверджувати свій індивідуалізм, щоденно підтверджуючи право на нього. Коли пора блискучих та звучних перемог закінчилась, коли почались поразки Наполеон втрачає все, стає забутим усіма – його роль, внесок в історію успішно кроїться по мірці новоєвропейського буржуа, пересічної людини, котра так само усвідомлює свою власну, урівнюючу всіх, обмеженість і тому, залишаючись вихідцем з третього стану, відмовляється вже визнавати зверхність над собою аристократії – спадкоємців героїчного типу існування.

Після завершення наполеонівських війн буржуазна епоха в Європі остаточно вступає в свої права. В більшості країн Європи утверджується капіталістична система господарювання з характерними для неї формами економічних та політичних відносин. Зростаюче велике машинне виробництво потребує значної кількості кваліфікованих та освічених інженерів та робітників. Суспільство усвідомлює необхідність зробити освіту більш доступною для широких прошарків населення. Різко зростає кількість загальноосвітніх шкіл, професійних учбових закладів, розширюється контингент студентів вищих навчальних закладів. Загальноосвітній та культурний рівень мас швидко підвищується. Освіченість стає загальною культурною нормою.

Західна культура стрімко обуржуазнюється, стає практично позастановою. Яскравим свідченням цього може бути мода, котра до середини ХІХ століття стає хронічно неаристократичною – цивільна одежа зовнішньо об’єднує всіх заможних людей – дворян самого знатного походження, державних чиновників, удачливих буржуа.

Процес обуржуазнення культури, незважаючи на те, що він супроводжується досі небаченою поляризацією суспільства, не робить винятку і для пролетаріату. Своєрідність ситуації, котра складається в Європі на середину ХІХ століття полягає в тому що, якщо на цей час і складається два протилежних і ворожих класи – буржуазія та пролетаріат, то аж ніяк дві культури. Аналогії з минулими епохами тут навряд чи можна вважати коректними. Скажімо в середні віки наявність лицарства передбачала наявність селянства, і навпаки. Проте, селянство(як і лицарство)на відміну від пролетаріату мало свою власну самобутню, глибоко традиціоналістичну культуру, було цілісним соціальним утворенням, самостійно відтворюючим умови та засоби свого існування. В ній присутнє саме те, чого ніколи не мав пролетаріат. Адже сам він рекрутувався саме з селянства, був в багатьох своїх проявах саме носієм залишків селянської культури, що стрімко втрачала свої корні. Поряд з буржуазною ніякої іншої культури (в тому числі й пролетарської) з’явитись і не могло. Пролетаріат робив ту ж справу, що й буржуазія, мав ті ж самі цінності, життєві орієнтири що й буржуазія, його життя проходить під тим же знаком, що і буржуазії – знаком вигоди та користі, їх об’єднує одна справа перетворення природи, підкорення її людським потребам та інтересам.