3. Міфологія як форма ідеологічного обгрунтуван­ня надособистісних

регулятивів поведінки. Риси міфологіч­ного світогляду.

Все більше зростаюча необхідність в ідеологічному виправ­данні та обгрунтуванні утвердження нової форми соціальної орга­нізації та відповідних їй нормативів, - з одного боку, та нездатність первісних людей здійснити це раціональними засобами стає головною причиною виникнення міфологічного світогляду. Важ­ливою особливістю останнього в використання для регулювання відносин в общині так званих надособистісних регулятивів. Остан­ні зорієнтовані об’єктивно на спільний інтерес, але для надання даним регулятивам імперативного статусу суспільство в своїх ви­могах до індивіду виступає не від власного імені, а від імені міфологічних всесильних істот. Індивід, таким чином, ніс відповідальність за свої вчинки не перед суспільством, а перед богами, оскільки він їх повинен узгоджувати, як вважали, з нормами, котрі встановлювались по їх волі.

Словесна символіка міфів вливається в табуативні ритуали та надає їм сенс, в тому числі і потаємний, котрий досі був доступний тільки для посвячених – чаклунам та магам. Разом з тим, міфотворчість породжує нові “раціоналізовані” ритуали. Міфи поглинають та охоплюють всі форми життєдіяльності стародавньої людини і починають виконувати роль основних “текстів” первісної культури. Їх усна традиція забезпечує встановлення єдності поглядів всіх членів колективу на оточуючий світ. Віра в свої тотемні міфи посилює єдність спільноти та разом з тим відділяє її членів від “чужих”, котрі вірять в свої власні міфи.

Акумульований в міфології досвід становить собою вже щось апробоване, завчасно відоме, задане діяльністю богів, а тому й пояснення світу тут в цілому зводиться до розповіді про його походження, час ділиться на сакральний(час творіння)і профанний (час після творіння). Все, що відбувається в сакральний час набуває характеру парадигми та прецеденту, зразка для відтворення. Звідси й головна функція міфу - надання стабільності існуючим цінностям, нормативам поведінки через пояснення світу ілюзорно-магічними засобами. Застосування останніх була обумовлена неспроможністю первісної людини відокремити себе від навколишнього середовища, недиференційованістю її мислення, в якому тісно поєднувались емоційна та афективна сфери. Як наслідок, міфологічному світогляду притаманне розуміння причинно-наслідкових зв’язків, які мають місце в природі по ана­логії з процесами, що відбуваються в суспільстві – антропоморфізм, одухотворення фрагментів космосу – анімізм, злитність іс­тоти та її імені, речі та знаку – синкретизм. Пошлемося для характеристики первісного світобачення на свідчення психолога та культуролога ХХ століття К. Юнга: “Свідомість тоді була набагато простішою, її володіння до смішного малі. Величезна частина того, що сприймається нами сьогодні як частина нашої власної психіки, життєрадісно проектувалось дикуном на більш широке поле… Складність душі росла пропорційно одухотвореності природи”.⁴ 

Первісна людина не відчувала “простору” своєї душі, свого “Я”. Все її життя з її подіями було винесено в сферу зовнішнього, точніше її внутрішнє було тотожнім з зовнішнім. Зовнішній світ сприймався як єдина реальність, і все, що з нею відбувалось належало виключно йому. Все, що потрапляло в сферу свідомості первісного індивіда, його найхимерніші фантазії та сновидіння сприймалось ним в якості реально існуючого, проекції душі “матеріалізувались” в його світобаченні в образах надлюдських істот, будь то боги чи демони. Цей вищий світ, створений уявою людини, починає оволодівати її єством, перетворюючи його в свого раба. Спочатку людина мислить думками, а потім думки починають мислити людиною.

Набуваючи сакрального(священного) значення, досвід у минулому стає для первісної людини засобом нейтралізації страху перед невизначеним майбутнім. Оскільки людина на відміну від тварин здатна екстраполювати майбутнє на основі досвіду, що постійно повторювався в минулому, то міфологія стає для неї не тільки засобом нейтралізації стра­ху перед майбутнім, але й засобом впливу на нього, формування його в бажаному для первісного колективу напрямку. Магія, жертвоприношення, ритуали стають своєрідними формами спілкування з всесильними богами, надприродними істотами, завдяки чому зникає невизначеність ситуації у майбутньому.

В умовах майже повної відсутності соціально обумовленої індиві-дуалізації членів общини, об’єктивного збігу особи­стого та суспільного інтересів, уплітання їх свідомості в мате­ріальну діяльність суспільство в своїх вимогах до індивіду ві­дображає волю всього первісного колективу, а індивід сприймає її як свою власну.

Завдяки культурі сорому, суспільство в своїх судженнях пев­ним чином висловлює оцінювальне відношення до факту дотримання, або недотримання поведінкових наказів у формі схвалення або засудження. Таким чином, первісний колектив, володіючи беззапереч­ною і необмеженою владою над індивідом здатний вже лише тільки своїми оцінками спонукувати його на соціальне необхідні вчинки, дії, активізувати трудову діяльність. На дану властивість колективної думки, наприклад, було звернено увагу при вивченні побуту евенків в 30-х роках нашого століття, які на той час зна­ходились на стадії родового устрою: Молодь, - вказують дослідники, - ночами не спить для того, щоб більше здобути і дати німат (велика здобич, яка розподі­лялась між усіма членами роду). Найстрашніше для молодого мисливця - невдача на полюванні, котра лягає на нього великою ганьбою, оскільки до осіб, які мало дають німат громадська думка відноситься різко негативно. Такий суспільний осуд рівносильний для них суспільній смерті і є набагато страшніший за смерть фізичну^5 .

Одним з найдієвіших способів блокування в поведінці дитини вчинків, що вважались неправильним, було висміювання. Зокрема, в племенах австралійських аборигенів глузування викликали у дитини “чуттєвість до думки оточуючих про неї, спонукали її намагатись дивитись на себе “з боку” і зіставляти свою поведінку з поведінкою інших”6.

Сакрально-міфологічне розуміння первісною лю­диною свого власного буття, яка за У. Разерфордом, існує “не як щось відокремлене, а як динамічна частина біосфери, що ставить­ся до цілкого так, як його власні органи ставляться до його ті­ла”, її здатність на основі нерефлексивного, органічного сприй­няття природи до телепатії, ясновидства, біолокації тощо, нерід­ко призводили до того, що сам факт усвідомлення людиною пору­шення нею певних заборон, норм ставав причиною її смерті. Один з таких прикладів, зокрема порушення індивідом харчового табу, наводить у своїй книзі «3олота гілка» Дж. Фрезер: Так, один з новозеландських вождів високого рангу і великої святості покинув край дороги залишки обіду, який підібрав і з’їв один з чле­нів його племені. Коли він дізнався, що з’їв залишки трапези вождя, то помер того ж дня від сильних судом і спазм у шлунку, хоча до цього випадку був абсолютно здоровим.

Але й помилковим був би і висновок що людина в первісному суспільстві була наділена високими моральними якостями як це робили у свій час деякі дослідники. Так, наприклад, австрійський психолог З. Фрейд пов’язував наявність табуативних норм поведін­ки з виникненням почуття провини і її позитивного кореляту - совіс­ті як результат недотримування цих норм. Совість, вважав Фрейд становить собою найстародавнішу форму феномена табу. Ю. Семенов додавав до цього ще й почуття обов’язку і, таким чином, ви­ходить нібито на основі табуативних і тотемних заборон пород­жуються основні етичні норми вже в первісному суспільстві. Оцінка вчинків первісного індивіду через призму моральних категорій добра і зла взагалі некоректна. Мораль як форма суспільної сві­домості, основою якої є совість (провина), перш за все передбачає певну автономію індивіду, свободу вибору поведінкового вчинку, чому в умовах первісного суспільства, з його надзвичайно низь­ким рівнем продуктивних сил і витікаючої звідси повної нездат­ності людини до самостійного існування, немає місця.

Членами первісного колективу такі якості, як обов’язок, вірність, чесність тощо, не оцінюються як щось надзвичайне, оскільки вони властиві всім їм. Це як би родові, стихійно сформовані властивості окремого індивіду. Насамперед всі ці норми були природно необхідними ви­могами життєдіяльності колективу, тими рамками життя і смерті, які не потребували особливого, етичного обгрунтування. Людей, котрі не могли здобути більше, аніж їм було потрібно для їх фізичного виживання було зайвим забов’язувати дотримуватись певних норм, як і забов’язувати їх дихати.